Ми дуже часто шукаємо винуватих там, де їх насправді нема, а реальні "геополітичні кукловоди" ховаються за лаштунками дипломатичної доцільності наддержав

---

Волинь 1943: спровокована трагедія

Вшановуючи пам'ять жертв україно-польського конфлікту 1943 року на Волині, нам справді варто дотримуватися тези "прощаємо і просимо прощення". Бо насилля та мордування мирного населення не може бути виправдане за жодних обставин. Винні у цьому і поляки, і українці. Але водночас і не тільки вони, про що ми забуваємо, займаючись агресивним взаємозвинуваченням. А варто замислитися над тим, чому нечисельні спорадичні сутички 1941-1942 років поміж поляками та українцями раптово перейшли у тотальне протистояння 1943-1948 рр., аж до часу завершення депортаційної операції "Вісла".
Добре відомо, що першими масові репресії проти мирного українського населення розпочали 1943 року поляки, але постає запитання: що саме спонукало польський екзильний уряд у Лондоні віддати таємний наказ підпільникам Армії Крайової так діяти? Зрозуміла річ, що вони мали якісь вагомі підстави для такого вчинку. Які?
На той час після поразок під Москвою і особливо - Сталінградом, була зрозуміла неминуча поразка Німеччини у другій світовій війні. А тому всіх турбувала проблема кордонів майбутніх держав після війни, про що найбільше йшлося на відомій Тигеранській конференції держав-союзниць з антигітлерівської коаліції.
Вона відбувалася з 28 листопада по 1 грудня 1943 року за участю найвищого керівництва СРСР, США і Англії, і на ній серед головних обговорювалось "польське питання". Для кращого розуміння тогочасних подій наведу дві документальні цитати з книжки-монографії Анатолія Уткіна "Дипломатия Франклина Рузвельта" (Свердловськ, видавництво Уральського університету, 1990 р. Переклад цитат українською мій. - Б. Г).
"Через кілька годин після ранкового засідання другого дня Рузвельт запросив Сталіна на двосторонню зустріч. Рузвельт намагався знайти рішення проблеми, котра вочевидь найбільше роз'єднувала дві великі держави. Він сказав Сталіну, що наближаються чергові президентські вибори, і він збирається балотуватися на третій термін. У США проживає близько семи мільйонів американців польського походження, їхні голоси для перемоги демократичної партії вкрай важливі. Як практичний політик він буде боротися за ці голоси. Особисто він, Рузвельт, згоден зі Сталіним, що польська держава повинна бути відновлена, що її східні передвоєнні кордони мають бути посунуті на захід, а західні посунуті аж впритул до Одеру, проте обставини передвиборної боротьби не дають йому змоги відкрито висловлюватися у питанні про кордони. Сталін відповів, що розуміє проблему президента" (стор. 390).
"Справа не обмежилася внутрішнім обговоренням. У Тегерані і Рузвельт, і Черчілль схвалили наміри Радянського Союзу провести зміну кордонів поміж СРСР та Польщею. Черчілль це зробив у перший день зустрічі - увечері. Рузвельт тоді витримав паузу. Та в останній день конференції він цілком однозначно, не криючись, заявив Сталіну, що схвалює перенесення східного польського кордону на захід, а західного польського кордону - до річки Одер. Щоправда, Рузвельт обумовив, що потреба в голосах польських виборців на президентських виборах 1944 року не дає йому можливості прийняти "жодного рішення тут, у Тегерані, або протягом цієї зими" з приводу польських кордонів. Схилившись над картами, Черчілль і Сталін визначили те, що Черчілль назвав "гарним місцем для життя поляків", - їхні нові кордони. Рузвельт фактично приєднався до цього" (стор. 391).
Отже, ми бачимо очевидну подвійну гру. Насамперед з боку Франкліна Рузвельта, який наперед знав майбутні кордони Польщі і погоджувався на них. Але для завоювання виборчого електорату обіцяв полякам кордони на сході, як до початку війни, за умови позитивного плебісциту у східних провінціях. Тобто поляків, по суті, спровокували на агресію проти українського населення на Західній Україні, яке навряд чи погодилося б увійти до складу Польщі добровільно. Це добре розумів їх екзильний уряд, через що вирішив діяти на випередження.
Виникнення ворожнечі поміж українцями і поляками було вигідним і Сталіну, який, як вправний тиран, добре володів мистецтвом "роз'єднуй і владарюй". Конфлікт значно полегшував боротьбу з Українською Повстанською Армією та оунівським націоналістичним підпіллям, а в подальшому він став вагомим аргументом для виправдання насильницької депортації українців і поляків по різні боки державного кордону з їхніх етнічних земель під час так званої операції "Вісла". Задля провокування і посилення конфлікту були створені спецзагони з радянських партизан та агентів спецслужб, які під різними личинами зумисно тероризували на теренах Західної України та Білорусії і польське, і українське мирне населення.
Відповідно посилювалася жорстокість відплатних акцій з обох сторін.
Не менше за Сталіна розпалював і використовував розбрат поміж українцями і поляками Гітлер. Зокрема, руками польських наглядачів-"капо" за мовчазною згодою німців були закатовані в 1942 році у концтаборі Освенцім два рідні брати Степана Бандери - Василь і Олександр. Активно використовували німці для екзекуцій проти місцевого населення відповідні національні поліційні формування. Але не військові. Тому всі звинувачення поляків до вояків дивізії "Галичина" безпідставні.
Підсумовуючи все сказане, потрібно відверто визнати, що окремі суто місцеві конфлікти поміж польським та українським населенням Західної України протягом 1941-1942 років не йдуть у жодне порівняння з подіями 1943-го, які називають "Волинською трагедією", хоча географія цього конфлікту значно ширша і охоплює навіть територію самої Польщі у споконвічно заселених українцями землях, таких, як Лемківщина, Холмщина, Надсяння тощо. Цілком зрозуміло, що початок цієї трагедії йде від таємничого наказу з Лондона польського уряду в екзилі до підпільної Армії Крайової про насильницьке "витіснення" всього українського населення з так званих "кресів схудніх" для створення полякам потрібних умов при майбутньому плебісциті-голосуванні після війни.
У відповідь керівництво Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії приймають ультимативне рішення про деполонізацію Західної України. Як наслідок - почалася масова різня одне одного.
Не беруся ставити у вину екзильному польському урядові відстоювання своїх національних інтересів, бо цілковито переконаний в тому, що на помилковість їх рішення значною мірою вплинула і підступна політика керівництва США, СРСР та Англії. І варто вказати на те, що від такої підступної політики великих світових держав українське населення Західної України постраждало вже вдруге. Вперше після закінчення першої світової війни, коли під час роботи Паризької мирної конференції комісією з питань поділу територій східні кордони Польщі були встановлені по так званій “лінії Керзона”, яка проходила через Гродно-Ялівку – Немирів - Брест-Литовськ - Дорогузьк - Устилуг - східніше Грубешува - західніше Рави-Руської - східніше Перемишля до Карпат. Саме такими ці кордони були затверджені офіційно 8 грудня 1919 року Верховною радою Антанти і визнані світовою спільнотою. Це вже потім перед загрозою агресії з боку більшовицької Росії і загалом переможної війни проти неї Польщі, члени Антанти мовчки погодилися на умови Ризького договору 1921 року поміж Польщею і Росією, згідно з яким території Західної України та Західної Білорусії були окуповані польськими військами. Законність таких дій була і є сумнівна. Поляки від самого початку розуміли це, а тому одразу розпочали проводити на захоплених землях агресивну експансійну політику полонізації і брутального тероризування місцевого українського населення. Уряди світових держав свідомо не хотіли побачити фактично геноциду проти українців, впровадженого в Польщі на рівні державної політики, і нічого не захотіли зробити стосовно припинення "пацифікацій" та дискримінації українців в Західній Україні. Власне, бажання привернути увагу світової громадськості до української проблеми в Польщі спричинило значну кількість терористичних акцій з боку ОУН. Тобто знову українці чубилися з поляками з вини третіх сил, які і є головними винуватцями цього довготривалого конфлікту.
Доречно також нагадати, що згідно з післявоєнним договором від 16 серпня 1945 року між Польщею і СРСР за основу визначення кордонів поміж ними було взято саме "лінію Керзона" з окремими відступами на користь Польщі.
Ми маємо визнати взаємну вину в цій трагедії і прийти до взаємного християнського взаємопрощення одне одного.
На завершення цієї розвідки щодо причин окремих україно-польських конфліктів хочеться навести кілька строф з вірша Михайла Старицького "Поклик до братів-слов'ян" написаного в 1871 році, задовго до зазначених подій. І шкода стає, що слова поета не були вчасно почуті і сприйняті людьми:

...А ти, брате-ляше,- невже так до суду
Між нас буде нелад невдячний?
Ой скинь бо з очей ти сю давню полуду
Та праведно глянь, необачний!

Ми тільки за наше лягали кістками,
Коли нам чинилися шкоди.
Ніколи не гралися ми кайданами
Чужої не гнули свободи.
.........................................................
Подаймо ж ми руки на вічне кохання
І крикнім на бенкеті згоди:
- Ми цілому світу бажаєм братання,
Поради, освіти й свободи!


Богдан Гордасевич
Львів.
"Голос України" від 8 серпня 2003 р. 147 (3147)


На вшанування наших поляків

( з приводу одної телевізійної відео-дискусії 10.12. 2009 р.)

Після фільму по телевізії про Волинську трагедію 1943 р. не втримався, щоб не сісти і не написати доповнення до своєї досить давньої статті ("Голос України" від 8 серпня 2003 р. 147 (3147) про причини цієї трагедії. В тому матеріалі я намагався бути просто об’єктивним і за моїми висновками вина за цю різню припадає не на поляків чи українців, а не Рузвельта, Черчеля і Сталіна, і ще опосередковано на польський еміграційний уряд у Лондоні, який першим віддав наказ про "зачистку" від українського елементу "кресів схудніх", тобто Галичини і Волині.
Просто у цьому фільмі, який був побудований на заочному діалозі різних дослідників цієї теми як українців, так і поляків, було сказано багато різних думок і в тому числі взаємних звинувачень, але я зупинюсь на кількох, які визначаю найбільш важливими
Почну з тези одного українського дослідника, який заявив про історичне підгрунтя споконвічної ворожнечі українців і поляків ще з минулих часів війн у 16-17 віках, а також безпосередньо на початку 20 століття.
У відповідь цьому безвідповідальному історику я хотів би задати запитання, чому у 1941 і 1942 роках ніяких масових конфліктів не відбулось, хоча після падіння Польської держави у вересні 1939 р. на здогад польських пацифікацій та колонізації у 20-30 роках українці мали б бути більш ніж злостні на поляків. Але почався червень 1941 року і виник період безвладдя, коли українці стали організовувати по селах самоуправи і поліцію, а на Волині виникли перші збройні українські формування так званої Поліської Січі, що потім стала основою для УПА - і жодного випадку значних конфліктів поміж українцями і поляками! Жодного ні на Волині, ні Галичини, ні у так званому Закерзонні. Спитатись, а чому? А тому, що не було ніякої зненависті поміж поляками і українцями в суто народному прошарку, як нема зараз жодних конфліктів у західних регіонах поміж етнічними українцями і росіянами.
Звичайно все може в один момент змінитись, якщо раптом почнеться збройний конфлікт України з Росією - то буде ситуативна ненависть, але не історична, не постійна. Український і польський народи набагато більше жили спільно в мирі і злагоді, аніж у конфліктах. А рівень змішаних родинних зв’язків значно перевищує за українсько-російські чи ще якісь. Власне тому я і виніс у заголовок статті словосполучення "наші поляки", про що мова йтиме далі.
Зараз важливо підкреслити інше: українсько-польську трагедію Волині, Поділля і Галичини 1943-1944 років, а в подальшому і Закерзоння 1945-1946 років та сумнозвісної операції "Вісла" 1947 р. - все це ланки одної брутальної домовленості наддержав СРСР, США та Великобританії про поділ сфер впливу у світі, але аж ніяк не через споконвічну ворожнечу поляків та українців, чому свідчення вже понад 40 років найбільш активних дружніх міжнародних взаємовідносин України і Польщі за останній час.
Другою відповіддю буде спростування закидів одної польської панєнки, що звинувачує українську культурну еліту у ганебному вшануванні воїнів УПА, які творили такі огидні злочини проти мирного населення. Тема для мене досить болюча, тому що сам думав над тим, тільки у зворотньому плані. Як на мене, то звучання польської мови від місцевих корінних поляків було б значно приємнішим у створені багатонаціональної атмосфери культури Львова чи Тернопіля в противагу сучасному засиллю матерщини.
Є одна мудрість: хто посіє вітер - пожне бурю, а хто посіє бурю, тому жати не доведеться. Чому польська культурна еліта не хоче визнати домінанту своєї провини вже б тому, що ніколи українці навіть не намагались панувати над поляками - ніколи. Українці виключно боронили своє, а чужого не займали. Якщо я не правий, то прошу навести приклади. Хіба українці Лемківщини, Холмщини, Надсяння та інших земель в Польщі зайняли ці території засобом поневолення чи вигнавши поляків - ні, українці там жили споконвіку, з часу, коли ці території були пусткою. Говорячи про Галичину, Волинь, Поділля і взагалі правобережну Україну, то тут взагалі чисельність суто польського етносу ніколи не переважала за 20-30 відсотків і то значною мірою завдяки асимільованим українцям, яких я і називаю "нашими поляками"
Коли поляки боролись за свою державу після остаточно загарбання території Польської держави у 18-19 століттях Австрією та Росією, то щоб мати підтримку українського народу в цій боротьбі, власне поляки придумали гасло "За нашу і вашу свободу", але вони ж моментально забули про це, коли у 1921 році підписали злочинний договір з Радянською Росією про розподіл України. На той час міжнародна громадськість сприйняла цю подію досить неоднозначно і тільки загроза комуністичної агресії примусила визнати протекторат Польщі на західньо-українських землях. Якби поляки поставились до українців з належною повагою, без насильної полонізації, колонізації, дискримінації українців в усьому - то ніколи б не було ні УВО та ОУН, терактів і вбивства Перацького тощо. Давайте, шановні панове-поляки, не плутати причини і наслідки. Скільки не вивчаю історію - ніколи ще не натрапив на випадок безпричинної агресії одного народу проти іншого.
Так, силами військ УПА в 1943 р. була проведена масштабна операція, яку можна назвати терором проти місцевого польського населення по всій Західній Україні, особливо ж на Волині, але чому ви замовчуєте, що цім подіям передував ультиматум до українського населення з боку Армії Крайової. Трагічність наслідків відомі, як і відомо про майже повну відсутність поляків на цих територіях - то хто в тому винуватий більше? Польська панівна культурна еліта чи підневільна українська?
Тепер ще трохи про міфи: дослідник з Володимир-Волинського провів багато досліджень по фактам, опублікованих у польській пресі, і майже кожного разу стикається на повну відсутність будь-яких документальних свідчень, які обгрунтовують звинувачення. Зокрема він показав пам’ятний камінний знак на Волині, де прописано, що в цьому селі замордовано понад 1600 місцевих поляків, але по документам до війни тут всього населення з жидами та українцями не було більше тисячі, а про тогочасні події документально засвідчено очевидцями вбивство 16-ти поляків, а ще про вбивство 3-х він сам дослідив. Навіщо так перекручувати факти? Як навіщо замовчувати злочини АК проти українського населення? Скільки українських селянських сімей було вбито, тому що ці люди просто не могли повірити у ворожість до них поляків, з якими вони мирно жили разом стільки часу.
Знаєте, давайте припиняти на рівні еліти виробляти тези, типу: "Ми мирно обстрілювали село з гармат, а жорстокі селяни прийшли з ножами і вчинили нам різню"
Нарешті, заключна тема: один з свідків-українців розповідав, що коли УПА оголосило свій ультиматум, щоб всі поляки виїхали за 2 доби, то були такі, що вантажили вози і виїжджали, а були такі, що не мали куди їхати - ті залишались і тим найбільше біди дісталось.
Один з очевидців тих подій роз’яснив це так: у 20-30 роки з самої Польщі було багато поляків-переселенців у Західну Україну, яким польська влада задарма давали землю і створювала пільгові умови, але десь там у них у Польщі ще полишалась якась рідня і вони могли до неї повернутись на біду, а ось поляки, що проживали тут з діда-прадіда і переважно були з полонізованих українських родин або змішаних - тим нікуди було податись, бо вся рідня була тут. Ось цих українських поляків або "наших поляків" і полягло найбільше, а приналежність їх до Польщі значно менша, аніж до України.
Жертви Волинської трагедії - це наші поляки! І пам’ять про них потрібно вшановувати нам спільно: і полякам, і українцям.
Навіть більше нам, бо які то поляки всі Шептицькі, Вишнивецькі, Острозькі, Осолінські та інші пра-українські роди? Волинська трагедія - це чергова спровокована трагедія громадянської війни в Україні. Велика трагедія.

Богдан Гордасевич
10 грудня 2009 р.

Комент Богдана Бо від 17 липня 2016 р.: якщо польській сенат прийме рішення відзначати 12 липня як "геноцид польського народу українцями на Волині", то вважаю що буде правильним у Верховній Раді України прийняти аналогічну постанову про відзначення 12 липня як "геноцид українського народу поляками на Волині у концтаборі Береза Картузька, в 1943-му та за часу операції "Вісла" 1947-го".

Расстрел бандуристов в Харькове. Как это было

По всей Украине официально было объявлено, что кобзарей из всех областей приглашают в тогдашнюю столицу УССР г. Харьков на Всеукраинский кобзарский съезд. Все должны были появиться с бандурами, потому что кроме собственно съезда, будут, мол, творческие соревнования.
Кобзари, бандуристы, лирники приехали на конгресс с всей Украины, из маленьких забытых деревень. Несколько сотен присутствовало на конгрессе. Это живой музей, живая история Украины, все ее песни, ее музыка и поэзия. И вот почти всех их застрелили, почти все эти душещипательные певцы были убиты.
30 декабря 1930. Наступил день открытия съезда. Кобзари заполнили один из лучших харьковских театров. У каждого в руках инструмент, каждый одет в праздничную вышиванку.
Съезд открылся совместным исполнением Шевченко «Реве та стогне Дніпр широкий …». Представьте, весь зал (а собрались мастера высшей пробы) вдохновенно поет! ..
Затем были поздравления от правительства Украины, доклады о состоянии кобзарства, пути дальнейшего его развития. Вот уже и вечер, можно было бы на сегодня закончить … Но кто-то удерживал всех. Какая-то тревога вползала в сердца делегатов. А тем временем
на всех выходах из зала появились молодые в гражданском, но с явно военной выправкой. Вскоре ряд за рядом начали поднимать делегатов и под строгим наблюдением выводить во двор, а там уже грузовики. Кобзарей, а это были в основном пожилые люди, плотно укладывали в машины и, прикрыв брезентом, куда-то везли. Никто ни на какие вопросы не отвечал.
Вереница машин неслась по ночным улицам Харькова в сторону железной дороги, к товарной станции. Там, в отдаленном тупике, уже стоял эшелон — десяток «телячьих» вагонов.
Уже через час все делегаты недавнего съезда были в вагонах. Зазвенели засовы, прозвучала команда, и поезд тронулся. И здесь, подчиняясь велению сердца, эшелон запел:

«Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого
На Вкраїні милій…»

Погрузив в эшелоны, их подвезли к окраинам ст. Казачья Лопань.
Поздно вечером кобзарей и лирников вывели из вагонов в лесополосу, где были заранее вырытые траншеи. Построив незрячих кобзарей в одну шеренгу, отряд особого отдела НКВД УССР начал расстрел … Когда все было закончено, тела расстрелянных забросали известью и присыпали землей. Музыкальные инструменты сожгли рядом …
В декабре 1933 на пленуме Всеукраинского комитета профсоюза работников искусств коммунистическая верхушка назвала украинские народные музыкальные инструменты «классово-враждебными».
Печатают только «разоблачительные» материалы о кобзарях. Например, такое: «Сомнительные бандуристы … под видом народного творчества протягивают старый националистический хлам» или «… надо принять самым решительным мер по искоренению кобзарского национализма». А тем временем музыкальные фабрики власти обязали даже не сотнями, а миллионами изготавливать «кудесницы-гармошки», «кудесницы-баяны» и «кудесницы-балалайки». К травле кобзарей подключают и украинских советских писателей — Юрий Смолич писал: «Кобза таит в себе полную опасности, потому что слишком крепко связана с националистическими элементами украинской культуры, с романтикой казацкой и Сечи Запорожской. Это прошлое кобзари старались непременно воскресить. На кобзу давит средневековый хлам кафтана и шаровар «.
Эта трагедия, как ее называют, «харьковская трагедия», нанесла непоправимый удар по украинскому кобзарству. Уже никогда больше не ходили и не ходят кобзари по селам Украины, не поют своих знаменитых дум и исторических песен, и сохранились их песни только благодаря нашим этнографам-профессионалам, которые с голоса кобзарей записали их тексты и музыку, и звучат они только со сцены в исполнении профессиональных певцов.

Источник: Людмила Решетова

Від себе: то в Харкові після цього ще є прихильники рашки???

Всього лиш рік назад прекрасні люди
шмонали чемодани з літака,
який збивали теж прекрасні люди,
і фоткались на фоні, де рука

На згарищі 2 травня: відлуння довжиною в рік

Що насправді сталося в Одесі рік тому?

2 травня виповнюється рік з дня зіткнень в Одесі, під час яких загинуло 48 людей і ще понад 200 отримали поранення. «Одесская жизнь» дізналася у експертів їх думку про те, що сталося в той день і як одеситам пережити цю трагедію.

Що встановили експерти?

Для розслідування трагедії 2 травня були створені кілька паралельних груп. Досі працюють незалежні експерти з «Групи 2 травня» і команда правоохоронців. Частина кримінальних проваджень вже передана до суду, але слідство триває.

Офіційне слідство. На лаві підсудних — 22 людини

Вже 2 травня 2014 року було розпочато кримінальне провадження за ознаками кількох кримінальних правопорушень – від хуліганства до навмисного вбивства і підпалу, який спричинив загибель людей та організації масових заворушень. Через три дні, 5 травня, розслідування було передано в Головне слідче управління МВС України. До Одеси прибула група слідчих під керівництвом заступника начальника відділу ГСУ МВС України Миколи Рудницького. Слідство триває, частина матеріалів вже передана до суду.

На сьогоднішній день на лаві підсудних — 22 людини. З них 11 осіб перебувають під вартою, двом вже затвердили обвинувальний вирок. Суд засудив до чотирьох років позбавлення волі з випробувальним терміном на два роки двох міліціонерів, які напередодні зіткнень намагалися продати проросійським активістам 200 патронів і три бронежилета за 10 тисяч гривень. Інші обвинувачені — на підписці про невиїзд. Ще тринадцять осіб оголошені в розшук. Справа слухається в Малиновському районному суді Одеси.

У Приморському райсуді 23 квітня зареєстровано справу підозрюваного у стрільбі на Грецькій площі - евромайдановца Сергія Ходияка. Його звинувачують у вбивстві Євгена Лосинского, а також поранення співробітника міліції. Свою провину Сергій Ходияк заперечує.

Незважаючи на численні прохання громадськості та родичів загиблих, слідство практично не інформує публічно про результати своєї роботи.

Комісія Верховної Ради. «Бійню» спровокували антимайдановцы

Через 10 днів після зіткнень Верховна Рада України створила Тимчасову слідчу комісію під головуванням народного депутата від Одеської області Антона Кіссе. У вересні комісія підготувала попередній звіт про результати своєї роботи. Однак незабаром вибухнув скандал: частина нардепів заявила, що не ставила свої підписи під цим документом і звинуватила голову у фальсифікації. В результаті звіт так і не був проголосований парламентом, який незабаром був розпущений перед виборами 2014 року. За даними попереднього звіту, комісія прийшла до кількох висновків:

• 1. організаторами заворушень визнані Віталій Будько (стрілок з проросійською боку на прізвисько «Боцман»), Артем Давидченко і Сергій Долженков (лідери одеського Антимайдана);
• 2. конфлікт був спровокований проросійськи налаштованими силами;
• 3. в день 2 травня активісти Антимайдана намагалися викрасти зброю у міліції, у тому числі 500 одиниць автоматичної зброї з Одеського університету внутрішніх справ, проте зазнали фіаско.

У Верховній Раді України запропонували створити нову комісію з розслідування подій в Одесі 2 травня. З такою ініціативою виступив народний депутат, голова фонду «Українська ініціатива» Олександр Вілкул.

- Ми подали пропозицію про створення слідчої комісії, тому що до сьогоднішнього дня не названі ні замовники спалення людей, ні виконавці. І я думаю, це буде цікаво всій Україні, - сказав Олександр Вілкул.

Однак поки парламент за цієї пропозиції так і не голосував.

«Група 2 травня». «Одеської Хатині» не було

Після зіткнень 2 травня журналісти та експерти створили «Групу 2 травня», яка на громадських засадах, використовуючи відкриті дані, проводить власне розслідування. До неї увійшли 13 журналістів, незалежних експертів та громадських діячів. Серед результатів її роботи:

• 1. складена повна і детальна хронологія подій дня 2 травня — починаючи від зіткнень в центрі міста і закінчуючи протистоянням на Куликовому полі;
• 2. встановлено причини пожежі в Будинку профспілок. На думку експертів, швидке поширення вогню і диму і загибель 34 людей у будинку сталися внаслідок збігу кількох факторів, що стали фатальними. В тому числі експерти вважають винними рятувальників, які прибули на пожежу лише через 40 хвилин після виклику. Ні про яке умисному вбивстві і «одеської Хатині» мова не йде;
• 3. члени «Групи 2 травня» продовжують судитися з силовиками, вимагаючи оприлюднити причини загибелі людей у Будинку профспілок, які досі є закритими;
• 4. після того, як Ігор Марков припинив фінансувати Антимайдан, гроші активістам запропонувала влада — в обмін на те, що вони приберуть наметове містечко з Куликова поля. За словами члена «Групи 2 травня» Сергія Діброва, полковник міліції Дмитро Фучеджи передав лідеру «Одеської дружини» Сергію Долженкову 35 тисяч доларів. Іншим учасникам Антимайдана передали ще 15 тисяч доларів. Однак в останній момент Долженков передумав, оголосив мобілізацію, і активісти «Одеської дружини» напали на проукраїнських активістів у центрі міста. Так був даний поштовх масовим заворушенням.

Версія президента. Провокація була задумана спочатку

Під час недавнього візиту в Одесу президент України Петро Порошенко озвучив свою версію подій річної давнини. На його думку, активістам спеціально роздали зброю:

— Сьогодні я можу сказати, що відомі ті, хто ставив за мету забезпечити провокацію. Завдання полягали в тому, щоб куликовцы і евромайдановцы перестріляли один одного. Саме це було тим гнітом, який повинен був підірвати Одесу, перетворивши її в Донецьк, — зазначив Порошенко.

У той же час незалежні експерти «Групи 2 травня» стверджують, що учасники зіткнень стріляли з своєї зброї, а міліція нічого не роздавала. Це підтверджують і самі учасники тих подій, а також фото та відеоматеріали.

5 відповідей на головні питання

У публікації річної давності «Одесская жизнь» поставила п'ять питань, які найбільше хвилювали одеситів в той момент. Через рік більшість з них прояснилися, хоча остаточної відповіді слідство не дало ні на один з них.

1. Поведінка правоохоронців. Чому міліція не тільки не зупинила натовп, але і дозволила стріляти з вогнепальної зброї по людям? Чому деякі міліціонери пов'язали собі на руки пов'язки, такі ж, як у антимайдановцев? Чому потім правоохоронці відпустили тих, хто був затриманий?

Відповідь: Тодішній начальник Головного управління МВС України в Одеській області Петро Луцюк підписав наказ про введення оперативного плану «Хвиля». Однак наказ так і не був введений в дію. За версією слідства, процес саботувався особисто заступником Луцюка — Дмитро Фучеджі, який пізніше був оголошений в розшук. Якщо б план «Хвиля» був введений, зіткнень в центрі Одеси вдалося б уникнути. Щоб не допустити масових заворушень під час проведення матчу «Чорноморець» - «Металіст» керівництвом Головного управління МВС України в Одеській області був сформований резерв сил і засобів. Однак з незрозумілих причин цей резерв не був задіяний у локалізації заворушень. Саме Фучеджі пізніше став чи не головним підозрюваним в організації масових заворушень, хоча незалежні експерти впевнені: полковника, який переховується в невизнаній Придністровській Молдавській республіці, зайво демонізують.

Ситуація з червоними пов'язками, які міліціонери пов'язали собі на передпліччя, остаточно не прояснилася. За попередньою версією слідства, з якою згодні багато експертів «Групи 2 травня», ніякої змови тут немає. Червоний скотч міліціонери закріпили приблизно через пару годин після початку зіткнень в центрі Одеси. Пов'язки були накладені поверх пластикових щитів, які захищають руки і лікоть. Оскільки з часом липучки на щитках приходять в непридатність, передбачається, що скотч правоохоронці попросили учасників зіткнень, щоб не втратити щитки в сум'ятті. Версія про те, що рядові міліціонери були в змові з антимайдановцами і з допомогою червоного скотчу позначили «своїх», поки не підтвердилася.

2. Провокатори. Хто стріляв у людей на Олександрівському проспекті, а також з дахів «Афіни» та Будинку профспілок?

Відповідь: Перші жертви загинули в центрі міста, це були проукраїнські активісти Ігор Іванов і Андрій Бірюков. Обидва були вбиті з вогнепальної зброї. У вбивстві Іванова підозрюється розшукуваний зараз пророссйиский активіст Віталій Будько. Є кілька відеоматеріалів, на яких зафіксовано, як він стріляє з автомата АКС74У або модифікації на його основі «Вулкан-Т» (точно встановити вид зброї по відео не вдається). Крім того, у стрілянині по людях підозрюють проукраїнського активіста Сергія Ходияка. Свою провину він заперечує, що слідство по його справі ще триває. Слідство продовжує встановлювати особистості тих, хто вів стрілянину їх вогнепальної зброї.

3. Виникнення пожежі. Із-за чого виникла пожежа у Будинку профспілок?

Відповідь: Слідство не виявило доказів умисного підпалу Будинку профспілок.

— Встановлено, що запальні суміші, в тому числі в самій будівлі, використовували обидві сторони, що і призвело до виникнення пожежі. Його разгоранию сприяла барикада, встановлена біля сходів. Будь-яких доказів запланованого пожежі в Будинку профспілок не встановлено, - заявили в Генеральній прокуратурі.

4. Ліквідація пожежі. Чому пожежники їхали на місце подій так довго? Був відповідний наказ чи їх не підпускала натовп?

Відповідь: Генеральна прокуратура розпочала кримінальне провадження проти представників пожежної охорони, зараз його розслідування триває. Керівництво структури на сьогоднішній день звільнено. Чому пожежники прибули на місце події лише через 40 хвилин після першого дзвінка, залишається неясним. Проте тодішній керівник обласного управління ДСНС Володимир Боделан заявляв, що рятувальники не могли виконувати свій борг із-за безперервної стрільби.

— Міліція не забезпечила безпеку наших співробітників, життя яких загрожувала реальна небезпека. Однак ніяких наказів не виїжджати і не гасити пожежу ніхто не віддавав, - заявив нам Боделан.

5. Загибель людей у будівлі. Що насправді стало причиною загибелі людей? Чому загиблі в Будинку профспілок лежать в дивних позах?

Відповідь: Слідство досі відмовляється оприлюднити причини загибелі людей у Будинку профспілок. З цього питання «Група 2 травня» звернулася до суду, вимагаючи розкрити дані, однак остаточного рішення поки немає.

За даними, які з'ясували експерти-токсикологи і хіміки з «Групи 2 травня», 18 осіб у будівлі загинули від чадного газу, 13 осіб — від опіків тіла і дихальних шляхів. Двоє померли від опікової травми в лікарні, причина смерті однієї людини залишилася нез'ясованою. Ще вісім людей загинули, вистрибнувши з вікон палаючого будинку.

— Розташування тіл померлих від отруєння чадним газом повністю відповідають потокам газообміну на першій стадії пожежі. Ці люди отримали токсичну концентрацію чадного газу в початковий період пожежі. Отруєння позбавило їх можливості до самостійних дій з порятунку. Люди, які не отримали отруєння, перебували в зонах, куди надходив свіже повітря. Однак, коли відбулося масове займання стін, ці люди загинули практично миттєво від масивної опікової травми органів дихання та шкірних покривів. Розташування їхніх тіл повністю відповідає температурному розподілу і газообміну другій стадії пожежі. Тіла, що знаходилися в зоні дії високих температур, придбали характерну для цих умов поза «боксера». Таким чином, причиною смерті всіх людей, тіла яких були виявлені всередині Будинку профспілок, пов'язані з безпосередніми факторами пожежі – чадним газом і високою температурою, - пояснив нам експерт-токсиколог Володимир Саркісян.

До речі, не знайшла свого підтвердження і версія про застосування у Будинку профспілок хлороформу — слідство не виявило його слідів.

2 травня приспустять прапори

День 2 травня, згідно з розпорядженням міської влади, є днем пам'яті загиблих. На будівлях підприємств та організацій міста приспустять державні прапори з траурними стрічками. Офіційних заходів на цей день не заплановано.

На Куликовому полі з 14 до 18 години пройдуть жалобні заходи, які організовують прихильники руху «Куликове поле». На заході будуть запалювати свічки, випускати голубів, транслювати траурний відеоролик. При цьому ніякої символіки та прапорів на площі не буде. Куликове поле буде взято під охорону міліції, прохід на площу буде здійснюватися через рамки металошукачів. У міліції повідомили, що на Куликове поле не буде приносити звукове обладнання, а також великогабаритні предмети.

Крім того, акція проукраїнських активістів пройде на Соборній площі, час проведення повідомлять пізніше.

У цей день заборонено балаклави. Всіх, хто одягне маску, буде затримувати міліція.

Порядок у місті будуть забезпечувати кілька тисяч співробітників правоохоронних органів, у тому числі з інших міст України.

СВОЮ ДУМКУ

Андрій Юсов, радник начальника Одеського обласного управління СБУ, прихильник Евромайдана: «Примирення неминуче»

— Іншого шляху, крім примирення, у одеситів з різними поглядами не існує. Всі повинні усвідомити, що право на застосування сили є тільки у правоохоронних органів. На той момент, 2 травня 2014 року, першими застосували силу на Соборній площі представники проросійських сил. Міліція не виконала свої обов'язки, а якщо б виконала, такої трагедії не сталося б. Також не виконала свої обов'язки міська влада. Через суд треба було домогтися заборони на проведення будь-яких заходів 2 травня, оскільки проросійські сили абсолютно відкрито оголошували напередодні повну мобілізацію, було зрозуміло, що зіткнення не уникнути. Але цього зроблено не було.

Діалог всередині суспільства потрібен, можливо, за участю міжнародних медіаторів. Наскільки мені відомо, з такою пропозицією вже виступили представники ОБСЄ, організації Евромайдана Одеси з цією ініціативою згодні. Але потрібно розуміти, що діалог можливий тільки з тими силами, які не виступають проти цілісності України.

Ігор Димитрієв, депутат Одеської міськради, прихильник Антимайдана: «Примирення неможливо»

— Примирення неможливо, тому що воно вимагає покарання тих людей, яких тепер називають героями. І не примирення було метою людей, які розв'язали кровопролиття в країні. Саме на радикалізації вони розширюють свій вплив на слабкі українські уми.

Можна скільки завгодно збирати круглі столи та комісії, але це лише замилювання очей. Винуватці вбивств — у влади в країні. А що до суспільства в цілому, то навіщо примирення з таким суспільством, яке допускає масові вбивства як спосіб боротьби з політичними опонентами?

Спроби примирення вже були неодноразово. Останній раз — 1 травня 2014 року. Таке суспільство потрібно не примиряти, а тримати в «дурці», в кращому випадку. І гамівна сорочка на них буде одягнена неодмінно, незважаючи на політику Києва чи Москви.

Інна Терещенко, конфліктолог: «2 травня було ін'єкцією, щоб ми зупинилися»

Будь-яка трагедія для міста такого типу, як Одеса, - це виклик, який місто може прийняти й засвоїти. Рік — це той час, протягом якого люди переживають горе. Для родичів і близьких, які втратили рідних у той день, цей рік був дуже важким. У одеського товариства є ресурс, щоб подібні трагедії стали етапом для нового зростання. Є міф про те, що Одеса — толерантний, веселе місто. Хоча на початку ХХ століття, як відомо, в Одесі відбувалися криваві погроми на всій території Російської імперії. Вже через 50 років Одеса жила з міфом, що ми — толерантні, відкриті, доброзичливі. Одеса вже це робила, значить, це можливо ще раз. Але зараз для примирення ще занадто рано, до того ж, ситуація в країні ще незавершена. Втім, з обох сторін протистояння є люди, які розуміють, що людське життя дорожче за все. Саме з ними треба налагоджувати діалог, їм потрібно об'єднуватися. Потрібно вчитися бачити конкретних людей, а не сепаратистів і патріотів, спілкування має бути на міжособистісному рівні. 2 травня було ін'єкцією нам, щоб ми зупинилися.

Борис Херсонський, психолог: «У Одеси — два розуму»

- Що таке одеський синдром другого травня? Це різновид посттравматичного стресового розладу. Трагедія второго травня — це травма, яку місту буде нелегко викорінити. Один з головних симптомів - це високий рівень тривоги, тривожне очікування якихось нових потрясінь і нових подій. Другий - порушення єдності, розщеплення.

Місто розділене. Думки протилежні. У сьогоднішньої Одеси – два розуму, дві думки, які ніяк не прийдуть в гармонію. І чекати цього доведеться довго. Відчуття невизначеності породжує самі неймовірні фантазії. Ходять чутки про сотні загиблих... Ніяка інформація не здається надійною. Підозрілість іноді достигнает рівня марення.

Впоратися з цим дуже нелегко. Прозорість розслідування, регулярне інформування громадян, заохочення відкритого діалогу без насильства - ось завдання для десятків підготовлених медіаторів. І ЗМІ повинні бути скоріше посередниками, ніж виразниками крайніх точок зору.
Скопійовано з сайту http://odessa-life.od.ua

Населення Донецьку впевнене, що автобус у Волновасі розстріляла Нацгвардія. Коли вже той Мінстець запрацює???

В Фейсбуці натрапила на таку болючу тему. Багато кого така ситуація зараз торкнулась. 

Я добре пам'ятаю той літній день, коли я так само сидів вдома і щось писав, слухаючи радіо і за тим вважав цей день звичайним. А хтось задумав зробити його святковим і що з того вийшло - знаємо. До тепер чую рев реактивного літака, який чомусь дивно низько летів над містом. Ще й зараз звучить радіотрансляція, як ведучий оголошує про пряме включення прямо з летовища, аж тут кореспондент з жахом в голосі каже: - Продовжу потім! У нас тут літак впав!...



 Роблю передрук свого матеріалу з того часу, а за посиланням можна перечитати добірку преси за кілька років по темі:

http://spavedfront.io.ua/s78595/27_lipnya_2002_roku_vidbulas_sknilivska_tragediya


27 липня 2002 року відбулась Скнилівська трагедія

командування "накрутило" пілотів "пожахати бандьор" - от і пожахали... А перед тим в Одесі авіашоу пройшло чудово, бо ніхто нікого не страшив

27 липня 2002 року відбулась Скнилівська трагедія, яка назавжди надала цьому дню його справжнього значення. Цей день в радянський період відзначали як день визволення Львова у 1944 році від німецьких військ радянськими військами, хоча насправді ця подія відбувалась інакше: Львів вже звільнила від німців польська підпільна Армія Крайова, а вже тоді до Львова без найменшого бою увійшли "визвольні" радянські війська.
Для жителів Львова, як і Західної України вцілому, це не було правдиве звільнення, а всього лиш зміна окупанта, тому що радянська влада продовжувала всі роки свого панування "визволяти" місцеве населення від особистого майна, селян "звільнили" від їх земельних наділів, всіх "звільнили" від прав і свобод, тобто зробили фактично рабами, а хто протестував - "звільняли" від усілякої свободи тюремним ув’язненням і таборами, ще більш незгодних "звільняли" запросто і від самого життя.
Зрозуміло, що раділи такому "визволенню" тільки самі "визволителі", вони і святкували щиро день 27 липня. Місцеве українське населення святкувало цю подію з примусу, а після проголошення Незалежності України одразу відмовилось відзначати "свято своєї окупації".
Тому фактично 27 липня 2002 року відбувалось завуальовано під відзначенням ювілею якоїсь там авіачастини власне традиційне святкування "Дня визволення Львова від німецько-фашистських окупантів". Державне керівництво всіх рівнів України періоду кучмізму належало "визволителям" і тому цілком сприяло і підтримувало ідею авіашоу, тому при всіх економічних складнощах жодних проблем забезпечення і дозволів на техніку не виникало. Але замість потурбуватись про безпеку, генерали-"визволителі" навпаки накручували льотчиків показати "по-крутіше" тим львів’якам-западенцям, щоб добре запам’ятали цей день, пожахати трохи прольотом на бриючому такої махіни, якою був літак СУ. Ось і пожахали...
Якщо можна говорити про вплив місцевої негативної енергетики на авіашоу, то її було більш ніж предостатньо, щоб свято-трагедія перейшло у відверту трагедію названою Скнилівською. Відтепер у Львові 27 липня щорічно відзначають траурною жалобою.
Попереджаю про вживання нецензурної лексики у відеохроніці "Авіа", але скажу відверто: саме ці найперші емоційні нецензурні слова дуже точно відповідають і для характеристики самої трагедії авіашоу, так і є узагальненою характеристикою всього великого соціального експерименту під назвою "комуно-більшовизм" він же - радянщина. Скнілівська трагедія стала наочним яскравим посібником для короткого демонстраційного осмислення всього періоду існування СРСР від 1917 по 1991роки і його метастаз аж по 2002 рік. Заради чого була організована вся ця грандіозна всесоюзна людська м’ясорубка? Уважно вслухайтесь в ті нецензурні вирази під час скнилівської м’ясорубки...

Богдан Гордасевич


відео тут: http://spavedfront.io.ua/video8646

Завтра, 18 травня, о 12.00 в Національному історико-меморіальному заповіднику "Биківнянські могили" відбудеться щорічне урочисте вшанування пам'яті жертв політичних репресій 1937-1941 рр, повідомили УНН у прес-службі Мінкульту.



В заході, що має на меті нагадати нам про трагедію, що була спричинена сталінським тоталітарним режимом, візьмуть участь виконуючий обов'язки Президента України та Голови Верховної Ради України О. В. Турчинова, Прем'єр-міністр України А. П. Яценюка, Міністра культури України Є. М. Нищук, голова Київської міської державної адміністрації В. Д. Бондаренка, голова Київської обласної державної адміністрації В. М. Шандри.

Офіційні представники державної влади в знак шани покладуть квіти до могил загиблих, після чого відбудеться Народне віче



ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

30 квітня 1994 року відбулося відкриття Биківнянського меморіального комплексу жертвам комуністичного режиму.
Постановою Кабінету Міністрів України від 22.05.2001 року № 546  поблизу селища Биківня у Биківнянському лісі в місті Києві створено Державний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили», з метою увічнення пам'яті жертв політичних репресій 1937 – 1941 рр.
24 червня 2001 року у рамках офіційного візиту в Україну Биківню відвідав Папа Іван Павло II.
Указом Президента України від 17.05.2006 року № 400/2006 Державному історико-меморіальному заповіднику «Биківнянські могили» надано статус національного.
Постановою Кабінету Міністрів України від 03.09.2009 року № 928 «Про занесення об’єктів культурної спадщини національного значення до державного реєстру нерухомих пам’яток України» Меморіальний комплекс в пам'ять жертв політичних репресій 1930-х років віднесено до об’єктів культурної спадщини національного значення.
Биківнянський ліс став останнім місцем упокоєння для понад 100 тисяч невинно розстріляних осіб, які були заарештовані радянською спецслужбою НКВС.
Стосовно Биковнянських поховань створювалось чотири Державні комісії 1944 р., 1971 р., 1987 р. і 1988-1989 р. р. Остання Державна комісія, яка була створена 08.12. 1988 року розпорядженням Ради Міністрів УРСР за № 534 після розкопок, часткової ексгумації жертв і свідчень більше двохсот свідків встановила, що у 19-му та 20-му кварталах Дарницького лісництва біля селища Биківня поховані жертви сталінських репресій 30-х та початку 40-х років.
ДОВІДКОВО: Листом, до голови Держбуду від 20. 08. 2001 р., звертається секретар Ради охорони боротьби та мучеництва Польщі А. Пшевозьнік. Він, спираючись на якійсь газетні публікації, стверджує що ніби у Биковнянському лісі «спочиває біля 3500 поляків»
Російські офіційні джерела: Головний Державний архів Російської Федерації, головний архівіст Р.Г. Піхоня. Із доповідної Голови Комітету Держбезпеки при Раді Міністрів СРСР А. Шелєпіна до М.С. Хрущова від 03.03. 1959 р. №.Н-632-ш: «В Комитете Государственной безопасности при Совете Министров СССР с 1940 года хранятся учетные дела и другие материалы на расстрелянных в том же году пленных и интернированных офицеров, жандармов, полицейских, осадников, помещиков и т. п. Лиц бывшей буржуазной Польши…. Всего пол решениям специальной тройки НКВД СССР было расстреляно 21857 человек из них: в Котынськом лесу (Смоленская область) 4421 человек, в Старобыльском лагере близ Харькова 3820 человек, в Осташковском лагере (Калининская область 6311 человек и 7305 человек были расстреляны в других лагерях и тюрьмах Западной Украины и Западной Белоруссии.
Вся операция по ликвидации указанных лиц проводилась на основании Постановления ЦК КПСС от 5-го марта 1940 г. Все они были осуждены к высшей мере наказания по учетным делам заведенным на них как на военнопленных и интернированных в 1939 году.»
Українські офіційні джерела: Державний архів м. Києва, директор Б.П. Курінний, повідомлення від 21.09. 2001р. «Повідомляю, що в Державному архіві м. Києва відомостей про місця поховань на території м. Києва поляків-жертв тоталітаризму не виявлено»
1. Судмед-експерт Київского обласного бюро судово-медичної експертизи Юрій Коваленко: «Практически с 1971 г., я принимал участие во всех ексгумациях тисяч жертв репресий в Быковне. И со всей ответственностю заявляю: Да, там захоронены останкы, по крайней мере, несколькых десятков расстреляных в 40-м году польских офицеров''
2. Слідчий по особливо важливих справах Київської міської прокуратури Володимир Ігнатьев: «Так вот, четыре года назад, 89-м году в одном из вскрытых в Быковне ям, мы обнаружили останки не менее 30 польских офицеров''. ''Где расстреливали пленных – в Киеве или в Быковне, – сказать трудно. По всей вероятности, в Быковне. Но содержали их, насколько мне известно, в Лукьяновской тюрьме вместе с женами. Правда, на разных этажах. Кто были эти офицеры, установить тогда не удалось, а затем следствие и вовсе прекратили. Поднимите протоколы правительственной комиссии: там должны быть зафиксированы мои выводы''.
3. Бувший голова Київського міськвиконкому Микола Лаврухін: «Что касается поляков, скажу следующее. Если в Киеве и расстреливали польских военнослужащих, то речь может идти не о тисячах или сотнях, а нескольких десятках человек». «В захороненнях, мы обнаружили и останки восьми расстреляных женщин-полек».
26 листопада 2011 року на території Національно-історичного меморіального заповідника «Биківнянські могили» Президент України Віктор Янукович взяв участь у церемонії вшанування пам’яті жертв тоталітаризму. Президент України Віктор Янукович взяв участь у відкритті наріжного каменя під будівництво Меморіалу пам’яті жертв репресій 1936 – 1941 років.
У Биківнянському лісі знаходиться найбільше в Україні місце поховання жертв масових політичних репресій. Тут був об'єкт спеціального призначення НКВД, де у кінці 30-х – в 40-х роках відбувалися масові захоронення розстріляних та закатованих. Трагедія Биківні стоїть в одному ряді із такими злочинами як Аушвіц, Бухенвальд, Дахау, Бабин Яр та Катинський розстріл.
Біля селища Биківня у 1930-х – початку 1940-х років (до окупації німцями Києва) в таємній обстановці здійснювались масові поховання осіб, репресованих і страчених у Києві органами НКВС. Офіційно будівництво спеціальної зони для таємних поховань розпочалося 1936 року.
В районі селища Биківня закопували приречених до розстрілу в позасудовому порядку, вирок стосовно яких виконано у місті Києві. За даними науковців, у Биківнянському лісі покоїться понад 100 тис. репресованих комуністичною владою. На сьогодні за виявленими і опрацьованими співробітниками СБУ документами встановлено прізвища понад 30000 осіб.
Ці могили було розкрито на огляд громадськості під час окупації німецькою владою з метою викриття злочинів більшовицького режиму. Однак після закінчення війни радянською владою всю інформацію було знову засекречено і проведено «власні розслідування»: три державні комісії 1945, 1971, 1987 років оголосили про те, що у Биківні поховані жертви фашизму. При цьому в ході діяльності останньої з них було виявлено та знищено багато документів. Лише четверта комісія у липні 1989 року оголосила, що у Биківні поховані жертви сталінських репресій.
Меморіал складається з семи об'єктів, розосереджених від головного входу до братської могили. Загальні композицію і філософську концепцію меморіалу складають як суто мистецькі твори монументальної скульптури, камені-присвяти, хрести – сакральні символи православно-християнської віри, так і природне історико-документальне довкілля – ландшафт.
На початку доріжки з гравію, яка веде у глибину лісу, ліворуч споруджено бронзову скульптуру чоловіка на повний зріст
(висота – 3,6 м), встановлену без плінта на ґрунт. Обабіч скульптури розташовані брили з сірого граніту, на одній з яких (праворуч) – лаконічна дата накладними бронзовими цифрами «1937». Скульптор створив психологічно сконцентрований «пам'ятник-стан». Чоловік, одягнений у чоботи, ватник, з речовим мішком в опущених і складених «у замок» руках. Документальна правдивість образу, максимально наближена до життєвої ситуації, є містким символом незчисленних репресованих, особистості яких були штучно уніфіковані, знеособлені, часто морально зламані, перетворені на аморфний натовп. Лише одна деталь натякає на минулий соціальний стан ув'язненого – окуляри, як риса, штрих до портрета колишнього працівника інтелектуальної сфери діяльності. Толерантний психологізм портретної характеристики свідчить про глибоку внутрішню трагедію людини (в широкому значенні – всього радянського народу), репресованої за власні переконання, ідеали, а потім і фізично страченої.
Ліворуч від доріжки з гравію, навпроти скульптури встановлено брилу з сірого граніту з написом: «Тут у 19 кварталі Биківнянського лісу поховані жертви політичних репресій». Неподалік від першої брили у лісі (праворуч від доріжки) – брила з сірого граніту без напису, на якій вибито хрест. Далі в лісі (ліворуч від доріжки) – ще одна брила з сірого граніту без напису, на якій також вибито хрест. У глибині лісу за поворотом, праворуч від доріжки – брила з сірого граніту з написом:«Найдорожче у вас – воля, ми оплатили її життям». У глибині лісу (праворуч від доріжки) – брила з червоного граніту з написом: «Ці сосни є свідками страшного злочину. Тут поховано тисячі невинно Убієнних. Поклонись праху їх. Вічна пам'ять».
У глибині лісу (в кінці траурної доріжки) на майданчику, викладеному брущаткою прямо розташована братська могила жертв репресій, ліворуч Центральний монумент Меморіалу із вічним вогнем, уздовж лівого боку розташовані гранітні плити із іменами українських осіб, які трагічно загинули у 1937 – 1941 роках. Праворуч польська частина Меморіалу із стіною пам’яті, братською могилою у вигляді горизонтально розташованого хреста, обкладено плитами із іменами поляків, що трагічно загинули.
На початку меморіалу – праворуч і ліворуч від скульптурної постаті репресованого (вздовж траси Київ-Бровари), а також у глибині лісу встановлено 87 стилізованих металевих хрестів. Архітектурно-просторове розпланування меморіалу разом з архітектурно-скульптурними об'єктами є вдалим вирішенням художньо-образної структури комплексу.
Щороку у травні місяці в Биківнянському лісі, що під Києвом, на місці поховань більше як 100 тисяч розстріляних більшовицькою владою людей відбувається «День скорботи», в якому, як правило, приймають участь депутати Верховної Ради України, депутати Київради, представники органів виконавчої влади, духовенство традиційних українських церков, представники партій і громадських організацій, а також широка громадськість Києва і гості столиці.
Наразі споруджено першу чергу міжнародного Меморіалу жертвам тоталітаризму 1937 – 1941 рр. на території Національно-історичного меморіального заповідника «Биківнянські могили». Автором проекту є Лариса Павлівна Скорик. В основу проекту покладено тему кам’яної меморіальної Стіни з тисячами відшуканих імен жертв, похованих у Биківнянському лісі. Стіна складається із фрагментів, що дозволяє вільно обходити биковнянські сосни, які самі є промовистими ландшафтними елементами загальної меморіальної аури. Стіна тягнеться через ліс із сходу на захід за напрямком однієї із смертних доріг і оточує територію площею 2,5 га.
21 вересня 2012 року за участю  президентів Польщі Б. Комаровського та України В.Ф. Януковича на території Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили» було урочисто відкрито Міжнародний Меморіал жертв тоталітаризму 1937-41 рр., який включає в себе українську та польську частини меморіалу.
Науково-дослідним інститутом пам’яткоохоронних досліджень розроблено Генеральний план розвитку Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили» у м. Києві, яким  передбачено заходами на території Заповідника щодо створення Музейного комплекс, спорудження дзвіниці-пам’ятника, створення ландшафтно-меморіального парку та інші заходи з охорони, використання, музеєфікації об’єктів (пам’яток) Заповідника.

http://ua.bykivnya.org/page/storichniy_oglyad
http://io.ua/26510415p