«А что же вы не берёте его к себе, в свет?» — спросил Воланд.
 «Он не заслужил света, он заслужил покой», — ответил  Левий Матвей.

Колише небо місячну колиску
В безмежжі зорянім,  нічнім.
І начищають янголи до блиску
Бліді зірки у мреві золотім.

Пірнають  вниз стрімкі метеорити...
Пульсує й до сьогодні  шал в мені.
Та, тільки,  як прекрасна Маргарита,
Не продаю я душу сатані.

Мені, як Майстру, спокою не треба,
Бо прагну я до світла - не пітьми.
За допомогою іду до Неба,
Щоб не летіть на бал до сатани.

Змагають одне одного знайомці -
Свята і будні... Так минають дні.
Народжується в лоні сонце
І визріває осінню в мені.

Пори цієї менше світла:
Дощі в роботу дружно запряглись.
Хай злегка сонечко поблікло -
Тай менш ймовірно стало обпектись.

Хтось скаже: "Світить, та не гріє!" -
Тепло дарує сонце й восени!
І тріпотить в душі надія:
Поволі зріє осінь у  мені!

                                    

                                                                                                               І серед ворон бувають винятки!   БІЛА ВОРОНА

Прошу лишити літечка ковток,
Хай ще побудуть деревця зелені.
Та кидають черлено-жовті клени
Під ноги листячка жмуток.

Усе минає, час не зупинить,
Бо невблаганна матінка-природа.
Повіє вітер з заходу чи з сходу -
Ріка життя поволеньки біжить...

У ній не молоко і не вино,
А причаїлась неба звабна просинь.
Ну що ж поробиш... Я ступаю в осінь,
Неначе в уповільненім кіно...

Ой, як часто на світ позираєм
Через в рами впокорені шиби
І у ближніх своїх підмічаєм
Не добро, а лиш вади і хиби.

А опісля нас мучить сумління:
Чом самотність знущається вволю.
Віддчиніть, люди, двері і вікна,
Відпустіть душу, сповнену болю.

І побачивши в людях прекрасне,
Возлюбіть їх, неначе себе.
Посміхнеться до вас сонце ясне,
У долоні промінчик вкладе.

На душі стане тепло і чисто,
Запанує блаженство у ній.
Благодать, наче Діва Пречиста,
Прожене ваші думи сумні.



Світ через отвори в листку (сьогодні сфоткала)



А це той же лист далі ("Як часто  ми, люди, то бачимо
 світ через окуляри, то роздивляємося під мікроскоп...",
 - подумалося мені. Так і виник задум вірша.)

Скавучала Заздрість: "Давить жаба..."
Жалкувала, і стогнала, вила в ніч.
Хитрість же лукава, звабна баба,
Удавала, що радіє з наших стріч.

Лютувала Злість попри коректність,
Піднімала Глупота на кпини й сміх.
Тільки поміркована Шляхетність
Посміхалася від марних потуг їх.

І замовкли вади - сестри рідні,
Стухли, мов щури перед котом.
Не завжди нам щит і меч потрібні -
Мудрість стане для розважливих щитом.

Щодня, від ранку до смеркання,
Їй шепотів слова кохання.
Як живодайную водицю,
Спивав її - не міг напитись.

А потім стало усе звичним,
Як попіл в мідній попільничці,
Мов злегка гіркувата кава,
Як свічка в церкві величава.

Захоплення полуда спала -
І Муза стала нецікава.
Не в змозі жити без кохання,
Вона розтанула в смерканні...

Міняв з тих пір жінок чимало -
Та жодна Музою не стала.
І зрозумів в осінній день він:
Йдуть поруч свято і буденність.

З нудьгою радість хороводить,
З захопленням байдужість ходить...
Шукав Її - зі шляху збився,
А Музи слід навік згубився...

Під враженням вірша Байка
http://blog.i.ua/community/53/1277681/

Із небуття знайомі силуети
Лишають спогадів терпкий полин.
Складає пам'ять пазлові сюжети
Про тих, хто залишився молодим...

Роки у герці нам дарують мудрість,
Взаміну забираючи близьких.
У снах ночами прилітають друзі
Навідати товаришів земних.

А путь назад, їй Богу, не близенька,
Тож наостанок нам махнуть крилом:
"За себе і за нас живіть, рідненькі,
Ділами множте на землі добро!"

І ми живем. За себе і за того,
Кого Господь у себе прихистить.
І віримо, що не пектиме сором,
Коли четвертий янгол протрубить.

Серпневий вечір плине в млості.
Серед кропив і бур'янів
Медвяний степ зове у гості
Звабливим співом цвіркунів.

В колисці маків і левкоїв
Забуду про свою печаль.
І наодинці із собою
Скажу: минулого не жаль.

Воно лиш дальній полустанок,
Що не міняє мою сутність.
А ніч мине - і свіжий ранок
Прочинить двері у майбутнє.

Навесні світ пірнає в цвітіння,
Осінь- соняхів стиглих пора.
Лише юність жбурляє каміння,
Тільки зрілість каміння збира.

І парфуми  весни протестантські - 
Осінь пахне гірким полином.
Відкорковує юність  шампанське,
Стигла  зрілість смакує вино.

О, весна - це не осінь статечна,
Обминає спокут каяття.
Лише юність грайлива й безпечна,
Тільки зрілість цінує життя.