КАК НАЧАЛИСЬ СТИХИЙНЫЕ БУНТЫ

И вот пружина сжалась до предела, народ увидел, что Януко­вич ведет страну в пропасть, что «парламентскими выборами» ничего не решить через подтасовки, фальсификации и народ в конце 2013 года, с невиданным упорством, стал выходить на Майданы и про­тестовать против узурпатора и его «подельников». Ради справедливости надо сказать, что толчок к революции был сделан олигархатом, который недолюбливал Януковича и его криминальные замашки.  Об этом заявлял Сергей Левочкин - Глава Администрации Президента Украины  Януковича в 2010—2014 годах.

Олигархи, в том числе и с окружения Януковича (Лёвочкин, Фирташ), и «адвокат Януковича в Евросоюзе» Порошенко — все они уговаривали Януко­вича «не разгонять Евромайдан», не портить имидж Украины. В обмен они обе­щали, что на Евромайдане не будет «влияния Тимошенко» (которую Янукович только и боялся). Поэтому на Евромайдане существовали проплаченные активисты с группами поддержки, которые занимались критикой Тимошенко и создавали фон ее непринятия.

Normal 0 false false false RU X-NONE X-NONE /* Style Definitions */ table.MsoNormalTable {mso-style-name:"Обычная таблица"; mso-tstyle-rowband-size:0; mso-tstyle-colband-size:0; mso-style-noshow:yes; mso-style-priority:99; mso-style-parent:""; mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt; mso-para-margin:0cm; mso-para-margin-bottom:.0001pt; mso-pagination:widow-orphan; font-size:10.0pt; font-family:"Times New Roman",serif;}

КАК «ПРОТИ ВСИХИ» СТАЛИ ЛИДЕРАМИ.
Придя к власти, Янукович быстро завел около четырех десятков уголовных дел на министров и ближайших соратников Тимошенко. А помогавшие ему «проти всихи» (термин возник от украинского «проти всіх»= «против всех») из партий Тягнибока, Яценюка, Кличко — они заняли место партии Тимошенко, в качестве «мягкой оппозиции». А «команда Ющенко» (в том числе Порошенко, Червоненко, Балога) пошли работать в правительство Азарова.
Народ был дезориентирован предательством Ющенко и «мягкой оппозиции». Народ поддерживал Тимошенко, но «поддерживающих Тимошенко» подавляли особенно жестко — например, в день вынесения приговора Тимошенко (11.10.2011) на Крещатик было стянуто (по официальным сообщениям Министерства внутренних дел) — 4.5 тысячи милиции и спецназа, такое количество спецназа Крещатик видел лишь во время Евромайдана-2014.

ПЛАН ЯНУКОВИЧА — ЗАМЕНА ТИМОШЕНКО НА «МЯГКУЮ ОППОЗИЦИЮ».
Тягнибок и прочие «проти всихи» заявляли, что «Янукович такой же как Тимошенко» даже после ее ареста, вплоть до вынесения приговора 11.10.2011.
Тягнибок и Порошенко «никогда, ни в каких выступлениях (в 2010-2014 годах)» не требовали освобождения Тимошенко. Это факт, притом позорный.
После ареста Тимошенко, вступил в силу «план Б» — теперь «проти всихи» (в согласовании с Януковичем и главой Администрации президента Левочкиным, а также Фирташем и прочими «друзьями предателя Ющенко») стали реализовывать план по замене «опасной Тимошенко» на «мягкую оппозицию». Сторонников Тимошенко Янукович жестко подавлял, а "мягкой оппозиции" разрешалось немного пошалить — пройтись с демонстрацией, или (как Тягнибоку) сломать памятник Ленину в каком - нибудь райцентре и устроить факельное шествие на Крещатике в день рождения Бандеры.
Уже на парламентских и местных выборах-2010 — три области Галичины (Западная Украина) были отданы партии Тягнибока («Батькивщина» там была подавлена Януковичем), но и «Партия Регионов» впервые получила в местных советах Галичины около 10% мест.
Партии «против всех» практически не протестовали против узурпации Януковичем Конституции в марте-2010 и отмены Конституции 30.9.2010. Протестовала только Тимошенко.

СЛИЯНИЕ «БАТЬКИВЩИНЫ» И «ФРОНТА ПЕРЕМЕН»
«Контрольным выстрелом в голову партии "Батькивщина"» стало слияние (в 2012 году) «Батькивщины» и «Фронта перемен» (Яценюка) — в избирательные списки на выборах-2012 не попали многие авторитетные соратники Тимошенко. Еще до начала выборов-2012 Янукович так изменил «избирательный закон», что "регионалы" обеспечили себе победу уже до выборов (причем, по требованию Яценюка, за эти изменения избирательного закона, проголосовала и «Батькивщина»).

КАК НАРОД ПРОЗРЕВАЛ
Избранный осенью 2012 года парламент оказался самым реакционным за всю историю Украины.
Борьба «партий Тягнибока и Кличко» за голосование своей карточкой оказалась мелким требованием (как раз для мягкой оппозиции), которое не могло быть эффективным. Тем более на том фоне, что эти партии фактически привели Януковича к власти.
Таким образом, политики Украины полностью «лягли под Януковича»; а отчаянную борьбу Тимошенко в тюрьме (она провела три голодовки по 20-24 дня, под контролем телекамер с круглосуточно включнным светом) подавали как шутку юмористы вроде Зеленского (шоу «Вечерний квартал»). Народ приучали гоготать, когда «команда Зеленского» рассказывала о голодовках Тимошенко.
Однако к 2011 году народ не головой, а уже своим желудком и хребтом, почувствовал, что дела в стране резко ухудшаются. Когда Тимошенко добилась за 5 лет роста среднестатистических пенсий в 5 раз, то «похохатывающий от Зеленского народ» (под похожие передачи Куликова и Киселева) говорил, что «так ведь Тимошенко обязана повышать зарплаты и пенсии». Теперь они стали понимать, что никто им ничего не обязан, в том числе Янукович (а в наше время, в 2014 году, не обязано и правительство Яценюка - Порошенко).
При Януковиче в 2010-2013 годах были вдвое повышены цены на железнодорожный транспорт, масло (сливочное и растительное), на водку и вино, в полтора раза на бензин; и на 50%-80% на прочие товары и продукты. В 2010-2011 годах в два-три раза были подняты «цены за обучение в ВУЗах» для студентов - контрактников. За 4 года Януковича среднестатистические зарплаты - пенсии выросли на 80%, но цены выросли не меньше. То есть, благосостояние народа при Януковиче ухудшилось незначительно, по сравнению с уровнем правительства Тимошенко в феврале-2010. Если при Тимошенко постоянно шел заметный (в разы) рост благосостояния народа, то теперь никакого роста не было, был небольшой спад, а главное, стали появляться вопиющие примеры беззакония и бесправия народа.
Народ с ужасом стал понимать, что:
— изнасилование майором и лейтенантом милиции женщины во Врадиевке, с избиением е до полусмерти» — это не случайность, а показатель «полного беззакония в стране. Ведь эти преступления дружно покрывали районные и областные власти, милиция, суды, даже врачи;
— стало ясно, что «покращення» обещанного Януковичем, уже не будет.
Коррупционеров из правительства Азарова и Администрации президента Януковича уже никто не останавливал (Тимошенко-то была в тюрьме) и они воровали ударными темпами. А команда Ющенко (Порошенко, Балога, Червоненко, Павленко, Ставнийчук и пр.) пошла работать министрами и высшими госслужащими в «коррупционное правительство Азарова».

.

Группа молодых людей отправилась в один город. Название города я не могу назвать, но в этом городе существует один частный двухэтажный дом, в котором согласно местным мифам живет некая сущность, которая ночью беспокоит жильцов и крадет детей. Дети после проведенной ночи в таком доме пропадают бесследно. Даже органы правопорядка не находят детей. И сами жильцы ночью в этом доме не ночуют, а приезжают только рано утром и до вечера, долго не задерживаясь. И много жильцов у этого дома сменилось.

Прежде чем заселиться в такой дом, данная группа молодых людей, а это двое молодых мужчин и девушка, заранее договорились с нынешними владельцами такого загадочного дома.

Приехали они к этому дома в зимнее время с самого утра. С собой они взяли личные «шмотки», некоторую аппаратуру, среди которой видеокамеры, а также не забыли про еду и деньги. Просто неизвестно было насколько они в этом доме задержаться. Хозяева, а это молодожены, которые потеряли из-за этого дома своего трехлетнего ребенка, встретили группу исследователей весьма тепло. Сразу же предложили хорошо позавтракать. И только один член группы захотел позавтракать, остальные более воспитанные отказались, сказавши, что не голодны.

Как ни странно, хозяева за так сказать «аренду» данного дома плату не взяли, а наоборот предлагали все, что у них есть, чтобы вернуть их ребенка. Группа исследователей отказалась брать денег, но хозяева настояли, и группе пришлось ограничиться частью предложения хозяев дома.

И тут же, когда коллега группы позавтракал, хозяева отвели всех в спальню их ребенка, которая была на втором этаже. Все было аккуратно сложено, как бы ничего здесь раньше и не происходило, как бы время в этой комнате остановилось. Там же родители пропавшего мальчика показали семейный альбом и все рисунки мальчика.

Группе стало очень жалко ребенка и они хотели во что бы им не стоило, помочь родителям найти ребенка…

Книга ЛСД (це її коротка назва) потрапила мені в руки тому, що я дозріла почитати українську сучасну прозу та відкрити для себе сторінку із назвою Ірен Роздобудько. Сказати, що я задоволена – дуже мало. Правильно сказати – я захоплена, заінтригована, схвильована.

Легкий жіночий роман з детективною канвою став для мене відкриттям року: стільки у цьому сюжеті неочікуваних поворотів, прихованих послань, інтригуючих пригод. Книга тримала з першої сторінки і до останньої, я прочитала на одному духу – за одну ніч. Крім стрімкого сюжету, оригінальної ідеї в книзі мене захопили міркування про ролі чоловіка і жінки, умов їх подружнього щастя. Як жінка, я кожне слово роздумів про роль дружини переживала і обговорювала сама із собою. Згадувала свої ліцейські будні, своїх подруг, феміністок і не феміністок.

Це гарна книга, яка може доторкнутися до серця, хоча вона і написана в легкій манері жіночого детективу. Мені дуже приємно, що в Україні є такий автор, як Ірен. Шкода, що я не знала її творів раніше (а вони вже друкуються і друкуються з 2001 року).

Современный мир избавляет человека от необходимости мыслить. Глаза нам заменяют воспоминания, мысли - правила, Собственное мнение - стереотипы, желание - рекламные ролики.Всё уже придумано, зафиксировано, разложено по своим местам... Не думай, не слушай, смотри и запоминай. О тебе уже позаботились. Мой голову этим шампунем, спи на этих кроватях, носи эти джинсы. Да, конечно, у тебя есть право выбора, но к чему оно? Пока ты будешь выбирать, размышлять, анализировать, время уйдет. Вот и не забивай голову всякой ерундой. Живи комфортно, пусть каждый день будет праздником безграничного потребления.

Долго не могла найти время, чтобы написать хоть пару строк.

После выхода моей первой книги прошло всего лишь несколько месяцев. А как изменилась жизнь!

Когда я начала писать первые рассказы, был нелегкий период, и тогда казалось, что испытания, которые довелось пережить, слишком уж тяжелы. Вроде и сил не осталось, чтобы любить, верить, надеяться дальше. Впереди вроде бы только свет, который в конце тоннеля… Ну, вы поняли, о чем я.

Интересно, что с каждым новым рассказом в душу и тело вливались силы. Просто внутривенная инъекция. Кстати, рассказ с таким названием у меня тоже есть.

Силы и желание жить дальше появились. Как и сотни новых читателей, которые стали друзьями. Книги уехали в Россию, улетели на самолете в Англию, Америку и Израиль. И, самое главное, появились теплые отзывы, где люди писали о себе, делились своими проблемами и желали самого доброго.  Когда читаешь письма, хочется плакать… Сколько у нас хороших людей! Это к тебе я обращаюсь, Катюша! Ты, которая вела меня по сайту и терпеливо обучала инетовским премудростям в то время, когда я не умела даже печатать! Ты помнишь? А как мы переживали, что книга никак не придет к тебе в Одессу, тогда ваш город у моря замело…

И ты, Танюхастик-лопухастик, моя светлая читательница, тонкая и добрая душа! Ты читала мою книгу в маршрутке у себя в городе, который так далеко от моего… А потом мне написала письмо незнакомая женщина, которая наблюдала за тобой в этой самой маршрутке. Она смотрела в твое лицо, ловила выражение твоих глаз и мимику и все стеснялась спросить – что с таким интересом читается? Прочла мое имя на обложке и разыскала меня. Теперь у нее тоже есть моя книга.

Когда я читаю на форумах, что кто-то прочел рассказы из книги, я думаю:

«Значит, все не напрасно!»

А еще говорят, что сейчас век инета и «живые» книги никому не нужны!

Я хочу сказать, что очень счастлива. Что очень вас всех люблю. Если бы не вы – ничего не было бы.

--------------------------------

фото прислала мне женщина-волонтер, это ее дочка, которая, когда началась война, сказала: мама, знаешь, кого я люблю больше всех? Тебя и Украину. А когда она получила книгу, она спросила: Мама, почему девочка катается на качелях ночью?

А я подумала: действительно, почему?

Не знаю. Но знаю, что маленькая украинка - настоящий патриот и вырастет хорошим человеком.

Недавно я купила себе аж три книги, календарь и открытки. Причина простая-)) Это удивительно интересно и красиво, а еще и многофункционально!
В этих книгах минимум слов, зато масса красивенных рисунков. Книги задумывались как раскраски, но рукодельницы могут использовать рисунки в вышивке гладью,  в вышивке по якобинской технике, даже ришелье. Тот, кто рисует витражными красками может сделать прекраснейшую картину. А мамы с детками могут потренировать мелкую моторику и чувство цветовой гармонии.
Заинтриговала? Тогда под катом продолжение-)))[ Читать дальше ]

Сохранить

http://kmbooks.com.ua/book_kmp.php?id=103
Київське видавництво «Країна мрій»  – 2015 рік

Галина Гордасевич

Присвячується всім полеглим
в боротьбі за волю України

Степан Бандера: людина і міф

Видання п’яте, доповнене з додатками

В історії будь-якого народу є постаті, імена яких відомі кожному громадянинові, якими пишаються, яких називають чи то творцями даної держави, чи її визволителями з-під іноземного ярма. Вже навіть за життя ім’я цієї людини можуть оточувати легенди, з десятиліттями і століттями їх число збільшується, аж стає важко відрізнити: де правда, а де вимисел? Який з істориків зараз візьметься стверджувати, що вони справді були на світі – англійський король Артур, французький лицар Роланд чи київський богатир Данило Кожум’яка? Жанна Д’Арк таки історична постать, але чи справді вона врятувала Францію, якщо після її загибелі війна продовжувалась ще цілих 18 років?
І все ж людям потрібні такі історичні приклади патріотизму і високої жертовності. І кожен італієць з гордістю називає ім’я Гарібальді, мексиканці – Панчо Вілья, південноамериканці – Сімона Болівара і т.д. Україна також має свій ряд, який чому б не почати іменами трьох легендарних братів Кия, Щека і Хорива і який не має кінця, бо ж історія України продовжується. Треба лише заповнити прогалини в цьому ряду, поставити на свої місця імена, які були знеславлювані або замовчувані ворогами української незалежності. Одне з таких імен – Степан Бандера.  
Письменниця Галина Гордасевич на підставі багатьох джерел розповідає про Степана Бандеру, про конкретні факти його життя, боротьби і смерті.


В ОДНІЙ ОСОБІ ОБРАЗ ПОКОЛІННЯ

З письменницею Галиною Гордасевич я познайомився давно, років 6 тому під час її роботи над документальною повістю, героями якої був я та Галина Дидик. Знаю багато творів як поетичних, так і прозових, отож коли мені до рук потрапила нова книга Галини Гордасевич «Степан Бандера: людина і міф», то з великою цікавістю прочитав* її. А за короткий час п.Галина попросила мене написати передмову до наступного перевидання книги.
Я готувався до написання передмови, коли сталася трагічна подія: Галина Гордасевич несподівано померла. Відтоді я облишив працю над передмовою, оскільки був розгублений: кому її тепер передати? Але минув якийсь час, я зустрівся з сином письменниці – Богданом Гордасевичем. Він знав про прохання п.Галини, щоб я був автором передмови, і нагадав про дану мною обіцянку, яку я й виконую.
Відпочатку мене приємно вразило те, що Галина Гордасевич взялася за працю над постаттю Степана Бандери. Адже родом вона з Волині і походить з родини, яка мала прихильність до іншого відламу ОУН, що популярно називають «мельниківцями». Тому її праця над портретом Степана Бандери мене спочатку доволі здивувала. Я вчитувався в рядки книги і потім зрозумів, що врешті-решт всі ми, українці, пройшли за минулі 60 років одним і тим самим шляхом боротьби, крові, страждань, а також спільної радості відновлення 10 років тому нашої державної незалежності.
Яке значення зараз має те, що колись одні належали до революційної ОУН, а інші – до ОУН матірної? Адже  вся боротьба між ними – це боротьба за тактику дій! І не було ніяких принципових ідеологічних розбіжностей!
Хто всерйоз цікавився подробицями розламу Організації Українських Націоналістів в 1940 році, той мусить визнати, що як з боку Мельника, так і з боку Бандери робилося все, щоб розлам не наступив. Лише втручання зовнішніх ворожих сил привело до того, що пізніше сталося в ОУН.
Згадаймо, що даючи завдання вбити полковника Євгена Коновальця, саме Сталін наказав  закинути підозріння, що вбивство Вождя – це внутрішня справа ОУН, і, мовляв, нехай вони після того самі одне одному горло по¬перегризають.
Тоді так не сталося, але минуло 2 роки, і чиясь ворожа рука втілила наміри Сталіна. Було кинуто багато взаємних підозрінь і щодо смерті Омеляна Сеника та Миколи Сціборського в м. Житомирі у 1941р., і щодо смерті полковника Романа Сушка в м.Львові у 1944р.
Насправді то були одні й ті самі люди! Лише одні – молоді, запальні, готові у цю ж таки мить кинутись в полум’я революції і, як треба, – віддати своє життя. Без сподівань на заплату, чи навіть подяку.  Вони хотіли здобути все негайно! А були й інші, які казали, що відразу всього бажаного не здобудеш, що потрібна довга копітка праця щодо виховання людей, піднесення рівня їх свідомості з тим, щоб колись, у більш сприятливих умовах, перемогти численних ворогів.
Результатом цього тактичного непорозуміння було те, що одні творили відділи Української Повстанської Армії, йшли в антинімецьке й антирадянське підпілля, де зчепилися не на життя, а на смерть у двобої з ворогом. Інші йшли в німецьку адміністрацію, в  українську поліцію, засновували українські школи та гімназії, культурницькі і спортові товариства. Адже, дійсно, чи можна було віддавати місцеву адміністрацію у руки ворогів, як це зачасту бувало на сході України, – і від того помножувати знущання над народом, щоб в такий злісний спосіб посилити опір німцям? Чи можна було миритися з тим, що не українська, а польська або українська за назвою, але червона за суттю, поліція буде нищити кращих представників нашого народу? Чи можна було в чужі руки віддати виховання наших дітей?
В своїй книзі Галина Гордасевич свідомо наголошує на цьому моменті, і вона зовсім не бачить у цих людях прислужників окупаційної влади, чужинецьких наймитів та зрадників свого народу. Хіба ж не організовані німцями шуцбатальйони та поліція на Волині утворили основу УПА? Це було саме так. Хіба ж не вихована в українських гімназіях  молодь пішла потім у підпілля? Пішла і там довела свій патріотизм.
А ще Галина Гордасевич, донька православного священика, говорить про роль Греко-Католицької церкви як у плані історичному, так і у плані того значення, яке вона мала у піднесенні нашої свідомості за останнє десятиріччя. І велика симпатія відчувається в словах письменниці про Церкву національну, Церкву-страдницю.
При написанні цієї книги авторка розраховувала на читача з Наддніпрянщини, який або нічого не знав про Організацію Українських Націоналістів та її провідників: Євгена Коновальця, Андрія Мельника і Степана Бандеру – або, навіть, гірше того, має абсолютно викривлене поняття про цих людей і тогочасні події. Ось чому проста, спокійна і ненав’язлива мова книги дуже легко і гарно сприймається. Також гарно сприймається і сама постать Степана Бандери: чи то ще молодого юнака, потім – революціонера, а згодом – зрілого політика. Немає тут, як це іноді буває, пустопорожніх патетичних фраз, творення ідола, якому всі мають поклонятися. Нам дається розповідь про тяжкий тернистий шлях людини, непохитної у переконаннях і боротьбі, вірної нації і Організації до останнього подиху.
Тому дуже важливо, що, читаючи цю книгу, ми бачимо ту національну атмосферу, у якій виховувався і формувався Степан Бандера. Тут, власне, і Греко-Католицька церква, і «Пласт», а згодом – ОУН. Стає зрозумілим, чому люди в Організації були саме такі, яким був Степан Бандера (а їх було тисячі й тисячі), а не інакші.
Письменниця Галина Гордасевич показує, на яких ідейно-моральних засадах виховувались молоді націоналісти, що утворили покоління, яким гордиться нація. На чолі цього покоління героїв стояли провідники, одним з яких був Степан Бандера. Ось в тому, на мій погляд, є найбільша заслуга письменниці Галини Гордасевич, що вона зуміла в одній особі змалювати образ цілого покоління.

        Юрій Шухевич,
    політв’язень (31 рік ув’язнення і 10 років cпецпоселення),   син Головного Командиру УПА генерал-хорунжого Романа Шухевича – Тараса Чупринки

(*Насправді книгу прочитали в голос для п. Юрія, який втратив зір під час перебування в ув’язненні, але настільки гідно тримається, що мало хто розуміє, що ця людина бачить все навколо виключно внутрішнім зором. Зрозуміло, що передмову він також надиктував.)



Купуйте!  Пропагуйте! Вивчайте!

Контактні відомості: http://kmbooks.com.ua/index_kmp.php
04074, Україна, м. Київ, вул. Лугова, 9
тел./факс: +380 44 5005291
[email protected]

Как вы все помните, 27 декабря 2014 года Лариса Семеновна Латынина отметила свой 80-й год рождения.