УКРАЇНЦІ /
Народився я в місті Горлівка на Донеччині. Три
роки жив з дідом-бабою, потім батьки забрали у Донецьк. Там тоді вже не
говорили українською. Українська на Донбасі зникла після війни. Мої
баби ще не розмовляли російською. Я по мамі в п'ятому поколінні
донецький. Справжній донецький. І говорю так, як говорили баба, прабаба і
прадід. Українською.
В мені замолоду була дивна суміш комуністичного ідеалізму з українським націоналізмом.
Тата викликали в школу, казали: "Що ж ви - комуніст, а дитина ваша
сповідує якісь націоналістичні погляди?". А мені, дитині, було дивно,
чому моя баба вживала незрозумілі українські слова. У років 6 мене
взагалі заклинило, коли вона сказала: "На Різдво тітка приїде". Яке
Різдво? Що за Різдво? Хрін його знає. Я знав 7 Листопада, Новий рік, 8
Березня.
Я сформувався як російськокультурна людина. Донецьк у 1970-х - цілком російськомовне місто, жодної української школи.
В 16 років поїхав у Москву, бо хотів бути космічним біологом, наукою займатися. А київський університет випускав тільки вчителів біології і хімії.
Заснував фірму Helicon - геноміка, генетика, біохімія, діагностика.
Починаючи, частину комплектухи для лабораторій робив в Україні. Але тут
це здохло набагато раніше. В Росії теж майже ніхто вже нічого не
виробляє. Сировинна економіка і відсутність стратегії розвитку вбиває
все, не кажучи вже про повний брак мізків і моралі.
В інституті була майстерня, а там - чоловік із 20
алкоголіків, з якими мусив пити гідролізний спирт. Приходжу: "Мені
потрібні такі-то деталі". Вони: "Спочатку випий з нами". Розпадався
Совок, нічого не було, а спирт - був.
У Росії зараз бізнесу не маю - тусуюсь там, приїжджаю
ковтнути інтелектуального повітря. Акції переписав. Заробив і роздав у
борг стільки, що можу спокійно не працювати дуже довго. Коли в Росії мав
"вид на жительство" й офіційну роботу, щоб продовжити цей "вид на
жительство", раз на рік мав здавати всілякі довідки про доходи. Тоді
цілий відділ паспортного столу збігався на маю анкету: "У вас що,
зарплата вища, ніж у Путіна?"
1985-го було в Москві нормальне українське життя. Зараз
його нема. Якщо люди і їдуть зараз до Росії вчитися - то з прицілом
лишитися. Ми були останньою хвилею міграції туди, з якої хоч хтось
повернувся додому.
1997 року думав у Росії школу українську створити нормальну.
Ніяк не міг порозумітися ні з посольством, ні з українським культурним
центром у Москві. Плюнув, зрозумів: аби займатися українською
організаційною діяльністю - треба їхати додому. Займатися українськими
проектами в Москві - те саме, що Шухевич 1946-го зібрав би рештки своїх
загонів - і на Красну площу. Який сенс?
Кононенка Юру три роки тому депортували з Росії - за
розбудову української бібліотеки. Звинуватили, що тягає бандерівську
літературу, "фашистську". У нього дружина й діти - росіяни, 40 років у
Москві, а його тупо з потяга зняли, депортували - і все.
Я вважаю, що ніякої української діаспори в Росії бути не може.
Росія - цивілізаційний проект на 1/6 території земної кулі. Вимагати
від них, щоб були інакшими, неможливо. Тигр - хороша тварина, але
харчується кроликами. Така його природа. Росія - тигр. Хворий, старий,
розкладається, гієни його з'їдять, але він - тигр. У них свій шлях. Там
треба докладати суперзусиль, щоб дитина говорила українською. В Америці
простіше. І то вдома діти говорять українською, а тільки батьки
відступили на два кроки - переходять на англійську. При тім, що діаспора
в Канаді-Америці бандерівська, а в Росію ж комсомольці поїхали.
Росіяни люблять українців тільки як молодших братів, із салом, горілкою.
Справжні українські герої - Шухевич, Бандера, Петлюра - це "фашизм".
Найтолковіші мої друзі московські досі мучаться фантомними болями з
приводу України. Риболовля чи полювання - після другої чарки завжди
виринає українське питання. "Мы вашего Шухевича, конечно, понять можем.
Простить - нет".
Коли чую креольський варіант російської мови - що в Києві, що в Донецьку - дратуюся.
Бо сам можу говорити російською нормального розливу -
московсько-пітерським діалектом. Колеги приїжджають з Москви і чують, як
кияни, особливо молодь, балакають м'явкаючим діалектом. Один москаль
каже іншому: "Слышь, чувак, они типа по-русски говорят?". - "Думают, что
по-русски".
Чим відрізняється Західна Україна від Східної? Нічим.
Ще б одне покоління - і було б те саме, що в нас у Донецьку. Я бачу
зараз на Галичині те, що було 40 років тому на Донбасі в
етно-мовно-культурній ситуації. Майже всі пруться від шансону й не
читають книжок. Для того, щоб позбути їх мови батьків, не вистачило
рівно одного покоління.
Не вірю в демократію у здеградованих суспільствах.
Демократичним шляхом в Україні нічого доброго не відбудеться. Ніколи.
Рагулі за горілку та гречку завжди обиратимуть парламент, в якому
більшість становитимуть свинорили. Янукович - те, чого хотіла більшість
цього народу.
Перевіз родину в Україну з Москви 2008 року -
після того, як старша донька розповіла, що Ющенко поїхав у гості до
Саакашвілі, разом придумали Голодомор, а потім напали на Росію.
Якось зайшов у кімнату доньки. Дивлюся: 200 штук
аудіокниг - усі російською. Дружина жартує: "Да вы ж индейцы, у вас даже
аудиокниг нет". Тоді я викупив у Києві студію, що спеціалізувалася на
запису аудіокниг. І почав робити український продукт.
Три альбоми Сашка Лірника випустили. Побачили: не
продається, бо нема мережі дистрибуції українського контенту. Вирішили
робити структуру, мережу розповсюдження - свої магазини, чужі магазини,
пхатися на радіо. Це - проект, в якому я найбільше обламався в Україні.
Недооцінив масштаби проблеми. Рівня деградації. Коли нема ринку, то
ймовірність того, що "Наш формат" не буде збитковий - примарна.
За п'ять років видав під 200 аудіокниг. 300 тисяч доларів на цьому втратив.
Навіть якби не було торентів - все одно не пішов би
бізнес. Якщо в нас такого хіта як Ліна Костенко продають 70-80 тисяч
екземплярів, це - діагноз. У країні, з 50-мільйонним населенням, 1
відсоток - це півмільйона. Можете собі уявити якість популяції?
Мені дзвонять: "Така класна книжка "Холодний Яр", я от
скачав, послухав. Чому ще не випускаєте?". Кажу: "Тому що ви скачали на
шару, тому й не випускаю". Якби ви заплатити за український продукт 15 -
20 гривень, ми випускали б удвічі більше. Там 19 годин звуку. Дорогуща
книжка, в кілька тисяч доларів обійшлася. Як вона може окупитися, коли
купили 600 штук?
Неправда, що українці не купують, бо бідні. У мене є знайомі олігархи, які ніколи нічого не купують. Качають тому, що це - принцип. Просто патологічно жадібні.
В постіндустріальному суспільстві почалася економіка знань,
але кожен народ обирає своє. Ізраїльтяни 2000 років очікували, коли
з'явиться шанс реалізувати свої компетенції. Вони кажуть: "Усе, що в нас
цінне - між вухами". Я колись був шокований. Був час, коли Україна
становила третину населення імперії. Але, проаналізувавши етнічний склад
професорів Московського університету, цілу ніч малював таблиці, графіки
- і плакав, що в цього народу було настільки непопулярне навчання. Ми
билися з усіма - Польщею, турками, Росією, - а тепер нас 50-мільйонна
біомаса без політичної, моральної та інтелектуальної еліти. "Та що там
дітям вчитися? Чоловік має мати коні, корову, город. То хай жиди
вчаться".
Робимо переклад Генрі Форда. Мені кажуть: "Ти -
божевільний, Форда 200 мовами вже переклали!" А я вважаю, що це -
світоглядна книжка, яку має кожна людина читати своєю мовою. Те саме з
книгою про сингапурського правителя Лі Куан Ю.
У Німеччині видають чотири книжки в рік на людину, в
Україні - менше однієї. Коли ви у Франкфуртському аеропорту сидите -
бачите, що троє з чотирьох щось читають - книжку чи з айпада. У Польщі -
кожен другий.
Ніхто з родини не хотів повертатися в Україну. Старша
дитина в школу ходила в Москві. Дружина взагалі росіянка. Людина, яка 20
років прожила в Москві, важко собі уявляє, що можна жити десь в іншому
місці. Москва - третій Рим, і всьо.
Старша донька Дарина - чемпіон України зі сноубордингу.
Грає на гітарі, математика, фізика - вихідних нема. Не дивиться
телевізор. По приїзді віддав її в понтову школу 171-шу. А там син
Бродського і решта, які на уроках гроші рахують. У того п'ять папірців
по 200, а в того - 10. Вчителів матюкають. У Москві є притомні школи для
дітей середнього класу, які читають книжки, в Києві - нема. Тільки для
олігархів.
Я можу на амбразуру лягати, але дітей своїх робити такими аж патріотами - не впевнений, що варто.
Приїжджаю на заправку в Галичині. За три кілометри від
музею, бляха муха, Романа Шухевича, серіал "Мєнти" крутять. "Передайте, -
кажу, - власникові, що наступного разу приїду, лишу 200 доларів і
розіб'ю вам телевізор".
Якщо Галичина слухає шансон, то їхні діти забудуть
співати українських пісень на весіллі. Співатимуть Ґалкіна. Ситуація
набагато гірша, ніж у Росії, бо в них є частина нормального
інформаційного потоку. В Україні все просто лайно. Якщо дітей з
дитинства годують лайном, то вони ніколи не зможуть споживати нормальну
їжу.
Нема жахливого українського націоналізму, який цькує все російське.
Навпаки, толерантність у Львові та Франківську до росіян набагато вища,
ніж у Донецьку, Одесі та Харкові - до українського. Комплекс старшого
брата ми і створили. Бо вважали, що вони мають рацію, коли кажуть, що
українці - рагулістичні, сільські, жлобуваті, тупі. Як із цим боротися?
Вчитися. Бути розумними, дієвими, компетентними, професійними,
конкурентними.
Не бачу великого прошарку людей, яким треба змін.
Викладачі продають заліки, ректори - торгують "бюджетом". Податківці,
міліціонери, олігархи, пенсіонери - в нас усі на всіх наживаються. Є
синергійні суспільства - Японія, США. Україна - типовий приклад
суспільства паразитарного.
У нас суцільна імітація - нема армії, нема медицини.
Грець уже з наукою, але ж освіти немає! Зате півтора мільйона людей
якогось біса отримують із моїх податків, кредитів МВФ стипендію й ліжко
на п'ять років, а потім - довідку. А після цього їх не беруть на роботу,
бо нічого не вміють.
Нігерія, Афганістан, Папуа Нова Гвінея вже ніколи не
будуть в обоймі "золотого мільярда", так і залишаться сировинним
придатком. Для мене найболючіше питання - чи ми цю точку неповернення
також пройшли? Люди, які виїхали в Америку, вважають, що пройшли, що
Україна - випалена земля.
Україна не здійснилася, бо ми не створили національної еліти.
Пристосуванство і життя на хуторі виплекали містечкову свідомість,
жлобський індивідуалізм. Американці - індивідуалісти конструктивні, а
наш індивідуалізм - це агресивна форма рагулізму.
Європа за 25 років має дуже великий шанс загнутися
через політику мультикультуралізму. Америку теж це накриє. А Китай і
Японія лишаться супердержавами, бо не мають таких проблем. Поляків не
накриє, вони в цьому плані озвірілі - українців депортували, євреїв
депортували. Польща була у 1980-х на 98 відсотків польською. В них
проблема мультикультуралізму не постане. І в нас її поки що нема. У
Росії - є.
Якісними харчами Європу ми навряд чи забезпечимо.
Я знаю ціну цьому населенню. Ти прокладаєш їм дорогу в селі, привозиш
під город машину гравію - воно не вийде з лопатою розрівняти. А потім ще
буде кричать, що сусіду вдвічі більше насипали.
В Україні від'ємна селекція дала такі плоди, що деколи стає страшно.
Був такий Євген Чикаленко - український меценат. Деколи мені здається,
що я - його реінкарнація, на жаль. Він видавав нещасну газету першу
українську в Києві. Тягнув її кілька років, скільки грошей ставало,
землю свою продавав. А винниченки-грінченки вважали його жлобом, який їм
недоплачує за статті.
Людина має бути досконалою.
Не в плані користування золотим унітазом. За дві тисячі років людство
сформувало набір соціальних вимог та ідеалів. Треба бути розумним,
досвідченим, соціально-відповідальним, любити батьківщину, ставити
інтерес суспільства вище за особисте. Це в Україні дуже на часі. Коли
треба - взяти в руки зброю, коли треба - вийти на демонстрацію, на
толоку. Наш "Уніж" - це мекка соціал-перфекціонізму. Ми будуємо
мікромодель України, в якій не бридко жити. Одна з місій "Кузні" - мрія
мого життя: створити адекватне середовище небайдужих людей.
Коротка довідка:
Владислав КИРИЧЕНКО, 43 роки
Народився в місті Горлівка Донецької області. 1992-го закінчив
біологічний факультет Московського університету імені Михайла
Ломоносова, 2005 року - Master of Business Administration Вищої школи
економіки в Москві. Заснував 1997-го біотехтологічне товариство Helicon,
що є лідером на російському ринку комплексного оснащення лабораторій
для молекулярної біології.
Фінансував українську
недільну школу в Москві, українські рок-фестивалі "Уніж", "Арт-Поле",
"Мазепа-Фест", свято 65-річчя Української повстанської армії в Києві.
2006-го викупив
аудіовидавництво "Книга вголос" і, перейменувавши в "Наш Формат",
випустив близько 200 українських аудіокниг. Крамниці з такою назвою у
Києві, Львові, Калуші продають українські книжки, музику, фільми, одяг,
сувеніри. Також "Наш Формат" є найбільшим інтернет-магазином
українського контенту.
Створив 2007 року
Український науковий клуб, що гуртує вітчизняних вчених світового рівня.
Тоді ж долучився до створення гуманітарно-інвестиційного проекту
"Хмелева". В селі над Дністром із такою назвою діє зелений резорт і
розсадник декоративних рослин. Там гостювали і творили Сашко
Положинський, Олег Скрипка, Роман Коваль, Юрій Андрухович, Тарас
Житинський, Оксана Забужко, Фома, музиканти Karbido, "ДахаБраха",
PortMone.
2008-го у прикарпатському
селі Уніж заснував союзівку "Кузня". Там відбуваються волонтерки,
вишкільні табори й семінари. Мають постати конференц-зал, спортивний
центр, бібліотека, музична студія, кампус.
Фінансує видання українською мовою світоглядної літератури.
З дитинства захоплюється
тракторами, "у вільний час" керує агрофірмою. Через свою діяльність у
різних країнах Європи, постійно перебуває в роз'їздах.
Дружина Юлія 1995-го закінчила Московський державний
університет, кандидат біологічних наук. Подробиць особистого життя не
розголошує
Записав: Северин НАЛИВАЙКО, ГПУ
