хочу сюди!
 

Инна

43 роки, овен, познайомиться з хлопцем у віці 37-54 років

Замітки з міткою «трагедія»

Один з найстрашніших днів Революції Гідності - 18 лютого 2014 р

Цього дня, 5 років тому, в Україні розпочався найтрагічніший етап Революції Гідності




У період 18-20 лютого 2014 року в центрі Києва загинули близько ста осіб, кілька десятків зникли безвісти, більше тисячі дістали поранення, а сотні – були заарештовані та піддані тортурам.

Для припинення свавілля державних органів зранку 18 лютого 2014 року протестувальники організували ходу до Верховної Ради України, яка отримала назву «Мирний наступ». Громадяни вимагали від влади рішень для виходу з кризи і врегулювання ситуації в країні, насамперед обмеження повноважень президента України шляхом внесення змін до Конституції України. Працівники міліції, діючи за вказівками керівництва правоохоронного органу, спільно з «тітушками», грубо порушуючи чинне законодавство, застосовували надмірне насильство і використали вогнепальну зброю, вчинивши жорстокий силовий розгін ходи, – повідомляє Укрінформ.



Як наслідок, 18 лютого на вулицях Інститутській та Грушевського, Кріпосному провулку та Маріїнському парку загинуло 23 людини, а 509 отримали тілесні ушкодження, з них 37 – тяжкі, 85 – середньої тяжкості. У вересні 2014 року, вже після повалення злочинного режиму, Україна відкрила кримінальне провадження щодо розслідування злочинів на Майдані.



На сьогодні правоохоронними органами розслідується понад дві тисячі епізодів у справі щодо злочинів на Майдані в період з 21 листопада 2013-го до 21 лютого 2014 року. Частину справ за подіями тих днів вдалося довести до суду. Так, за ці роки вже повідомлено про підозру 442 особам, скеровано до суду 186 обвинувальних актів стосовно 288 осіб. У вчиненні злочинів судами визнано винуватими 52 особи, щодо 45 з них ухвалено обвинувальні вироки.

Притягнення до відповідальності ймовірних організаторів розгону Майдану – справа надзвичайно складна, адже значна частина з них утекла за кордон, зокрема до Росії. Нині у розшуку у справах Майдану, які веде Генеральна прокуратура України, перебуває понад 90 осіб Читайте більше тут: https://zik.ua/news/2019/02/18/tsogo_dnya_5_rokiv_tomu_v_ukraini_
rozpochavsya_naytragichnishyy_etap_revolyutsii_1511981

Вороги без совісті і честі - військові з РФ

Доповідь ООН: українських військових під Іловайськом вбивали, коли ті були позбавлені боєздатності
09 Серпень 2018, 23:55

Українські військові несуть пораненого під час бою поблизу міста Іловайська, 10 серпня 2014 року
Українські військові несуть пораненого під час бою поблизу міста Іловайська, 10 серпня 2014 року12465

Управління верховного комісара ООН з прав людини встановило, що під час бойових дій під Іловайськом поранених українських військових вбивали, коли ті були позбавленні боєздатності, після закінчення бойових дій. Це вдалося з’ясувати після того, як ООН провела понад 80 інтерв’ю з жертвами та свідками тих подій. Окрім того, моніторингова місія ООН зазначає, що близько 300 українських військових та добровольців утримували в нелюдських умовах.

За даними Генеральної прокуратури України, під час бойових дій під Іловайськом загинуло 366 військовослужбовців та добровольців, 429 були поранені. Причиною смерті, згідно з доповіддюУправління верховного комісара ООН з прав людини (УВКПЛ), в більшості випадків стали вибухові та осколкові поранення.

УВКПЛ повідомляє, що деякі поранені українські військовослужбовці були вбиті, коли вони були hors de combat (позбавлені боєздатності), після закінчення бойових дій. Радіо Свобода публікує дані, які вдалося зібрати ООН.

Вбивство українських військовослужбовців hors de combat

УВКПЛ отримало інформацію про те, що вранці 29 серпня близько 20 українських військовослужбовців сіли в одну з вантажівок колони транспортних засобів, в яких українські сили відступали з села Многопілля до села Новокатеринівка. Через 30 хвилин після виїзду вантажівка потрапила під обстріл, і більшість військовослужбовців, що були на ній, загинули або були поранені. Вижити вдалося семи солдатам. Багато з них мали легкі поранення. Вони сховалися недалеко від дороги. Після закінчення бою вони вивісили імпровізований білий прапор. Озброєні чоловіки, які перебували на сусідньому пагорбі, закричали, щоб вони склали зброю і повзли на пагорб. Коли українські військовослужбовці залізли на вершину пагорба, командир озброєної групи наказав їм зняти куленепробивні жилети і шоломи та роздягнутися. За словами одного з тих, хто вижив, один із військовослужбовців знімав одяг дуже повільно, тому що був поранений. Це розлютило старшого лейтенанта. Він почав стріляти у військовослужбовця: у спину і голову жертви.

Потім військовослужбовцям наказали встати і йти. Сержант кілька разів просив старшого лейтенанта не вбивати його військовослужбовців, оскільки вони були дуже молодими. Двоє свідків повідомили УВКПЛ, що вони бачили, як старший лейтенант зробив два постріли з автомату Калашникова у спину та голову сержанта.

Під час переходу ще один військовослужбовець неодноразово звертався до старшого лейтенанта з проханням дозволити йому подзвонити матері. Двоє свідків чули два чи три постріли. Коли вони повернулися, то побачили, що на землі лежить людина.

Пізніше тих, хто вижив, передали українським силам.

29 серпня вбили поранених українських солдат hors de combat (позбавлених боєздатності) після закінчення боїв, йдеться в доповіді.

В одному з випадків поранений український військовослужбовець сховався в лісі після того, як його машина потрапила під обстріл. Коли той закінчився, він почув, як люди кричали: «Я поранений!». Але після цього лунали одиночні постріли.

Насильницьке зникнення, яке, можливо, призвело до смерті

УВКПЛ з'ясувало, що 30 серпня кілька десятків поранених українських добровольців, переважно з добровольчого батальйону «Донбас», опинилися в селі Червоносільське. З пораненими були декілька фельдшерів із батальйону та неозброєний лікар. Ті, хто вижив, повідомили, що в цей день в село приїхала вантажівка. Командир загону наказав пораненим українським добровольцям та медикам сісти у вантажівку і додав: «Ми не воюємо з лікарями». В якийсь момент фельдшери помітили, що лікар зник. Повідомляють, що він залишився в Червоносільському. Кілька днів потому озброєні чоловіки увірвалися до будинку, де він переховувався, вивели на подвір'я, побили, а потім поїхали, забравши його з собою. Після цього його більше не бачили.

Катування, жорстоке поводження та нелюдські умови тримання під вартою

За даними Генеральної прокуратури України, під час подій під Іловайськом було захоплено близько 300 українських добровольців та військовослужбовців. Цих військовослужбовців та добровольців перевозили до чотирьох основних місць, контрольованих різними озброєними групами: захопленої будівлі міліції у місті Сніжне, будівлі на вулиці Борців Революції, захопленої Академії внутрішніх справ, захопленої будівлі обласного управління Служби безпеки України (СБУ) у Донецьку.

Умови у всіх місцях тримання під вартою у Донецьку та Сніжному були нелюдськими, йдеться в доповіді УВКПЛ, через переповненість, недостатню кількість або повну відсутність матраців, відсутність денного світла, брак свіжого повітря, неадекватні санітарні умови, недостатню кількість або відсутність їжі та брак медичної допомоги. Озброєні групи катували під час допиту захоплених військовослужбовців та добровольців, щоб отримати інформацію, покарати їх за приєднання до добровольчих батальйонів або спробувати змусити їх приєднатися до озброєних груп.

Найпоширенішими формами катувань, за даними моніторингової місії ООН, стали побиття, в тому числі з елементами сексуального насильства, імітація страти та інші погрози фізичного насильства.

Чорнобиль не має минулого часу

   26 квітня 2018 року в нашій школі  учнями 8-А класу було проведено  захід, присвячений  річниці Чорнобильської трагедії.

              Присутніми були  учні  7-Б, 8-В та 9-А класів, вчителі.

               На меті заходу було ознайомлення учнів з однією із трагічних сторінок України; вшанування пам’яті  трагічно загиблих під час ліквідації наслідків аварії, жертв чорнобильської катастрофи; розкрити  наслідки трагедії, щоб запобігти подібному лиху; допомогти учням визначити для себе моральні і ціннісні пріоритети.

                          Важливо пам’ятати та доносити правдиву інформацію до нових поколінь про трагедію, яка торкнулася мільйонів людей. Тоді ніхто не задумувався про наслідки, ніхто не думав про здоров’я, про пільги, нагороди. Люди йшли самовіддано виконувати завдання, тому що не можна було інакше. Сьогодні, ми по-іншому сприймаємо трагедію і оцінюємо величезний подвиг, який зробили 32 роки  тому всі, хто зупинив небезпеку ціною свого здоров’я. Хай залишиться у минулому й ніколи не повториться жах чорнобильської катастрофи. А пам’ять про ті події навчить нас цінувати мир і спокій

                  Емоційність, глибина почуттів, з якими виступали діти, настільки вразили глядачів, що навіть після завершального слова Ірини Григорівни, класного керівника 8-А класу, у залі ніхто з присутніх навіть не поворухнувся,запала мертва тиша...

[ Читать дальше ]

Незалежно від статі...

ЩО Б ВИ РОБИЛИ ЯКБИ ОТРИМАЛИ ТАКОГО ЛИСТА???

Ти - краще, що було зі мною в цьому житті. Ти дуже хороший(а), розумний(а), добрий(а) і щирий(а). Ти дуже дбайливий і уважний. Я завжди поряд з тобою почувала себе справжньою жінкою. Ти так багато чому навчив мене і так багато що дав мені, що іноді мені здається, що до зустрічі з тобою мене не було взагалі.

Ти завжди намагався мене зрозуміти і підтримати. Ти терпів мої нескінченні перепади настрою і мирився з моїми капризами. Я відчувала твою силу і вірність 24 години на добу.

Що ще треба жінці для справжнього щастя? У який момент ми вже перестали відчувати один одного? Коли рухнула це така надійна і така, здавалося б, міцна стіна? Я не можу відповісти на це питання. Ми стали з тобою зовсім чужими. І так більше не може тривати.

Пробач мене за усі ті моменти, коли я була не права. Пробач, що і зараз пишу цей лист. Я як і раніше люблю тебе, але ця любов робить мене нещасною, та і тебе вже давно обтяжує. Нам треба розлучитися, поки ми не зненавиділи один одного і не сталі ворогами.

Давай збережемо в душі те тепло, яке зв'язувало нас багатьох років. Не тримай на мене зла і обов'язково будь щасливий, хоч і без мене. Ти заслуговуєш щастя. І я обіцяю пам'ятати тільки хороше і згадувати про тебе завжди тільки з посмішкою...

 Прощальний лист або СМС повідомлення улюбленому чоловікові, коханій людині

Батуринська трагедія -- злочин московитів.



Знищення Батурина разом із цивільним населенням військами Московії за наказом Петра І, що відбулося у 1708 році, було варварською трагедією не тільки українського, а і міжнародного рівня.
Відомий чернігівський історик Сергій Павленко так окреслював масштаби цієї катастрофи: «жертвами погрому 2 листопада 1708 р. у Батурині стали 5-7 тис. мирних громадян, 6 – 7 тис. військових, разом – 11-14 тис. батуринців, сердюків, козаків». Дослідник, як і його колеги, також докладно вивчили нищення московською Ордою, які були православними християнами, але спалювали батуринські церкви і вбивали жителів, теж православних християн, що там ховалися. Приймаючи християнство, Московія залишилася варварською країною і на той час не належали до Европи.
Власне факт злочину спочатку визнавали й самі його організатори, і нічого злочинного у знищенні мирного люду не бачили -- звичайна практика державної політики "головорізів".
Інше ставлення до цієї катастрофічної події було у європейських дипломатів, які побували у Московському царстві. Англійський посол Чарльз Вітворт інформував із Москви про втрати мирного населення в Батурині: «Зарізано жорстоко шість тисяч чоловік без огляду на вік і стать». Лорд Ч. Уайтворт, виконавши посольську місію, опублікував у Лондоні у 1710 році «Звіт про Росію», у якому прямо вказав, що «місто Батурин негайно було взято і спалено, і понад сім тисяч чоловік було вбито незалежно від віку й статі».
Загартований у походах і війнах шамбелян (придворний чин високого рангу) Карла XII Адлєрфельд, який загинув під Полтавою у 1709 році, занотував у своєму щоденнику: «Перебили і старих і малих, не оглядаючись на стать та вік, залишок жінок поцупили. Взяли сорок гармат. Спалили місто і 30 млинів, що стояли на річці Сейм. Все пограбували. Комендант, родом прусак, був взятий, з ним гірко вчинили».
Як писав Микола Маркевич, український історик (XIX ст.): «Сердюки були частиною вирізані, частиною пов’язані в одну юрбу мотузками. Помстившись за вчорашнє, Меншиков доручив катам стратити їх різноманітними стратами. Військо, скрізь і завжди готове до грабунку, разсіялось по домівках і не розбираючи, всіх підряд, винищували мирних громадян, не пощадили ні жінок, ні дітей. Вчиняли найжорстокіші катування -- живих четвертували, колесували, на палю садили. Вигадували нові методи катування, які приводили просто в жах».
За свідченням шведського історика Фрікселя, Меншиков наказав розп’ясти трупи козаків на плотах і пустити їх по річці Сейм, щоб населення Гетьманщини побачило долю, що спіткала Батурин.
Французькі часописи того часу Батуринську трагедію висвітили під такими заголовками: «Страшна різня», «Руїна України», «Жінки й діти на вістрях шабель». «Газет де франс», «Летре гісторік» та інші газети сповіщали про факт практично однаково: «Всі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані. Москалі застосували нелюдські, хижацькі звичаї. Україна купається в крові. Меншиков вживає засоби московського варварства».

Отже, ще для Європи XVIII cт. такі злочини як Батуринська різанина однозначно вважалися військовими злочинами, злочинами проти цивільного населення, злочинами проти людяності, хоч і термінів таких ще не існувало. Вони з’явилися тільки у XX ст. після приголомшуючих звірств комуністів, нацистів та їхніх послідовників.
Комуністи, «гідні» спадкоємці Орди, не зупинялися ні перед чим для утвердження і збереження своєї влади. Це й гарматний розстріл Києва Муравйовим у лютому 1918 року, коли Київ був просто усіяний загиблими і дапі масштабні розстріли "непокірних" українців, і багато інших подібних злочинів.
Вірний ленінець Володимир Затонський у спогадах так описував побачене в лютому 1918 році у Києві: «Ми увійшли у місто: трупи, трупи й кров…Тоді розстрілювали всіх просто на вулицях. Я сам мало не загинув. Серед білого дня мене один із наших патрулів зупинив. Я йому показав посвідку члена Українського Уряду, написану мовою українською, з печаткою Всеукраїнської Центральної Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Та й тут же таки, мабуть, були б і розстріляли, – тоді ж такі злочини просто на вулиці робилися, – на щастя, у кишені був другий мандат – члена Раднаркому РРФСР за підписом Ілліча».

74 роки комуністичного режиму коштували Українському народу біля 20 мільйонів життів. Вони не були випадковими -- винищення українців було системним. Ще у тому ж 1918 році Володимир Ленін повчав такого ж злодія Льва Троцького: «Якщо правильно повідомлено мені, що ви маєте повну можливість артилерією знищити противника. По-моєму, не можна жаліти міста і відкладати довше, бо необхідно нещадне винищення». Його наступник Йосиф Сталін пішов ще далі і застосував голод як зброю.

Сучасна Російська Федерація продовжує сталінські традиції, нічим не гребує у злодійських спробах підкорити Україну, поставити на коліна. Надавши коридор відступу українським добробатам з Іловайська, по-бандитськи розстріляли їх. У свій агресії проти нашої держави знову практикується нищення населених пунктів з мирними жителями. Згадайте ракетно-артилерійські обстріли Щастя, Маріуполя та багатьох інших містечок, сіл Донеччини, знущання, пограбування, вбивство цивільного населення.
І не дивно, що російська Орда також чинить злочини і у Сирії.
Батуринська трагедія нагадує, що російський агресор за останні сторіччя анітрохи не змінився. І тільки сильна армія потужної єдиної і консолідованої держави Україна є гарантом нашої безпеки і майбутнього. А Захід має нарешті зрозуміти, що міжнародними зусиллями агресора необхідно рішуче зупинити.

Велика втрата для української еліти

Смертельна ДТП з політологами: кого втратила Україна
6 ВЕРЕСНЯ, 18:09Україна2320
0
 
 
0
Смертельна ДТП з політологами: кого втратила Україна

У страшній аварії на Рівненщині загинули четверо українських політологів та журналіст. Україна втратила Олександра Маслака, Олексія Курінного, Олександра Ніканорова, Володимира Карагяура та Сергія Попова., пише 24 канал. Фото зі сайту 24tv.ua.

Смертельна ДТП сталася у Рівненській області на світанку 6 вересня. 5 пасажирів Opel загинули. Ними виявилися чотири політологи та журналіст. Попередня версія смертельного зіткнення – водій не впорався з керуванням на слизькій трасі і вилетів на зустрічну смугу, де врізався у вантажівку.

Згодом стало відомо, що чоловіки поверталися з Варшави, де були на міжнародній конференції із протидії гібридній війні. За кермом всю ніч був журналіст Володимир Карагяур.

Ким були і чим займалися загиблі, з'ясовували журналісти.

Олександр Маслак, політолог та викладач

Олександр Маслак закінчив філософський факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка та здобув ступінь кандидата філософських наук. Рік стажувався в Варшавському університеті. Працював старшим викладачем Центру гуманітарної освіти НАН України.

Він був відомий, як експерт широкого профілю, адже розумівся на історичних подіях світу та мав потужні знання українських реалій з часів Київської Русі.

Згодом пішов у політику та став членом Вищої Ради партії "Національний Корпус". Проводив відкриті лекції для студентів. На Youtube є лекція про одного з провідних філософів 20-го століття Освальда Шпенглера і його працю "Присмерк Заходу".

Маслак був частим гостем ефірів на українських телеканалах, аналізував останні події у політиці. Засуджував російську агресію та вболівав за успішність реформ в Україні.

Олексій Курінний, громадський діяч і викладач Могилянки


Олексій Курінний викладав у Національному університеті "Києво-Могилянська академія" та був керівником міжнародного центру захисту прав людини при академії. Олексій також очолював київську організацію "Просвіта".

Виступав активним поборником протидії російській агресії, зокрема в інформаційній війні. Один зі шляхів бачив у перейменуванні радянських та російсько-імперських назв у Києві та в Україні в цілому.

Окремо займався дослідженнями стану сучасної української мови та проводив наукові дослідження. В останньому йому вдалося встановити, що мешканці Центральної України продовжують русифіковуватися.

Був експертом Координаційної ради з питань застосування української мови в усіх сферах суспільного життя України при Міністерстві культури України та займався розробкою концепції виховання історичної пам’яті.

Володимир Карагяур, журналіст та громадський діяч

Він завжди поспішав жити, тому був дуже активним всюди, розповіла подруга загиблого та активістка Євромайдану Богдана Бабич. Вони разом працювали у Spilno.TV.

Вона додає, що журналістика була ідеальним місцем, де Володимир був в епіцентрі подій. Він був першим журналістом, якого затримали на Майдані представники режиму Януковича.

За участь в масових заходах йому загрожувало від 5 до 8 років. Але від тюрми вдалося врятувати спільними зусиллями громадськості.

На його сторінці у Facebook з'явились десятки повідомлень про співчуття від друзів та знайомих Володимира. За два тижні йому мало виповнитися 34 роки.

Олександр Ніконоров, журналіст і політолог

Працював кореспондентом інтернет-видання "Депо", а також був політологом. Йому було лише 29 років.

Олександр народився 3 листопада 1988 року у місті Торез Донецької області. В 2011 році закінчив кафедру політології в університеті Даля, що в Луганську. Після захоплення міста сепаратистами виїхав звідти, але змиритися з окупацією Донбасу не міг. Вивчав екстремістські та сепаратистські рухи на Закарпатті та Донеччині.

Народний депутат Антон Геращенко розповів, що Олександр як молодий вчений готував дисертацію про проросійські сепаратистські рухи на Донбасі, якою була роль Росії в них.

Олександр також був автором десятків статей і досліджень про те, що відбувається на окупованих територіях.

Його статті та дослідження залишаться важливим матеріалом для майбутніх дослідників історії російської агресії на Донбасі.

Сергій Попов, експерт із децентралізації і громадський діяч

Працював колишнім заступником голови Донецької військово-цивільної адміністраіціі та був секретарем Ради донорів з питань децентралізації в Україні. Цими питаннями займався в Міністерстві регіональної політики.

Сергій виїхав з Донецької області, щоб активно боротися за майбутнє країни тут. В квітні 2014 року в Дніпрі організовував круглі столи на тему протидії сепаратизму і тероризму.

"Був завжди світлий, оптимістичний, вірив у краще", – згадав Сергія його товариш Іван Лукеря.
 

http://www.uapost.us/news/smerteljna-dtp-z-politologamy-kogo-vtratyla-ukrayina/

Ми всі у вогні

Текст пісні написаний Мордехаєм Гебіртігом у 1938 році. Нажаль, дуже актуальна й зараз...


Пісня геніальна, послухайте, знявши капелюха за всіма жертвами Бабиного Яру...

Наше містечко горить, 
ми всі у вогні, 
чи повернеться до нас свідомість?
Хапай шланги, гаси полум"я,
заливай його власною кров"ю
Ми зможемо!
Ви стоїте так, наче вас це не стосується,
де ваші руки?
Ви спокійно дивитеся, як ваше місто горить!




Щоб пам"ятали

75 років страшної, жахливої трагедії....важко уявити, неможливо дібрати слів


древня єврейська молитва. 


Просто послухайте...

Батько наш, Цар наш небесний, почуй цей голос
Батько наш, цар наш небесний, 
ми грішні перед тобою
Батько наш Цар наш небесний, змилуйся над нами і над дітьми нашими
Батько наш, Цар наш небесний
Покінчи з хворобами, війнами і голодом навколо нас..


Амен

Трагедія у Запоріжжі від підриву «Дніпрогесу» у 1941 році.



До 75 річниці трагедії у Запоріжжі.

18 серпня1941 року під натиском армії нацистської Німеччини радянські війська, що відступали, підірвали греблю «Дніпрогесу» у Запоріжжі. Це обернулось справжньою трагедією для тисяч жителів міста, які жили на берегах Дніпра, та біженців, що переправлялись того дня через річку. Історики та старожили кажуть, що хвиля, місцями десятки метрів заввишки, горнула все на своєму шляху. Пересічні запоріжці сьогодні нічого не знають про ту трагедію. Роками радянська комуністична влада приховувала це, місцеві комуністи також замовчували правду тієї трагедії.

Близько 20-ї години вечора 18 серпня 1941 року Запоріжжя здригнулось від потужного вибуху. За кілька хвилин величезна хвиля дніпровської води накрила нижню частину Хортиці та південні райони міста. У водах потонули за різними підрахунками від 20 до 100 тисяч людей. Серед них місцеві жителі, які жили на берегах Дніпра та солдати Червоної армії, котрі того вечора переправлялись на лівий берег.
Пізніше стало відомо, що вода здійнялась після вибуху на «Дніпрогесі», який влаштували червоноармійці Борис Епов та Олексій Петровський виконуючи наказ вищого керівництва. Наслідки затоплення жителів місцевості нікого з вищого керівництва не цікавило, про підрив «Дніпрогесу» вони не повідомили ані місцеве населення, ані військових, які форсували річку. І такий випадок не був останнім.
Свідків тієї трагедії майже не залишилось. У 1999 році корінний запоріжець Олексій Доценко в інтерв’ю для телеканалу «1+1» розповів: події тієї ночі він запам’ятав на все життя. Тоді Дніпро став пеклом для людей та тварин.
«І крики були, і спасайте, і рятуйте. Корови ревли, свині кричали, а люди по деревах лазили. Ну, а що він, мокрий, виліз, довго там не просидить» – згадує Олексій Доценко.

Історики кажуть, що це була спецоперація НКВС. Документально доведено: наказ на знищення «Дніпрогесу» віддав особисто Йосип Сталін. Для здійснення вибуху у греблі було закладено 20 тонн вибухівки, яку напередодні доставили двома літаками з Москви, але з часом початку операції прорахувались. Війська «Вермахту» не збирались захоплювати Запоріжжя, у місто вони увійшли на два місяці пізніше. Ранній підрив «Дніпрогесу» без попередження спричинив багаточисельні жертви не тільки серед населення, а і військових, завадивши нормальній евакуації через греблю. Про це в інтерв’ю Радіо Свобода розповів кандидат історичних наук Владислав Мороко.

У Запоріжжі нічого не нагадує про ту трагедію. Поблизу «Дніпрогесу» стоїть лише пам’ятник артилеристам, які охороняли його у перші дні війни. Це обурює запорізьких істориків та краєзнавців. Владислав Мороко звертався до міської влади з проханням вшанувати загиблих земляків, але відповіді так і не отримав, тому що суть комуністичної влади не змінилася.
Останні роки у Запоріжжі громадськість намагається вшанувати пам’ять загиблих від вибуху на «Дніпрогесі». 18 серпня 2013 року запоріжці встановили пам’ятний хрест на честь потонулих співвітчизників. І ця масштабна трагедія щільно переплітається з геноцидом українців 1933 року. Продовження цієї конви повторилося через два роки у листопаді 1943 при звільненні Києва від німців. Тоді, десь біля 300 тисяч молодих українських новобранців Жуков відправив у домашньому одязі з цеглиною замість зброї, форсувати на плотах Дніпро і визволяти Київ. Звичайно, німці значну більшість перестріляли і вода у Дніпрі забарвилася у червоний колір. Жуков свідомо послав на смерть українців бо дав вказівку Ватутіну не давати одяг і зброю. Рано чи пізно гірка правда і про цю трагедію проб’ється через комуністичну завісу.

Організатори спорудження пам’ятника сподіваються достукатись до сердець пересічних громадян, які роками не мали можливість почути правду про масштабну трагедію у Запоріжжі 18 серпня 1941 року.