Я прийду з війни і гляну в очі
Тому, хто каже, що жити не хоче.
Кому набридла робота, нудне телебачення,
Розповім трішки, що бачив я...
Кому надто зимно вночі, сильна спека днем,
Чекали задовго таксі, змокли під дощем,
Як ми боялись заснути, навіть на мить,
Від пострілів "градів", ще й гроза гримить.
Та ми звикли спати під шум мінометів,
Чергували, щоб інші "дрімнули"... не в наметі...
Ми спали, там, брате, у ямах холодних,
Де гріють лиш мрії і туга за домом.
Бувало, що пили воду з калюж,
Вечеря для десятка - один підсмажений вуж.
В нас не було простуд, а може й були.
Ніхто і ніколи про це не говорив.
Найстрашніше, до чого там звикаєш,
Це, що кожного дня когось втрачаєш..
І не знаєш... може завтра ТИ...
Але ми вже звикли... Змогли... Змогли...
Ми не герої, як ви говорите...
Тут люди дуріють, стають душевно - хворими...
Це все від війни... від великого горя,
Але більшість - сильна. Сильніша крові і болю...
Ми тут, бо ВИ там маєте жити у спокої,
Ми тут, бо так само хочемо миру...
І навіть, коли я лежу в окопі,
Ніколи не думаю про могилу...
Я мрію про дім, про роботу, сім'ю,
Як же хочу скинути з себе броню...
Допоможи, полюби життя,
Там де мир, там - щастя.
Не шукай собі зла.
_____________________________
Автор невідомий, але написано на фронті.
Фото - кіборги з 95 аеромобільної бригади. Дуже виразні очі.

 


Марко ЗАЦЬКОВАНИЙ

СКАРБНИЦЯ МОЄЇ ДУШІ

(Поезії 1977-1980 рр.)


О Боже вічної стихії,
пошли мені дар крилатого слова,
щоб міг я ним поразити
все зло на землі!
(епіграф)

Книжка Трохима Шинкарука, що взяв собі псевдонім Марко Зацькований, – це передсмертна віршована сповідь незламного політв'язня, який промучився в совєтських концтаборах понад 30 років і був розстріляний 1981 року.
Всі вірші написані в останні роки його неволі: в Центральній Владимирській закритій в'язниці та в таборах на Донеччині, – з попередніх років, правдоподібно, не збереглися.
Читаючи книжку Трохима Шинкарука, схилімо голови перед його світлою пам'яттю і самопожертовною боротьбою за волю України...

Видавництво: «III тисячоліття», м. Чугуїв, 2001р.

Ця книжка видана за кошти її упорядника Івана Гнатюка й письменниці Лесі Храпливої
 
Упорядник, автор вступного слова та редактор Іван Гнатюк

© Марко Зацькований (Трохим Шинкарук), 2001
© Іван Гнатюк, упорядкування, вступне слово, 2001


Наново відсканував збірку і виклав її до Інтернету в січні 2015-го Богдан Гордасевич, м. Львів.

Коментар Богдана Гордасевича: Мене особисто вразило найбільше оте благородне «...помилування просити не буду». А ще вважаю ці вірші як ніколи важливими для тих, хто зі зброєю в руках та власним життям боронить Україну та свою і всіх нас свободу власне у тих місцях, де рука ката обірвала життя непересічної людини і поета – Трохима Шинкарука, який взяв собі цілком прозорий псевдонім: Марко Зацькований. Помстимось за нього, за його скалічене життя і ніколи не зречемося прагнення жити вільно у своєму рідному краї – ВІЛЬНІЙ І СОБОРНІЙ УКРАЇНІ!

Слава героям!

Смерть московським окупантам і агресорам!


ПАМ'ЯТНИК НА БЕЗІМЕННІЙ МОГИЛІ ПОЕТА


Усякі бувають несподіванки – сумні і радісні, часом такі, що й трудно визначити їхні ознаки. Прочитав я в четвертому числі часопису «Зона» посмертну публікацію віршів мого друга з часів колимської неволі Трохима Шинкарука, підписаних псевдонімом – Марко Зацькований, – і серце несамовито забилося, не в силі стримати водночас радості й суму: де я міг тоді, в п'ятдесятих роках, думати, що в його мужньому серці жевріє почуття ніжності й поезії?
Трохим Шинкарук, з яким я познайомився і здружився, перебуваючи в концтаборі ім. Бєлова, був безстрашним і незламним в'язнем, вірним і самовідданим другом та щирим побратимом. У його вироку значилося, що він – «провідник УПА», хоч насправді ще малолітнім хлопцем, знаючи болотисту місцевість Полісся, часом переводив повстанців важкопрохідними його стежками. У спецтаборах він став сміливим захисником слабосилих в'язнів, передовсім українців. Захищав їх безоглядно і безпощадно. Вищий середнього зросту з мужнім вольовим обличчям, рішучий у вчинках і скупий на слово, – саме такий, який міг стати пліч-о-пліч у небезпечній боротьбі з кримінальними злочинцями, що, вислуговуючись перед жорстокою концтабірною адміністрацією, довгими десятиліттями знущалися над політичними в'язнями. Такі, як Шинкарук, завезені в концтабори переважно з областей Західної України, організовано стали на самозахист і навели в них необхідний, щоб вижити в'язням, лад і порядок.
Ще до нашого знайомства, перебуваючи в якомусь іншому концтаборі, Трохим Шинкарук, не стримавшись у справедливому гніві, одного разу, коли наглядач немилосердно побив його нізащо, дав йому такої здачі, що він більше не міг уже ні над ким знущатися. Трохим Шинкарук убив його привселюдно на плацу як ката. За той вчинок судили Трохима й добавили йому нове двадцятип'ятилітнє покарання, – добре, що тоді смертна кара в совєтській державі була скасована, і його не розстріляли.
Після смерті Сталіна та Берії, коли тоталітарний режим і свавілля імперії зла похитнулися, стали багатьох в'язнів звільняти достроково,  Шинкарука десь у п'ятдесят шостому чи сьомому році завезли в мордовські спецтабори відбувати до кінця довголітнє покарання.
Довго про нього не мав я ніякої звістки, і тільки в дев'яностих роках блаженної пам'яті Патріарх Володимир (Василь Романюк), який перебував з ним у мордовських концтаборах, у принагідній розмові сказав мені, що Трохима Шинкарука розстріляли вже нібито за горбачовської перебудови, принаймні так йому розповів хтось із колишніх совєтських в'язнів. Одначе, як видно із згаданої публікації в часописі «Зона», зокрема, з дат написання його віршів та власноручної записки перед смертю до друга, Трохима Шинкарука розстріляли десь на початку вісімдесят першого року.
Завдяки працівникам редакції «Зони», які надрукували й зберегли решту Шинкарукових віршів, Василеві Гурдзану та Юрієві Хорунжому, я вперше довідався, що він був не тільки дивовижно волелюбною і мужньою особистістю, але й талановитим поетомсамоуком з доброю і ніжною душею. Так само відгукнувся про нього й Василь Стус, який, будучи з ним в одному з мордовських спецтаборів особисто знайомий, прочитав рукопис Шинкарукових віршів і поділився думкою про них з тодішнім політв'язнем Василем Овсієнком, сказавши: «Ніколи б не подумав, що в крицевомужньому характері Трохима Шинкарука зріє такий талановитий поет і така добра людина». Про Стусову оцінку його віршів зовсім випадково розповів мені сам Василь Овсієнко, – я просто зобов'язаний згадати про це в короткому вступному слові до Шинкарукової поки що рукописної книжки. Може, передсмертне волання до друга: «Зроби так, щоб ці вірші не померли зі мною» не стануть голосом у пустелі, і поезії Трохима Шинкарука  Марка Зацькованого з останніх років життя (писані раніше – не збереглися) побачать світ у підготовленій автором збірці «Скарбниця моєї душі» і хоч вона стане пам'ятником на його безіменній могилі.

Іван ГНАТЮК
(Стаття передрукована із часопису «Зона» за 1998 рік, ч. 13)


СЛОВО ПРО ЛЮДИНУ, ЯКА НЕ СКОРИЛАСЬ

Цю збірку поезій – грубий зошит з написаними рукою автора віршами – до редакції передали Ніна і Євген Обертаси. Вони й самі до ладу не знали про долю Марка Зацькованого, аж поки не зголосився Павло Кулик, спогад якого, написаний на прохання редакції, ми друкуємо як переднє слово до прекрасних поезій Трохима Шин
карука, котрий прибрав псевдоніма Марко Зацькований.

Редакція часопису «Зона» (1993р., число 4)

ЛИСТ ПАВЛА КУЛИКА
 
З Трохимом Шинкаруком я познайомився в зоні 10-го табору особливого режиму 1961 року. В грудні мене перевезли до 17-го табору, а Трохим ще деякий час залишався на старому місці. В тому 10-му були Юрій Шухевич, Анатолій Лупиніс, Василь Жогла, Андрій Турик.
Трохима Шинкарука перевели з 10-го до 17-го табору в Соснівці («до Шведа») в січні 1962-го. Влітку мене перекинули з розформованого 17-го до 7-го, де ми й потоваришували з Трохимом.
Табірне начальство ненавиділо Шинкарука, бо він ніколи не йшов з ним на компроміс, тому влаштовувало всілякі провокації, розповсюджувало різні вигадки, аби знеславити його добре ім'я. Використавши якогось провокатора з українців, підіславши до Трохима, начальство звинуватило Шинкарука в кримінальному злочині – мужолозтві – і посадило до ізолятора. Всі ми знали того провокатора і його натхненників. «Кум» (начальник зони - ред.) потерпів поразку, бо та його затія була шита білими нитками. Трохима хутко випустили з ШІЗО (штрафного ізолятора - ред.), але все ж таки знайшлися люди, які клюнули на цю «кумову» брехню. Увечері гурт в'язнів покликав Трохима і, не зважаючи на його пояснення, побив Шинкарука. Щоправда, другого дня прийшли вибачатися, що зробилися жертвою кагебістської брехні.
Трохим дуже багато писав віршів і завжди читав мені. Ховав їх у робочій зоні і в житловій. На роботі ховав за обшивку вхідних дверей до цеху, в якому працював. У житловій зоні закопував на подвір'ї. Він умів уникнути наглядачів і сховати свої рукописи, а вони, розлючені, садовили Шинкарука в ШІЗО. Хоча декілька разів знаходили написане й відбирали. Такі випадки Трохим дуже переживав, але продовжував творити.
Не знаю, чи вдалося йому при звільнені вивезти вірші на волю, чи їх конфіскували. Я пригадую, що Трохим читав мені понад сто віршів, написаних на той час. У серпні 1963 року мене перевезли до 11-го табору, а Трохим залишився в сьомому. Більше в зоні ми не зустрічалися.
8 листопада 1970 року до моєї оселі в селі Горенці завітав Трохим Шинкарук і сказав, що втік з міліції і переховується. Розповів, що провокатор-каґебіст ударив його, а Трохим дав здачі сокирою й обох забрали до лікарні на перев'язку. Поки перев'язували провокатора, Трохим утікчерез вікно і прибув до мене. Після звільнення аґенти КҐБ не давали йому спокою. Якась комуністка заявила, що він робив наклепи на КПСС, йому присудили рік таборів. Відбув строк, але провокації не припинялися і ото дійшло до сокири.
Трохим побув у мене декілька днів, а потім поїхав у харківському напрямку, по дорозі був заарештований. Весну й літо 1971 року перебував у Київській психлікарні. Я передавав йому туди гроші на куриво. Пізніше я отримав від нього листа з повідомленням, що він засуджений на 12 років і сидить у Володимирській в'язниці... А за ті двадцять п'ять літ, які він відсидів раніше, йому повідомили, що засуджено його незаконно.
Ми листувалися, поки він сидів у Володимирці. А йотім Трохим повідомив, що скінчився строк за політичною статтею і його переводять до табору в Горлівці Донецької області. Звідти він написав мені кілька листів, я відповів і надіслав декілька посилок.
Узимку 1981 чи 1982 року (напевне не пам'ятаю) я одержав від незнайомої людини загальний зошит з віршами Шинкарука, а після й повідомлення, що Трохима засуджено до смертної кари і перебуває він у СІЗО (смертний ізолятор). За кілька днів надійшла і маленька записочка: «Прощайте: я засуджений до смертної кари і чекаю смерті. Писати про помилування не буду. Трохим»
Ми написали йому і до начальника тюрми, але невдовзі лист повернувся з повідомленням, що адресат вибув...
За деякий час я отримав листа від Сашка – в'язня, який був засуджений в одній справі з Трохимом. Сашко писав, що справа спровокована КГБ з метою знищити Трохима Шинкарука. І вони свого таки домоглися.
 
Розповідь Сашка:

«Ми з Трохимом дружили. Одного вечора до нашого табірного барака зайшли табірні бандити з залізними прутами, стягнули з нар в'язня і побили його мало не до смерті. Трохим, бачачи це, спитав їх: «За що б'єте?» Бандити наказали Трохимові перейти спати в інше місце, але Трохим відмовився. Тоді вони, погрожуючи, пішли геть і пообіцяли Трохимові зробити таке ж, як і тому в'язневі.
Трохим, знаючи, що чекає на нього, випередив їх і разом з другом зробив так, що вже ніколи й нікого вони не зможуть убити... За це він одержав смертний вирок, а його молодший друг – 15 років».


Трохимові рукописи, які переслав його друг Сашко, я передав своїм друзям Євгенові й Ніні Обертасам.

Павло КУЛИК,
м. Ковель, лютий 1993 р.



ПРОЛОГ

Я не поет і ніколи не ставив собі за мету віддати життя лише поезії. Інша стихія підхопила мене і понесла в простори людського існування. Проте я шаную віршоване слово і віддаю йому належне. У хвилину смутку чи пафосу, – а за гратами, де я перебуваю вже понад тридцять років, це трапляється, – перо стає моєю зброєю, залишаючи в собі неповторні рядки, якими я відображаю світ і життя в своїй уяві. Кому це не сподобається, нехай скривить уста у глузливій посмішці – це не викличе гніву моєї душі, а той, хто знайде в моїх скромних рядках здорове зерно доброго посіву, нехай несе його в майбутні покоління для затвердження здорової моралі на оплаканій землі моєї святої Батьківщини.

Марко Зацькований (Трохим Шинкарук)

ОСІНЬ – 1
 
Ще у тумані спочиває світ,
Ще снять луги і мріє ліс в сповиті,
Та скоро ти, лиш з пелени пощезне слід,
Побачиш зміну в сонячній блакиті:
І силу золотавої над барвами дерев,
І те, як під загрозливо-суворий рев,
Ключі лелек знялись в осінній переліт,
Як порина в обійми золотавої цей світ!
 
м. Володимир, 27.9.1977

 
* * *
Кудлатий Лев мав підлабузи вдачу
І скрізь, як тільки-но когось побачив,
Мов цуценятко, хвостиком крутив.
Та гордий рід його ж і не злюбив,
Хоч ніби діяв він на славу роду,
Та цим ганьбив левиную природу...
 
м. Володимир, 1977


ТРОЯНДА

        Присвячується пам'яті Алли Горської
 
Трояндо, втілення краси мойого краю,
Його дихання у буремні дні злигод,
П'янливий чар в квітучому розмаї,
Вершина щастя й мрійних насолод.

Трояндо, плід землі оплаканого степу,
Обагреного кров'ю витязів доби,
Якої меч, заржавлений у склепу,
Навалі зайд розкроював лоби.

Трояндо, скошена злочинною рукою
Сполигача заброд у вихорі змагань,
Де хвилі мрій Славутича в двобою
Вдаряли в скелю стогону й ридань!

Трояндо, вир скорбот кипить, мов на негоду:
Святиню поглинає зла лихого тінь,
Тополя втратила одвічну вроду,
Що пестив вітер дужих поколінь!

Трояндо, сум чорнить казковий чар блакиті,
Од гірких сліз моря виходять з берегів,
І беркути знялися, мов несамовиті:
Не знайде ганьба виправдання слів!

Лиш в оргіях заквітчані каштани
В байдужих посмішках потворили уста,
Коли тобі спиняли серце рани,
Коли й вели на наглу смерть Христа!

м. Володимир, 23.10.1977


СУПУТНИЦЯ

О мріє крилата, супутнице сива,
Народжена сумом запалих могил,
Над долею котрих тополя журлива
Риданнями тьманить віки небосхил.
Там степ і Славутич німіють від болю,
Як-но пригадають забуту їх долю,
Там збилося безліч неситих смертей
І томлять пожадливі більма в чеканні,
Коли над проваллям в нестерпнім стражданні
Прикутий до скелі скона Прометей!
 
Там скрегіт меча об широкі кольчуги
Незламної волі потверджував гарт,
Там чесною платою був за наруги
У посвисті шаблі сталевої жарт.
Куди б не вела ти, богине закутих:
На цвинтар владарності предків забутих,
Чи в хащі незнані майбутніх століть –
Там точить хробак з поколінь в покоління
Посіву прирослого в землю коріння
На славу підлоти сумних лихоліть!

Не раз ти водила мене із в'язниці
В простори, де в'ються невтомні орли,
Де спалі відлуння з вершин громовиці,
Немов стоголосі литаври гули.
Де тиші могильної хижі кайдани
Троюдять вдові незагоєні рани,
Сирітства знеможених збільшують слід,
Де з правіку темрява келій глибоких
Гасила надії сердець одиноких
На променя світлого жданий прихід!
 
Водила й на берег під верби похилі
З коханою журної пісні співать,
Де в дзеркалі вод, наче там, в небосхилі,
Зірки зачудовано так миготять!..
Де юнь невблаганна в надранкову пору
Долає в коханні твердинь непокору,
Де кров по артеріях вихрем буя,
Де серця удари під трель солов'їну
Торують майбутнього довгу стежину
В журчянні чарівних казок ручая!

Веди ж мене, мріє, призначена Богом
В супутниці вірні моєї судьби,
За хмари, навислі над рідним порогом,
На материн поклик у смерч боротьби!
Дерев урагану шаліє в негоду,
Де шал вулканічний осушує воду,
Де стогнуть в змаганнях бурхливі моря –
Там криється велич жаданої втіхи:
Там прадіда меч був підпорою віхи,
Там сяє з висот Прометея зоря!

м. Володимир, 17.11.1977


ПЕРЕД ЗАГРОЗОЮ

Земле, здригайся, гори, здимайтесь:
Хмари навислі небо чорнять,
Квіти рожеві, з сонцем прощайтесь:
Час пелюстки до сну позгортать.

Ніч ось надходить, сяйво тьмяніє,
Привидом суне з долу туман,
Світ колисковий старцем блідніє,
Здалеку чути: мчить ураган.

Бійся, людино: захід в заграві –
Зірний провісник змін майбуття:
З правіку крилась в тій золотаві
Люта загроза далей життя.

м. Володимир, 19.11.1977


ПОБАЖАННЯ

Хай сонце і зорі
На ріднім просторі
Тобі, незабудко, освітлюють шлях,
Хай радість кохання,
Як квітки буяння,
Не гасне в твоїх променистих очах!

м. Володимир, 19.11.1977


БЕРЕЗИ

Берези, берези, стрункі й кучеряві,
Ви в спогадах – наче дівочий вінок:
Коли ви зелені, коли й золотаві,
Красою ви – вірні русалки з казок.

Чи я на край світу, де хуги й морози,
Чи вдома плекаю троянди й красу,
Я вас, кучеряві, крізь вихри і грози
Зігрітими в серці в простори несу.

Ви краю мойого нескінчені думи
І мрії безсонні співучих пташин,
Обірвана пісня в пісках Каракумів
Чи в сопках засніжених вічно вершин.

Берези, берези, стрункі й кучеряві,
Ви в сяєві – наче перлини роси,
Коли ви зелені, коли й зеленаві,
Мойого Полісся ви – велич краси.

м. Володимир, 23.111977

 
ТУГА В ПТАШИНОМУ СВІТІ

Не пісня в сумному квилінні –
Це серця пташиного плач
Поглинув діброви осінні,
Як вічної туги сурмач.

Не часті його переливи,
В них вогнику щастя нема,
Як пісня руйнівної зливи,
Де голосу міра німа.

Не шепчуть пожовклі листочки
Чарівного задуму їм,
Немов бідарю без сорочки,
Де туга панує над всім.

– Що ж криється в тиші гнітючій –
Якої мети таїна?
Чи то не в потворі дрімучій
Закладена в серці вона?

– У схованій в землю потворі –
В могильниці сяєва зір,
Що душить життя у просторі
Прихований радості звір.

Гучніше шалійте в наброді,
Пісень чарівних руйначі,
Бо ще не зросли у природі
Вимогливих дум слухачі.

Ще сплять заворожено гори,
Славутич принишк – ні гугу,
Ще лицарський дух непокори
Терпить колискову нудьгу.

То й пісня в сумному квилінні –
Це серця пташиного плач,
Краплина іржі на сумлінні –
Це туги одвічний сурмач.

м. Володимир, 24.11.1977


КРАСУНЯ

        До спогаду Анастасії Т.:
        «Хай буде проклятий той, хто в'яжеться
        з ворогом хоча б у подружній любові:
        слабого духом така злука полонить
        гірше татарського аркана, сильного зламає,
        наче буря самітного дуба в полі».
        Юліян Опільський
 
Красуне смугла, грецької породи,
Невдалий плоде кинутих рослин,
Прищеплених стихією злигоди
На тлі здавна окрадених руїн
Моєї, кров'ю злитої, святині,
То ж їм зігрітою не в самотині –
В сім'ї зросла на хлібі й на воді,
В живій сім'ї привітного народу,
Отам, в степах, оплаканих тоді,

Коли вітри північної стихії
Чорнили небо протягом століть,
Коли в степах шаліли суховії
І тьмарилась пожарами блакить,
Коли гриміли криці передзвони,
Коли в екстазі смертному нерони
Поживою бродячих псів були,
Коли над прахом ворога крізь хмари,
Як вольності крилатої примари,
У височінь здіймалися орли.

Коли в Славутича прозорі хвилі
Лились потоки материних сліз,
Коли владар, підтоптаний на силі,
Не сухаря – з дерев коріння гриз...
Отож тоді моя привітна мати –
Щоб людяність і далі прославляти –
Пригріла щиро на своєму тілі
Стихією занесену стеблину
І, мов душі улюблену жоржину,
Поїла соком власної землі.

Плекала щиро ласкою матусі –
Промінням сонця, як своє дитя,
На чатах мліла, щоб, бува, безвусі
Не тьмарили їй променів життя.
Ішли літа – мінялись покоління,
Немов зубами, прийняте коріння
Вгризалось в тіло під колючий глід –
Зросла... крукам розкосим на потіху,
Мов Богом послана для глуму й сміху,
Красуня смугла – цей невдалий плід!

Зросла, зросла!.. А краще б не родилась,
Не множила б їм бур'яну в житах,
Чи путом на осиці задушилась,
Упир не мав би здобичі в степах!
На смітниках кохання б не шукала,
Потворою безчестя б не блукала
На тлі моїх озорених святинь,
Не гасло б над могилами сузір'я,
На блиск перлин і святості довір'я,
Не впала б зради проклятої тінь!

Шумлять бори, шаліє хуртовина,
Осика жде дарунка від проклять,
Старенька мати молиться на сина,
Коли встає, коли й лягає спать!
Аж дрож невтомний, мов лавина струму, –
За святість, кинуту на здобич глуму, –
Красуні душу холодом скував,
Сумління голос, наче бас владики,
Її щоранку кличе до осики,
Куди їй присуд шлях давно проклав!

м. Володимир, 28.11.1977


ОСІНЬ-2

Зловіснії хмари вже світ зачорнили,
Повіяло вже і холодним дощем,
Зажурені квіти навік пробудили
На серці обкраденій болісний щем.

Йому не судилося зрілості солод
Донесхочу пити з бурхливих джерел:
Осінньої мряки безжалісний холод
Звивався над ним, мов над зайцем – орел.

Гнітюча пора нескінченого смутку,
Неначе залізом, скувала цвітінь,
І, мов на допалену кимсь самокрутку,
На мріяну радість насунула тінь.

Зловіснії хмари вже схід зачорнили,
Повіяло вже і холодним дощем,
Зажурені квіти навік пробудили
На серці обкраденім болісний щем.

м. Володимир, 4.12.1977


ВІДПОВІДЬ ХИЖАКУ

О ні! Нехай не в'ється наді мною
І не лякає хижістю людей:
Людина скрізь залишиться собою,
І серця їй не вирвати з грудей.

Хіба лиш підлий раб, злякавшись смерті,
Чоло схилити може перед ним:
Казки, на милість хижака оперті,
Були людині голосом чужим.

Дарма чигає й марно томить крила:
На здобич ласий – смерть собі знайде,
З віків природа хижих не щадила,
Людина ж в світ людиною піде.

м. Володимир, 12.12.1977


* * *
Служив собака все життя
Сумлінно – з шкіри пнувся, неборака,
Та сліду не лишив у майбуття,
Бо жив і згинув– як собака.

м. Володимир, 1977

доброволец чуб

На війні народжується відчуття духу і відчуття своїх серед своїх. Наші хлопці нікого не кидають, витягують з-під обстрілів не тільки поранених, але й тіла загиблих. Особисто для мене дуже важливо – це друзі і честь. Я знав, куди йду і що на мене моїм друзям і моєму народу не похєр. І тому саме зараз я розумію, що таке друзі.

Я мріяв про пасіку, мав намір купити хату в селі і бути самостійним, незалежним від соціуму. Робити мед і давати друзям.
Від усіх суспільно-політичних рухів я давно відійшов. Але розумів, що поставлю собі пасіку, поселюся в селі, а якась паскуда прийде і скаже, що тепер це Новоросія.

Для своїх батьків я працював в Одесі, а не воював. Я - моряк. На обладунок гроші заробив собі сам. Єдина моя мрія була, коли я їхав на фронт - воювати з батьківським благословенням. Це та розкіш, яку я не зміг собі дозволити. Але я не казав батькам, бо не хотів, щоб вони нервувалися.

Коли почався конфлікт, ми з друзями пішли у Нацгвардію, але покинули її, бо не зжилися з командуванням. Командир батальйону має командувати. А коли не вміє, то він не комбат. Ми місцевим людям їжу роздавали, а він нам ходив і дорікав: "Що ви їжу роздаєте, самим їсти нічого". А в нас все було завалено їжею. Волонтери постійно щось привозили - їм пам'ятники треба ставити, бо зі штабу жодного разу нічого не приїжджало. Звідти вивозили, але до нас не доходило. А ще до нас часто приходив дідусь - картограф, він малював схему сєпарських блокпостів і здавав нам їхні позиції. А комбат кричав: "Женіть його на#уй звідси, зараз СБУ приїде, буде питати, звідки ти цю інформацію взяв". Тобто він просто боявся. А того дідуся вбили сєпари, за те, що він зливав нам інформацію.

Я шукав війни. Розумію, що війна - це або коли ти стоїш на блокпосту і тобі нудно, або ти в боях, де ти живеш недовго.

От я і шукав бою, де проживу недовго. Єдине, чого я боявся - це каліцтво. Тому перша думка, коли поранили: нога ціла - добре, а то думав себе добивати. В моїй філософії смерть - це штука не страшна, а якщо ти стаєш тягарем для когось - оце зайве. Відповідно зараз мені важко. У мене відкритий перелом нижньої треті гомілкової, але кажуть, що через півроку піду.

Коли я побував на фронті, побачив, що воювати мають добровольці, але їх треба вчити. Не повинен воювати оцей солдатік мобілізований, який, коли вийшов з полону, зрозумів, що на нього повністю забила держава. В нього криша плавиться, він психує. Є поняття держави, державного апарату, а є поняття країни, землі де ти народився, народу. І якщо ти тут народився, відповідно ти щось винен цій землі, не тільки тобі всі винні. Українці зараз ще раз показують, наскільки їм державний апарат не потрібен і навпаки тільки заважає. Воюють, звісно, не тільки добровольці, але для когось бути там - це страшна п'янка. Є солдати які заливаються від страху.

Після Нацгвардії ми з другом поїхали в "Айдар", подумали: "От нарешті повоюємо".

Він привів мене до своїх старших. Вони сказали: "Поїдете на передок, покажете, що в вас залізні яйця, потім візьмемо до себе". Ми поїхали на Металіст. Там я зрозумів, як невміло воюють хлопці: окоп у "секреті" за місяць вирили лише на 15 сантиметрів, поряд посадка, з якої зробили смітник, тобто там їдять і викидають сміття; в бінокль добре видно, що там хтось живе. Між посадками в "секреті" стоїть БРДМ, брдмщик не пристріляв свій кулемет. Я йому його зняв, після того, як він вже 200 набоїв витратив. Ми його розібрали, а він з консервації виявився нечищеним, тобто ще в смазці. Я витер йому цю смазку, кажу: "Чувак, а давай я навчу тебе його збирати". А він мені: "Та для чого? Я ж водій". Підходжу до пацанів, які там валяються, наче тюлені, кажу: "Пацани, там ПКТ (кулемет, - ред.) можна повчитися розбирати". А вони: "Та зачем нам". Коли нам видали АКСУ (Автомат, - ред) ми вирішили їх пристріляти. Один хлопець почав стріляти і каже

- Щось попасти не можу.

- А як ти цілишся?

- Ну як - ствол наводжу і стріляю.

- А ти чув таке: цілик-ціль?

- Та що ти розказуєш, тіпа ти щось знаєш.

Тобто найбільша біда, що вчитись ніхто не хоче. Ми на Металіст мали їхати на добу, а просиділи 2 тижні.

"Айдар" вирішили покинути теж, тому ще мені не подобається підхід: сидіти і жерти тушонку за Україну. Сидіти в окопі, нічого не робити. Я кажу тільки за цей взвод куди я потрапив, не за весь батальйон. Якби я попав в групу, яка пішла на штурм і загинула, мені б було комфортніше. Напередодні від'їзду мій друг загинув, він там на якусь вилазку поліз. Їм дали непристріляний міномет. І з 15 чоловік взводу загинуло 13. Це були хлопці, які вміли воювати, які проходили гарячі точки.

В нас є прекрасна база для того, щоб організувати людей, які хочуть воювати. Але через дурість начальства хтось іде не туди куди треба, хтось зав'язує з війною, хтось залишається калікою.

Коли я повернувся, почав ретельніше займатися підготовкою. Я поїхав в "Десну" потренуватися з Правим Сектором і подумав, що поїду з ними. Дочекався друга, поїхали на базу ДУК, через 2 дні - в Пєски. А ще через три спитали: "Хто в аеропорт?". Я сказав своєму товаришу, що йому ще рано, а я скатаюсь і повернусь.

В аеропорт ми приїхали вночі, 2 жовтня і побачили там постапокаліпсис: все розвалено, розбомблено. Ідеш і топчешся по гранатах, "Муха" валяється, пускові установки. Приїхали на новий термінал, перебігли на старий. Ми туди їхали майже без зброї, бо немає у ПС стільки зброї. Але нам хлопці щось видали з трофейного і сказали відпочити до ранку. Завалился спати, потім мене підняли - став в наряд с тепловізором. Треба було дивитися в зеленку, звідки можуть полізти. Побачив людину, що спускалася з другого поверху, подумав, що за сепаратист. А це хлопець вже 2 тижні просидів, замурзаний, страшний. І цей хлопець 3 жовтня загинув. Він з тих, хто не захотів поїхати звідти. Я відстояв, але така чуйка була, що треба відпочити. Заснув і прокинувся від того, що з труби в підвалі біля мене тече вода. Я кранік закрив. Тільки вийшов і почув, що хтось кричить: "Брать живым, брать живым, не стрелять." Кулеметник стоїть і тримає когось на мушці. Бачу йдуть 2 якихось тєла. Вважалося, що це йшов Моторола з кимось здаватися. Він підходить ближче і кидає гранату в термінал. А там чомусь прольоти заставлені боєкомплектом. Так безглуздо. Починається реальне пекло. Тобто 2 невеликі кімнати, заставлені боєкомплектом починають горіти. Ми відступали не в той бік. Забилися в туалет, почав дим валити. Ми вивалили вікна і зрозуміли, що треба вилазити і перебігати до наших. Вибрались з терміналу - хаос, мішанина. З третього полку хлопець прибіг і сказав, що його побратими чадіють і йому потрібна допомога. Тоді ми з ним вдвох побігли між бронетехнікою, перебіжками, від вікна до вікна. З флангу будинку по нас стріляють, наче у фільмі якомусь, навкруги все горить. Танки попалені, броньовики. Біжиш, а за тобою так "бджш" гранати вибухають, РПГ. Прибігли на місце, відкрили двері. Тих, що учаділи чоловік 7 було і один мертвий. В нас озброєння як такого не було, і була спокуса - забрати загиблого, чи кулемет. Але ти розумієш, що потрібно витягувати людину. Коли винесли їх, до нас ще один хлопець підбіг, псевдонім Скельд, і спитав,чи є тут медики. То був момент, коли я зрозумів, що я - санітар, бо колись тактичну медицину проходив. Я сказав: "я не медик, але побігли". Ми піднялися на другий поверх,а там РПГшники намагалися танки підбити, які з двох боків нас трамбували. Танк влупив у стіну і хлопця зачепило її уламками. В нього була підозра на перелом хребта, а виявився перелом таза. Ми його на ноші поклали, і спустилися з другого поверху. Я попереду йшов, а Скельд позаду. Забігли за подвійну стіну - і в цей момент відбувається вибух: танк в арку вікна влучив. Ми всі падаємо, хлопців контузить. Я повертаюсь, а під Скельдом калюжа крові. Перевернув його, а в нього сонна артерія перебита. Одразу йому серветки, що в мене були накладаю, дивлюся, а в нього ще й распанахана плечова артерія і в стегні 2 дірки. Я бачив, що він стікає. Контролюю сонну, целокс с хлопцями намагалися засипати, але кров йшла горлом. В таку мить не зважаєш на всі приписи парамедиков і просто пальцями вигрібаєш сукровицю, щоб дихати міг. Але я бачив, що він уходить. Якби навіть ми зупинили кровотечу, треба одразу його в госпіталь. Треба вливати кров і фізрозчин. Насправді він загинув, як воїн, і це, мабуть, єдина людина, якій я трішки заздрю. Бо він загинув зі зброєю в руках, загинув не просто захищаючи свою країну, він виносив пораненого, тобто віддав життя, захищаючи свого ближнього. Я розумію трагедію батьків: хлопцеві 19 років, лінгвіст. І, можна сказати, ідеал чоловічої краси: високий, красивий, блакитні очі. Але він знав, куди він йшов. І я ним пишаюся.

Ми відтягли його тіло, накрили і побігли далі. Під вечір москалі запросили перемир'я. Штаб дав указ на перемир'я. Під час якого влупив їхній танк і одному з хлопців осколком пробило легені. Коли я прибіг - він вже був мертвий. Загалом цей бій ішов протягом дев'яти годин. Зараз я розумію, що ми дійсно "святкували" день народження Путіна. Тоді я скептично до цього поставився, але коли потрапив у госпіталь, якось це осмислив. Хотіли піднести вождю подарунок - аеропорт, тому що з третього по шосте йшли потужні бої.

Деякі хлопці втікали, не отримавши поранень, на транспорті, який вивозив поранених. Я вважаю, що це нормально, але в мене є питання: навіщо ви туди рипались? Бо, чесно сказати, як і зараз, так і тоді "аеропорт" - таке місце, де всі хотіли відмітитись. Багато хто їхав туди понти поганяти.

Поранило мене на третій день, коли ворожі танки вже пристрілялися саме в нашу позицію, тобто у сам термінал залітали снаряди. Ми почали відступати. Стався вибух, і я відчув, що мені щось пече у ногу, а потім удар, і я розумію, що стати вже не можу, бо падаю. Кажу: "Пацани - я 300-ий". Того разу вже наші попросили перемир'я. Нас грузять на БТРи,а ми чуємо, що танк наш загорівся і починають снайпери по нас стріляти. Ось так нас вивозили під обстрілом, під час перемир'я.

Мені шкода хлопців, але там я зрозумів, наскільки вони все ж таки пройшли свій шлях. Бо ці хлопці в мирній Україні собі не знаходили місця. Вони - воїни. Я їхав з установкою не повернутися або повернутися цілим. Перед тим, як їхати, зайшов до свого друга і сказав: "Ти єдина людина, яка зможе пояснити моїм батькам, що мене треба спалити, а не ховати."Це ведичний принцип, який мені подобається. Я відчував, що не маю повертатися і не знаю, чому так вийшло, що залишився живий.

Не думаю, що мені потрібен психолог. Коли я приїхав у Дніпропетровськ, у мене в палаті був хлопець з полону з Іловайська. За ним там толпами в палаті бігали психологи і він на них плювався і кидався, в нього реально криша поїхала. Я подивився їм в очі, вони мені - і зрозуміли, що зі мною робити нічого.

Я - турист і адреналінщик. Дві з моїх трьох ідей реалізувалися: я їх шукав півроку, а здобув за 3 дні в аеропорту. Це - духовний шлях, шлях бродяги і шлях патріота.

Коли чоловіки мого віку воюють, я не міг бути осторонь. Коли в країні війна - потрібно бути там.

Саме в аеропорту я відчув істину. Бо є молитовні практики, є медитативні - я все це розумів прекрасно, але мені це не підходить. Повернувся сюди - і не можу цей стан утримати іншими шляхами, тільки шляхом, що на грані життя і смерті.

Текст і фото: Віка Ясинська, Цензор.НЕТ
http://censor.net.ua/resonance/313380/dobrovolets_sashko_chub_protyagom_troh_db_v_aeroportu_mi_svyatkuvali_den_narodjennya_putna

Післямова від Богдана Бо: Прощаюся по-англійські і це мій останній матеріал, який я розміщаю у співтоваристві "Ми любимо тебе, Україна", тому що набридло вказувати учасникам, що любов до країни не може бути як прояв ненависті до її ворогів - то різні речі. Мене задовбали постійні теми про обдовбаного маскаля і тому подібне, коли я хочу про Україну та українців, або для українців, щоб вони розумнішали - це коли я робив передруки з російськомовних оригіналів. Більшість моїх друзів вже тут не з'являються і я теж кажу: - Всього доброго. Далі тут без мене.

 Полковник Євген Сидоренко - начальник бронетанкового управління оперативного командування "Південь" (сектор "Б" антитерористичної операції). Учасник боїв під Іловайськ з першого дня.

«Я був під Іловайськ з самого початку операції. Прибув туди з Мар'їнки, разом з бронегруппе Василя Коваля, в складі 4 танків і 4 БМП зі складу 17-ї танкової бригади. Це була наша головна ударна сила. Техніка вся далеок не нова, за нею потрібен кваліфікований догляд, я «технар», тому після кожного переходу займався ремонтом. Так, я штабний офіцер, полковник, але у нас гостра нестача кваліфікованих фахівців, і тому доводиться особисто брати в руки інструмент, і займатися ремонтом. Це гостра проблема, оскільки техніка, яку ми ставимо зараз на озброєння, давно вистояла терміни по ресурсу зберігання. Згідно інструкції МО СРСР, середньостатистичний термін зберігання бойової техніки - 15 років. Наша техніка перевищила цей термін у півтора рази. Тому в частинах гостро необхідні фахівці для проведення поточних ремонтів. Аналогічна ситуація склалася не тільки з забезпеченням роботи бронетехніки - всі провідні штабні офіцери і сам командувач сектором «Б» генерал-лейтенант Руслан Хомчак безпосередньо перебували під Іловайськ, оскільки для управління військами, застосування бойової техніки, потрібні професіонали, а їх у нас гостро не вистачає . Генерал-лейтенант, командувач оперативним командуванням, керував різними загонами бійців загальною чисельністю як одна батальйонно-тактична група. Офіцерські кадри на передовій - на пальцях полічити. Ми не мали повноважень знімати війська з інших ділянок фронту - все саме боєздатне було стягнуто під Іловайськ, бо інакше ми б там не втрималися.

Операція із захоплення Іловайська і взаємодія всіх наших підрозділів були проведені тактично грамотно. Багато шляхи постачання противника були відрізані. Бронетехніки було мало - кожен танк і БМП були на рахунку, особисто командувач їх розподіляв по позиціях. Найманці атакували постійно, за підтримки бронетехніки в тому числі. Постійно йшли артнальотів. Танки використовувалися інтенсивно - ви писали про реальний подвиг танкового екіпажу 17-ї танкової бригади в складі молодшого сержанта Сергія Ісаєва та механіка-водія Євгена Мартинюка. Хочу відзначити одну неточність у викладі - в результаті численних влучень в танк там вийшов з ладу не досилатель, а накатник знаряддя. Саме тому хлопці під вогнем розганялися і гальмували для заряджання гармати.
Ми могли повністю захопити Іловайськ, і повністю оточити Донецьк - але для цього нам було необхідно посилення. Крім того, необхідно було посилення нашого тилового району. Нам нічим було прикривати район Старобешеве-Кутейникове - перш за все була нестача техніки. Незважаючи на перекидання прекрасних резервних підрозділів зі складу добровольчих батальйонів МВС, їх чисельність була невеликою, і вони могли тільки посилити нашу оборону в Іловайську, без техніки наступати було неможливо.

24 серпня ми отримали інформацію про вторгнення російських військ. Генерал Хомчак запросив дозволу на негайний відхід від Іловайська, але отримав наказ «Триматися», відхід був заборонений. Тому Хомчак підготував наші війська до кругової оборони. На жаль, в результаті неорганізованого відходу наших військ з сектора «Д», в результаті відходу з району Кутейникове 5-го і 9-го батальйонів територіальної оборони наші тили залишилися зовсім нічим не прикриті.

Приблизно в 16.00 наша разведгруппа під командуванням начальника розвідки оперативного командування «Південь» висунулася в район Кутейникове. Там ми підібрали залишений нашими бійцями танк зі складу, або 28-й або 30-й механізованих бригад. В цей момент відбувся перший вогневий контакт з російськими військами. Наш загін прикриття в Кутейникове знищив передову розвідгрупу росіян - я бачив знищену БМД і БТР. Ми оглянули БМД - номери і знаки замазані, але машина була майже нова.

В цей же час недалеко від нас в іншому бою під Кутейникове було розбите ще один підрозділ російських десантників зі складу 98-й повітряно-десантної дивізії, взято в полон 10 російських солдат.

24 серпня вночі почалися серйозні бої - наші позиції піддалися ураганному обстрілу важкої артилерії. Наші польові укриття були надійні, але важка артилерія за допомогою безпілотних розвідників громила ці легкі укріплення. Ми понесли великі втрати в техніці і транспорті, загинули люди. Тим не менш, наша імпровізована бойова група військових інженерів за допомогою БМП підбила російський танк. Я не був учасником цього бою, але мене відразу запросили для огляду трофея. Екіпаж кинув машину, і втік разом з іншими російськими бронемашинами.

Я заліз в танк і виявив, що це новітня російська модифікація Т-72Б-3, яка надійшла на озброєння російської армії в 2012 році. Особливість модифікації - тепловізійний приціл у командира і у навідника танка типу «Сосна-У». Приціли були пошкоджені нашим вогнем, але були ще в робочому стані. В іншому танк був повністю справний.

Ми виявили документи, що танк належить військовій частині Російської федерації № 54096 - це 8-а окрема мотострілецька бригада, 3-я танкова рота, командир роти - Рашитов А.Р., командир танка - молодший сержант Гончаров.

Я прийняв цей танк на озброєння нашої групи, і сам повів його на наші позиції, замаскував. Цей танк під час прориву врятував життя багатьом нашим бійцям і мені особисто.

Від Саур-Могили ввечері 24-го крізь заслін російських військ до нас пробилася група наших бійців зі складу 93-й механізованої бригади на семи БМП. Але артилерії довелося покинути наш маленький район оборони - як тільки наші робили кілька залпів, противник засікав нас станціями артразведкі і накривав весь район декількома дивізіонами. Були серйозні втрати і артилерію вивели. 24 серпня ми могли вночі без всяких перешкод вийти з кільця оточення. Але не було наказу. Залишилися міномети, але у них був обмежений запас мін і скоро вони залишилися без боєприпасів. Очевидно, без наявності артилерійської підтримки і ліній оборони, міцних укриттів від вогню артилерії і без наявності запасів постачання, ми могли протриматися під Іловайськ дуже недовго. Але завдання відходити не було, і наші війська спокійно і без паніки готувалися відбивати російські атаки. На солдатів і офіцерів справило глибоке враження, що генерал Хомчак залишився разом з нами на передовій позиції. Цей приклад дозволяв не допускати ніяких думок про відступ, бо інакше витримати постійний масований артобстріл було б дуже непросто. Хомчак ризикував разом з нами, коли ми відходили, то район нашого командного пункту представляв собою місячний пейзаж.

25 серпня в 15.00 по дорозі від Кутейникове на Іловайськ була виявлена колона російської бронетехніки - 16 одиниць, включаючи танки, яка рухалася прямо на наші позиції, які зазнали артобстрілу. Мені повідомили про рух колони. Я був один поруч з російським танком, екіпаж не був сформований. Тому я сів на місце мехвода, і поїхав на загрозливий напрямок. На позиції, що прикривала дорогу, я виявив одну нашу протитанкову гармату «Рапіра» зі складу 2 протитанкової батареї 51-ї механізованої бригади. У знаряддя стояв сам комбат Костянтин Коваль. Він прорвався з оточення. Навідника знаряддя я також записав ім'я, але він поки не значиться в списках що вийшли з «котла», тому говорити зараз про цей героїчний воїна і його розрахунку поки не буду.

Хлопці проявили себе просто блискуче і професійно. Першим же пострілом була знищена головна машина противника - це була МТЛБ-6М, яка знаходиться на озброєнні тільки російської армії. В цей момент я зрозумів, то треба прикрити наших під час перезарядки і відвернути увагу від нашої засідки, і різко виїхав вперед на дорогу, перебрався в крісло командира і відкрив вогонь з великокаліберного кулемета по ворожій колоні і розбігаючим солдатам. Було трохи тривожно, звичайно, я ж не знав, хто там за моєю спиною - раптом їх зараз накриють вогнем, або вони побіжать, а я тут один залишусь, на відкритій місцевості взагалі без шансів. Але хлопці виявилися справжніми героями і професіоналами. Вони підбили дві наступних машини противника. Росіяни відкрили безладний вогонь, і під прикриттям диму і пожежі трьох передових бронемашин втекли, кинувши своїх убитих, і одного тяжкопораненого солдата зі складу 31-ї десантно-штурмової бригади.

Надалі, противник робив атаки в напрямку селища Аграрне. Вони прощупували наші сили, але зустрівши організовану систему вогню вперед не лізли.

В цей період активно і ефективно працювали розвідники. Ми мали в своєму розпорядженні точну інформацію про розташування противника, постійно велися активні пошуки. Розвідники билися геройськи - одна з наших груп, позивний «Морячок», скоїла рейд по тилах противника, вступила в бій, вони вийшли до нас на моїй дільниці, я побачив, що з дев'яти бійців вийшло всього четверо ...

Ми воювали, але виконували наказ командування АТО, і утримували позиції. Всі інші наші війська в районі Кутейникове, Старобешеве відійшли. Своїми слабкими силами, ми звичайно, ці населені пункти закрити не могли. Скориставшись нашим стоянням, противник глибоко обійшов наші позиції, і просунувся на захід приблизно на 25-30 кілометрів.

Спроби наших невеликих частин деблокувати зв'язок з нашою групою виявилися безуспішними. Наші війська були розбиті. Ми знали про це, і розуміли, що іншої допомоги не буде. Боєприпасів залишилося на 1-2 дні боїв максимум, і за цей час наше становище могло тільки погіршитися. Тому генерал Хомчак прийняв рішення йти на прорив. Перед тим як ми знищували на КП апаратуру секретної зв'язку, я чув, як якийсь начальник говорив, що групі треба прориватися по напрямку через Іловайськ на Харцизьк. Це дуже здивувало, але насправді варіантів прориву у нас не було, окрім як йти по двох дорогах повз Старобешеве. Ці дороги як ми знали були щільно перекриті російськими військами. Ми запропонували росіянам видати їм полонених в Старобешеве, на умови пропуску нашої колони. Російське командування заявило, що надає коридор для проходу угруповання, і оскільки це було підтверджено вищим політичним керівництвом Росії та України, ми вирішили рухатися в складі колон. Проте вранці 28-го російські офіцери почали всіляко затягувати вихід колони. Зараз зрозуміло, що це була пастка. Противник під прикриттям переговорів посилював свої війська на напрямку руху наших колон.
 
Ми сформували дві колони, кожну з яких очолювали офіцери штабу оперативного командування «Південь» на чолі з генералом Хомчак. Нашу колону вів підполковник Грачов, наш маршрут був на Многопілля-новокатиринівка. Я здивований, що деякі люди кажуть, ніби якусь колону підставили, командири кинули. Це образлива брехня. Всі, хто проривався в колонах, ризикували абсолютно однаково. На всіх висотах противник обладнав позиції з танками, БМД. БМП, і снаряди могли змести будь-якого. При прориві геройськи загинув один з наших кращих офіцерів - командир бригади зв'язку. Ряд офіцерів потрапили в полон. Штаб сектора «Б» йшов у бій зі зброєю в руках як прості бійці, і офіцери також гинули і билися також, як і воїни-добровольці.

Мій Т-72 йшов другим у нашій колоні. Мені дуже пощастило - моїм екіпажем стали ті самі герої з 17-ї танкової - Сергій Ісаєв та Євген Мартинюк. Навідника їх бойової машини евакуювали в тил, а вони самі, незважаючи ан отримані поранення, відмовилися від евакуації і залишилися на передовій. І ось для цих героїв знайшовся новий танк. Я зайняв місце навідника. І ми пішли на прорив.

Незабаром після виходу нашої колони зав'язався бій. За минулі чотири доби противник зайняв в цьому районі глибоку ешелоновану оборону.

У нас не було підтримки артилерії - я побачив якісь розриви, але цей вогонь був рідкий і дуже неточним, відкрили його дуже пізно, приблизно в 12 годин. Підтримки авіації я не бачив. Один раз я побачив пару наших літаків і все.

Ми йшли, покладаючись на свій маневр і вогонь. Моє завдання було йти як таран, подавляти вогневі точки і відволікати на себе вогонь противника. Вогонь був дуже щільним з усіх сторін.

Дивно, що ми вціліли - під вогнем противника ми пройшли з боєм близько 22 кілометрів. Нас врятував рівень бойової підготовки, унікальне майстерність механіка-водія Євгена Мартинюка. Він вів бій постійно маневруючи, використовуючи місця, даючи можливість вести вогонь, і при цьому не затримувався виходячи з під прицільного вогню. Ми отримали безліч попадань. У відповідь бив наш кулемет, і працювала гармата. Важливо було придушувати вогневі точки з першого пострілу, працювати на попередження, не давати їм пристрілятися. Виходило непогано. За нашими танкам противник бив зосередженим вогнем. Другий танк в нашій колоні незабаром підбили, але нам щастило.

Як стріляли? Я достовірно бачив поразка однієї БМП противника, яка загорілася і вибухнула, по двох інших були прямі влучення, але фіксувати всі результати у мене не було н секунди можливості. Ми старалися придушити всі вогневі точки, але росіяни окопалися і у них була явна чисельна перевага. Наш танк був підбитий в 22 кілометрах від кордону з якого ми починали рух вранці. Боєприпаси майже скінчилися. І останні російські заслони були розташовані у нас на флангах на двох висотках - нам довелося прориватися між ними. Я довернул башту на одну з висот, тоді як з другої нас розстрілювали в борт. Там був обкопаний танк і я не міг вразити його, у нього була в прицілі тільки башта. В результаті влучень всі ми отримали множинні поранення вторинними осколками танкової броні, були повністю розбиті всі прилади спостереження, приціл. Ми майже прорвалися, але тут пряме попадання танкового снаряда вивело машину з ладу. Танк заглох і Мартинюка різко кинуло на прилад спостереження, він дуже сильно розбив голову.

Під прикриттям вогню з кулемета я витягнув Євгенія з танка. Перев'язати. Пощастило - залишилися цілі очі, хоча на обличчях були численні осколкові поранення. Відремонтувати машину своїми силами ми не змогли, довелося її кинути. У нас був автомат у Сергія, а мій автомат міг стріляти тільки поодинокими і не дуже надійно - він був поруч зі мною в танку, і виявився понівечено осколками. Нас врятувало поле соняшників і улоговина, по якій ми пройшли повз всіх дозорів і засідок і вийшли до своїх військ.

Ми потрапили в госпіталь, наші рани обробили. Вчора я вже вийшов перший день на роботу - війна триває, і треба бути в строю, роботи дуже багато.

За підсумками бою за Іловайськ я можу сказати так: я бився серед героїв, і я дуже вдячний всім, хто проявив мужність і бився до кінця. Трусов під Іловайськ я не бачив. Я бачив як ми били російські війська і як вони розбігалися в усьому сторони. Ми можемо захистити нашу Батьківщину від російської агресії. Але для цього необхідний професіоналізм - на всіх рівнях. На рівні командування, на рівні мобілізації, на рівні оснащення, розвідки, взаємодії, технічного озброєння, постачання. Ми зобов'язані боротися і перемогти задля світлої пам'яті тих хлопців, з ким ми ходили в бій під Іловайськ. Тих, хто вийшов, і тих, хто залишився там назавжди ...

Юрій Бутусов

Зима, що нас змінила. Небесна Сотня.

Ігор Костенко – перший українець, який отримав нагороду wikipedia

11 серпня 2014, 20:00  
    
Засновник вільної енциклопедії Джиммі Вейлз присудив нагороду активістові Майдану Ігорю Костенко за ґрунтовну роботу.

За 2,5 року студент-географ  написав понад 280 статей про українські села, зробив понад 1,5 тис редагувань.

Ігор - перший українець, який отримав цю нагороду.
Він з перших днів був на Майдані, загинув під час протистоянь на вулиці Інститутській.

http://1tv.com.ua/uk/news/2014/08/11/57741

відео: http://1tv.com.ua/uk/news/2014/08/11/57741


Матеріал з Вікіпедії – вільної енциклопедії.

Костенко Ігор Ігорович

Народився     31 грудня 1991 Зубрець, Бучацький район, Тернопільська область
Помер         20 лютого 2014 (22 роки) Київ, Україна, вогнепальні поранення
Поховання     Зубрець, Тернопільська область
Громадянство     Україна Україна
Національність     українець
Діяльність     журналіст, студент-географ
Відомий         загиблий на Євромайдані з Небесної Сотні
Alma mater     Львівський національний університет імені Івана Франка
Конфесія     греко-католик
Батько         Ігор Семенович
Матір         Оксана Олексіївна

Ігор Ігорович Костенко (* 31 грудня 1991, Зубрець – † 20 лютого 2014, Київ) – український журналіст, студент-географ, активіст Євромайдану, редактор Вікіпедії. Загинув під час протистояння на вулиці Інститутській.

Життєпис

Народився у селі Зубрець Бучацького району Тернопільської області. Батьки хлопця були на заробітках у Санкт-Петербурзі, тому ріс із бабусею та дідусем.


Освіта

Навчався в Зубрецькій загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів[Джерело?]. 2009 року закінчив Бучацький колегіум імені святого Йосафата, написавши у випускному альбомі:
«Вірю, що (…) колегіанти з патріотичним духом будуватимуть Україну (…) Будьмо українцями в душі і з Богом у серці.»

Навчався на п'ятому курсі географічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка за спеціальністю «Менеджмент організацій», був одним із найкращих студентів факультету.


Творчість

Працював журналістом інтернет-видання «Спортаналітика».

Ігор Костенко був активним редактором Української Вікіпедії (дописував під ніком Ig2000). За два з половиною роки участі створив понад 280 статей, зробив понад 1600 редагувань. Написав одну статтю, яка згодом отримала статус «доброї». Також брав активну участь у просуванні Вікіпедії в соціальних мережах, через які намагався залучити нових дописувачів.

Захоплювався спортом, зокрема футболом, був фанатом львівських «Карпат». Був хорошим товаришем, відкритою, життєрадісною, цілеспрямованою людиною. Мріяв про сім'ю, хотів відкрити свою електростанцію.


На Майдані

Із перших днів брав активну участь у подіях Євромайдану, неодноразово їздив до Києва. Востаннє поїхав на київський Євромайдан ввечері 18 лютого 2014 р.


Загибель

Вранці 20 лютого Ігоря вбито під час протистояння в центрі Києва. Його тіло знайшли біля Жовтневого палацу (МЦКМ ФПУ) на вулиці Інститутській. В Ігоря влучили 2 кулі: одна – в голову, а інша – в груди. Окрім цього, в загиблого виявлені сильні переломи ніг.


Похорон Ігоря Костенка

Тіло Ігоря супроводжували люди всією дорогою від Києва до Бучача, прощання з загиблим відбулося в усіх містах Тернопільщини на шляху до Бучача. Зокрема, в ніч проти 22 лютого більше півтисячі людей зі свічками зібралися на панахиду на Збаразькому кільці в Тернополі.

23 лютого 2014 по обіді Ігоря Костенка поховали в рідному селі Зубрець на Бучаччині. Організацію похорону взяла на себе Львівська міська рада.


Вшанування пам'яті

Громада села Зубреця за підтримки української діаспори в США планує встановити у селі пам'ятник Ігорю Костенку та іншому уродженцю села з Небесної сотні Василю Мойсею, а також перейменувати на честь Ігоря вулицю, на якій він жив. У Львівському університеті на честь Ігоря планують назвати одну з аудиторій.

27 квітня 2014 року в пам'ять про Ігоря Костенка спільнотою української Вікіпедії та ГО «Вікімедіа Україна» було проведено Вікіфлешмоб – конкурс, у рамках якого в певний день якнайбільша кількість користувачів писатимуть статті до Вікіпедії. Ідею цього конкурсу було запропоновано Ігорем за півроку до загибелі.



10 серпня 2014 на церемонії закриття щорічної конференції «Вікіманія-2014» засновник Вікіпедії Джимбо Вейлз оголосив Ігоря Костенка вікіпедистом року в світі.


Небесна Сотня (наявна у Вікіпедії)

Василь Аксенин • Георгій Арутюнян • Олександр Бадера • Сергій Байдовський • Олександр Балюк • Володимир Бойків • Сергій Бондарєв • Сергій Бондарчук • Валерій Брезденюк • Олексій Братушко • Ольга Бура • Богдан Вайда • Роман Варениця • Віталій Васильцов • Юрій Вербицький • В'ячеслав Веремій • Назар Войтович • В’ячеслав Ворона • Устим Голоднюк • Іван Городнюк • Максим Горошишин • Едуард Гриневич • Роман Гурик • Антоніна Дворянець • Микола Дзявульський • Андрій Дигдалович • Сергій Дідич • Ігор Дмитрів • о. Олександр Дорикевич • Анатолій Жаловага • Володимир Жеребний • Михайло Жизневський • Яків Зайко • Богдан Ільків • Богдан Калиняк • Олександр Капінос • Сергій Кемський • Давид Кіпіані • Володимир Кіщук • Анатолій Корнеєв • Андрій Корчак • Ігор Костенко • Євген Котляр • Віталій Коцюба • Володимир Кульчицький • Артем Мазур • Павло Мазуренко • Дмитро Максимов • Андрій Мовчан • Василь Мойсей • Іван Наконечний • Володимир Наумов • Сергій Нігоян • Валерій Опанасюк • Володимир Павлюк • Дмитрій Пагор • Іван Пантєлєєв • Микола Паньків • Юрій Паращук • Юрій Пасхалін • Олександр Плеханов • Леонід Полянський • Василь Прохорський • Андрій Саєнко • Роман Сеник • Ігор Сердюк • Юрій Сидорчук • Сергій Синенко • Віталій Смоленський • Богдан Сольчаник • Іван Тарасюк • Ігор Ткачук • Володимир Топій • Роман Точин • Іван Тур • Олег Ушневич • Віктор Хом'як • Олександр Храпаченко • Зураб Хурція • Олександр Царьок • Андрій Черненко • Віктор Чернець • Дмитро Чернявський • Віктор Чміленко • Сергій Шаповал • Василь Шеремет • Людмила Шеремета • Йосип Шилінг • Максим Шимко • Олександр Щербанюк


http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE_%D0%86%D0%B3%D0%BE%D1%80_%D0%86%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

Огляд підготував Богдан Гордасевич

Вчора надійшла трагічна звістка – у боях з російськими окупантами загинув Микола Березовий – чоловік Тетяни Чорновол. Людини, яка стала символом Майдану, символом хоробрості та справжньої боротьби із корупцією.

Микола добровольцем у складі батальйону “Азов” пішов воювати на Східний фронт. Він із зброєю в руках захищав Україну, її соборність та незалежність – все те, у що він свято вірив.

Куля снайпера перервала життя справжнього патріота, героя України, сильного захисника Батьківщини, люблячого чоловіка та батька.  Хай його пам’ять навічно залишиться з нами.

Моє серце і мої молитви зараз з Тетяною, яку я дуже люблю, з її дітьми Іванкою та Устимом, з батьками Тані та Миколи і з тисячами родин, які втратили своїх близьких і рідних у цій визвольній війні.

Герої не вмирають!   Слава Україні !  

     Юлія Тимошенко