хочу сюди!
 

Татьяна

56 років, телець, познайомиться з хлопцем у віці 55-58 років

Замітки з міткою «філософська лірика»

Подорожник з великодніми очима



Через асфальт, твердий, мов кремінь,
Тендітний пагін до людей  пробився.
Наївно-великодніми, відвертими очима
На світ Господній зокола дивився.

Повз нього байдуже снували люди,
Обличчя відсторонені, усі в собі.
А він, щасливий, роззиравсь повсюду,
Чемнесенько вітався, усміхаючись юрбі.

Вже скоро подорожника не стало:
Загоїв рану чи... була ж  якась причина...
На тому ж  місці, під асфальтним шквалом,
З'явися інший пагін  - з великодніми очима.

І ти, мій друже, в вихідний і в будень
Довбеш свій камінь серед скель німих.
І вже не думаєш, чи ти потрібен людям,
Найголовніше -  знаєш, що живеш для них.

А у житті велося й далі існувати буде:
Є люди -подорожники і люди-будяки.
Через бетонний холод  і байдужість
Цілющі трави проростають і квітки!


                                

Людське життя


Людське життя -лише мала хвилина,
Яка в  безмежнім хаосі стікає...
І стукає, і стукає життя годинник
Чиїсь  літа безжально відміряє.

Дивись: гніздо лелека  вив на хаті
І знявсь, далеко до небес злетів...
Зоря горіла в небі,  ясно і завзято,
Тепер потухла - вітер затушив...

Так і життя людське: поволі жовкне
І під кінець зрівняється з землею...
Земля приймає всіх  у  своє лоно,
А ми - піском чи птахом, чи ріллею...

З землі з'явилися - у землю й підем,
Вервечкою крокуємо в безодню.
Зникають люди в всесвіті безмірнім,
І тануть, тануть в мареві холоднім...

Махне рукою хто, а хто крилом із неба,
І на прощАння, і на прОщення живим...
А тим, що залишились жити, треба
Подумать, ЯК  не обернутися на дим...

І до останку, щохвилини, повсякчас,
Ви чуєте: все стукає, все стукає годинник.
По кому стука він? А може, ще не час?
І хочеться продовжити оту  хвилину!
                            
                                                  

Червень. Вечiр

 
 
Червень. Вечір натомлено кліпа, Хмари купчаться  мишачим  військом Над величним собором Софійським. Тоне Київ у пахощах липи… Душе, плач та співай, тенькай щемно Від любові й захоплення світом, І від здатності палахкотіти, В лячне урвище  летячи  темне… Ніч замріялась в пахощах липи… Над величним собором Софійським - Почет сяючий, зоряне військо… Гірко й солодко серцю… Як  сіпа! 10-13.06.2012

© Copyright: Марина Степанская, 2012 Свидетельство о публикации №11206133820

Годинник. Диптих

(1 частина)
 Дзень!

 

 

Дзень!.. – граючись, вщент, 

Безжальна рука – Ти хто!? - 

Пісочний годинник вбив 

Об камінь… Несе 

Вітром піщинки - мене… 

 

 

31.05.2012

Свидетельство о публикации № 11605
(2 частина)
Клепсидру мою

 

 

Клепсидру мою 

Перекинув бешкетник, 

Й регочучи, втік… Плaчу, 

Лежу - калюжa. 

Випаровуюсь… зникла… 

 

 

31.05.2012

Свидетельство о публикации № 11606

Aga

Aga

я не сафо

Почему бросаешь тЫ меня,
Ведь любить было еще возможно,
не желала я тебя тогда,
чтобы ты забыла про меня неосторожно?
Каждый раз как будто умираю я,
не могу я вырваться из плена,
очарована моя душой почему-то
девочкой из тлена
Забывала, 
пропускала выполненье обещаний,
зачем тогда со мной дружила,
и в лицо при встрече узнавала.
Не Сафо я нет,
 хотя чувства мне ее близки,знакомы,
ведь так печален свет
без подруги близкой и ее заботы.
Локоны мои я обрезала в надежде обрубить
все нити,
 о тебе и обо мне, о нем, о нашем третем.
Третий был сначала для меня одним,
и по ощущеньям не совсем как  оправдал надежду,
разлюбила я его вполне и отдала невольно
по случайности тебе.
Забыла сразу ты меня, надменнен стал твой образ.
Обида разрушила меня, не ревность нет,
безчеловечность отношений скользких.
Зачем родилась я на свет,
чтобы тобою униженной всегда казаться,
милая, я есть, и не собираюсь унижаться.
Зачем тебе понравиться пытаюсь, 
пытаюсь получить расположенье,
звоню, звоню, а мне не отвечают,
лишь изредка дают как кость собаке,
снисходительное отдолжение?
Неужель тебе невидома та близость , 
о которой я всегда мечтаю,
и человеческая низость тебе ближе,
нежели я об этом знаю.
Любила просто наши отношения, общенье
день за днем,
совместное познанье мира,
любила испытать меня  сутьба злодейка
невыносимо.
И золото я отдавала за любовь,
лищь бы она продлилась на немного дольше,
и мгновенье дало мне еще, воздуха живительных всех сил глоток,
без которых не родиться стихотворенье.
Ужасалася я своей наивности простой,
удивляясь неразгадданой простой и глупой схемы.
Кто же ты тогда такой,
 кто вершит все судьбы и пелены одевает на чьи то безискусные глаза.
прости за мой самообман, за одиночество  и гордость и презрение к твоим делам.
не дала ты мне полноту испытать мгновение счастья там ,где
это не могло быть невозможным.

Восьма-двадцять ранку

Восьма-двадцять ранку.

Двоє. Оковита.

Пляшки з –пів розпито

Замість - до - сніданку.

 

Всі думки – в гарячці,

Інтелект – у сплячці,

І цироз талантів

В цих… Богів?... Атлантів?

 

Морів? Прометеїв?

Бахів? Галілеїв?

Веделів? Платонів?

Гауді? Патонів?

 

Геніїв? Пророків?

Світочів? Героїв?

******

Світ чеснот, пороків,

Чистоти і гною.

 

30-31.01.2012

© Copyright: Марина Степанская, 2012

Свидетельство о публикации №11202012750

Людське життя - симфонія чуттів



Людське життя - симфонія чуттів.
Хтось виграє її на арфі, інший на тромбоні,
Хтось в бубон жваво б'є, а хтось на акордеоні.
Баян хтось мучить, інший скаче,
А ще хтось під гітару тихо плаче.
Людське життя - симфонія чуттів.
А онде чоловік у кутику присів.
Не володіє жодним інструментом.
Не знає він ні музики, ні слів,
Живе  одним лише моментом.
Людське життя - симфонія чуттів.
Тяжке життя без пісні  й почуттів.
Погано, звісно, коли в воду з мосту.
Або в полоні пристрастей згорати на свічі,
Спливаючи по краплі сивим воском.
Людське життя - симфонія чуттів.
Тож добре було б, якби кожен з нас
Не вигравав невпопад, як прийдеться,
А добре знаючи свій інструмент,
Виводив вміло партію в оркестрі.
Людське життя - симфонія чуттів.

Душа і тіло.

Господь душею тіло наділяє,
Душа те тіло потім береже.
Не значить це, що клопоту немає.
Тісні взаємини у них навіки вже.
Душі наснагу тіло постачає,
Коли воно купається в любові.
І тіло без душі втрачає,
Коли живе лише од крові.
Душа, буває, прагне до зірок,
Та тіло ж частка од землі,
Слабкість загрожує розвинутись в порок,
Душі так важко – бути на крилі.
Ні, я не вірю! що буває:
Що тілу, наче б то, немає діла,
Коли воно зовсім згасає, –
Куди?! летить душа од тіла,
Якщо не зламано душі тій крила.
Сторінки:
1
3
4
5
6
7
8
9
10
попередня
наступна