хочу сюди!
 

Инна

43 роки, овен, познайомиться з хлопцем у віці 37-54 років

Замітки з міткою «єдність»

Японія - далекий надійний друг України

“Шалене роздратування Москви до Токіо”. Посол України прокоментував відносини РФ і Японії
Олена Богданьок
·22 березня, 04:12
“Шалене роздратування Москви до Токіо”. Посол України прокоментував відносини РФ і ЯпоніїУкрінформ

Вихід Росії з переговорного процесу з Японією про укладення мирного договору і скасування безвізових поїздок для японців на південні Курильські острови демонструє “шалене роздратування Москви до Токіо”. Про це в ефірі телемарафону сказав посол України в Японії Сергій Корсунський. Він також розповів про високий рівень підтримки Японією українців.

За словами дипломата, Японія понад 50 років не визнає суверенітет Росії над південними Курилами.

“І весь цей час йшли різного рівня переговори стосовно повернення цих територій під суверенітет Японії. Але, як ви розумієте, ні до чого це не призвело, бо з Росією ні про що і ніколи домовитися неможливо”, — пояснив посол.

Нинішній прем'єр-міністр Японії, за словами Корсунського, зайняв раціональну та чітку позицію.

“Він заявив, що ціллю Японії є все-таки досягнення певного результату на цих переговорах. Але не в тому контексті, як хоче Росія”, — розповів дипломат.

Японський прем’єр з 24 лютого під час війни Росії проти України двічі сказав дуже чітко, що Курили це суверенітет Японії, нагадав Корсунський.

“Більше того, Японія запровадила сім хвиль різного рівня санкцій, безпрецедентних в історії Японії, які стосуються всіх аспектів економічної діяльності, блокування активів та інші”, — додав посол.

Він зазначив, що Японія включена Росією у список недружніх країн.

“Нічого несподіваного для японців немає. Цілком зрозуміло, що Росія віддавати острови не збирається, тому який сенс проводити переговори”, — пояснив дипломат.

Японці підтримуть Україну і вітають рішення відкрити двері для українців, які виїхали з України через війну

Він також розповів, що останні опитування громадської думки показали, що 86% японців повністю підтримують Україну. 91% опитуваних, за словами посла, вітає рішення Японії відкрити двері для українців.

“Вони не хочуть казати біженці, вони кажуть тимчасово переміщені особи. Це певні нюанси у законодавстві. Але Японія готова приймати українців, які сюди захочуть, тут перебути ці важкі часи. Створивши всі умови — житло, робота, медичне страхування”, — сказав посол.

За словами Корсунського, з боку японців Україна має таку хвилю підтримки, яку важко було очікувати, знаючи стриманість Японії і те, що між країнами 10 тисяч кілометрів.

“Буквально день і ніч під посольством в будні та свята стоять японці, які приносять пожертві, квіти, висловлюють свою підтримку. Навіть буває, що моляться, буває, що приходять цілими школами. Це вражає така дуже чутливість до наших подій. Вони відчувають космічну несправедливість до нашої країни”, — розповів Сергій Корсунський.

Що відомо
  • Російська Федерація виходить з переговорів з Японією про укладення мирного договору і скасовує безвізові поїздки для японців на південні Курильські острови. Це відповідь Росії на односторонні обмеження, введені Японією у зв'язку з ситуацією в Україні. Про це повідомляється на сайті МЗС РФ.
  • Уряд Японії ухвалив рішення заморозити активи російських посадовців та бізнесменів у зв’язку зі збройною агресією РФ проти України.
  • Прем'єр-міністр Японії Фуміо Кісіда вимагає від індійського колеги Нарендрі Моді чіткої відповіді на вторгнення Росії в Україну, яке "похитнуло основу міжнародного порядку".
  • Японія спростила в’їзд біженцям з України.

Національний День Молитви за Україну 2018

Трансляція Національного Дня Молитви за Україну. 2 Червня 2018 року, Київ, палац Спорту.



Христос Воскрес ! Воскресне Україна !


Боже, послухай благання,
Нищить недоля наш край,
В Єдности сила Народу,
Боже, нам Єдність подай. 
Боже, здійми з нас кайдани,
Не дай загинуть у ярмі,
Волю зішли Україні,
Щастя і Долю дай Їй.


At

At

Україна єдина



Шановне товариство!
Читаю стрічку повідомлень та коментарів, в яких багато абсолютно неприйнятних висловлювань на адресу тих, кого звозять в Київ «регіонали». Їх називають «бидлом» , «біомасою», «дебілами», тощо. Зрозуміло, що сюди везуть, переважно, не інтелектуалів. Але в будь-кому випадку всі вони громадяни України. Багато з них їдуть не з власного бажання. Когось змушують, а хтось взагалі немає роботи та засобів для існування. Тому гроші, які їм платять за поїздку до Києва, це велика вдача для багатьох з них. Значна їх частина, навіть, не розуміє за що стоять людини на Майдані. Навряд чи вони так вже підтримують побиття студентів звірюками з «Беркуту». Більшість з них також не розуміють, в чому полягає різниця в ставленні до прав людини в країнах ЕС та в Україні чи Митному союзі. Але в цьому і наша з вами провина.
[ Читати далі ]

At

At

Веселого Різдва ....Колядуємо разом !!!

                                     

      

 

                                                                         

Без паніки й істерик: уроки поразок.

Ігор Лосєв

Поражение, которое Украина потерпела в 2010 году, равное Берестечку и Чернобылю (как вполне справедливо отметил Юрий Щербак), вызвало истерическую реакцию среди части людей, к поражению причастных.Вместо того, чтобы даже не публично, а хотя бы перед самим собой покаяться за свою безответственную и легкомысленную позицию в судьбоносный момент национальной истории, они продолжают совершать поступки, которые даже безнадежная политическая глупость не оправдывает.

К сожалению, снова не изменившиеся за сотни лет негативные черты нашего характера: неспособность стойко переносить удары судьбы и конструктивно на них реагировать, склонность к панике, потере рассудка, к усугублению и без того тяжелого положения, к отчаянию, а затем прострации и апатии.Вот уже полтора года звучат пронзительные крики: все пропало! Нет, не все, хотя многое. Есть еще шансы исправить ситуацию, вернуть утраченные позиции и пойти вперед.

Украинская национальная идея, которая раньше была локализована на запад от Збруча, за 20 лет совершила бросок в Центр и неплохо там закрепилась (Майдан показал, что Запад и Центр являются единым геополитическим телом), а кое-где вступила и на восточный берег Днепра (Черниговщина, Полтавщина, Сумщина – по результатам голосований 2004-2010 годов).Да и на Харьковщине, Одещине, Днепропетровщине и даже в Крыму украинская идея уже не является экзотикой. Иное дело, что на наиболее русифицированных и советизированных территориях Юга и Востока украинская идея не сможет распространяться самотеком, нужны усилия не только патриотов-энтузиастов, но и общества, и государства.

Печально, но государство Украина все эти годы занимало (в лучшем случае) нейтральную позицию в борьбе между украинскими и антиукраинскими силами в целом ряде регионов, фактически способствуя победе вторых (Крым и Донбасс).

Что из этого следует? Только одно: политику надо менять. Необходимо учреждать спецпрограммы способствования украинским государственническим настроениям.Работа тяжелая, без ориентации на рейтинги и выборы, рассчитанная на много лет. Казалось бы, это единственно позитивный путь. Но целая группа "малороссийских квислингов" из числа некоторых представителей украинской интеллигенции выступила с откровенно предательскими лозунгами нарушения территориальной целостности Украины, предлагая "самоампутировать" отечественные регионы, поскольку, мол, там никак не торжествует украинская идея.

Наиболее пронзительно кричат те, кто не предпринимал никаких попыток работать на украинское дело в этих регионах. Их убогий политический кругозор и повышенная эмоциональность при дефиците рационального мышления и аналитических способностей не дают им понять, что проблемы Крыма и Донбасса являются не данностью, они – "рукотворны".И при наличии определенных субъективных факторов их можно создать в любом уголке Украины. В том же Крыму в 1991 большинство населения проголосовало за самостоятельное украинское государство.

Это действительно выдающаяся победа в самом советизированном и русифицированном регионе страны была настолько же бездарно упущена центральной властью в Киеве, как и победа Оранжевой революции (вспомним, что рейтинг Ющенко в начале 2005 года зашкаливал за 60%, а на выборах 2010 года упал до 5%).Полуостров на многие годы этой властью был отдан на откуп антиукраинской пропаганде и промосковским силам. Последние свой шанс использовали. Президенты же Украины просто опустили руки на фоне бешеных усилий Москвы.

Одной из наиболее разрабатываемых в Крыму антиукраинской пропагандой тем является тема неукраинскости Крыма. Известные силы, как за пределами Украины, так и внутри ее, психологически готовят украинцев к расчленению их страны. Жаль, что в этом принимают участие и некоторые известные украиноязычные интеллигенты…А между тем, тот же Севастополь в ХІХ столетии был не чужд украинскому движению. Когда Центральная Рада на переговорах в Бресте уже отказывалась от Крыма (так что наши интеллектуалы тут явно не первопроходцы), лишь гетман Скоропадский однозначно заявил, что Крым является неотъемлемой частью Украины.И тогда на кораблях Черноморского флота были подняты украинские флаги, а флот объявил себя флотом Украинского государства. И это произошло не на пустом месте. Ведь в Севастополе начала ХХ столетия кипела украинская жизнь: действовала "Чорноморська українська громада", "Просвіта", гурток "Кобзар".А в 1917 на "зелені свята" активная участница украинской Громады супруга адмирала Колчака принимала участие в национальных мероприятиях в украинском костюме.

Увы, феноменальная некомпетентность верхушки нашего государства и в начале ХХ века, и в начале ХХІ, делает свое дело.Между прочим, когда армия Левобережной Украины под командованием самого талантливого полководца этого периода полковника Петра Болбочана совершит блестящий в военном отношении боевой марш-бросок от Харькова до крымского Бахчисарая, стремительно преодолев укрепленный Перекоп, то, как напишет в своих воспоминаниях "Слідами новітніх запорожців" участник событий прапорщик Монкевич: "Нигде украинскую армию не встречали так восторженно, как в городах Крыма".

Это было. Это и сегодня может быть. Но при наличии в столице вменяемой, патриотической не на словах, а на деле, профессиональной и ответственной власти. Именно отсутствие такой власти вызвало (не только в Крыму и Донбассе) величайшее презрение к официальному Киеву.

Полковник Болбочан, расстрелянный по приказу украинского правительства, писал о своих будущих палачах: "Бідна Україна, ми боремося з большевизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР йде назустріч большевизмові й більшовикам! Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, а лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці, замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями…".Написанное полковником армии УНР Петром Болбочаном 90 лет назад, звучит ужасающе современно… Сначала проиграть, причем, не в отчаянной борьбе, а из-за глупости и лени, из-за легкомыслия и безответственности, а потом сдавать территории в призрачной надежде, что на других территориях удастся преодолеть собственную глупость и лень.

Сдавать людей, которые на этих землях годами бескорыстно работали на украинское дело, не получая от официального Киева ничего, кроме ударов в спину и плевков в душу.Многих из них я лично знаю и никого не променяю на тысячу завсегдатаев галицких и европейских кафе, которые сами и пальцем не пошевелили во имя Украины, а теперь выступают идеологами национальной капитуляции и предательства, что на столетия опозорит доброе имя Украины.

Что, предать многих украинских патриотов в несимпатичных "литературным классикам" регионах и даже целые народы, например, крымских татар, которые прекрасно понимают, какая судьба их ждет в случае утраты Крыма Украиной (пример Северного Кавказа перед глазами)?А ведь наши позиции в Крыму во многом усиливаются позицией крымско-татарского народа. И не только в политике. В отличие от многих "славянских братьев", крымско-татарская молодежь охотно учит украинский язык и ищет свое место именно в украинском обществе.

Хочу процитировать стихотворение:Учителі Писать, читать та рахувати Мене навчили вчителі. Вони для нас як мама й тато, Най-найдорожчі на землі. А ще вони мене навчили Любити мову чарівну, В якій – Дніпро, в степах – могили, Козацькі стражі в давнину. Любить навчили Україну, І хай там що,– біда нехай, Її ніколи не покину, Вона для мене – рідний край! Это стихотворение написал крымско-татарский мальчик, в момент написания – ученик шестого класса Азиз Мухтаров. Написал по-украински...Так, что? Сдать этого мальчика? Зачем потеть во имя соборности Украины, это ведь хлопотно. А так, глядишь, тремя галицкими областями можно будет и в Европейский Союз прыгнуть (так мечтают сейчас наивные и эгоистичные галицкие интеллигенты).К сожалению, у галицких мечтателей нашлись политические последователи в Киеве, в том числе, среди граждан с некогда патриотической репутацией.Очень печалятся они по поводу низкой сознательности избирателей Крыма и Донбасса. И не находят никакого другого способа нормализации, кроме ампутации. Мол, избавимся от проблемных областей, и тогда все у нас пойдет на лад.

Не пойдет. Вдохновившись вашей трусостью и капитуляцией, те силы, которые, в отличие от официального Киева, сверхактивно действовали в этих регионах, создадут вам еще несколько Крымов и Донбассов. Так что отступать придется до станции Чоп, а там сдаться политическим русинам.

Не для того могильщики Украины взялись за Крым и Донбасс, чтобы на этом остановиться. То, что сделано в Крыму и Донбассе, можно сделать (при наличии ряда создаваемых условий) в Одессе, Днепропетровске, Николаеве, Запорожье и так далее.Алгоритм уже отработан и проверен. Кстати, а Киев? А может, надо дать самоопределиться этому городу, жители которого дважды подряд (!) выбрали себе "космического мэра".

И останется от Украины одна Галичина. Если, конечно, останется…Хочется напомнить и эстетствующим коллаборантам когда-то известную каждому галичанину: УССД – Українська Самостійна Соборна Держава – это символ нашей общей веры. Из этой формулы не может быть безнаказанно изъят ни один элемент, случись такое – рухнет все здание украинской государственности.

Кстати, Юрий Андрухович, стал одним из самых популярных персонажей в среде сепаратистско-шовинистических сил в Крыму: на него ссылаются, его цитируют, например, в таком контексте: "Если украинская интеллигенция предлагает нам отделиться, то надо так и сделать".Не можешь сделать ничего полезного для Украины, то, хотя бы, не пакостничай, не бей в спину…

Мы не японцы, чтобы в случае поражения делать себе харакири. Нужно успокоиться, проявить характер и, стиснув зубы, работать на украинское дело, исправлять положение. Без истерики, без пораженчества и заигрывания с политическими оппонентами.

Не будем гневить Бога, нам намного легче, чем предшествующим поколениям украинских государственников, людям, прошедшим через самые страшные испытания… Даже в нынешней ситуации есть один безусловный позитив: она поможет отделить зерна от плевел, истинных патриотов от провокаторов, болтунов и приспособленцев.

Игорь Лосев, для УП

   Від блогера.    Розміщую ще одну статтю розумного автора,яким безумовно є Ігор Лосєв. Як завжди точно дані оцінки ситуації,характеристики частини українського політикуму та деякі напрями необхідних дій.

Чи варто Україні ампутувати Донбас і Крим?

 Сергій Грабовський  

Усі два десятиліття відновленої незалежності в Україні жваво дебатується питання досягнення не механічної, а, так би мовити, органічної цілісності держави. На перший погляд, ідеться про надуману проблему – адже понад загальної кількості виборців (і понад 90% учасників голосування по всій країні та більшість у всіх регіонах) на референдумі, що відбувся 1 грудня 1991 року, підтримали Акт про незалежність

А численні соціологічні опитування засвідчують, що відсоток патріотів в нашій державі доволі високий. Понад те, розуміння патріотизму на Сході й Заході України має чимало спільного, наприклад, кожен п’ятий житель Донбасу і Західної України (набагато частіше, ніж в інших регіонах) бачить справжній патріотизм у конструктивній критиці недоліків у своїй країні. Водночас ця проблема періодично переходить із теоретичної площини в суто практичну, згадаймо хоча б спроби усамостійнення Криму і переведення його на російську орбіту у першій половині 1990-х чи сумнозвісний з’їзд у Сєвєродонецьку наприкінці 2004 року й намагання його учасників створити ПіСУАР, себто Південно-Східну Автономну Українську Республіку.

Останніми роками питання органічної цілісності Української держави різко загострилося у зв’язку із приходом до влади політичних сил і діячів, система цінностей та ідеалів яких поєднує неосовєтські ідеологеми, світоглядно-політичну міфологію «Русского міра» та прагнення власного збагачення будь-якою ціною. Найбільшу і найстабільнішу підтримку ці сили та діячі мають у кількох регіонах, які протягом усіх цих років вкрай скептично, якщо не сказати більше, ставилися до України та які в культурно-інформаційному плані поєднують власну осібність із орієнтацією на Москву. Отож низка письменників і публіцистів поставила питання руба: якщо кілька регіонів на Сході й Півдні країни (передусім Донбас і Крим) є потужною електоральною та кадровою базою політичних сил, які мають репутацію неукраїнських та антиукраїнських, то чи не доцільно їх узагалі позбутися? Позаяк єдність із ними все одно весь цей час була і є нині радше механічною, ніж органічною (що засвідчує популярний там розмовний зворот: «Я поехал НА Украину»); всі спроби українізації на південному сході провалилися, ба більше – ефект від них нерідко був зворотним. Крим і Донбас у складі України, мовляв, мають надто неукраїнське населення за духом і культурою, отож тягнуть усю країну назад, до «совка» чи новомодної «ліберальної імперії». Відокремлення ж цих регіонів принципово змінить електоральну ситуацію в державі і дасть змогу в мирний спосіб за допомогою виборів усунути кланово-олігархічну верхівку від влади й розпочати нарешті справжнє, а не декларативне входження до Європи.

На такі ідеї відразу гнівно відреагували ті ЗМІ, які зазвичай називаються патріотичними. Мовляв, розпалювання сепаратизму в і без того непростих регіонах небезпечне для єдності Української держави, треба займатися там просвітництвом і викорінювати антидержавні елементи. А ще – створити всеукраїнський інформаційний простір, і років за десять основні проблеми будуть вирішені, п’ята колона перетвориться на безнадійних маргіналів. Загалом справедливі констатації, втім, залишають без відповіді запитання, хто ж насправді здатен займатися таким просвітництвом, якщо провідні державні та олігархічні мас-медіа, передусім телебачення, нині активно пропагують міфологію «Русского міра» і повертають до життя у свідомості й підсвідомості людей совєтські ідеологеми? Як донести правильні ідеї до жителів Донбасу та Криму за умов, коли державна машина всіляко перешкоджає цьому, зокрема, зриваючи навіть зустрічі письменників із читачами? І хто викорінюватиме антидержавні елементи, якщо Служба безпеки України фактично перетворилася на дах для цих елементів?

Я вже не кажу про те, що втримати Крим і Донбас у складі України в разі відсторонення від влади нинішнього режиму просто не вдасться, якщо політики відповідного ґатунку захочуть вивести ці регіони зі складу Української держави до «Русского міра». Інструментів для такого втримання немає: армія розвалена, а МВС та СБУ повністю контролюють «донецькі» (не лише на вищому рівні, а й на рівні середніх та нижніх ланок – не випадково начальниками райвідділів міліції, на полковницькі посади, майже по всій країні розіслані недавні старші лейтенанти з Донбасу...). До того ж у разі спроби центральної влади силовими методами приборкати місцеві антиукраїнські сили неминучим є вторгнення так званих добровольців із РФ, поєднане з економічними санкціями проти України, боюся, не лише з російського, а і з європейського (бодай частково) боків. Адже після потужної інформаційної (чи то пак дезінформаційної) «артпідготовки» ситуація буде представлена як «утиски етнічної меншини з боку озвірілих націоналістів». Отож можливе щось на кшталт абхазького сценарію початку 1990-х, який може бути застосований для «захисту незалежного Криму та Новоросії від бандерівських банд».

Водночас у разі незмінності ситуації на південному сході єдність України ставатиме дедалі більш механічною, наслідком чого буде або тотальна ресовєтизація держави та її інтеграція до «Русского міра», або знову-таки територіальний розкол, лише по інших лініях.

Власне, а що воно таке –Україна?

Маємо колізію, яка нагадує чи то задачку на квадратуру кола, чи то славнозвісну кантівську антиномію, де обидва змістовно протилежні судження правильні. Втім, як говорив Гегель, правильна відповідь на запитання, на яке немає відповіді, полягає в тому, що таке запитання на ту саму тему має бути поставлене інакше.

У нашому випадку одним запитанням не обійтися. Позаяк наявний комплекс проблем і низка запитань, відповідь на які потрібна для об’єктивної оцінки ситуації.

Які ж настрої насправді превалюють у проблемних з погляду їхньої українськості регіонах? Адже невідомо, чого насправді хочуть мешканці тих регіонів. Ба більше, цілком імовірно, що вони й самі не дуже те знають, і це треба дослідити, беручи до уваги те, що на Донбасі люди апріорі не говоритимуть правди соціологам (бо навчені десятиліттями совєтського державного та кримінально-постсовєтського терору мовчати про наболіле), а в Криму потрібно буде прикидатися російськими дослідниками (і це теж зрозуміло: йдеться про колонізаційне розселення, де живе чимало відставних політпрацівників, чекістів і номенклатурників. Отже, задає соціокультурні норми серед слов’янського населення не просто «совок», а «совок» у кубі, себто носії та охоронці совєтсько-імперської ідеології). От, скажімо, Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) торік зафіксував, що 22% опитаних загалом по Україні виступають за об’єднання Росії та України в єдину державу, тоді як у Донбасі та Криму таких більшість. Що це означає? Власні настанови чи навіяні російськими мас-медіа – це особиста позиція опитаних чи просто вияв їхнього конформізму? (Прийнято так говорити, отож і я так висловлюсь, щоби чогось не вийшло.)

Інакше кажучи, тут потрібно ввімкнути всі соціологічні хитрощі – непрямі запитання, запитання-пастки тощо. А відтак з’ясувати, умовно кажучи, рівень українськості донеччан (які вперто називають себе «дончанами», і це теж слід взяти до уваги – цей потяг до Дону) та потенціал органічної інтеграції Донбасу в Українську державу. На яких підставах, на якій базі відбуватиметься ця інтеграція і чи відбуватиметься взагалі? А, може, справді «усьо будет Донбасс», і з цим слід або змиритися, або робити належні висновки? Принаймні наразі наукової відповіді на весь цей комплекс запитань немає.

Донецький характер і щире українство

Обережного оптимізму тут додає той факт, що коли вихідці з Донбасу й Криму чи їхні жителі визначають себе як справжніх українців (сто років тому такі українці звалися щирими), то, попри своє етнічне походження (зустрічаємо серед такого люду і російські, і тюркські, і грецькі прізвища), це вже назавжди і до кінця. Навіть ціною життя. Рекомендую охочим звернутися до біографій знакових діячів дисидентського руху. Зверніть увагу, яке місце серед них посідають як галичани, так і донеччани.

Водночас, за даними соціологічного центру «Імідж-контроль», який щороку тестує громадські настрої по всій Україні, лише Донбас і Крим можна вважати «червоними», неосовєтськими територіями, де більшість населення сприймає реальність крізь призму дещо трансформованих міфологем минулої доби. Причому трансформація ця вельми цікава: з одного боку, ледь не всі людські чесноти і далі вважаються втіленими у якомусь специфічному донбаському характері; з іншого, цей характер і взагалі все донбаське виглядають в очах самих носіїв цього характеру неповноцінними без постійного оглядання на Москву, без орієнтації на неї. Не все так просто із цим характером та місцевим патріотизмом, вважає виходець із цього регіону академік Іван Дзюба: «…Не є вигадкою, а реальністю був і залишається той донецький патріотизм, у чомусь щирий, у чомусь облудний, у чомусь і трагікомічний, а швидше, може, та розпливчаста донецька ідентичність, в основі якої – відчуття (хай і перебільшене) унікальної ролі Донбасу в життєзабезпеченні країни (колись – СРСР, тепер – України), але також і особливий дух неслухняності, незгідливості, нонконформізму, непокори, що не раз завдавав клопоту різним владам… Йдеться не про політично артикульовану свободу, а про той складний комплекс природних людських інстинктів, що сформувався в малоконтрольованому адміністраціями степу, під впливом козацької вольниці, в середовищі переселенських мас, за умов неймовірно тяжкої праці, жорстокої експлуатації та неминучого стихійного спротиву владі. Ця своєрідна донецька осібність з елементом анархічної непокірливості й інстинктивного волелюбства як компенсації відсутнього громадянського суспільства укладалася історично і в різних формах нагадує про себе і почасти в нові часи. Вона може мати і стимулюючий, і деструктивний характер стосовно всього суспільства, особливо за нинішніх політичних ігор місцевих напівкримінальних «еліт»…»

Можна зауважити й те, що на Слобожанщині, у Причорномор’ї, Донбасі й Криму, особливо у двох останніх регіонах, совєтські та неосовєтські соціально-політичні міфи не стали предметом цілеспрямованої деструкції та деконструкції ані за Леоніда Кравчука, ані за Леоніда Кучми, ані навіть за Віктора Ющенка. Ба більше, саме останній, підписавши восени 2005 року меморандум про порозуміння з Януковичем, зірвав ініціативні спроби ведення ідеологічної роботи в цих регіонах, які здійснювали деякі політичні сили та громадські організації після Помаранчевої революції. Як недвозначно зафіксували соціологи «Імідж-контролю», більшість жителів Донбасу поважає передусім силу і сповідує формулу «хто сильний, за тим і правда». Угода «Ющенко – Янукович» продемонструвала мешканцям Донбасу слабкість не лише чинного на той час президента, а й усього «українського проекту». Рейтинг Януковича і Партії регіонів миттєво зріс удвічі – втричі, і відтоді в цих регіонах залишається практично стабільним (принаймні так відповідають опитані соціологам). Воно, власне, і не дивно, тому що навіть місцевій інтелігенції не було запропоновано київською владою реальних модернізаційних проектів, все залишилося на рівні розмов, Батурина і Трипілля (додайте до цього повну катастрофу з розрекламованим на всю країну проектом дитячої «Лікарні майбутнього»). Тому навіть в освічених колах регіонального соціуму закономірною була психологічна реакція самозахисту, мовляв, хай краще буде звичне та зрозуміле, хоч і старе, ніж невизначене, незрозуміле, а подекуди просто дурне нове. Хоча й «щиро українське».

Отже, проблема досягнення органічної цілісності держави передусім вимагає ретельного вивчення всіх її складових, а потім уже певних дій на основі знань та політичної волі. Лише, хто це все робитиме, ось у чім питання.

Синдроми молодих націй: Італія і Україна

Оксана Пахльовська  

Синдроми молодих націй: Італія і Україна
«Forza, Etna!», «Наддай, Етно!» Так північноіталійські футбольні фани запрошували і без того неспокійний вулкан трусонути своїх співвітчизників. Сицилійці в боргу теж не лишились. Опинившись на черговому матчі у Вероні, написали на знаменитому балконі, звідки шекспірівська Джульєтта видивлялася свого Ромео: «Джульєтта – шльондра!»

Італійці кажуть, що спершу себе почувають венеційцями, неаполітанцями, п’ємонтцями, флорентійцями, далі – європейцями, а вже в третю чергу – італійцями. І єдине, що їх об’єднує, це капуччіно з піццою та футбол – звісно, коли йдеться про національну збірну. Тут вони патріоти.

Важко знайти в Європі країну, яка б так ворогувала сама з собою, як Італія. Послухати італійців – наука пропала, медицина розвалилась, освіта пасе задніх. Країна дружна, однак, у нелюбові до тих явищ, завдяки яким вона й стала країною, державою: Рісорджіменто і Ґарібальді. Південні італійці вважають, що Об’єднання дозволило північним італійцям експропріювати їхні багатства, а північні італійці переконані, що краще було колись залежати від ригористичного Відня, аніж тепер від корумпованого Риму...

І це попри те, що саме в Італії, за даними ЮНЕСКО, зосереджено 60% всіх мистецьких скарбів світу (!). Попри те, що саме завдяки італійському Відродженню античний Захід став модерним. Попри те, зрештою, що Італія – батьківщина першої у світі Alma Mater: Болонського університету.

Цього року в історії Європи – два ювілеї. Італія в березні відсвяткувала 150 років своєї державності, Україні в серпні буде 20. Важливо порівняти між собою ці дві події – задля вибудови континуативного часопростору європейської історії. Доки ми не виставимо системно європейських координат в аналізі явищ української історії та культури, доти не припиниться цей абсурд постійної реґенерації тих самих драм і проблем, і щоразу – з дедалі меншим часом на їхнє розв’язання. Треба, нарешті, перестати вважати себе «ексклюзивною реальністю» – за російською моделлю, і віднайти імпульси формування в процесах, спільних для Старого Континенту, але диференційованих у межах окремих національних реальностей.

Італія проти Італії: «глибинні структури» історії

Італія – дуже суперечлива країна, внутрішньо роз’єднана, з ослабленим національним почуттям. Тут часом усе відбувається навпаки: спершу постала об’єднана держава, а потім – нація. «Ми створили Італію, тепер треба створити італійців» – хрестоматійна фраза письменника-історика Массімо д’Адзельйо. В Італії традиційно протиставлені Південь і Північ, як в Україні – Захід і Схід. В Україні це протиставлення небезпечне, бо цивілізаційне – через антиєвропейське, антизахідне позиціонування Росії. Але в цілому як і в Україні, в Італії це спадок двох різних моделей завоювання: арабсько-іспанської на Півдні та австрійської на Півночі.

Основне ж те, що Італія – дочка Греції: діють «глибинні структури» історії, за визначенням Ноама Чомського. Як в Елладі центральну політичну, культурну, адміністративну одиницю становив поліс (і Афіни й Спарта були антагоністами!), так Італія впродовж століть була конґломератом комун і синьйорій, що затято воювали між собою. Флоренція і сусідня С’єна були непримиренними ворогами. Скульптор ХVI ст. Джамболонья зобразив тріумф антично прекрасної Флоренції над поверженою Пізою у вигляді несимпатичного бороданя. А в самій С’єні змагалися між собою навіть квартали під час славетних кінних перегонів Паліо: на день змагання ставали між собою ворогами «контрада» Равлик і «контрада» Сова, Вовчиця і Гуска, Пантера і Єдиноріг...

Однак ця травматична розділеність – також і джерело безмежного культурного багатства Італії – від живопису до кухні, від музики до дизайну. Кожне місто й містечко продукує щось своє і неповторне. Чорно-білий флорентійський Ренесанс стає кольоровим у віддзеркаленій у Канал-Ґранде Венеції. Італійська пісня – це Неаполь. Простонародна неаполітанська комедія масок – «коммедіа делл’арте» – супроти аристократичних з моторошною таїною масок Венеції. Революційний П’ємонт – і консервативна Сардинія з осликами. На Сіцілії народжується перша поезія, у Флоренції – Відродження, а Мілан стає центром Рісорджіменто. Не порівняти, наприклад, з Францією, що сформувалась як централізована держава навколо Парижа вже в Середньовіччі.

Крихкість державної структури ослабила почуття патріотизму, а отже, зумовила і слабкість інституцій. А ще – неповоротку бюрократію як замінник державної ефективності. Тут Італія і Україна дуже схожі. Італійці називають себе космополітами, реагують на запізнення потяга словами «це вам не Німеччина», а на проблеми в університеті – «це вам не Британія». Кленуть на чім світ стоїть Берлусконі, але він регулярно повертається до влади. Корупція зашкалює, хоч її масштаби, звичайно, з Україною непорівнянні. Італія продукує страшенну кількість талановитих голів у всіх наукових сферах, але часто здібній молоді доводиться виїжджати. В основному – в США і Великобританію. І не тільки сьогодні: легендарні «хлопці з вулиці Панісперна» – група геніальних римських фізиків на чолі з Фермі – роз’їхалася у період війни хто куди: Фермі до США, Понтекорво до Москви, Майорана таємничо і безслідно зник – не виключено, що його забрали працювати на Райх.

Сильна культура і слабка держава – нещаслива комбінація, що веде національне життя до ентропії, до дисперсивної втрати його потенціалу.

«Національний мовний хаос»

Так говорив про італійську мову письменник Джорджо Бассані. Мова не одне століття розхитувала італійську ідентичність. Європейські нації здебільшого поставали на ґрунті єдності мови. Італія і тут виняткова: це гориста країна, тож має порізаний діалектний континуум. Галактика діалектів, може, єдина в Європі. Причому дуже різних між собою: фріуланський на півночі, сардінський на півдні є практично окремими мовами. Часом на одному полі селяни з двох різних реґіонів не надто розуміють одне одного. Італійська мова як така – це фактично «мова Данте»: великий поет був ще й видатним лінгвістом. І в умовах панування в Європі латини став пророком національних мов. Написавши на тосканському діалекті – на «вольґаре», тобто розмовною «простою мовою» – «Божественну Комедію», пророкував їй долю всезагальної мови італійців.

Однак італійці й далі розмовляли своїми діалектами. Існує велика діалектна література – особливо сицилійська, неаполітанська, венеційська. А «мова Данте» перетворилась на елітарну літературну мову – і поволі відірвалась від розмовної. Результат той, що коли в ХІХ ст. постала нова Італія, то італійською мовою розмовляли... 4% населення! Тосканці, словом. Еліта ж розмовляла французькою. Лише Об’єднання 1871 року дало поштовх поширенню «мови Данте» як державної. Але й тоді символ Рісорджіменто Алессандро Мандзоні, написавши свій роман «Заручені» ломбардським діалектом, їхав до Флоренції «омити свою одіж у водах Арно», – щоб повернути романові загальнонаціональне звучання. А по-справжньому державною італійська стане лише після Другої світової війни, – завдяки радіо, телебаченню, пресі.

В Україні – переважно рівнинній країні – діалектний континуум був значно менш проблематичний. Роль латини відігравала церковно-слов’янська мова, що – поряд з латиною, польською і «простою мовою» – була однією з мов української культури в ХVІ-ХVІІ ст. Коли при Петрі, а далі Катерині почалася тотальна русифікація України, а національна церква перетворилась на імперську, вибір Котляревського розмовної мови став порятунком культури, базою її модерної ідентичності. Однак, як і в Італії, ситуація була конфліктна: еліти часто були польсько- чи російськомовні.

Це до того, що немає непереборних ситуацій. Якщо нація виявляє волю до буття, рано чи пізно ця нація постане.

«Вільна Церква у вільній Державі»

Столиці в інших європейських країнах – це консолідуючий центр національного життя. Італійцям же 150 років тому довелося завойовувати збройно Рим – адже це було Місто пап. «Або Рим, або смерть», сказав Ґарібальді. Священики закликали селян піднімати карбонаріїв на вила. Папа оголосив анафему італійцям, називаючи їх масонами. 1849 року закликав французів, які зруйнували римську Республіку Мадзіні. А нині Ватикан говорить про свій внесок у єдність країни...

Католицька церква в Італії була потужною, тож не дозволила розвинутись Реформації, яка в північноєвропейських країнах зумовила перехід церкви на національні мови (Біблія Лютера!), сприяла формуванню самостійного громадянина. Навпаки, спалахнула Контрреформація. Сильний вплив церкви у поєднанні з патріархальною матрицею італійської культури віддавна був гальмом для модернізації країни. Ґарібальді називав церкву «перверсивною сектою». А Кавур знайшов модерне рішення: «Вільна Церква у вільній Державі». Тож не випадково саме в часи Муссоліні був створений конкордат церкви і держави.

З італійцями важко порозумітися на цьому ґрунті. Попри славу ревних католиків, чим ближче вони живуть до Ватикану, тим сильнішими антиклерикалами вони є. А тосканці і взагалі знакомиті, як кажуть італійською, «священикожери». Тому італійці (крім більш традиційних мешканців Півдня країни) не надто схильні розуміти народи, які – як, скажімо, поляки чи українці, – бачать у церкві консолідуючу силу для національної ідентичності. Однак і цьому є пояснення: в польських чи українських умовах ішлося про гнану церкву. А в Італії це була церква влади, що тривалий час опиралась Італійській державі.

І все ж Італія – лідер світового волонтаріату. Де тільки не кидає італійських місіонерів – вони завжди поряд з людиною в найдраматичніших умовах. Цікавим явищем є також рух лівих католиків – віруючі-«прогресисти», задіяні у філантропічній та реформаторській діяльності. Це кращі здобутки церкви, що віддала перевагу не інституційним своїм функціям, а духовним і культурним.

Рісорджіменто: Ґарібальді чи Кавур?

Послухати італійців – українська історія не потребуватиме брому. Гіршого типа, як Ґарібальді, не придумаєш. Хто каже: аби не він, були б цивілізованою частиною Австрії. Інші: і взагалі був бандитом, а його випущені з тюрем головорізи ганяли у футбол викопаними на цвинтарях черепами. Ще одна точка зору: яке там Рісорджіменто, це англійці оплатили компанію, аби дістатися до соляних копалень на Сицилії. Несолодко було Ґарібальді й при житті. Після низки героїчних походів, які дали поштовх Об’єднанню, король наказав скласти зброю. «Слухаюсь», відповів «Герой Двох Світів». Справжнім творцем Італійської держави, твердять історики, був франкомовний аристократ Камілло Бенсо ді Кавур, який не надто вірив у користь Об’єднання, але раціонально вважав, що воно потрібне. Для Ґарібальді ж він був «пройдисвіт», бо віддав його рідне місто Ніццу французам. «Батьківщину не продають», сказав становчо.

Однак від перших карбонаріїв до Верді ідея Об’єднання домінувала. Різниця з Україною в тому, що наша інтелігенція ХІХ ст. (і не тільки) не спромоглась на подібну ідеологічну консолідацію. Але насправді це століття – невичерпне джерело для історичної компаративістики: знайдемо безліч паралелей в ідеях італійських та українських (і польських) інтелектуалів. До речі, Мадзіні вважав козацтво предтечею лібертарних рухів в Європі і передбачав створення об’єднаної Європи сукупно зі слов’янами. Ця ж сама ідея – одна з основних у Драгоманова.

Вже в середині ХХ ст. Джузеппе Томазі ді Лампедуза написав роман про Рісорджіменто «Ґепард», де один з героїв висловлює емблематичну сентенцію: змінити – щоб нічого не мінялось. І де аристократи-ґепарди поволі перетворюються на гієн. Жорсткий присуд – нам же досвід велить згадати Помаранчеву революцію.

Коротке замикання Історії

Внутрішній конфлікт Італії з самою собою стосується не лише Рісорджіменто, а й новітнього часу – драми ХХ ст. Вже в самому звільненні країни під час Другої світової був закладений конфлікт: Південь звільнили американці, Північ була охоплена громадянською війною між фашистами і комуністами. Повоєнна історіографія «зачистила» це питання. Але нещодавно з’явились дослідження Джампаоло Панси про злочини червоних партизанів проти мирного населення: новий шок.

Непростою була ситуація і в міжнародному плані. Італія, нафаршована комуністами, становила собою загрозу для демократії у західному світі. Згадати хоча б вірного сталінця Тольятті: в день введення радянських танків до Будапешта 1956 року він сказав: «Сьогодні я вип’ю на шклянку більше червоного вина». Тому, на противагу цим силам, США утримували майже півстоліття при владі Християнсько-Демократичну партію. Це обернулось практичною однопартійністю, корумпованістю політичного життя і так званим ефектом «заблокованої демократії». Одним з її продуктів і став Берлусконі, який і досі завзято бореться з комунізмом, дружачи з Путіним. Але нинішньому президентові Наполітано перед приїздом до Угорщини довелося вибачатися перед угорцями за підтримку радянської окупації. Так що привиди Другої світової блукають не лише Україною.

Чи той самий «економічний бум» 60-х: країна в нечувані терміни модернізувалась, вирвалась у першу п’ятірку розвинених країн. Неореалізм і Фелліні геніально схопили цю Італію: з одного боку, «DolceVita» – непритомна еліта в екзистенційній кризі, динамізм «ФІАТ», емансипація жінки, з другого – нерухома патріархальність, вічний неаполітанець Тот, який, щоб видурити гроші, продає американцям Колізей (нещодавно те ж саме зробив Берлусконі – хоч не американцям продав, а власнику взуттєвої марки Tod's...).

Як слушно казав Пазоліні, в Італії відбувся розвиток, але не поступ. І мова йшла про країну, яка стала одним з фундаторів ЄС. А поступ можливий лише шляхом подолання історичних травм і консолідації громадянського почуття.

«Брати-італійці...»

На 150-ліття в країні відбуваються конференції, вистави, концерти. На одну з таких конференцій до Турину мене запросили з доповіддю про Помаранчеву революцію – це частина європейської візії демократії на Сході Європи. Частіше лунає гімн: «Брати-італійці, Італія прокидається...». Словом, «ще нам, браття-українці, усміхнеться доля». Старий фільм на екрані, де Аніту Ґарібальді грає геніальна Анна Маньяні. Трохи кічу: продаються червоно-зелено-білі дивани і так само трикольорові спаґетті. Уряд скорочує видатки на культуру. Впав Будинок Гладіатора в Помпеях.

17 березня, Національне свято Об’єднання Італії. Вихідний. Концерт, багато Верді. У фіналі має звучати гімн. На сцену виходить Роберто Беніньї – знаменитий комік з обличчям П’єро, що, замість плакати, розсміявся. Він не співає гімн. І не декламує. Він його шепоче. Голос переривається. Крику ніхто не чує. А в шепіт вслухаються. Навколо актора в напівтіні збирається молодь, тихо підхоплює мелодію гімну. Різна молодь – серед італійців і нігерієць, і білява слов’янка, і китаяночка, що не вимовляє «р». «Брати-італійці...»

І раптом і в залі, і на сцені, і перед екраном на очах людей сльози. Можна ж і так. Не гризтись між собою. Не клясти країну. А відчути себе італійцями – як це складно. Як відповідально. Як шляхетно.

Актор читає прості слова гімну – як читає Данте.

Сторінки:
1
2
попередня
наступна