Я не случайно в предыдущей публикации о насильственной русификации украинцев ( http://blog.i.ua/community/5706/1434037/ ) обращала внимание на дату документа, напомню тем, кто забыл - 3.10. 1937

А теперь привожу фрагмент из статьи "Расстрелянное Возрождение"

*   *   *

3 ноября 1937 года.... *в честь 20-й годовщины Великого Октября" в Соловецком лагере особого назначения были расстреляны Лесь Курбас, Николай Кулиш, Матвей Яворский, Владимир Чеховский, Валерьян Подмогильный, Павел Филипович, Валерьян Полищук, Григорий Эпик, Мирослав Ирчан, Марко Вороной, Михаил Козорис, Олекса Слисаренко, Михаил Яловый и другие. В общем, в один день по решению несудебных органов, было казнено более 100 человек представителей украинской интеллигенции - цвет украинской нации.

В тридцатые годы было также уничтожено и большое количество деятелей культуры старшего поколения, которые стали известными еще до советской власти, и таким образом относятся к поколению деятелей начала ХХ века, а не 1920-30-х. Это Людмила Старицкая-Черняховская, Николай Вороной, Сергей Ефремов, Гнат Хоткевич и другие. Однако благодаря политике украинизации они активно включились в процессы по развитию украинской литературы, культуры, науки, которые происходили в УССР, некоторые из них ради этого вернулись из эмиграции, как Николай Вороной, или специально переехали из украинских регионов под властью Польши как Антон Крушельницкий с семьей .

Неизвестны точные данные о количестве репрессированных украинских интеллигентов во времена сталинских репрессий периода Расстрелянного Возрождения. По некоторым данным это число достигало 30.000 человек. По оценке Объединения украинских писателей "Слово" (организации украинских писателей в эмиграции), которое было отправлено 20 декабря 1954 года Второму Всесоюзному съезду писателей, в 1930 году печатались 259 украинских писателей, а уже после 1938 года - из них печатались лишь 36 (13,9%). По данным организации, 192 из "пропавших" 223-х писателей были репрессированными (расстрелянными или ниспосланными в лагеря с возможным последующим расстрелом или смертью), 16 - пропали без вести, 8 - совершили самоубийство. Эти данные согласуются с мартирологом украинских писателей "Алтарь скорби" (главный составитель - Олекса Мусиенко), который насчитывает 246 писателей-жертв сталинского террора. Это число в более чем два раза превышает общее количество упомянутых там украинских писателей репрессированных другими режимами, в частности периодом нацистской оккупации (55), брежневской эпохи (29), российской империи (11), австро-венгрии (3) и др. По другим данным, из 260 украинских писателей были репрессированы 228.

*   *   *

полностью статью можно почитать по ссылке - -http://uateka.com/ru/article/culture/literature_journ/1236

==========================

Русские запутинцы, кот. возмущаются моими публикациями, ответьте себе на три вопроса.

1. Как вы относитесь к трагическим страницам нашей истории и к своим репрессированным русским соотечественникам, в т.ч. к деятелям литературы и культуры?

2. Заслуживают ли эти трагедии и репрессированные соотечественники памяти нынешнего поколения русских людей?

З 2-го по 11 серпня 2011 року тривала поїздка до Республіки Карелії та на Соловецькі острови (Архангельська область Російської Федерації) української делегації, яка взяла участь у міжнародних Днях Пам’яті жертв Великого Терору 1937-1938 рр.

 Щорічні Соловецькі прощі до далекої північної Карелії розпочалися 1997-го року – відтоді, як ентузіаст-дослідник Юрій Дмитрієв віднайшов поблизу Медвежегорська старанно приховане від чесних людей місце страти комуно-фашистським режимом СССР т.зв. «соловецького етапу», - його потім назвали «Розстріляним Відродженням». 

 Натхненником та координатором більшості соловецьких експедицій був колишній політв’язень Василь Овсієнко, але кілька останніх років керівником серпневої поїздки до північних меморіалів є голова Київського товариства політв`язнів та жертв репресій Григорій Куценко, один з останніх політв`язнів СССР. 

 До формування складу учасників Соловецької Прощі залучено також товариство «Меморіал» імені Василя Стуса, «Просвіту», колишніх політв’язнів та їхніх родичів, а також тележурналіста Руслана Коцабу (телеканал ZIK) та інтернет-журналіста Анну Первак – всього 24 особи.

 З підбадьорливими побажаннями Владики Володимира (УАПЦ) від Покровської церкви на столичному Подолі, де учасники делегації помолилися перед початком далекої подорожі, маршрут поїздки автобусом проліг через територію Білорусі, Санкт-Петербург, Петрозаводськ, Медвежегорськ, Кемь. 

 Перша зупинка українських прочан - Левашовська Пустош поблизу Петербурга: там , як і в Биківні під Києвом, у роки репресій було віддано землі тіла закатованих на смерть, серед яких значна частка українців. 

 У карельській столиці Петрозаводську 4-го серпня гостей у вишиванках українською піснею «Ой зелене жито» дружно зустріли земляки з Товариства української культури «Калина», яке багато років поспіль очолює ентузіаст-патріот Лариса Скрипникова. Учасники Прощі привезли для діаспори подарунки з України – книжки, сувеніри. Керівник соловецької експедиції Григорій Куценко вручив подяки та цінні подарунки керівникам товариства «Калина», а також невтомному дослідникові злочинів комуно-фашизму Юрію Дмитрієву. Гарно посиділи і гарно поспівали…

 Саме активісти «Калини» 2004 року за підтримки світового українства встановили в урочищі Сандармох (Медвежогорський район) величний гранітний триметровий Козацький хрест. 

 Отже, Сандармох… Слово, яке вже означає не тільки назву урочища, а стало поряд із київською Биківнею чи івано-франківським Дем`яновим Лазом страхітливим обвинувачуванням біснуватого Сталіна, на виконання указу якого було знищено 1111 в`язнів Соловецької Тюрми Особого Назначєнія (СТОН). У розстріляному етапі були представники української інтелектуальної еліти – митці, вчені. Згадаймо лише кілька імен: Лесь Курбас, Микола Зеров, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Мирослав Ірчан, Степан Рудницький... Там розстріляно і відомих державних діячів – Михайла Полоза, Миколу Любинського, священиків, службовців, робітників та селян, звинувачених у так званих контрреволюційних злочинах. 

 Де українські кістки – там і Україна… У поминальній панахиді біля Козацького хреста, покладанні вінків і квітів у Сандармосі 5-го серпня взяли участь генеральний консул України у Санкт-Петербурзі Наталія Прокопович, давні друзі українців – пошуковець Юрій Дмитрієв, заступники голови правління «Калини» Андрій Литвин і Олег Мисилюк з Петрозаводська, директор Медвежогорського музею Сергій Колтирін та інші. Члени делегації заїхали до селища Повенець, де оглянули нікому не потрібні зараз споруди Біломорканалу, будівництво якого забрало життя майже 100 тисяч українців. 

 Учасники соловецької прощі взяли участь у всіх без винятку заходах і молебнях на біломорських островах Соловецького Архіпелагу Особливого Призначення, до яких уночі 6 серпня дісталися з Кемі катером «Адмірал Шабалін».  

 7-го і 8-го серпня поминальні заходи традиційно було проведено в селищі Соловецькому й у північній частині найбільшого острова архіпелагу - на Секирній горі. Там у церкві Вознесіння в табірні часи містився чоловічий штрафний ізолятор (зазвичай в’язнів там же і розстрілювали). Біля розстрільних ям з останками страчених на південному схилі гори та пам`ятного Хреста ми запалили свічки та помолилися. 

 Екскурсію супроводжувала заст. директора  Соловецького музею-заповідника Ольга Бочкарьова, яка на Секирній горі цікаво й зі знанням справи відповідала на всі наші запитання.

 У меморіальних заходах акції «Свіча пам`яті» та панахиді біля Соловецького каменя й Поклінного Хреста, що на колишньому тюремному цвинтарі, взяли участь представники державних структур, громадських організацій, священнослужителі з різних країн. Натомість місцеве населення байдуже спостерігало переважно нетверезими очима за поминальними заходами приїжджих «з материка» активістів Меморіалу. Біля Поклонного Хреста за потужного представництва поляків та росіян польського походження урочисто було відкрито та освячено священиком Костелу пам`ятний камінь замордованим полякам, в`язням соловецьких таборів. Слід відмітити, що наступного року на цьому місці заплановано встановлення та урочисте відкриття нашого, українського пам`ятного каменя.

 Керівник «Молодої Просвіти», знаменитий кобзар Віталій Мороз виконав біля Поминального Хреста відповідні українські пісні (з-поміж них «Чуєш, брате мій...» - пісню, яку співали соловецькі в’язні, коли хтось із земляків-українців помирав у неволі). Разом із молодим прочанином, депутатом Чернівецької обласної ради Назаром Горуком п.Віталій пов’язав на хрест вишитий рушник - пам’ять про співвітчизників, що прийняли на каторзі мученицьку смерть. Священик отець Димитрій  (УАПЦ) відслужив літію. Представники української делегації поклали траурний вінок і за традицією пригостили всіх присутніх на поминальній акції короваєм, який привезли з Києва.

 Відвідування Соловецького монастиря-кремля – теж обов’язковий пункт програми перебування на Соловецькому архіпелазі. У монастирі-в`язниці за часів навіженої імператриці Катерини II тримали чверть віку в тюрмі останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського. Це страхітливе випробування обдурений росіянами гетьман витримав і пішов у вічність 112-літнім. На острові його й поховано. До надгробного каменя та пам’ятника Отаманові активістка «Меморіалу» з м. Васильків Любов Соцька привезла за три тисячі кілометрів у холодну і нещасливу для українців Карелію чорнобривці, кетяг калини та жменю української рідної землі. За традицією всі учасники експедиції неодмінно відвідали тюремну камеру останнього запорізького гетьмана Петра Калнишевського. 

 Запам`яталася також презентація моторошної експозиції про Соловецькі табори та в`язницю, що відкрилася того дня у історичному бараці УСТОП, яку врочисто відкрила і провела для української делегації першу екскурсію віддана музейній справі соловчанка Ольга Бочкарьова.

 І ось надійшла пора повертатися до рідної України, де поки-що Сталіна називають українофобом-убивцею, визнають злочини комуно-фашизму і дозволено пікетувати печерні суди… Зворотнім шляхом ми, українська делегація, відвідали Псковський Кремль, заснований та побудований у давні часи нашою Княгинею Ольгою.

 Насамкінець суб`єктивні акценти, від мене, Руслана Коцаби, кількаразового активного учасника Соловецьких експедицій (2005, 2008, 2011), заступника Івано-Франківського обласного «Меморіалу» ім. В.Стуса, чия бабуся Кобилянська Марія Петрівна заключних шість років життя віддала холодній і далекій Карелії:

 -         неприємно вразила відмова спеціалізованої державної науково-дослідницької установи, Українського інституту національної пам`яті (УІНП) організовувати  цього року Соловецьку експедицію. Можна якось збагнути небажання приймати участь у організації експедиції чи хоча б делегування до її складу істориків-науковців УІНП  через комуно-фашистську заанґажованість теперішнього директора інституту п.Валерія Солдатенка, але ж виникає слушне питання: Для яких цілей надалі фінансувати з державної кишені цей спеціалізований науково-дослідницький заклад?

 -         куратор від Міністерства культури України, завше привітна та ерудована Наталія Беркова, якимсь дивом, на інтуїтивному рівні, згладила це самоусунення Інституту Національної Пам`яті та відсутність у складі експедиції науковців, які б спеціалізувалися на тематиці злочинів комуно-фашизму, але, погодьтеся, важко фінансові та представницькі функції поєднувати ще й з організаційними. Невже владоможці Української Держави не вважають цей проект пріоритетним?

 -         Зважаючи на сучасне піар-правило «Якщо подія не висвітлена у ЗМІ – значить вона не відбулася», турбує відсутність у складі експедиції журналістських груп державних телекомпаній чи навіть комерційних, які гордо іменують себе проукраїнськими. Погодьтеся, тематичні телепрограми і телесюжети про цьогорічну Соловецьку Прощу  не зашкодили б поінформованості пересічного українця про часи Великого Терору комуно-фашистів у совіцькій імперії.

 -         На мою думку, вже з наступного року слід відходити від авто-варіанту поїздки, коли день і ніч перебуваєш на незручному автобусному сидінні. Погодьтесь, що три тисячі кілометрів у один бік важко витримати навіть молодим, а що вже казати про літніх учасників, родичів невинно убієнних політв`язнів-українців. Краще би поїздом чи навіть літаком – адже у цьому випадку функції соловецької делегації збігаються із державно-представницькими, хіба ні?

 -         Якщо куратором цього проекту і надалі залишається Міністерство культури, то було би добре кілька місць у складі експедиції зарезервувати для ймовірних переможців наукових студентських конференцій чи навіть шкільних олімпіад і конкурсів на тему історичних кривд українцям у ХХ сторіччі. Присутність відібраних комісійно кількох молодих людей «в темі» тільки підсилить, на мою думку, інституціоналізацію та подальші перспективи щорічної Соловецької Прощі.

 -         Ще хочу відмітити небажання держави Росія (як тележурналіст це відчув особисто!) висвітлювати та акцентуватися на подіях сталінського терору. Насторожує, що за тиждень перебування на різноманітних поминальних заходах та реквіємах чи мітингах, сталі і звичні в Україні та для українців слова-обвинувачення «Сталін», «СРСР», «НКВД», «МГБ», «КГБ» чи «комуно-фашизм» не прозвучали жодного разу з уст російських священників чи місцевого політикуму. Але ж Україна – не Росія, хіба не так?

 Наостанок хочу відмітити безмежне терпіння, доброзичливість, взаємоповагу та взаємодопомогу всіх без винятку учасників цьогорічної Соловецької Прощі. Велике вам усім Дякую за вашу жертовність!

 Руслан Коцаба, блогер, учасник Соловецьких експедицій 2005-го, 2008-го і 2011-го рр.., перший заступник Івано-Франківського обласного «Меморіалу» ім. Василя Стуса, спеціальний кореспондент телеканалу ZIK 

Снежное великолепие, аж холодно стало – крутые фотки! "Очень красиво, очень! Но ну его нафиг", – как пишут в социальных сетях, вспоминая о том, что на месте Соловецкого монастыря когда-то были организованы совхоз "Соловки" и лагерь принудительных работ. А начиная с 1923 года на Соловках располагался один из первых концлагерей для противников советской власти – Соловецкий лагерь особого назначения, и в 1937 году он был реорганизован в тюрьму.