хочу сюди!
 

Ліда

50 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 46-56 років

Замітки з міткою «депутат»

Як Ольга Шарій змогла взяти участь у виборах

12:33 12 лютий Київ, Україна



Інтернет-спільнота розділилась на два табори в питанні причетності Анатолія Шарія до просування кремлівських наративу в українському інформаційному просторі і розхитування нашого суспільства: одні звинувачують в роботі на російські спецслужби, інші підтримують, виходячи з кульками на вулицю.

Так, сьогодні головний редактор проекту журналістських розслідувань Slidstvo.Info Анна Бабинець опублікувала заяву, в якому наведені докази допомоги росіян Шаріям.

А саме, журналістка Slidstvo.Info Олена Логінова зв'язалася з директором німецької клініки - випускником російського військового вузу Михайлом хатина, який із задоволенням за 1000 євро оформив медичну довідку, подібну до тієї, за допомогою якої Ольга Шарій змогла переконати ЦВК в «неможливості» проживати в Україні останні п'ять років за станом здоров'я. Виявляється, Ольга Шарій 4 роки не могла подорожувати і була змушена носить корсет з огляду на серйозних проблем зі здоров'ям. За дивним збігом обставин подорожувати Ольга не могла тільки в Україні, адже Москву, Мадрид, Париж і інші Європейські міста вона продовжувала відвідувати.

Справка подобная той которая получила Шарий

Висновки робіть самі: це обман тандему Ольги і Анатолія Шарій або недолік ЦВК, або спецоперація Кремля, або наклеп ...













https://myc.news/ua/mneniya/kak_olga_sharij_smogla_prinyat_uchastie_v_vyborah?fbclid=IwAR0QKFhCAZVRPT2tBKxFvrk056PcZr9BWDjUKF4kCr81utbSIEINZ41_cCU

Олег Сиротюк зумів не підхопити вірус політиканства

Олегу боляче бачити в кровних українцях залишки рабської психології – О. Володарський

 

Українське національне відродження — соціальний та політичний рух на території Російської та Австро-Угорської імперій, що виступав за національно-культурне відродження й становлення української нації. Існує безліч різних теорій і оцінок сутності українського національного відродження, як політичного, соціального, національно-визвольного руху. Український національний рух зародився на території Російської імперії у колах козацької старшини, під впливом історичних процесів у Європі кінця XVIII ст. Великодержавна політика царського самодержавства призвела до піднесення українського національного руху в Росії в середині XIX століття на початку XX ст. він остаточно перейшов у свою політичну стадію і характеризувався активною боротьбою українців за свої як культурні, так і політичні права. З виникненням українських партій, розвязання національного питання в Росії повязується з вирішенням глобальних політичних проблем: ліквідація самодержавства, встановлення парламентаризму, надання демократичних свобод.

Відокремлення українців із християнського загалу Речі Посполитої відбувалося на ґрунті української етнічної ідентичності в ході: піднесення ролі міст як інтелектуальних центрів; пошуків релігійного порозуміння між православними і католицькими конфесіями; поширення протестантського руху і реформаційного вільнодумства в умовах утисків як на Заході, так і на Сході Європи; розвитку православних церковних братств і відповідної шкільної освіти; загострення боротьби православної церкви з католицькою; боротьби козацтва за своє самоутвердження та виникнення союзу козацтва з православною церквою. Могутній поштовх процесам самоідентифікації українських вищих прошарків суспільства з українською людністю, з українською територією та з українськими релігійними цінностями був даний національною революцією 1648-1676. Однак, після прийняття Гетьманщиною протекції московського царя ці процеси поступово почали згасати. Козацька еліта віддавала перевагу не стільки політичній чи етнорелігійній ідентичності, скільки становій, добиваючись урівнення себе в правах з російським дворянством.

Поштовхом до відродження української національної ідентичності стали загальноєвропейські історичні зміни 18 ст. Вони збудили в української еліти потребу знайти свою «українську правду». І хоча цей пошук спочатку підпорядковувався передусім становим інтересам української козацької старшини, однак створення українською елітою власного історичного міфу (найвиразніше представленого в анонімній «Історії Русів») та консолідація навколо ідей республіканізму дали їй можливість вийти за межі корпоративних інтересів і закласти наріжні камені в процес формування модерної української нації.

 

Політик, депутат Олег Сиротюк. Познайомившись з Олегом, одразу згадав як бачив його в одному з політичних ток-шоу. І сам здивувався тому, що пам’ятаю той ефір п’ятнадцятирічної давності. Тоді Олег вийшов в студію і почав говорити. Спокійно, впевнено, усвідомлено. Перша революція. Вогонь в очах та віра у зміни на краще. І тут почалася дискусія. Його опоненти ще не вміли говорити і слухати про УКРАЇНУ. В них її ще не було.

 

Олег тоді не зламався під цим тиском. Йому кортіло докричатися до них, та в якийсь момент він усвідомив, що це марні спроби. Просто вони говорили про різні країни. У тогочасних провладних організмів не було усвідомлення України, для них країна залишалася лише територією, підконтрольною їх політичній волі, а держава продовжувала бути засобом управління цією територією, її ресурсами та населенням. А він з молоком матері увібрав в себе іншу Україну — спадщину предків та Батьківщину нащадків, вільну, квітучу, незламну, сильну своїм більш ніж тисячолітнім прагненням ВОЛІ. Про що говорити, коли одні виросли під портретами вождів, плекаючи партійний білет, а інших з дитинства оточували ікони, а в домашній бібліотеці були Шевченко, Франко, Джек Лондон і Дюма?!

 

Почувши це тоді, я сам не зрозумів, що ж мене так зачепило. А зараз, коли минуло 15 років життя, 5 років війни і більше 100 «Сповідей», я зустрів Олега і нарешті усвідомив те, що для нього було очевидним ще багато років тому.

Як багато нашій Нації було потрібно втратити, аби усвідомити несумісність двох світоглядів — малоросійського і УКРАЇНСЬКОГО. Ми не розуміли всього жаху прірви між нами. Коли людина не розуміє, чому до нього не говорять українською, а його опоненти не бачать нічого, окрім «одін-народ-дєди-воєвалі».

 

Тоді, 15 років тому, в Україна не було України. Ми жили НА УКРАІНЄ. А зараз, завдяки болю війни, ми нарешті ВДОМА. Це усвідомлення було для мене наче удар блискавки, від якого я намагався оговтатися за філіжанкою запашної тернопільської кави.

 

Саме тому ця «Сповідь» вийшла дуже не простою. Складний співрозмовник. Політик. Діалог нагадує гру в шахи, коли уважно обмірковуєш кожен словесний хід. Та коли я дивився в очі цій людині, я побачив в нього в очах відголоски того давнього болю. Він УКРАЇНЕЦЬ, ВОЛЯ — його суть. Саме тому йому так боляче бачити в рідних, кровних українцях залишки рабської психології, котрі не вдалося змити кров’ю війни. Як же різко та контрастно відчувається різниця між монолітом ідеології українства та хаосом сепаратистів і колабораціоністів.

 

І згадуючи той давній ефір я розумію, що сьогодні вже ніхто не наважиться на неповагу до України та українства. Ми змінилися. Але змінилися зовсім недавно. Саме тому нам так важливо сьогодні слухати і чути тих, хто був народжений та вихований українцем, хто жив Україною задовго до того, як кров, пролита нашими воїнами, промила очі і мізки багатьом з нас.

 

Мене вразило усвідомлення того, скільки років він рухався проти московитської течії. Спокійно, виважено, зосереджено, не даючи бурхливому потоку проросійсько налаштованої юрби збити його з обраного курсу.

 

Зізнаюся, я не люблю політиків. Не люблю тому, що з часом політиканство стає їх суттю, вимиваючи все те, що варте поваги. Та Олег, попри тривалу політичну кар’єру, зумів не підхопити цей вірус. Його суттю залишилося українство. І я вдячний Богу за те, що ми нарешті в Україні, в якій такі люди завжди будуть почуті.

Олег Сиротюк. «СПОВІДЬ» авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/ujQ0Q5wDBhU

Записи анархіста 21 ст. від 22.06.19 р. Поховали Дмитра Тимчука


22 червня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 22.06.19 р. Поховали Дмитра Тимчука

22 червня в Бердичеві поховали Дмитра Тимчука. 
На мою думку для військового пустити собі кулю в голову так само є нормально, як самураю зробити собі харакірі. 
Також маю підтвердити, що самогубство являє собою граничну межу анархізму, тому не дуже рекомендую цей світоглядний принцип життя запроваджувати в маси, бо гранична свобода обумовлює граничну самовідповідальність. Більше не маю чого додати.
(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Дмитро Тимчук загинув від пострілу в голову

Народний депутат і координатор групи ”Інформаційний спротив” Дмитро Тимчук помер від кульового поранення в голову 19 червня. Слідство розглядає версії вбивства, самогубства й необережного поводження зі зброєю
Народний депутат і координатор групи ”Інформаційний спротив” Дмитро Тимчук помер від кульового поранення в голову 19 червня. Слідство розглядає версії вбивства, самогубства й необережного поводження зі зброєю

19 червня загинув народний депутат від "Народного фронту", координатор групи "Інформаційний спротив" 46-річний Дмитро Тимчук.

Із вогнепальним пораненням голови його знайшла дружина Ганна у квартирі на столичному бульварі Перова. Правоохоронці кажуть, він чистив нагородний пістолет і випадково вистрелив. Крім версії про нещасний випадок, розглядають убивство та самогубство.

—Попередньо — вогнепальне поранення голови. Є низка робочих версій, серед яких нещасний випадок, необережне поводження з вогнепальною зброєю, — каже голова Нацполіції України 47-річний Сергій Князєв. — Версії кримінального характеру розглядатимемо. У квартирі на момент вчинення правопорушення він був не сам. Збираємо свідчення громадянки, яка була поруч, і сусідів.

Дмитро Тимчук народився у російському місті Чита. В дитинстві жив у Німеччині — там працював його батько-офіцер. Юність провів у Бердичеві на Житомирщині. Закінчив факультет військової журналістики Львівського вищого військово-політичного училища. Служив у військах протиповітряної оборони. Працював у штабі Національної гвардії та різних підрозділах Міноборони. Відвідував українські контингенти миротворчих сил ООН в Іраку, Лівані, Косово.

Із 2008 року був головним редактором інтернет-проекту "Флот-2017" і керівником громадської організації Центр військово-політичних досліджень.

Із початком російської агресії підполковник запасу Тимчук став координатором групи "Інформаційний спротив". Займався військовою і політичною журналістикою. Висвітлював анексію Криму, події на Донбасі, російську диверсійну діяльність в Україні. Став одним із найпопулярніших у країні користувачів "Фейс­буку" — на його сторінку підписалися понад 268 тис. осіб.

Восени 2014-го потрапив до Верховної Ради. Ішов 13-й у списку "Народного фронту". Був одним із експертів, які запускали інформаційно-аналітичний центр Ради нацбезпеки та оборони.

"Дмитро — професійний військовий журналіст. Ми познайомилися, коли він ще пропрацював у газеті Міністерства оборони "Народна армія", — пише речник Державної прикордонної служби 41-річний Олег Слободян у блозі на сайті "Ліга.Нет". — На початку війни в Україні утворився інформаційний вакуум. Тоді органи державної влади не розуміли, як протидіяти інформаційним загрозам. Дмитро разом із однодумцями взяв на себе ініціативу. Перші депеші про реальну обстановку на фронті вийшли від групи "Інформаційний спротив". Про війну почали говорити, чорне стало чорним, а біле — білим. За останні роки провів десятки блискучих розслідувань російської агресії проти України. Написав кілька книжок на цю тему. Долучився до розслідування збитого Росією малайзій­ського боїнга. Своїй принциповості й патріотичності Дмитро не зрадив до останнього дня. До нього прислухалися, його дані про війну ніколи не ставили під сумнів".

Верховна Рада 19 червня вшанувала пам'ять Дмитра Тимчука хвилиною мовчання.

Наступного дня стало відомо, що нардеп грався пістолетом і вистрілив випадково. Про це розповіла цивільна дружина покійного журналістам. У нього був нагородний бойовий пістолет Форт-17.

"То вставляв, то виймав магазин, пересмикував затвор, натискав на курок "вхолосту". Зі слів жінки, вона просила його не робити цього, покласти пістолет, але він не слухав. Далі, вона каже, що відвернулася — і у цей момент пролунав постріл", — пише видання "Ньюзрум".

За інформацією видання, депутат останнім часом був у депресії, про це знали рідні і сусіди.

Автор: Катерина КОБА

Прощання з депутатом Дмитром Тимчуком відбулося в Києві

22.06.19 13:19 У Києві попрощалися з народним депутатом Дмитром Тимчуком

 

Прощання з депутатом Верховної Ради, координатором групи "Інформаційний спротив" Дмитром Тимчуком відбулося в Будинку офіцерів у Києві.У церемонії взяли участь родичі та близькі загиблого, а також голова Верховної Ради Андрій Парубій, лідер парламентської фракції "Народний фронт" Максим Бурбак, віцепрем'єр-міністр із питань європейської та євроатлантичної інтеграції Іванна Климпуш-Цинцадзе, міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, міністр освіти та науки Лілія Гриневич.

Також попрощатися з Тимчуком прийшли екссекретар Ради національної безпеки та оборони Олександр Турчинов, колишній прем’єр-міністр та лідер "Народного фронту" Арсеній Яценюк, народні депутати Антон Геращенко, Леонід Ємець, Сергій Висоцький, Павло Пинзеник, Вікторія Сюмар.


У коментарі журналістам голова Верховної Ради Андрій Парубійзазначив, що Тимчук був професіоналом і патріотом.

"Я з Дмитром познайомився, коли був секретарем Ради нацбезпеки та оборони. Я був вражений його високим рівнем професійності і патріотизму. На той період, я скажу чесно, всі органи влади не мали достатньої інформації про дії агресора. Я досить часто згадував про те, що навіть та інформація, яка приходила з Криму, свідомо приходила від спецслужб, нібито українських, спотворена. Але, власне, він був носієм повної інформації про дії російського агресора. Та інформація, яка йшла від нього, була набагато глибшою і об’єктивнішою", - сказав Парубій.

Він додав, що смерть Тимчука – це велика втрата для України. "А ще він був хорошим другом і прекрасною доброю людиною. І сьогодні, прощаючись з ним, ми відчуваємо, що один із дуже важливих бійців України інформаційного фронту, відходить тоді, коли триває війна, коли його знання та досвід так потрібні для України. Я впевнений – це велика втрата для всієї України, для усіх українців. Він був героєм, героєм сучасної українсько-російської війни. І тому ми сьогодні говоримо, як на Майдані: "Герої не вмирають", - додав Парубій.

Дмитра Тимчука поховають сьогодні в Бердичеві Житомирської області.

Нагадаємо, в Києві в середу, 19 червня, знайдено мертвим координатора групи "Інформаційний спротив" (ІС), народного депутата фракції "Народний фронт" Дмитра Тимчука.

Олександр Григорович Коротков. Біографічна довідка.


Коротков Олександр Григорович

Біографічна довідка депутата обласної ради:

Обраний у багатомандатному виборчому окрузі від Радикальної Партії Олега Ляшка. Наразі не входить до складу жодної  фракції. Є членом постійної комісії з питань соціально-економічного розвитку, бюджету та фінансів.

Дата народження: 8 січня 1973 року.


Відомості про депутата на момент обрання:

Освіта: вища.

Місце роботи: ТОВ «КХП «Талне» з іноземними інвестиціями», генеральний директор, проживає у м. Черкаси.

Помічники-консультанти депутата обласної ради: Чернов Анатолій Станіславович (на громадських засадах).

Контактні данітел.: +38 (067) 394-40-12 ; e-mail: [email protected]

О.Г. Коротков проводить особистий прийом громадян:

Місце прийому

День прийому

Час прийому

Україна, 20400, Черкаська обл., м. Тальне, вул. Незалежності, 8, ТОВ «КХП «Талне» з іноземними інвестиціями», кім. прийому громадян, тел.: (04731) 3-38-73

Кожного вівторка поточного місяця

09.00-12.00


Статті, інтерв'ю та виступи 
О.Г. Короткова

1) http://zmi.ck.ua/sotsium/cherkaschani-viklikali-furor-v-duba.html;

2) http://zmi.ck.ua/sotsium/ukranska-mukomelna-kompanya-modernzu-virobnitstvo-zadlya-zblshennya-eksportu-produkts.html;

3) http://zmi.ck.ua/oblast/protyagom-2017-18-marketingovogo-roku-tov-ukranska-mukomelna-kompanya-eksportuvala-ponad-35-tis-tonn-boroshna-ta-visvok.html;

4) http://vycherpno.ck.ua/cherkaski-eksporteri-zbilshat-obsyagi-eksportu-boroshna-na-50-oleksandr-korotkov/;

5) http://vycherpno.ck.ua/produktsiyu-ukrayinskoyi-mukomelnoyi-kompaniyi-prezentuvatimut-na-vistavtsi-gulfood-2018/;

6) http://www.siogodennya.org.ua/?p=72971;

7) http://www.siogodennya.org.ua/?p=71822.

Не за Карпатами вибори...


А ви готові подать бувшому ?

Горячей гильзой....

"Горячей гильзой бьют по попе". Нардеп Татьяна Черновол получила диплом артиллериста

Накануне военного парада на День независимости нардеп Татьяна Черновол из "Народного фронта" заявила, что прошла обучение по специальности "артиллерист". Фото и видео с присяги она опубликовала у себя в Facebook.

Обучение Черновол, по ее словам, проходила в Нацуниверситете обороны имени Ивана Черняховского. Присяга состоялась 18 августа.

"Я прошла посвящение в артиллеристы - это когда ты стреляешь из гаубицы, а потом имеешь честь сделать себе боевой раскрас на лице сажей из гильзы, и этой же гильзой, еще горячей, бьют по попе... Ну, такая традиция. И я горжусь!", - написала Чорновол в соцсети.

По ее словам, обучение длилось более ста дней. На присяге Черновол была, по ее словам, командиром второй пушки. "(с)



Комментарии отключены.

От тракториста-афериста до депутата ВР.

 Олег Ляшко, воспитанник Борзнянской школы-интерната (Черниговская область), неплохо владел письменным русским и украинским. Настолько неплохо для провинции, что в конце 1980-х он даже писал в местную районную газету «Комуністична праця». Но работал, наш герой, трактористом - по своей основной специальности, полученной в ПТУ, куда он поступил после окончания среднего учебного заведения. Перестройка, демократизация, гласность и «направляющая сила» повернули судьбу искателя приключений в иное русло.
В 1990 году во время подготовки ко второму съезду Народного Руха Украины журналист Анатолий Туркеня привел в пресс-центр съезда Руха Олега Ляшко и его взяли на стажировку. Вспоминает журналист Андрей Дерепа:
--- Молодой «казачок» проявил завидный талант в доставании разного рода дефицитов, но уже по тем временам битые жизнью руховцы, научившиеся определять человека с первого взгляда, не советовали с ним связываться. Они оказались полностью правы и вскоре я сам поймал Ляшко на том, что купленные на общие деньги товары он доставлял лишь частично, не все. После окончания съезда НРУ ему дали от ворот поворот. Ляшко внушал опасение беспардонной циничной лживостью, которая скользила в каждом его движении. Он спекулировал словом «интернат», стараясь вызвать к себе жалость, и прикидывался босоногой «сиротинушкой», хотя вскоре объявилась мать Олега, которую он использовал для незаконного получения квартиры в городке Вишнёвом под Киевом.
Усилиями некоторых журналистов и «направляющей силы» тракторист Ляшко со своим средним образованием оказался внештатным корреспондентом популярной в то время столичной газеты «Молодая гвардия». Попав в редакцию, «сиротинушка» преобразился и распустил слух, будто он внебрачный сын председателя Совмина УССР (времён Виталия Щербицкого) Александра Ляшко. По одной из распространенных им версий, Александр Петрович, который якобы приходится ему отцом, вроде бы его сыном не признавал, но тайно покровительствовал (вариант прикрытия).
И Олега Валерьевича (не Александровича, заметьте) покровители в темных очках познакомили с влиятельными чиновниками Министерства торговли, которые решили, что для общего бизнеса полезным будет запустить газетный проект, который и смог на первых порах прокормить Олега Ляшко.
Дадим слово Дерепе: «Выходившие под крышей Минторга Украины «Комерційні вісті» в 1990-94гг стали первой крупной аферой Олега Ляшко. На самом деле, под прикрытием газеты осуществлялись самые разнообразные, но одинаково грязные сделки: от манипуляций с турпутевками до продажи оружия.
Новоиспеченный Хлестаков добивался расположения начальников с помощью своего главного оружия – лжи и шантажа.»
Однако Ляшко умел лгать мастерски, придумывать различные истории. Например, хвастался тем, что во время путча ГКЧП именно он внес существенные правки в текст телеграммы, которую генерал Варенников отправил из Киева в Москву. По его версии, перед этим Варенникова во время обеда в штабе Киевского военного округа специально напоили – дабы тот не заметил подмены. Как говорится, полный абзац – дайте ему Героя Украины и звание «Отца Независимости»! Конечно, сам он додуматься до такой фантастической версии не смог бы.
После проявления «таланта» в сфере торговли пришло время расширять поле деятельности, и Ляшко через «задний крыльцо» пробирается в милиционеры, не ниже звания полковника, и то, лишь потому, что 20-ти летний генерал вызывал бы подозрения. Успеху сего действия способствовало то, что его «неведомая сила» пошептала министру МВД А. Василишину и начальнику УВД Киевской области В.Володину.
Впервые об Олеге Ляшко я услышал в начале лета 1990 года. Я пришел брать интервью у заместителя министра внутренних дел Украины Бартошевича. Мы сидели и разговаривали строго по теме беседы, когда ему вдруг позвонили по одному из телефонов. Взяв трубку, генерал вдруг занервничал, потом кому-то крикнул: «Ну и пишите, я не боюсь...» Бросив трубку, повернулся ко мне весь красный, вспотевший.
--- Вы Олега Ляшко не знаете? - спросил меня.
--- Нет, не знаю, не слышал, - ответил я удивленно. А кто это?
--- Значит, вы просто счастливы, - сделал вывод Бартошевич, - а то мы тут все от него уже очумели. Всех аферист замордовал. Кажется, ему где-то девятнадцать... Образование - только средняя школа, и то, если не ошибаюсь, выпускные экзамены сданы экстерном. И вот этот делец каким-то тайным образом втерся в доверие к министру МВД Андрею Владимировичу Василишину. Шеф сделал его своим каким-то там техническим помощником. А тот надел форму полковника, сфотографировался и выписал себе удостоверение чуть ли не заместителя министра. Начал выезжать в области и районы, устраивать проверки личного состава отделов внутренних дел. На местах его фамилия гораздо строже звучала, например, чем моя.
В это время отворилась дверь и в кабинет вошел генерал Масловский, в то время возглавлявший ГАИ МВД Украины.
--- Подскажи, - обратился к гаишнику Бартошевич, - какие Ляшко повесил номера на свою машину?
--- 00-02 КИВ, - сказал Масловский. Отсюда, из министерства, разослал на все посты ГАИ телефонограммы, что этот номер приравнивается к номерам автомобиля члена Политбюро Щербицкого, а также Александра Павловича Ляшко, председателя Совмина. Номера были выданы Ляшко по личному указанию В.Володина.
--- Да вы что? - вырвалось у меня. И это в девятнадцать лет!?
--- Мошенник и аферист, - нервно поднялся из-за стола Бартошевич. Настоящий Остап Бендер… Присвоил себе машину… Следователи им занимаются. Будет сидеть, как миленький. Так он нынче, знаете, кем заделался? Редактором газеты «Коммерческие вести». Теперь вот, слышали, угрожает мне, мол, напишет такую статью, что я попрощаюсь с должностью... Шантажист…
    Ляшко со своим недоучтенным школьным образованием, похоже, умело держал в «ежовых» рукавицах все руководство МВД. Это чувствовалось по настроениям генералов Бартошевича и Масловского. Для того, чтобы иметь такое влияние, мало вооружиться обыкновенным журналистским пером, надо иметь еще и мощную «крышу».
«Киевские ведомости» – популярная в то время в городе газета – первая открыто написала, какой проходимец «писатель» из Минторга. На первую полосу номера от 13 сентября 1994 года вынесена статья, заголовок которой звучит так: «Фаворит милицейских генералов наводил страх на торговых тузов, прокручивал аферы с «Волгами» и писал роман о главе МВД».
«На основании липовых документов ему предоставили двухкомнатную квартиру, шикарный рабочий кабинет в здании Министерства торговли оборудовали телефонной спецсвязью, до отказа забили шкафы хорошей одеждой и обувью, а холодильник – заморским спиртным. В Харьковской области, на автотехстанции ему почти даром отдали новенькие «Волги». А когда Ляшко ехал на отдых, его сопровождал милицейский эскорт…»
Судебная коллегия по уголовным делам Киевского городского суда вынесла 9 декабря 1994 года будущему народному депутату приговор: «Ляшко Олега Валерьевича, 3 декабря 1972 года рождения, уроженца Чернигова, украинца, гражданина Украины, со средним образованием, холостого, работавшего до ареста главным редактором газеты «Комерційні вісті», признать виновным в совершении преступлений, предусмотренных ст. 86-1, 191, 194 ч. 3 УК Украины».
Статья 86-1 – хищение государственного и коллективного имущества в особо крупных размерах (от 10 до 15 лет лишения свободы с конфискацией имущества).
Махинациями с автомобилями Ляшко причинил ущерб Мерефянской СГТО на сумму 2 млн. 400 тысяч карбованцев, а фирме «Густа-Фуд» – на сумму 1 млн. 100 тысяч карбованцев.
Статья УК 191 – «Самовольное присвоение власти или звания должностного лица» - до двух лет лишения свободы или, исправительными работами на тот же срок.
Статья УК 194 ч.3– «Подделка документов, штампов и печатей, использование поддельных документов» – лишение свободы до 1-го года, в повторном случае – до 5 лет с конфискацией имущества.
В общем были суды-пересуды, Ляшко получил свои 4 года по определению Верховного Суда из которых, отсидел аж несколько месяцев. На основании указа президента Украины Леонида Кучмы от 19 апреля 1995г. его включили в список попавших под амнистию. Спустя всего лишь ДВА ДНЯ после опубликования указа, 21 июня 1995г., наш «казачек» уже вышел на свободу, навсегда покинул Изяславскую колонию №31 (Хмельницкая обл.). Утверждают, что в судьбе Олега Ляшко принял участие лично Леонид Кучма. А если учесть, что Кучма стал президентом исключительно благодаря содействию ФСБ (факты есть), то становится понятным где находится «крыша» «засланного казачка», которая продвинула афериста в депутаты.
Спустя несколько лет Кучма пожалел, что выпустил Олега Ляшко и это зафиксировано на пресловутых «пленках майора Мельниченко».
     Прошло некоторое время, и я также вляпался в аферу «Остапа Бендера». В 1996 году мне позвонил один заместитель министра и попросил почитать статью, которую принесет молодой человек. Посоветовал присмотреться к нему.
Вскоре энергичный хлопец, одетый по-франтовски принес чернилами написанную статью о проблемах Черноморского морского пароходства. В отдельную папочку он собрал документы, подтверждающие все, о чем говорится в материале. Естественно, он не сам собрал материал, судя по документам, статья написана профессионально, редактировать статью совсем не нужно было. Мы ее только набрали на компьютере и поставили в номер.
С очередной статьей Олег Петровский, как он представился мне, пришел через неделю. Получилась блестящая публикация о непорядках в деятельности прокуратуры и судов. Затем еще и еще.
Как-то он пришел ко мне с предложением зарегистрировать еще одно издание, но уже не коллективное, как «Правда Украины», а частное и раскрутить новую газету с помощью «Правды Украины. Название написал я, - «Политика». Главным редактором издания стал Олег Петровский. Пусть, подумалось мне, дерзает молодой Петровский и он вскоре «дерзанул»…
Олегу отвели мы в редакции отдельный кабинет. Задиристый и горластый, он очень скоро стал переругиваться с моими заместителями, которые фактически верстали и основной номер издания, и «Политику».
Однажды, буквально влетели в мой кабинет со скандалом Петровский и мой заместитель. Кто-то из посетителей как раз находился у меня на приеме. Когда закрылась дверь за спорившими, гость спросил:
--- А этот горластый работает у вас?
--- Нет, не работает, но мы запускаем совместно частную газету «Политика», которая выходит пока вкладышем в нашем издании. Это ее редактор Олег Петровский.
--- Да какой же это Петровский - буквально подпрыгнул на месте мой гость. - это же знаменитый аферист Олег Ляшко...
--- Какой Ляшко? Теперь уже удивлялся я.
--- Тот самый, который «развел ментов» и который чуть было не подчинил себе все МВД.
Боже ж ты мой, вот это Петровский! Вот это редактор газеты «Политика», которая есть частью «Правды Украины»! На душу мне лег тяжелый камень.
Я зашел в кабинет Ляшко:
--- Ты знаешь такого человека, как Олег Ляшко?
Петровский от неожиданности вздрогнул, но буквально через мгновение взял себя в руки, очевидно был готов к такому повороту.
--- Это я, - сказал он просто и даже, похоже, с издевкой, криво улыбнулся. Я освободился досрочно. В правоохранительных органах ко мне вопросов нет. Теперь вот появилась уже и газета, благодаря вам. Если мешаю, я могу уйти.
--- Давай поступим так, - сказал я Олегу. - Я уезжаю в двухнедельное путешествие. Никому об этой истории не говори ни слова. Ты и дальше продолжай заниматься тем, чем занимался. А после моего возвращения мы разлучаемся.
За время моего отсутствия он так подставил нашу газету, что я после разлуки с ним еще полтора года ходил по судах, отдуваясь за его очередную аферу.
Олег написал разгромную статью о корпорации ДЭУ, которая только-только вступали на автомобильный рынок Украины. Он назвал президента могущественной корейской фирмы проходимцем и заявил, что якобы против него на родине заведено очень серьезное уголовное дело.
Это возымело молниеносную реакцию. В Киев съехались представители ДЭУ из ряда европейских стран. Они потребовали немедленной встречи с руководителем «Правды Украины».
Контактируя с возмущенными корейцами по телефону, Олег договорился, что их примет главный редактор газеты Александр Горобец. Хотя я, как вы уже знаете, в это время был где-то между Мальтой и Сицилией.
В назначенное время группу корейцев у здания издательства «Пресса Украина» встретил прилично приодетый водитель частного авто Олега Ляшко и провел в приемную главного редактора «Правды Украины». В моем рабочем кабинете в это время сидел разодетый и английский костюм, сверкая золотыми часами и таким же браслетом, господин Ляшко. Он выдавал себя, разумеется, за Александра Горобца. Предварительно заявив секретарше, что, дескать, ему нужно в солидном кабинете провести переговоры с представителями корпорации ДЭУ. И просил никого не пропускать в кабинет во время встречи.
У Ляшко был уже заготовленный хвалебный текст о великом и мудром создателе корпорации. Он извинился перед корейцами за оплошность с публикацией не до конца проверенной статьи, пообещал, что впредь подобного не будет. И заявил, что редакция готова опубликовать опровержение. Но было бы лучше, если кроме опровержения в этом же номере газеты появится и статья об непревзойденном руководителе ДЭУ. Но это уже, разумеется, будет платной услугой. Как мне рассказывали, Олег назвал сумму в тысячах долларов США. Но огромные деньги, как потом доказывали мне в суде представители корпорации ДЭУ, их люди перечислили на расчетный счет то ли Ляшко, то ли редакции газеты «Политика».
И что вы думаете, после этого сделал знаменитый не простой аферист, а вредитель государственного масштаба? В следующем номере вкладыша «Политика» он написал, что после его разгромной статьи к нему явились функционеры ДЭУ (он перечислил имена всех прибывших на встречу корейцев, их должности) и предложили ему взятку - деньги. Огромные деньги (да еще в иностранной валюте!), что было грубейшим нарушением законодательства, дабы он опубликовал опровержение и хвалебную оду в честь руководителя ДЭУ. Но газета «Политика», мол, не продается, а тот, кто желает нарушать законы Украины о валютных операциях, может поплатиться свободой. Вот такой неожиданный поворот.
И вот, в первый день слушания моего уже уголовного дела, великий непотопляемый вредитель Ляшко первым встречал меня под судом следующей фразой:
--- Сан Саныч, держись, - кричал он своим зычным, с нотками металла, голосом, отчаянно борясь с милиционерами. Они не давали ему возможности заснять все происходящее фотокамерой.
В июне 1997г. Ляшко вляпался еще в одну историю, связанную с и.о. премьер-министра Василия Дурдинца, «Политика» Олега Ляшко опубликовала статьи «Дурдинцовщина» и «Экономьте колючую проволоку, гражданин Дурдинец». Но сам Ляшко такую информацию просто добыть бы не мог. Инсайдерской информацией явно помогли его покровители.
Пикантность похождений по грани -- уголовное дело №50-1695 (ч.2 ст.125 УК – «Клевета», до 3 лет лишения свободы или 2 года исправительных работ) против Ляшко было возбуждено по требованию членов комитета по законности и правопорядку Верховной Рады депутатов: А.Жира, В.Евдокимова, В.Недригайло, Л.Грабаря и Л.Миримского! Но удивительные метаморфозы были дальше. судья Замковенко, спустя некоторое время, не только вынес Ляшко оправдательный приговор (прокуратура требовала три года лишения свободы и ещё три года лишения права заниматься профессиональной деятельностью), но и извинился перед подсудимым. Чувствуете красоту игры «темной материи»?
Последней жертвой Ляшко стал арт-клуб «ОстаNNя барикада», открытый в помещении Печерского универмага (ул. Суворова 4) в сентябре 2001 года Олесем Донием – главным голодающим студентом 1990-го года. Это молодёжное арт-кафе проводило политические клубы и встречи с известными политиками. Не просуществовавший и полгода клуб был закрыт в феврале 2002 года в разгар выборов – причиной стал внезапный отказ от договора аренды со стороны хозяина Печерского универмага Андрея Кудина. В неофициальных разговорах Донию было сказано, что причиной было именно негативное выступление Ляшко в своей «сливной» газете. Доний сильно жалел, что он осенью 2001 года не принял предложение БЮТ и Юлии Тимошенко, Левко Лукьяненко о включение его в первую десятку списка. Доний баллотировался в Верховную Раду в одномандатном округе на Левом берегу Киева, в котором он проиграл. И пришлось главному революционному студенту и деятелю арт-бизнеса переквалифицироваться в политологи.
Судимость Ляшко препятствовала продвижению его в депутаты ВР и поэтому ее надо было снять. «Не судимым» Ляшко сделал Варвинский райсуд Черниговской области 16 марта 1998 года, пересмотревший приговор и постановивший «досрочно снять судимость».
В 2006 году он уже народный депутат Украины V созыва и, как всегда, не обошлось без скандального сюрприза. На трибуну Верховной Рады Украины 26 июля 2006 года зашёл Олег Ляшко и прокрутил кассету перехвата разговоров якобы Андрея Клюева и Николая Рудьковского о подкупе депутатов в пользу кандидатуры А. Мороза. Естественно, подслушивание разговоров – это работа спецслужб. В результате это повлияло на расстановку сил не на пользу демократам.
Политологи отмечали, что в задачу Ляшко входило, и входит по сегодняшний день, размывание протестного оппозиционного поля и это подтверждается на практике, а без спецслужб такая работа ему не по зубам. В любой организации, где присутствует этот «диверсант» с вилами следует ожидать какого-нибудь «взрыва».

Бывший редактор газеты «Правда Украины» (1992-99 г.) Александр Горобец.
Сторінки:
1
2
3
5
попередня
наступна