хочу сюди!
 

Лилия

41 рік, скорпіон, познайомиться з хлопцем у віці 35-50 років

Замітки з міткою «трагедія»

Президент ушанував пам'ять жертв трагедії Бабиного Яру

«Бабин Яр. Два коротких слова, що звучать, як два коротких постріли, але несуть у собі довгі й жахливі спогади для кількох поколінь. Бо вони знають і пам’ятають, що пострілів у Бабиному Яру, на жаль, пролунало не два, а в сотні, тисячі, у десятки тисяч разів більше», – сказав Володимир Зеленський.

Президент зазначив, що сьогодні в усіх українських школах відбудеться національний урок, присвячений 80-м роковинам великої трагедії Бабиного Яру.

«Сьогодні, залежно від віку та виховання, хтось вкотре, а хтось вперше почує ці два страшних слова й ці страшні цифри. Про те, що 80 років тому, 29 вересня 1941 року, нацистські окупанти почали масові страти в урочищі Бабин Яр. Про те, що за два наступних дні вони вбили майже 34 тисячі людей. Про те, що за два наступних роки в Бабиному Яру нацисти, за різними підрахунками, стратили від 100 до 200 тисяч людей. Окрім євреїв, це були українці та роми, військовополонені й пацієнти психіатричної лікарні. Про те, що загалом жертвами Голокосту в Європі стало щонайменше шість мільйонів євреїв. І про те, що півтора мільйона з них, тобто кожен четвертий убитий, були з України», – наголосив Глава держави.

Володимир Зеленський зауважив, що майбутнім поколінням необхідно знати страшні цифри про злочини нацизму, щоб в історії людства не повторилися ці жахливі трагедії.

«Збереження пам’яті про Другу світову війну, зокрема про трагедію Бабиного Яру та Голокосту, – наш обов’язок перед майбутніми поколіннями. Гідне вшанування пам’яті всіх загиблих – наш обов’язок перед минулими поколіннями», – зазначив Володимир Зеленський. 

Глава держави додав, що з 2019 року робиться все, щоб Бабин Яр з території забуття перетворився на гідне місце пам’яті сотень тисяч жертв, убитих у 1941-1943 роках. 

«Трагедія Бабиного Яру, яка сталася в Україні 80 років тому, ніколи не повинна повторитися. Ні в Україні. Ні в інших куточках Європи. Ніде у світі», – підсумував Президент.








https://www.president.gov.ua/news/prezident-ushanuvav-pamyat-zhertv-tragediyi-babinogo-yaru-70837

Заморені Голодом...


«Україна житниця Європи 1933 р. 
- 7 млн. заморених голодом Москвою»,

Книга ЗЛОЧИН про Голодомор.,


Ось і настала та дата, коли ми вшановуємо пам'ять численних жертв Голодоморів в Україні…
Згадуємо жахливі цифри померлих, ненароджених, і живих, які не стали тими, ким вони мріяли і прагнули бути…
Совєцька історіографія, її людино-ненависні ідеологи не дали жодного шансу на справедливе висвітлення цих злочинів…
Недарма один з останніх очільників КГБ-НКВД совєцької доби Примаков зізнався: «Архіви КГБ-НКВД до 1937 року розсекречувати не можна !»…
Але не мовчав закордон, наприклад книга ЗЛОЧИН, видана в Австралії, яку варто прочитати ці 550 сторінок тим, хто ще мало знає про злочини Кремля.
А тим, кому довелось почути розповіді своїх виживших Дідусів і Бабусь розказати свої історії…


Герої не вмирають допоки справа їх живе

Герої не вмирають допоки справа їх живе



Іловайський розстріл 29 серпня 2014 р. військових ЗСУ і  воїнів українських добробатів, вчинений кадровими військовими Російської Федерації, що підло і незаконно зайшли на територію суверенної держави України – є злочином проти людства. А масове добивання поранених і полонених  є військовим злочином ЗСРФ, який не має прощення. В тому зв’язку одразу виникає згадка про подібні жахливі вбивства під час Євромайдану в Києві 20 лютого 2014-го року невідомими дотепер снайперами беззахисних і беззбройних учасників протесту. В обох випадках відчутна рука одного ката, який засів у Кремлі, на ім’я Володимир Путін.
Подібно до вбивствах на Євромайдані, дика жорстокість у так званих «зелених коридорах» під Іловайськом мала для ворога одну мету: залякати і паралізувати волю до супротиву. Не вийшло ні першого, ні другого разу і ніколи не вийде щодо українців – не така це нація. Споконвіку всі незгоди український народ зносив мужньо і мобілізував свої сили у критичний час сповна. І тільки внутрішні чвари дозволяли різним чужинецьким зайдам запанувати над українцями. Досить такого розбрату! Єднаймося, браття! З друзями – не ворогами. Як влучно сказав один з ветеранів під час ходи 24 серпня в Києві, що сучасна Україна розділена на дві частини, де в одній є ті, для кого головним стало гасло «Україна понад усе!», а в іншій зібралося кодло з провладних нікчем, яким за гасло є «А какая разница?» Про яке тут може йтися єднання? То неначе вода з оливою.
Однозначно і те, що після злочинного «Іловайського розстрілу» не можливо говорити про якесь примирення, тим більше: дружбу та єднання з Російською Федерацією, яка остаточно стала для українського народу агресором і окупантом. Підлим і цинічним ворогом, що без оголошення війни розпочав повномасштабне військове вторгнення 24 серпня 2014 року в Україну, а потім обманом влаштував брутальне знищення великої кількості людей включно зі своїми полоненими-росіянами, які були на той момент в колонах відступаючих українських військ з під Іловайська. Не рятували своїх, а також знищували! Подібний рівень бузувірства не має визначення. Відтепер для України не має іншого варіанту, як визнати Росію своїм ворогом довічно. Навіть коли ми повернемо всі українські землі з Кримом включно – ворогом для нас буде виключно РФ. І наша неоголошена російсько-українська війна, що розпочалася 20 лютого 2014 року з анексії Криму військами РФ, продовжується і буде продовжуватись  не дивлячись на умовне «тимчасове перемир’я», бо тимчасове – воно і є: тимчасово! Допоки ворога не знищено – він є загроза.
Висловлюю щире співчуття всім родинам загиблих і покалічених у «Іловайському розстрілі» українських воїнів та волонтерів. Відтепер ми твердо знаємо: ворогу ніколи не можна вірити! А ворог у нас – Російська Федерація. І всі ті про-путінські холуї, що знаходяться посеред нас. Єднаймося в спільний фронт боротьби за Самостійну Соборну Українську Державу! Слава Україні! Героям слава!

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
29.082020 р.

Іловайський розстріл 29 серпня 2014 року



5 канал
Підписалося 530 тис. користувачів

Яку роль у серпні 2014 у загальному замислі Генерального штабу зі звільнення українських міст відігравав Іловайськ? 
Якими силами Росія вторглася на українську територію. Та хто, як і з ким домовлявся про так званий "зелений коридор" для українських сил?  
Чи розглядали у Генеральному штабі альтернативу "зеленому коридору"? І як планували виводити з Іловайська війська? 
Про передумови, які призвели до Іловайської трагедії, перемови з російськими генералами та воєнний злочин РФ – у "Таємницях війни".

Гість – Віктор Назаров.

Усі розіп'яті за Правду- воскреснуть!

«До смерті сина я могла перейти на російську у відповідь. Після – принципово не переходжу». Історія закатованого 18-річного активіста

18-річного Юрія Поправку закатували у Слов'янську весною 2014 року
18-річного Юрія Поправку закатували у Слов'янську весною 2014 року
ПОДІЛИТИСЬ
  • 10201

18-річний Юрій Поправка – перший закатований під час російської агресії на Донбасі активіст. Його вбили у між 17 та 20 квітня 2014 року. «За даними слідства, убивством мого сина, Юри Дяковского та Володимира Рибака керував особисто Гіркін», – розповідає сьогодні мама Юрія. У річницю загибелі юнака Радіо Донбас.Реалії нагадує його історію.

(Ця стаття вперше була опублікована у грудні 2019 року)

Передісторія. «Візитівка Яроша»

Весною 2014 року події в Україні розвивалися більше ніж просто стрімко. У квітні у захопленому російськими гібридними силами Слов’янську з’явилася інформація про так званий пасхальний розстріл. Тоді бойовики угрупування «ДНР» під керівництвом російського полковника Ігоря Гіркіна (Стрєлкова) заявили, що бійці «Правого сектору» розстріляли їхній блокпост прямо на Великдень, 20 квітня.

Напад тоді намагалися «повісити» на групу активістів Майдану, серед яких були 18-річний Юрій Поправка, 25-річний Юрій Дяковський та 22-річний Віталій Ковальчук. Насправді ж вони не могли навіть теоретично розстріляти блокпост поблизу Слов’янська, адже 20 квітня двоє з трьох хлопців уже були вбиті.

Через два роки, навесні 2016-го, тепер уже екслідер «Правого сектору» Дмитро Ярош в інтерв’ю «Цензор.Нет» розповів, що напад на блокпост бойовиків угруповання «ДНР» й справді був. Тоді ж народилася «візитівка Яроша» – її й справді знайшли на місці бою. Поправка, Дяковський і Ковальчук не були причетні до тих подій – вони потрапили у полон орієнтовно 17 квітня.

За словами Яроша, у великодньому бою загинув 31-річний киянин Михайло Станіславенко. Його тіло перепоховали уже після звільнення Слов’янська. Також під час перестрілки був поранений 25-річний боєць «Правого сектору» Ярослав Антонюк із позивним «Бурий». Хлопець отримав першу групу інвалідності.

Юрія Поправку, Юрія Дяковського, а також незнайомого з ними депутата міськради Горлівки Володимира Рибака закатували ще до 20 квітня. Їхні тіла кинули у річку Торець. 18-річного Поправку поховали під Києвом 28 квітня. А з 25-річним Дяковським попрощалися у рідному місті Стрий аж 8 травня.

Віталій Ковальчук – єдиний з групи активістів Майдану, хто вижив після полону. За його словами, йому пощастило, адже погодився перейти на російську мову і сказати, що ходить до храму Московського патріархату. Дяковський та Поправка під час допитів продовжували говорити українською. І обидва заявили, що не визнають ніякої іншої церкви, окрім (тоді ще) церкви Київського патріархату.

Майже через шість років після вбивства Юрія Поправки Радіо Донбас. Реалії зв’язалися з його мамою Ярославою Поправкою. Жінка виховує двох малюків, семи і двох років, але не перестає наголошувати, що має троє синів. Нижче – її монолог.

Кати з «Оплоту»

«Ми в родині, – розповідає жінка, – ніколи не насаджували Юрі ненависть до російської мови. Та й правила говорити лише українською не було. Мова – його свідомий вибір. До смерті сина я могла перейти на російську у відповідь. Після трагедії – принципово не переходжу. Тепер це і мій свідомий вибір.

Юрій був активістом Майдану. Перед трагедією він запевнив близьких, що їде до друзів у Харків
Юрій був активістом Майдану. Перед трагедією він запевнив близьких, що їде до друзів у Харків
Хлопці не були підготовлені, але були вкрай патріотично налаштовані, і просто не могли змиритися, що хтось захоплює їхню країну

Весною 14-го разом з іще чотирма активістами Майдану Юра таємно поїхав партизанити під Слов’янськ. Хлопці не були підготовлені, але були вкрай патріотично налаштовані, і просто не могли змиритися з тим, що хтось захоплює їхню країну. Мені він сказав, що їде до друзів у Харків. Врешті, виявилося, що у Харкові вони просто пересідали до активістів Автомайдану, які погодилися підвезти хлопців до Ізюму. Далі всі п’ятеро йшли по навігатору. Ледь не одразу їх група попалася бойовикам: двоє дивом втекли, троє – Дяковський, Ковальчук і мій Юра, – потрапили в полон.

За даними слідства, убивством мого сина, Юри Дяковского та Володимира Рибака керував особисто Гіркін

Тоді я ще цього не знала, і почала пошуки сина. Пам’ятаю, як дзвонила на його мобільний, а слухавку знімав якийсь дядько і відповідав російською, що Юру вбили.

Дуже важко було, коли мене покликали на впізнання у Києві. Слідчий показував жахливі фото після катувань і якогось часу у воді. Перед смертю над Юрою знущалися – йому, зокрема, розрізали живіт. Я досі не знаю, як таке взагалі могли зробити люди.

Палачі, виконавці катувань, також встановлені. Це – громадяни України, жителі Харкова й члени «Оплоту»

За даними слідства, убивством мого сина, Юри Дяковского та Володимира Рибака керував особисто Гіркін.

Палачі, виконавці катувань, також встановлені. Це – громадяни України, жителі Харкова й члени «Оплоту» – проросійської організації і бійцівського клубу одночасно. Є інформація, що їх уже немає в живих. Але я, певно, до кінця життя думатиму, як же люди, у яких є діти, змогли до смерті закатувати чужих дітей.

Коли тіла знайшли, столичні слідчі сказали, що у Слов’янськ ніхто з них не поїде. Мовляв, забирайте самі. Я вже почала збиратися і думати, на кого нам із чоловіком залишити меншого сина, аж тут подзвонив мій брат Андрій Тарасенко. Він був рятувальником, працював у ДСНС. Щоб геть не втратила глузд, мене посадили на сильнодіючі заспокійливі: і перевозку тіла, і організацію поховання, здебільшого, взяв на себе брат. Пізніше він і сам героїчно загинув. Влітку 2015-го Андрій ліквідовував пожежу на «БРСМ-Нафта» під Києвом. Як завжди, поїхав рятувати інших, але сам не повернувся.

Андрій Тарасенко, дядько закатованого активіста, загинув в результаті трагедії на нафтобазі під Києвом
Андрій Тарасенко, дядько закатованого активіста, загинув в результаті трагедії на нафтобазі під Києвом
З дня прощання з сином я пам’ятаю, як намагалася якомога більше його торкатися. Щоб запам’ятати деталі

За ці майже шість років без Юри я говорила з десятками людей. З випадковими свідками, з безпосередніми учасниками подій, з тими, хто також був у полоні. Всі вони єдині у тому, що у сина був шанс жити, якби він все-таки перейшов на російську мову і збрехав, як хотіли кати, що ходить у церкву Московського патріархату.

Готуємося до свята Побоїща поміж бандформувань

1 Травня 1941 року, парад, незручна правда для Росії – відео доказ
60 887
9957

1 травня 1941 року. Парад на “Краснай площяді”, Москва.
Так, очі вас не обманюють – це високопоставлені офіцери Рейху на пропагандистському параді своїх союзників з червоно-фашистського СРСР.

А перед цим:

– з щоденника Геббельса: “Росіяни (СРСР) поставляють нам навіть більше, ніж ми хочемо мати. Сталін не шкодує зусиль, щоб подобатися нам. У нього, мабуть, достатньо причин для цього”

– “Выписка из решения Политбюро ЦК ВКП(б)”: ПЗЗ/176, 03.06.41г

1. Разрешить Наркомвнешторгу из особых запасов произвести поставку в
Германию во исполнение договора: – меди 6 000 тонн, никеля 1 500 тонн,
олова 500 тонн, молибдена 500 тонн, вольфрама 500 тонн

2. Разрешить УГР выдать Наркомвнешторгу 300 тонн молибден-концентрата с
содержанием металла 51 % в обмен на ферромолибден по коэффициенту
содержания. “Пост. СНК № 1461-532сс. 3/VI-41г” (Прим.11*)

– Сталін 28.09.1939р.: “Если Германия попадет в тяжелое положение, то она может быть уверена, что советский народ придет Германии на помощь и не допустит, чтобы Германию задушили. Советский Союз заинтересован в сильной Германии и не допустит, чтобы Германию повергли на землю” (Прим.8*)
– Літвінов: “…Германия занимает первое место в советском экспорте…” (Прим.9*)

А росіян (та інші національності на жаль) кидали потім тисячами тон у атаку бездумно не шкодуючи.

А потім були концтабори сталіна втрати немислимі.

Жертвами війни й окупації в Європі стали:

– СРСР – понад 27 мільйонів осіб; (40% усіх жертв);

-Польща – 6 мільйонів;

-Югославія – 1,7 мільйонів;

– Франція – понад 600 тисяч осіб;

– Греція – понад 400 тисяч осіб;

– Нідерланди – 200 тисяч чоловік;

-Бельгія – 8 тисяч осіб;

– Албанія – понад 7,5 тисяч осіб;

– Люксембург – 5 тисяч осіб.

У боротьбі проти Німеччини і Японії загинуло 360 тисяч англійців, понад 400 тисяч американців, понад 40 тисяч австралійців і новозеландців, понад 30 тисяч канадців.

"І сотні душ, пішли в небесні храми…"



Легкий, сріблястий, металевий птах
Піднявся в синь небесну мов пір'їна
Та бог заснув…
І якийсь демон, чи пекельний маг
Під вдих ударив неньку-Україну.

Не спасла віра, Біблія й Коран
Люд різних націй, статків та релігій
І падав з висоти під Тегеран
Птах українських піднебесних ліній.

Бо бажав жертв отой кармічний маг
І у фатальне, невблаганне та трагічне
Збитий Всесвітнім Злом, упав літак
І сотні душ, пішли до храмів вічних…
-----------------------------------------------
зі… страшна трагедія, кривава катастрофа, братня могила різних народів. Хто винуватий – люди чи ненаситний молох прогресу?
Рідним та близьким – наше громадянське співчуття...
А безвинним жертвам технічного прогресу, які пішли в інші світи-виміри – тамтешнього миру та спокою…

Ви знайшли свою дорогу до храму!

8.01.20

Знак біди ч. 2

"Дружба дорожча за все"

18 серпня 1940 року урочисто відзначили річницю радянсько-німецького договору, а за півтора місяця газети публікують великі матеріяли про перебування Молотова в Берліні.

"Відвідування Молотовим рейхсмаршала Герінга і заступника Гітлера Гесса".

"Прийом Гітлера на честь Молотова".

"Друга розмова між Гітлером і Молотовим, яка тривала понад три години". На фото — усміхнені обличчя й підпис: "Молотов і Гітлер у новій імперській канцелярії".

"Телеграма: Рейхсканцлеру Німеччини пану Гітлеру. Берлін. Залишаючи кордони Німеччини, прошу Вас, пане Рейхсканцлер, прийняти слова подяки за теплий прийом, влаштований мені в Німеччині. Молотов".

Зрозуміло, читачі тих газет не могли не помітити, що відносини з Німеччиною стають дедалі теплішими.

І справді, з осені 1939 року в СРСР було повністю припинено антифашистську пропаганду. Радянські керівники майже беззастережно виправдовували дії гітлерівської Німеччини як країни, яка нібито зазнала агресії з боку Англії і Франції. Виступаючи на п'ятій сесії Верховної Ради СРСР, Молотов казав: "Відомо, що за останні кілька місяців такі поняття, як "агресія", "агресор", набули нового конкретного змісту. Тепер, якщо говорити про великі держави Європи, Німеччина перебуває в становищі держави, що прагне якнайшвидшого закінчення війни та миру, а Англія і Франція, які вчора ще ратували проти агресії, стоять за продовження війни і проти укладення миру. Ролі, як бачите, міняються… Не тільки безглуздо, а й злочинно вести війну "за знищення гітлеризму", прикриваючись фальшивим прапором боротьби за "демократію".

Після цієї доповіді Берія навіть дав розпорядження адміністрації ГУЛАГу, яке забороняло охороні таборів називати політичних в'язнів "фашистами". Це розпорядження було скасоване тільки після 22 червня 1941 року. Усім комуністичним партіям розіслали директиву з вимогою згортати боротьбу проти німецьких фашистів (насправді — нацистів). 

У той час у радянській пресі часто публікуються виступи Гітлера. Так, 27 лютого 1940 року в "Радянській Україні" і "Сталинском племени" було опубліковано велику промову Гітлера, присвячену 20-й річниці націонал-соціялістичної партії Німеччини.

Улітку 1940 року надруковано повідомлення: "Закінчено встановлення прикордонних знаків на всій протяжності близько 1500 км радянсько-німецького кордону. Усього встановлено 2820 прикордонних стовпів".

22 июня_3

"Дружба дорожча за все. Згідно з договором про Дружбу та Співробітництво між СРСР і Німеччиною, а також взаємовигідною Торговельною угодою між двома країнами, Радянський Союз у січні—березні 1941 р. відправив у дружню Німеччину півмільйона пудів зерна, 16 тисяч тонн м'яса…"

Сліпота Сталіна та його оточення була безпрецедентною. Якщо німецьке посольство в Москві систематично скорочувало кількість своїх співробітників, то в радянське посольство в Берліні прибували нові співробітники з сім'ями.

20 червня в Одеському порту шістнадцять німецьких суден раптом вирішили знятися з якоря, чотири з них навіть не почали розвантажуватися. Начальник порту наклав заборону на вихід суден у море і доповів про це в Москву. Наркомзовнішторг доповів Сталіну, Сталін розпорядився зняти заборону, а начальника порту розстріляти. У той самий час радянські кораблі продовжували розвантажуватися в німецьких портах і 22 червня були захоплені як воєнний трофей.

"Киев бомбили, нам объявили, что началася война…"

Газета "Сталинское племя" від 22 червня 1941 року була звичайним недільним випуском — літературна сторінка, клуб вихідного дня, поради рибалкам, шахи, кросворд, рецензія на оперу ("головними дійовими особами опери молодого композитора Бориса Мокроусова є сам Василь Іванович, його сподвижник Фурманов, ординарець Петька і чудова кулеметниця Анка"). Є в номері передова стаття "У праці на благо Батьківщини провести літні канікули!". І повідомлення: "Сьогодні відкриття Республіканського стадіону ім. М.С.Хрущова. Розмова з головним інженером будівництва".

Усе в номері було звичайним (він верстався і друкувався напередодні), незвичайними були його читачі. Вони вже стали учасниками ВІЙНИ.

Війна — трагедія народу (ця фраза якихось 30–40 років тому викреслювалася цензурою). Спільне лихо, трагічна раптовість нападу й визначили норму моральної поведінки мільйонів і мільйонів людей. Цю норму не вигадували в урядових верхах і не спускали вниз як наказ. Вона складалася і діяла стихійно, знизу. Насамперед там, де в народній масі, багато разів обдуреній і приниженій, але яка ще вповні не усвідомила державного обману, зберігалися (не були до кінця розтоптані) свої, традиційно народні уявлення про життя — про правду і кривду, про лихо ворожої навали і подвиг, про солдатський обов'язок і військову честь.

Газети почали друкувати повідомлення з фронту.

"Указ про відповідальність за поширення у воєнний час неправдивих чуток, що збуджують тривогу серед населення… За пораженські чутки і розмови про те, що Червона Армія відступає, — від 2 до 5 років в'язниці з конфіскацією майна та позбавлення всіх громадянських прав".

22 июня_7
Радянські військовополонені, 1941 рік

Замість швидких перемог, до яких народ був підготовлений і привчений довоєнним вихованням, на нього впало щось неймовірне. І він мав не просто спостерігати, він мав безпосередньо брати участь у війні, знайти в ній своє місце. Звичайно, і в найтяжчі часи народ вірив у перемогу. Але вища доблесть полягає не в тому, щоб у трагічних обставинах зберегти віру в перемогу, а в тому, щоб побороти себе, подолати розпач, страх і чесно робити свою справу. Відома безліч ситуацій, коли, здавалося, усі надії були вичерпані, але люди мужньо й чесно виконували свій обов'язок. 

Письменник Іван Стаднюк, описуючи у своїх книжках цей страшний перший рік війни, розповів мені епізод, свідком якого він був особисто: "Сталося це в Західній Україні 16 липня. Німецькі танки відрізали нам відступ, і наша частина зайняла кругову оборону. Раптом на дорозі з'явилася вантажівка. Вона їхала у наш бік, петляючи, обережно об'їжджаючи ями й вирви. За кермом сидів червоноармієць. Був він без пілотки, марлева пов'язка закривала півголови й обидва ока. У кабіні поруч з ним сидів молодший політрук, синьоокий і чубатий хлопець, майже хлопчисько, руки якого були так щільно забинтовані, що здавалися величезними білими куксами. Молодший політрук кричав, нахилившись до забинтованої голови: "Трохи правіше… Прямо… Так тримати! Ще правіше…" А червоноармієць керував машиною. У кузові сиділи, пригорнувшись до виховательки, дітлахи років семи—десяти. Це були діти з піонерського табору, вивезені з-під носа ворога. Коли машина дісталася, нарешті, наших окопів, перше, що зробив молодший політрук, запитав у виховательки — чи всі діти цілі, а потім… заплакав. Водій з машини не вийшов. Він сказав: "Знайдіть мого тата і скажіть йому, що я не схибив". І знепритомнів. Так він і помер, не опритомнівши, зробивши все, що було в його силах, змусивши своє серце битися доти, доки треба було вести машину. Цим хлопцям не виповнилося й дев'ятнадцяти".

22 июня_10
Підбитий радянський танк Т-34, 1941 рік

Читаю останні номери "Радянської України" і "Сталинского племени" за 1941 рік. 

"17 серпня. Після запеклих боїв наші війська залишили міста Миколаїв і Кривій Ріг".

"20 серпня. Наші війська залишили місто Житомир".

Війна наближалася до Києва. 23 серпня газети вже не вийшли. 

Щоденник

З перших днів війни Олександр Довженко був на фронті. І в записники занотовував думки й спостереження про страшне лихо, що спіткало український народ. У записниках є навіть убивча іронія на адресу "батька народів". Про все це безоглядно, відкритим текстом. Неважко уявити долю митця, якби опинився цей "компромат" на столі із зеленим сукном. Адже люди безвісти зникали за безневинний анекдот, необережно кинуту фразу. А на всесвітню популярність сподіватися не доводилося — що більша мішень, то легше в неї влучити. Зрозуміло, чому цей щоденник справді великого сина українського народу побачив світ тільки в незалежній Україні.

От лише деякі записи Олександра Петровича.

"21.VI.1942. Народ мій український чесний, тихий і роботящий, який ніколи в житті не зазіхав на чуже, потерпає і гине, понівечений, знедолений в арійських катівнях. Болить у мене серце день і ніч".

"12. VII.1942. Розгром Південно-Західного фронту, тобто шостої, двадцять першої, двадцять восьмої і сорокової армій, є одним з найтяжчих ударів по Україні. Тут загинула безліч українців. Український чесний наш народ поніс найтяжчі жертви в цій війні. Боровся чесно, відкрито, безоглядно.

22 июня_8
Після бою, 1941 рік

Бідні мої, рідні люди… Честь вам і слава. Краще загинути в бою, ніж агонізувати у жалюгідному животінні другорядного пасинка історії".

"22. VII.1942. Сьогодні повідомляють, що ми втекли з Ворошиловграда. Залишили великі й дорогі укріплення, відновлені шахти, які ми не раз уже руйнували з переляку, хлібні ниви, запаси харчів і майна й надії на повернення наших товстих незграбних наркомів. 

Був у Ворошиловграді інститут імені Тараса Шевченка. Звичайно, з викладанням російською мовою, інститут, у якому не було в бібліотеці жодної книжки Шевченка. Які оригінали! Інших таких не було й немає у всій Європі".

"14.VIII.1942. Мине ще рік війни. Найстрашніший, найкривавіший і голодний. Загине німецький фашизм, завоювавши всю Європу і нас, до самого Кавказу. 

Світ буде здивований нашою силою і міццю, і звитягою.

І самі ми забудемо своє страшне, безсоромне й огидне безладдя, і невміння, і свої зайві бездарні втрати через дурість, темноту, сатрапію і підлабузництво лукаве, і, випнувши груди, на кістках мільйонів погублених нами наших людей будемо вірити, і хвастатись, і підводити під усе вигідну діалектичну причинну базу, і буде все у нас по-старому, бо ми ж бо самі є давно вже не нові. Інерція висить на нас, як хвіст у крокодила, і двоєдушність, і брехолюбіє, і величезна відсутність смаку, і підлабузництво потворне... Але народ наш витримає, усіх, абсолютно всіх ворогів своїх переможе, я знаю, я вірю…"

22 июня_2
Підірвана відступаючими радянськими військами гребля "Дніпрогес"

Треба, обов'язково треба щоразу збиратися 22 червня, у цей день спільної біди, на згадку про багато мільйонів жертв, які врятували нас від жахіття фашизму, і перед лицем іще живих героїв зсунути столи і голосно крикнути: "Ура!". І випити чарку, а хто хоче — і другу, і третю. Треба! Розумієте, усе це треба, інакше не будемо людьми. Бо головне, що після смерті лишається від людини, від її справ і подвигів, — пам'ять прийдешніх поколінь. Тобто наша з вами пам'ять.


Голова Національної поліції України Сергій Князєв каже

Князєв заявив, що думав над відставкою після смерті 5-річного хлопчика



Голова Національної поліції України Сергій Князєв. Фото: Національна поліція України

 Очільник Національної поліції Сергій Князєв заявив, що після інциденту з 5 – річним Кирилом Тлявовим на Київщині думав про відставку.

Про це він заявив у ефірі програми «Право на владу», відповідаючи на запитання, повідомляє Укрінформ.

«Я офіцер... Так (думав про відставку – ред.). Але це найлегший шлях уникнути відповідальності», – сказав Князєв.

Він зазначив, що сотні разів виїздив на смерті людей, бачив вбитих і покалічених, «і весь час всі ми, поліцейські, ставили перед собою одну основну задачу – найшвидше, найкраще зібрати докази, встановити вбивць, розбійників, катів, злочинців, і, зібравши докази, направити всі свої зусилля для того, щоб справа була доведена до логічного завершення, щоб суд міг винести законний вирок і покарати винних».

«І тому це те найважливіше, на що настроєні всі поліцейські. Так ставили переді мною задачі, так ставлю і я», – наголосив Князєв.

Відповідаючи на запитання, що він відчуває, коли бачить іграшки під будівлею, де працює, (на Богомольця, 10 їх приносили після інциденту з хлопчиком – ред.), Князєв відповів, що відчуває «сором і лють».

«Сором, – тому що п’ятирічний хлопчик перед своєю смертю виніс великі муки. Сором за те, що його батьки втратили найцінніше, що в них є – свою дитину. Горе батьків непоправне. А лють – тому, що я поліцейський, все своє життя присвятив роботі в поліції, і я зрозумів, що двоє з цих негідників (які підозрюються у вчиненні злочину – ред.) – працівники поліції. Тобто ті люди, які були повинні захищати цих громадян, в цьому місці, самі стали нелюдами, вчинивши цей злочин», – уточнив Князєв.

Додамо, 31 травня у Переяславі-Хмельницькому до лікарні доправили 5-річного Кирила Тлявова із закритою черепно-мозковою травмою, забоєм головного мозку, внутрішньо-мозковою гематомою, переломом скроневої кістки.

У хлопчика виявили вогнепальне поранення голови. Невдовзі затримали двох підозрюваних – працівників патрульної поліції Переяслав-Хмельницького відділу поліції Володимира Петровця та Івана Приходька. Обидва на час інциденту перебували не на службі та, за попередніми даними, були у нетверезому стані.

У понеділок, 3 червня, Кирилко помер у лікарні.

Голосіївський райсуд Києва 4 червня обрав Петровцю і Приходьку запобіжні заходи у вигляді тримання під вартою без можливості внесення застави.

Читайте також: Генерал Ценов, який звільнився через загибель хлопчика, очолив поліцію в ООС 
Читайте більше тут: https://zik.ua/news/2019/06/07/knyaziev_zayavyv_shcho_dumav_nad
_vidstavkoyu_pislya_smerti_5richnogo_1588755
Сторінки:
1
2
3
5
попередня
наступна