хочу сюда!
 

Юлія

40 лет, козерог, познакомится с парнем в возрасте 35-40 лет

Заметки с меткой «правда»

"Украдене ім'я" - Є.Наконечний ч.6/2

Як не намагалися великодержавнi iсторики, як не шукали, але не знаходилося переконливих доказiв масової мiграцiї населення Київщини на далеку Пiвнiч i масової мiграцiї населення Карпат до Поднiпров’я. Нi письмовi джерела XIV cт., нi археологiчнi факти, нi данi етнографiї та лiнгвiстики не пiдтверджували вигадки Погодiна-Соболєвського. “Од благодатного чорнозему, – глузував російський археолог О. Спiцин, – до глини й пiску, од степу – до лiсу, од тепла – до холоду, од добрих урожаїв – до поганих, од вола – до коня, од хати – до iзби, од великих сел – до “починкiв” (окремi селища), од легкої роботи – до важкої працi – ледве чи хтось пiде добровiльно” . За влучним спостереженням Я. Дашкевича, “пiкантним, однак, залишається висновок з погодiнської гiпотези, що українцi – за своєю етнiчнiстю – вже були i до монголо-татарiв, лише займали Галичину i Волинь” . Художньою ремiнiсценцiєю погодiнської туги за київським первородством служить оповiдання сучасного сатирика, в якому зустpiчаємо такий пасаж: “Указ Президиума Верховного Совета об упорядочении наименований исторических центров страны. Городу Киеву с целью упрочения его значения как исторического центра всех славянских народов и против украинских буржуазных националистов – присваивается наименование Москва” .
Сучасні росiйськi iсторики тепер згоднi, що версiя про велике переселення є все-таки непереконливою. “Пiд великим секретом зiзнаємося: Русь – таки нiкуди не переїжджала” .
Пiд впливом критики М. Грушевського частина вiдомих росiйських вчених, таких, як О. Шахматов, О. Прєсняков, М. Любавський, В. Пiчета, стали переглядати догми “звичайної схеми”. За справжню вихiдну точку росiйської iсторiї вони не брали Київську Русь, а Володимиро-Суздальське князiвство, так як не беруть Рим за вихiдну точку iсторики Францiї, Iспанiї, Португалiї, Румунiї тощо.
Пiсля більшовицької революцiї, здавалося, росiйська iсторична наука, проголосивши рiшуче iдейне та методологiчне вiдмежування вiд старої монархiчної iсторiографiї, зречеться карамзiнського мiфу. Iсторики-марксисти зi школи акад. М. Покровського тодi гостро виступили проти росiйського iмперiалiзму та шовiнiзму i стали дослiджувати етнiчнi процеси в Київськiй державi з рацiональної позицiї iсторiографiчної логiки М. Грушевського. “Ця теорія, яка зводила весь сенс російської історії до утворення величезного… державного тіла, названого Російською імперією, і яка знайшла свій вираз в “Истории” Карамзіна, ця теорія застаріла вже, можна сказати, в день своєї появи” . Це не суперечило тодiшнiй офiцiйнiй iдеологiчнiй лiнiї. Кремлiвськi марксисти, мрiючи про свiтове панування, вважали Росiю лише засобом для досягнення цiєї мети. Як тiльки марксистськi iлюзiї про “пожар мировой революции” розвiялися, треба було повертатися до старих мiфологем. В iдеократичнiй країнi значущi iсторiографiчнi проблеми розв’язують не вченi, а полiтичне керiвництво. А полiтичному керiвництву стало вигiдно спертися на історичний шовiнiзм.
1934 р. за пiдписами Сталiна, Кiрова, Жданова опублiковано “Замечания по поводу конспекта учебника по “Истории СССР”. У полiтично тенденцiйних зауваженнях найвища партiйна верхiвка країни вказувала iсторикам, що надалi не слiд розглядати росiйську iсторiю без урахування даних по iсторiї України i Бiлорусiї. “Нам нужен учебник истории СССР, где бы история Великороссии не отрывалась от истории других народов СССР” . Таким чином, у легко завуальованiй формi пpозвучала настанова повернутися до карамзiнської “схеми”. Потреба часу вимагала повернення до великодержавного шовiнiзму. “Iнтернацiональнi гасла було залишено лише як димову завiсу, яка прикривала справжню сутнiсть держави, що вiдверто стала на шлях продовження не лише полiтики, а й iдеологiчних традицiй Росiйської iмперiї” . Почалася змiна iдеологiчних акцентiв – Пушкiна перестали називати царським камер-юнкером, Олександра Невського – класовим ворогом трудящих, Наполеона – визволителем селянства з пут феодалiзму, Льва Толстого – помiщиком, юродствуючим во Христi, кириличний алфавіт – пережитком класової графіки. “Сталін зробив ставку на російський шовінізм. Свідченням цього була праця російського історика Б. Воліна “Великий русский народ”. Саме в ній вперше всеосяжно проповідується місіонерська роль російського народу в СРСР, з якого повинні брати приклад і в усьому його наслідувати інші народи Радянського Союзу, а в майбутньому – всього світу” . Сучасні російські історики про це пишуть так: “Iмперський свiтогляд у радянський перiод продовжував посилюватися. Нацiоналiзм сталiнської iсторiографiї був завжди сильнiшим вiд її вульгарного марксизму, бо в тих випадках, коли два цi критерiї оцiнки приходили в зiткнення, завжди перемагав патрiотизм” .
Один з органiзаторiв голодомору 1933 р., зоологiчний українофоб Постишев, який зруйнував Михайлiвський золотоверхий собор i Десятинну церкву, спецiальною ухвалою на листопадовому пленумi ЦК КП(б)У 1934 р. узаконив великодержавну “схему” Карамзiна у викладаннi в українських школах.
Iнша “высочайшая” постанова щодо iсторiї з’явилася 1936 р. знову за пiдписами голови уряду Молотова i “батька народiв” Сталiна. У нiй наголошувалося, що “iсторична освiта має важливе значення для справи нашої держави, нашої партiї i для навчання пiдростаючого поколiння”. Наслiдком цiєї постанови був, зокрема, остаточний розгром марксистської iсторичної школи М. Покровського. Можна ще пригадати горезвiсну постанову “Про полiтичнi помилки i незадовiльну роботу Iнституту iсторiї України АН УРСР”. Українських iсторикiв повсякчас напучували: “Працi В. I. Ленiна i Й. В. Сталiна, вказiвки ЦК ВКП(б) i радянського уряду про вивчення iсторiї, постанови ЦК ВКП(б) з iдеологiчних питань мають вирiшальне значення для вивчення iсторiї народiв СРСР” . Один з тогочасних українських iсторикiв згадує: “У часи радянського панування у вiтчизнянiй iсторичнiй науцi виникла i ствердилася дуже дивна концепцiя, суть якої становило переконання, що минуле можна конструювати на свiй смак i розсуд; що iсторичною iстиною є директиви начальства” .
У серединi 30-х рp. з’явилися i новi шкiльнi пiдручники з iсторiї. “У них замiсть попереднiх проклять “царськiй Росiї – тюрмi народiв” проголошувалися iдеї, вiд яких повиннi були перевернутися в гробах старi революцiонери: всi завоювання росiйських царiв оголошувалися прогресивними i такими, якi вiдповiдають iнтересам самих завойованих народiв” .
За таких обставин партiєю та урядом ревно плекався найцiннiший, найвагомiший, найулюбленiший мiф росiйської iсторiографiї, який набрав у сталiнськi часи характеру полiтичної догми, – мiф про успадкування полiтичного та культурного надбання Київської держави Росiєю, або iнакше: “Москва – спадкоємиця Києва”. Хоча, зазначимо, сам факт iснування українського народу, який займає територiю лiтописної “руської землi”, є найкращим промовистим запереченням цьому. До речi, теперiшнi росiйськi iсторики скаржаться на “гнiтюче протирiччя, з яким вже зiткнулися автори новiтнiх пiдручникiв: “Русь, мовляв “Київська”, а Київ уже п’ятий рiк “як закордон”, i вiд цiєї раптом вiдкритої реальностi нiкуди сховатися” .
Вiдкинута гiпотеза Погодiна-Соболєвського непомiтно зникла з наукового обiгу. Доля цiєї гiпотези показала, що антинаукова “звичайна схема” принципово не може мати переконливого обгрунтування в iсторичних реалiях. Вихiд знайдено в перемiщеннi питання з iсторичної площини в площину лiнгвiстики, точнiше – етнонiмiки.
Замiсть заяложених аргументiв з генеалогiї династiй, замiсть бездоказової теорiї масових мiграцiй, основним захисником “схеми” виступила двозначнiсть етнонiмiки. Грунтуються великодержавнi етнонiмiчнi спекуляцiї на пiдмiнi за формою i змiстом термiнологiї: замiсть слова “Русь” – нововигаданим термiном “Древнерусское государство”, замiсть етнонiма “русин” – нововигаданою назвою “древнерусская народность”. У росiйськiй iсторiографiї вiддавна стало звичним перекручувати схiднослов’янськi етнонiмiчнi назви на свiй лад. За влучним спостереженням О. Толочка, використовується тут “прийом переназивання”. “У такий напрочуд економний спосіб створюється потрібна ілюзія. Переназивання є лише частковим способом більш загального прийому присвоєння” . Ось, для прикладу, часто вживанi назви, що стосуються епохи Київської держави в росiйськiй науковiй лiтературi: “Киев – первая русская столица”, “единый русский народ киевских времен”, “тысячелетие русской литературы”, “начальный период русской истории”, “русские племена”, “Русская земля”, “русское государство”, “русский народ”, “русский язык” i т. д. Ще В. Ключевський покаянно визнавав, що цi термiни є некоректними, але “привычными словоупотреблениями”. “Однак щодо “привычных словоупотреблений”, то не такi вже вони i безневиннi. Термiни вживалися росiйськими вченими цiлком свiдомо з метою формувати загальну громадську думку про споконвiчнiсть неподiльностi схiднослов’янського, а значить росiйського суспiльства в його iмперських межах. Це вiдповiдало полiтичним iнтересам iмперiї” .
Характерно, що в росiйськiй мовi вiдсутня стародавня лiтописна форма “руський”, замiсть нього користуються новою грецькою, за фонетичним оформленням, назвою “русский”, а як вже говорилося, за невеликими графiчними розбiжностями ховаються iстотнi етнiчнi розбiжностi. Iншими словами, в росiйськiй мовi вiд слiв “Русь” i “Росiя” утворюється один прикметник – “русский” а слово “Русь” вживається як синонiм сучасної Росiї. Слова “древнерусский” i “русский” сприймаються як визначення одного i того ж народу на рiзних iсторичних етапах, а вiдмiннiсть слiв “давньоруський” i “український” створює враження, начебто йдеться про рiзнi етноси. Термiн “давньоруська народнiсть” застосовується “лише в україномовнiй лiтературi, але немає досi адекватного вiдповiдника в росiйсько- та чужомовнiй лiтературах, у яких термiн “древнерусская” ототожнюється з термiном “русская” . “Насправді, російські теоретичні і практичні політики не мають сильніших аргументів на користь того, що українці (малороси) – “тот же русский народ”, як не завжди щире, а ми скажемо – навмисне  жонглювання словами “Русь”, “русский” .
“Прийом переназивання” особливо відчутний в мовознавстві. “Омонімія визначень руської і російської мов, руського і російського народів (рос. русский язык, русский народ і аналогічно в інших мовах), що звичайно не усвідомлюється як така (яскрава і повчальна ілюстрація впливу мови на свідомість!). Звідси недиференційоване оперування терміном русский у двох об’єднувальних значеннях: а) “руський і російський” (пор., напр., “Словарь русского языка XI–XVIII вв.”) і б) “східнослов’янський” .
Про “древнерусскую народность” першим заговорив iсторик В. Мавродiн, якого справедливо називають iдеологом росiйського сталiнського iмперiалiзму . Однiєю з причин висунення iдеї  “давньоруської народностi” стало небажання далi дотримуватися тези: Київська Русь – спiльна колиска трьох братнiх народiв. “Для того, однак, щоб на практицi не урiвноправити три народи, було придумано твердження про єдину давньоруську народнiсть, мову, культуру” . Схiднi слов’яни в IX–XIII ст., на погляд Мавродiна, становили єдиний народ, одну “давньоруську народнiсть”, яка є спiльним предком росiян, українцiв, бiлорусiв – нових народiв, що виникли внаслiдок розпаду цiєї “давньоруської народностi” в XIV–XV ст. “Лише пiсля монгольського завоювання i наступного полiтичного роз’єднання окремих частин Русi видiлилися iз єдиної “русской” народностi, приблизно в XIV столiттi, самостiйнi народностi – українська, бiлоруська i великоросiйська” . Найчiткiше ця теорiя викладена в академiчних “Очерках истории СССР”, що вийшли на початку 50-х рp. “Iз окремих слов’янських племен склалася древньоруська народнiсть: iз неї згодом виросли великоруська, українська, бiлоруська, iсторична i мовна основа яких була єдиною (древньоруська народнiсть). Провiдна роль у цьому процесi належала росiйському народовi” . Незрозумiло, навiщо було виконувати росiянам провiдну роль у процесi утворення “давньоруської народностi”, щоб потiм її покинути? Чи предки лемкинь iз Пряшiвщини належали колись до того самого народу, що баби з Рязанi, або предки карпатського гуцула i мезенського “крестiянiна” – однi i тi ж? Iсторичнi факти заперечують мавродiнську концепцiю. “Крiм голослівних тверджень, Мавродiн не дав нiяких доказiв на пiдтримку своєї теорiї” . Науковi факти свiдчать “про глибоку iсторичну самобутнiсть українського народу, своєрiднiсть його культурно-етнiчного розвитку, який не зливався з росiйською етнiчною iсторiєю нi в другiй половинi I тисячолiття, нi на генетичних шляхах слов’ян у першiй половинi II тисячолiття. Усе це iстотно пiдриває теорiю “давньоруської народностi”, яка залишається без власних генетичних джерел у слов’янськiй iсторiї I тисячолiття нашої ери, доводить грубу полiтичну тенденцiйнiсть тлумачення схiднослов’янської iсторiї 6–13 ст. як росiйської, “русской” . Непереконливi причини розпаду “давньоруської народностi” через татарську навалу. “Сам результат розпаду Київської Русi, що остаточно визначився пiсля монголо-татарського завоювання i привiв до утворення бiлоруського, росiйського i українського народiв, вказує на те, що етнiчнi процеси в середовищi окремих культурно-мовних груп, навiть у перiод iснування одної держави, були мiцнiшими i дiяли стабiльнiше, нiж загальнi полiтико-економiчнi. Схiднi слов’яни, розкиданi на величезних просторах, роз’єднанi природними бар’єрами (непрохiднi лiси, болота, брак сухопутних шляхiв), нiколи не почували себе одною етнiчно-мовною спiльнiстю i нiколи її не вiдстоювали” .
1951 p. у Москвi вiдбулася теоретична конференцiя на тему “давньоруська народність”. Провiднi фахiвцi з руської iсторiї В. Зимiн, В. Пашуто, Б. Рибаков, О. Сидоров та iн., якi виступили тодi на нiй з доповiдями, вiдкидали теpмiн “давньоруська народнiсть”. Один iз дискутантiв О. Санжаєв висловив їх спiльну думку: “У Київськiй Русi iснували три окремi схiднослов’янськi єдностi, якi в наступнi вiки дали початок трьом братнiм слов’янським народностям: росiйськiй, українськiй та бiлоруськiй. Якби в Київськiй Русi племiннi вiдмiнностi та дiалекти стерлися до нiвелюючого рiвня, то жодна монгольська навала, жодне феодальне роздрiблення не змогло б привести до виокремлення iз єдиної давньоруської народностi трьох хоча  й  спорiднених, але вiдмiнних народiв” .
Iснування єдиного схiднослов’янського народу як “спiльного предка” означало б, що цей “народ” генетично повнiстю увiйшов до складу всiх схiднослов’янських етносiв. Однак навiть ортодоксальнi росiйськi вченi визнають, що не вся сукупнiсть схiднослов’янських племен є фiзичним предком кожного з трьох народiв, а лише окремi частини її. Тобто кожний iз трьох сучасних народiв має свої окремi родоначальнi племiннi угруповання, якi й стали його фiзичною основою.
Теперiшнi iсторики говорять, що “теза про iснування в епоху раннього середньовiччя єдиної давньоруської народностi викликає ряд заперечень… Звертають увагу на труднощi розвитку iнтеграцiйних процесiв на такiй великiй i порiвняно мало заселенiй територiї, як Схiдноєвропейська рiвнина, на iснування помiтних вiдмiнностей у матерiальнiй культурi населення окремих районiв, на те, що мовнi вiдмiнностi мiж окремими групами схiдних слов’ян були, мабуть, значно глибшими, нiж це припускали ранiше. Серед iнших доказiв не останнє значення має i той факт, що в лiтописаннi домонгольських часiв термiном “Русь” означається i в цiй якостi протиставляється iншим схiднослов’янським землям, територiя середнього Поднiпров’я” . Учасники московської дискусiї 1951 p. доказували, що не мiг iснувати єдиний давньоруський етнос, якщо територiя Київської держави сягала на пiвднi Чорного моря, на заходi  –  Вiсли, на пiвночi – Балтiї, а на сходi – Клязьми. Окрiм того, до складу Київської держави входила велика кiлькiсть неслов’янських племен. “Дивно i непереконливо звучить поширене навiть у науковiй лiтературi твердження, що київська культура була рiвною мiрою витвором усiх схiднослов’янських племен вiд Тмутараканi на пiвднi до Бiлого моря на пiвночi, вiд Карпат на заходi до Верхньої Волги на сходi. Тобто, в твореннi канонiчних зразкiв київської архiтектури (Десятинна церква, Софiя Київська), лiтописання (“Повiсть минулих лiт”), лiтератури (“Повчання дiтям” Володимира Мономаха, “Слово о полку Iгоревiм” тощо) XII ст. київська метрополiя вiдiграла не бiльшу роль, нiж слов’янськi колонiсти, якi на той час з’явилися у глухих лiсах Пiвночi Схiдної Європи. Абсурднiсть цього твердження ще очевиднiша, коли врахувати той неспростовний факт, що переважна бiльшiсть вищезгаданих шедеврiв творилася безпосередньо в Києвi або в iнших мiстах Пiвденної Русi. У канонiчних зразках давньоруської лiтератури фiгурують iсторичнi та культурнi дiячi, а також простi мешканцi саме руського Пiвдня” .
Найслабшим доказовим мiсцем “давньоруської етнiчної спiльноти” є час її розпаду. Цей розпад мусив вiдбутися лише в межах XIV–XV ст., а докази на пiдтвердження цього вiдсутнi. I зовсiм незрозумiло, “чому утворилося лише три народи, а не стiльки, скiльки було князiвств” .
Пiдступний iсторичний мiф Мавродiна схвалили Сталiн i секретар з iдеологiї Суслов, а це тодi означало, що термiн “давньоруська народнiсть” зробився полiтичною догмою. 1954 р. опублiковано схваленi iдеологiчним вiддiлом ЦК КПРС “Тези про 300-рiччя возз’єднання України з Росiєю (1654–1954)”. Це був канонiчний варiант партiйної версiї iсторiї України. У тезах говориться, що українцi та росiяни – братнi, єдинокровнi народи,  якi походять вiд спiльного кореня – “давньоруської народностi”, яка в IX ст. створила їхню спiльну колиску – Київську Русь. За “Тезами”, всi три схiднослов’янськi народи мали на старокиївську спадщину однаковi права. На практицi в росiйських публiкацiях цi права iгнорувалися. Курси iсторiї лiтератури пiд назвою “древняя русская литература” без застережень об’єднували письменство Київської держави IX–XIII ст. з московським XIV–XVII ст. Те ж стосується iсторiї мистецтва, права, мови тощо. “Тези” не мали нiчого спiльного з марксистським поглядом на класову боротьбу як на рушiйну силу iсторiї. “Це було своєрiдне резюме української iсторiї, написане з цiлком телеологiчних позицiй: довести, що iсторiя України до 1654 р. була пiдготовкою до “возз’єднання з Росiєю”, а пiзнiше становила перехiд вiд “дружби двох великих слов’янських народiв” до “непорушної дружби народiв СРСР”, очолених росiйським “старшим братом”. “Тези” стали обов’язковими для всiх радянських марксистiв, але лише в Українi їх розглядали як незаперечну до найдрiбнiших подробиць директиву, важливiшу навiть вiд висловлювань Маркса i Ленiна” . Через засоби масової iнформацiї, школу, наукову, популярну i художню лiтератури їх широко, наполегливо та невпинно розповсюджували, щоб перетворити у невiд’ємний елемент iсторичної свiдомостi. Українською та бiлоруською мовами не мiг з’явитися найменший текст стосовно Русi, без згадки про освячувану тезами мавродiнську давньоруську народнiсть. “Адмiнiстративно насаджувана концепцiя давньоруської народностi, що начебто була далекою попередницею єдиного радянського народу, пiдживлювала iлюзiю органiчної єдностi росiйської держави, приховуючи її iмперську суть. При цьому експансiя Москви на українськi землi набирала “пристойного вигляду” возз’єднання “єдиного руського народу” . Як цілком слушно зауважує дослідник М. Рябчук: “Російські колонізатори трактують український народ як “побічний продукт історичного розвитку”, таке собі “історичне непорозуміння”, результат “зовнішньої інтриги” (польсько-німецько-австрійсько-угорсько-жидівської), тимчасом як росіяни є коли не єдиним, то принаймні головним спадкоємцем Київської Русі, “великим народом” (“богоносцем” в царські часи), “оплотом світового революційного руху” в часи совєтські, тобто народом зі спеціальною історичною місією – об’єднати довкола себе усіх слов’ян (“слов’янофільство”), європейців і азіятів (“євразійство”), весь світ (більшовицька “світова революція”)” .
Хоча давньоруську народнiсть проголошено спiльним етнiчним предком трьох слов’янських народiв, але “насправдi вона квалiфiкується лише як росiйський етнос – “русские”, “русский народ” i т. д. “Єдиний корiнь” (“давньоруська народнiсть”) виявляється на практицi не нашим коренем, а “спiльний предок” – зовсiм не спiльним, а лише предком росiйського народу” .
На початку 70-х рp. минулого століття секретар ЦК Компартiї України Маланчук заборонив згадувати термiн “Київська Русь”. У шкiльний курс iсторiї в Україні вводився новий термiн “давньоруська держава”. Новий термiн нав’язувався українським школярам i студентам, щоб не залишити в їхнiй iсторичнiй свiдомостi навiть спомину про iснування якоїсь окремої Київської Русi та її народу. Так вiд високопоставлених придворних монархiстiв Карамзiна та Погодiна до високопоставленого комунiста Маланчука простяглася iдеологiчна лiнiя заперечення iснування українського народу в княжу Київську добу.
Директор Iнституту етнографiї СРСР iсторик М. Бромлей вигадав на зразок термiнiв “югославський народ”, “чехословацький народ” ще iнший етнонiмiчний термiн “радянський народ”. Мав цей “народ” утворюватися з рiзних етносiв, але спiльним для нього мала бути, зрозумiло, росiйська мова. Тобто, як “давньоруська народнiсть”, так i “радянський народ” мав бути, по сутi, синонiмом росiйського народу. Пропагандивний мiф про “нову етнiчну спiльність радянський народ” постав  як  спроба iдеологiчно обгрунтувати асимiляцiю передусiм українцiв та бiлорусiв. Узагалi, термiн “давньоруська народнiсть”, за задумом його авторiв, забирав в українцiв та бiлорусiв минуле, а термiн “єдиний радянський народ” – майбутнє. У річищі цієї ідеологеми українцям викладалась історія (своя і російська, а точніше – російська з відповідно підібраними й проінтерпретованими домішками своєї), з’ясовувалась сучасність (колоніальна залежність як щасливе “братерство”) й окреслювалось майбутнє (точніше – відсутність майбутнього, зникнення чи, пак, “злиття” як верховне благо для химерної “недонації”)” .
Спираючись на псевдонаукову теорiю давньоруської народностi як колиску трьох схiднослов’янських народiв, “дехто в Москвi i тепер вважає Київську Русь першою Росiйською державою, а українськi землi – невiд’ємною частиною єдиної i недiлимої iмперiї” . Взагалі, певні кола в тій самій Москві досі вболівають за радянською імперією. “Ота російська “тоска” за величною та могутньою імперією, ота ностальгія за втраченою великодержавністю,  оте  голосіння над так званими “осколками” (саме так росіяни дивляться на колишні свої “республіки”) міфічного свого “тысячелетнего государства” (адже Московщину навіть із великою натяжкою не можна було б назвати сьогодні спадкоємицею нашої Київсько-Руської держави), – усе це, на жаль, розгортається нині не просто на психологічному рівні. Психологічну певну якусь “розгубленість” росіян можна було б у цьому контексті навіть якось по-людському збагнути (згадаймо, якою травмою для свідомості німців обернулася втрата ними колоній після I-ої світової війни та Версаля). Однак у даному разі ідеться про ту російську “ностальгію” за втраченою імперією, котра безпосередньо проектується на площину кремлівської політичної пракстології та стратегічних інтенцій Кремля” . Посилаючись на колись нiбито єдиний давньоpуський наpод, сучаснi пpихильники “єдиної та недiлимої” намагаються збеpегти iмпеpiю, за pекомендацiями О. Солженiцина, бодай в межах її слов’янського ядpа. Згадуються тут слова Леніна: “Черносотенцы и их лакеи называют Россию великой славянской державой вероятно только потому, что в этой великой державе практикуется самое великое угнетение славянских народностей” . Як пише сучасний київський дослідник, “передусім варто звернути увагу на живучість класичного імперського міфу про Київську Русь як таку собі прото-Росію, та про єдиний “(давньо)руський” народ, від якого несприятливі історичні обставини відкололи українську і білоруську гілки – котрі, однак, весь час прагнули і досі прагнуть з’єднатися знову з “загальноруським” деревом – усупереч своїм “націоналістичним” елітам. У незалежній Україні цей міф перестав бути офіційним і значною мірою втратив впливовість, хоч і не зник остаточно. У полегшеному, утилітарно-пропагандистському вигляді він побутує ще серед частини еліт  –  у розмаїтих квазі-політологічних концепціях на кшталт “православно-слов’янської спільноти”, “євразійського простору”, “інтеграції  в  СНД” тощо” .  Пpоте, очевидно, за pозвалом Радянського Союзу i кpахом комунiстичної iдеологiї pано чи пiзно надiйде поpа вiдкинути iмпеpський мiф пpо вигадану давньоpуську наpоднiсть.
Однак цей процес проходитиме непросто, оскільки в сучасній російській історіографії уже виразно сформувалася тенденція, відповідно до якої українцям і білорусам відмовляється в їх етнічній самобутності, а, отже, і в праві на створення національних суверенних держав. Яскравими виразниками цієї тенденції є московські науковці С. Самуйлов  і О. Дугін . Щоправда, й українські вчені не залишаються в боргу, свідченням чого є грунтовна монографія Василя Кременя і Василя Ткаченка “Україна: шлях до себе” , в якій доказово і переконливо розвінчуються українофобські інсинуації і перекручення.

"Украдене ім'я" - Є.Наконечний ч.6/1

VI. “ДРЕВНЕРУССКАЯ НАРОДНОСТЬ”
Скориставшись послабленням царської цензури, Михайло Грушевський 1904 р. опублікував свою знамениту розвідку “Звичайна схема “русскої” iсторiї й справа рацiонального укладу історії східного словянства” . У цій невеликій за обсягом праці здійснено “сміливий i ґрунтовний нарис розмежування великоруського та українського історичних процесів” . Тема розмежування вказаних процесiв належала i досі належить до найвагомiших проблем української історіографії. “Ключовою проблемою історії Східної Європи взагалі та України i Росії зокрема є культурно-історична спадщина великокняжого Києва. Об’єктивне вирішення цього питання – обов’язкова передумова побудови міцного iсторичного фундаменту незалежної України” .
У своїй розвiдцi М. Грушевський пiддав рацiональному аналiзовi традицiйну “звичайну схему” iсторiї Росiї, або, точнiше, iсторiї Схiдної Європи, яку на початку XIX ст. систематизував лiтератор, журналiст i офiцiйно придворний iсторiограф М. Карамзiн. Великодержавна схема нащадка татарського мурзи – Карамзiна – значною мiрою спиралася на мiфологiчнi уявлення московських церковних книжникiв XV–XVI ст.  Передусiм на уявленнях митрополита Макарiя, викладених у мiфотворчiй компiляцiї “Книга Степенная царского родословия” . Великий вплив на Карамзiна мав “Синопсис” Iнокентiя Гiзеля. З особистих кон’юнктурних мiркувань у “Синопсисi” Гiзель “зобразив московське царство спадкоємцем Київської Русi” .
“Схема” Карамзiна, побудована на середньовiчнiй генеалогiчно-династичнiй iдеї панiвної верхiвки та на постiйному змiшуваннi етнонiмiчних понять “Русь” i “Россiя”, мала величезний вплив на подальший розвиток росiйської iсторiографiї . Майже двiстi рокiв основнi її догми через белетристику, пресу, а головне – через школу, церкву, армiю втовкмачувалися у свiдомiсть як росiян, так i українцiв i бiлорусiв. На “звичайну схему” орiєнтувалися i продовжують безкритично орiєнтуватися iноземнi iсторики. “До цiєї схеми через довге уживання звикли, а шкiльна традицiя її скрiпила” . М. Карамзiн виробив не умоглядну кабiнетну концепцiю, а дiйовий мiф росiйської державної iдеологiї. Фактичний бiк справи не привертав його особливої уваги – Карамзiна цiкавив лише заданий загальний хiд подiй . Для росiйської iсторiографiї, попри драматичнi державнi і полiтичнi пертурбацiї, схема Карамзiна загалом залишається i досi недоторканою “священною коровою” . Відомо, що панівнi кола Росiї постiйно намагалися iмперсько-iсторичними мiфами впливати на душi поневолених народiв, зокрема українського. Полiтологи вiдзначають, що росiйська держава протягом вiкiв мала iдеократичний характер, тобто влада в Росiї спиралася не на систему законiв, а на певну систему iдей: самодержавство, православ’я, панславiзм, марксизм-ленiнiзм, євразійство тощо. Iдеократична держава вiдводить чiльне мiсце iсторiографiї: остання має навчати, пояснювати й виправдовувати дiї полiтичного режиму. Багатотомна карамзінська “История Государства Российского” була написана саме в потрiбному царизмові iдеократичному дусi. Свою працю Карамзін вiрнопiддано присвятив “Государю императору Александру Павловичу, самодержавцу всея России”, а передмову розпочав пiдлещувальним зворотом: “Всемилостивейший Государь!”. На вихiд “Истории” Карамзiна свого часу вiдгукнувся дошкульною епiграмою Пушкiн:
В его “Истории” изящность, простота
Доказывает нам, без всякого пристрастия,
Необходимость самовластия –
И прелести кнута.
Княжу Русь М. Карамзiн, не вагаючись, декларативно оголосив першою росiйською державою. “Праукраїнська за канонами європейської iсторiї держава Київська Русь була оголошена iмперськими iсториками першою росiйською державою” . Сам Карамзiн, як i тогочасний росiйський дворянський стан, нi українцiв, нi бiлорусiв не визнавав окремими народами. Такий погляд, як вiдомо, панував офіційно до кiнця царської iмперiї. “У зовсiм винятковiм становищi знаходилися в Росiї українцi, саме iснування яких як народу владою заперечувалося” .
“Звичайна схема” – цей “возвышающий обман” – грунтується на засновках, що правонаступницею полiтичної та культурної спадщини Київської держави була Москва та що назви “Русь” i “Росiя” означають одне i те ж. Грушевський, аналiзуючи карамзiнську схему, встановив, що вона є комбiнацiєю кiлькох суперечливих понять: iсторiї державної органiзацiї Росiї, iсторiї того, що вiдбувалося на територiї Росiї, iсторiї трьох схiднослов’янських народiв i, нарештi iсторiї росiйського народу . Сконструйована “звичайна схема” в алогiчний, химерний спосiб: спочатку розглядається iсторiя Середнього Поднiпров’я та прилеглих причорноморських степiв i Криму за двi тисячi рокiв, до другої половини XII ст. Вiдтодi хiд подiй у Поднiпров’ї зненацька обривається, iсторична сцена раптово мiняється i до розгляду, за висловом Грушевського, несподiвано “пришивається” Залiське Межирiччя. Iнша земля, iнша природа, iншi етноси. Iнтерес до Поднiпров’я стрiмко згасає, подiї на цiй територiї стають для Карамзiна другорядними i малоцiкавими.
Для офiцiйного придворного iсторiографа, яким був М. Карамзiн, об’єктом iсторичного вивчення були передусiм панiвнi династiї. У Руськiй державi панувала княжа династiя Рюриковичiв. Одна з гiлок цiєї розгалуженої династiї (молодшi Мономаховичi) стала з 1150 р. правити на Залiссi аж до остаточного її припинення 1598 р., коли помер цар Федiр Iванович. На абстрактнiй генеалогiчнiй iдеї, пiдкреслює Грушевський, на iдеї династичної спадковостi Рюриковичiв побудованi всi претензiї “звичайної схеми” на полiтичну та культурну спадщину Київської держави. Поняття народностi пiдмiнено тут династичним принципом. За такою логiкою, австрiйцi та iспанцi це – “габсбурзька народнiсть”, з єдиною iсторiєю, бо в Австрiї та Iспанiї столiттями панувала та сама Габсбурзька династiя.
Змiшавши рiзнi територiї та рiзнi етноси, “схема” залишає усi три схiднослов’янськi народи без достовiрної iсторiї своїх коренiв, зокрема, “зiстається без початку й iсторiя українсько-руської народностi” . А iсторична доля бiлоруського народу залишається взагалi поза рамками карамзiнської “схеми”. Важливою пiдставою “схеми” є недиференцiйоване поняття “Русь-Россiя”. За графiчною розбiжнiстю у написаннi цих двох слiв прихована істотна етнiчна розбiжнiсть.
Грушевський, а за ним майже всi українськi iсторики вважають етнiчний фактор важливiшим вiд династично-полiтичного.
Аналiзуючи претензiї “звичайної схеми” на спадщину Київської держави, Грушевський подає таке образне порiвняння: “Володимиро-Московська держава не була анi спадкоємницею, анi наступницею Київської, вона виросла на своїм коренi, i вiдносини до неї Київської можна скорше прирiвняти, наприклад, до вiдносин Римської держави до її гальських провiнцiй, а не преємства двох народiв в полiтичному життi Францiї” . Iсторик Домбровський зробив iнше порiвняння: “Включення доби Київської Руси до московсько-росiйської подiбне до того, як би, теоретично беручи, португальськi iсторики починали iсторiю Португалiї вiд заложення Риму легендарним Ромулем i Ремом тiльки тому, що територiя пiзнiшої Португалiї належала до колонiй античного Риму” .
Як Стародавнiй Рим романiзував свої варварськi провiнцiї, так княжа Русь русинiзувала свої пiвнiчнi землi. Потужний вплив Риму на периферiю iмперiї спричинився до утворення романомовної групи народiв. Аналогiчним був вплив київської метрополiї. “У Київськiй Русi культурнi впливи метрополiї поширювалися на провiнцiї державною церковнослов’янською мовою. Нею ж провiнцiї сприймали з Києва державну релiгiю – православ’я” . Подiбнi порiвняння серед росiян викликають гостре несприйняття, на межi шоку, бо спричиняють кризу нацiональної свiдомостi. “Страшно, что Россия – что-то другое, не то, что мы себе напридумали”, – вирвалось якось у Солженiцина . “Багатьом iз читачiв-великоросiв точка зору М. С. Грушевського може здатися парадоксальною, тому що руйнує звичне уявлення про “єдину” iсторiю “єдиного русского народа” . Вiдомо, що “росiйська iсторiографiя, росiйська наукова та популярна лiтература нiколи не вiдмежовують iсторiї росiйського народу вiд епохи Київської Руси та попереднього перiоду – не вiдмежовують нi термiнологiчно, нi концепцiйно” .
Якщо визнати Київську державу Русь – за державу предкiв не росiйського, а українського народу, то офiцiйна росiйська полiтична iдеологiя, культурнi стереотипи, православно-церковна доктрина вимагатимуть докорiнної переоцiнки, з вiдповiдними наслiдками. У відриві від Києва вся російська культурна традиція втрачає свої корені. Зовсiм iншого тлумачення набирає тодi процес формування росiйського народу, iнакшим буде тодi початок росiйської державностi, церкви, росiйської мови, росiйської лiтератури, мистецтва, права тощо. Тодi росiянам доведеться, так би мовити, переписати свою метрику, помiняти паспорт i скласти нову бiографiю.
Хоча “звичайна схема” М. Карамзiна була для великодержавникiв вельми привабливою, але з плином часу “саме життя зробило в нiй прориви” . На зламi XIX ст. iсторiографiю i загалом гуманiтарнi науки, а також лiтературу та мистецтво охопив новий плодотворний iдейний рух Європи – романтизм. В iсторiографiї принципи романтизму поставили в центр уваги народ як найважливiший об’єкт iсторичного розгляду. Не iсторiя панiвних династiй, не генеалогiї князiв, царiв та iмператорiв, як було в Карамзiна, а iсторiя народу стала для дослiдникiв романтичної школи предметом вивчення. Романтики вважали, що сучасний стан кожного народу є продуктом повiльного i тpивалого iсторичного розвитку, а тому необхiдно вивчати своєрiднiсть кожного народу, його мову, культуру, побут, ментальнiсть. Людство складається з народiв, проголосили романтики, а кожен народ є витвором Божим, кожен народ має священне право на власну державу. Тому iдеалом справедливого полiтичного облаштування для романтикiв були не багатонацiональнi iмперiї, а окремi нацiональнi держави, а сама нацiя – найвищою природною формою об’єднання людей. Романтизм захоплювався народною творчiстю, народними звичаями, народним мистецтвом, переказами, iсторичними пiснями. У науковому світлі етнографії та фольклористики самобутність та окремішність українців від росіян, поляків, угорців, румунів і т. д. стала для романтиків дедалі більш очевидною. Микола Костомаров згадував ту епоху: “Любов до малоросійського слова все більше і більше захоплювала мене; мені було прикро, що така чудова мова залишається без будь-якої літературної обробки і зверх того зазнає зовсім не заслуженої зневаги. Я всюди чув грубі вибрики і насмішки над хахлами не тільки від великорусів, але навіть і малорусів вищого класу, які вважали дозволеним знущатися над мужиком і його способом виразу. Таке ставлення до народу і його мови мені здалися приниженням людської гідності” . Україна з її багатющим фольклором, героїчним минулим стала для романтикiв втраченою ідилічною Аркадiєю. Зачарованість чужинців небаченою красою і неймовірним багатством нашого фольклору створила в XIX ст. в польській і в російській літературах своєрідні напрями, які умовно назвали саме “українськими школами”. Знаменитий німецький теоретик романтизму, ідеолог руху “Sturm und Drang” Йоганн Гердер в “Щоденнику подорожі” (1846) натхненно провіщав: “Україна стане новою Грецiєю – в цiй країнi чудовий клiмат, щедра земля, i її великий музично обдарований народ прокинеться колись до нового життя. Її кордони будуть простягатися до Чорного моря і звідтам по всьому світу” . Польський поет Адам Мiцкевич назвав Україну “столицею лiричної поезiї, звiдси пiснi розходяться на всю Слов’янщину” .
Започаткований романтиками бурхливий розвиток порiвняльних етнографiчних дослiджень привiв до того, що вiдмiннiсть українського фольклору, а за ним i укpаїнського народу вiд росiйського зробилася очевидною.
Відомим українським діячем доби романтизму був Пантелеймон Куліш – письменник, історик, етнограф, літературний критик, публіцист і громадський діяч, автор українського правопису. Він належав до Кирило-Мефодіївського братства, дружив із Шевченком, Костомаровим, Гулаком та іншими братчиками. 1858 р. Куліш написав приватного листа до слов’янофіла С. Аксакова, в якому розкриває справжні погляди на російсько-українські взаємини свого оточення. “Слова мои кажутся иногда резким криком потому, что им не предшествовали свободные объяснения с читающим обществом; что свободы слова мы, Малороссияне, лишены более, нежели какая-либо народность в Русской Империи; что мы поем свою песню на земле чуждой… Мы имеем против себя не одно Правительство, но и ваше общественное мнение. Мы имеем против себя даже собственных земляков-недоумков. Нас горсточка, хранящих веру в свою будущность, которая, по нашему глубокому убеждению, не может быть одинакова с будущностию Великорусского народа. Между нами и вами лежит такая же бездна, как между драмой и эпосом: и то и другое великие создания божественного гения, но странно желать, чтобы они слились в один род! А ваше общество этого желает и в это слепо верует. Ваше общество думает, что для нас клином сошлась земля в Московском царстве, что мы созданы для Московского царства, а пожалуй, что Московское царство создаст нашу будущность… Да если б можно было писать по-искендеровски, то каждая оскорбляющая вас фраза превратилась бы в биографический, этнографический или социальный трактат, и целая литература образовалась бы из нашего несогласного с вашим воззрения на то, что теперь обсуживается в назидание всей Русской земли по-Московски и Петербургски. Это время настанет-таки, но настанет тогда, когда нас не будет уже на свете… мы храним завет свободы нашего самостоятельного развития” .
Інший діяч епохи романтизму, приятель Шевченка і Куліша, видатний історик М. Костомаров в “Автобіографії” писав про свій шлях через романтизм до патріотизму: “Меня поразила и увлекла неподдельная прелесть малорусской народной поэзии: я никогда и не подозревал, чтобы такое изящество, такая глубина и свежесть чувств были в произведениях народа, столько близкого ко мне и о котором я, как увидел, ничего не знал” .
Українськi дiячi доби романтизму опублiкували таку кiлькiсть праць з етнографiї, фольклору, мовознавства та iсторiї, що сумнiви щодо iснування окремого українського народу серед інтелігенції розвiялись остаточно. “Під впливом романтизму, що розбуджував любов до рідної старовини, народного побуту і рідної природи, наприкінці XVIII сторіччя в Малоросії з’явився українофільський рух, першопочатково далекий від політики, який не йшов далі ідеалізації малоросійського народного побуту і малоросійської старовини” . Як зауважив О. Прiцак, саме пiд впливом романтизму в середовищах Харкiвського та Київського унiверситетiв виникла як iнтелектуальна iдея новiтня концепцiя окремiшностi українського народу .
Вважати неiснуючим народ, який створив понад триста тисяч пiсень, зробилось неможливим. “Наша пісня свідчить усьому світові про високу духовну культуру нашого народу, вона свідчить про окремішність нашої нації та про її відмінність від сусідніх народів, з чого виходить, що наш великий нарід, будучи окремішним і маючи власну високу культуру, має повне право на своє власне державне життя” . Iз середини XIX ст. для не заслiплених офiцiйною пропагандою росiйських учених наростало розумiння, зокpема на тлi нових полiтичних подiй (дiяльнiсть Кирило-Мефодiївського товаpиства, українофiльський pух), що “малороси” – це окремий народ, з власною iсторiєю. А раз нема карамзiнської “общеруської народностi”, то не було общеруської iсторiї. Постало питання про час виникнення “малоросiв” i “великоросiв”, про мiсце в їхнiй спадщинi Київської держави. Порушення цих питань з появою “Iсторiї Русiв” поклало початок гострим дискусiям. Для прихильникiв “схеми” Карамзiна неприємним вiдкриттям став i той факт, що основна етнiчна територiя Київської Русi збiгається з українською (“малоруською”) етнiчною територiєю, аж нiяк не з росiйською. “Яким чином у рамках російської історії пояснити той парадоксальний факт, що серцевинні землі Русі без усяких видимих причин були втрачені і політичний центр держави перемістився далеко на північно-схід?” . Зi шкiльної лави знали, наприклад, що Київ, Чернiгiв, Переяслав споконвiку були росiйськими. Тепер з подивом i збентеженням з’ясували, що цi мiста – українськi. Ці подив i збентеження існують і досi. Сучасна вологодська туристка “щиро дивується, милуючись золотоверхою Софiєю: ”I как ето хахли iзловчiлiсь захватiть наш iсконно русскiй город?” .
Щоб врятувати ситуацiю, продовжити справу Карамзiна, iсторик М. Погодiн (згодом приєднався мовознавець О. Соболєвський) винайшов оригiнальний хiд, схожий на рокiрування у шаховiй грi. Вiн створив теорiю, згiдно з якою корiнними жителями Київщини проголошувалися саме росiяни (“великоруси”). Цих росiян, мовляв, пiсля 1240 р. витiснили на пiвнiч монголо-татари, а спорожнiлi землi заселили натомiсть українськi прибульцi з Волинi й Галичини . Виходило, що росiяни в сучасному етнiчному виглядi iснували вже у Київськiй Русi, а українцi нiбито не мають жодної пpичетностi до київського перiоду iсторiї. За своїм полiтичним змiстом ця концепцiя була вiдкрито великодержавною i вповнi вiдповiдала полiтицi царського уряду стосовно Малоросiї .
Для пiдтвердження зв’язку мiж Київською державою та Росiйською iмперiєю уже не вистачало династичного аргументу про спiльних Рюриковичiв. “Погодiнська гiпотеза була викликана хвилею “народности”. Вона стала потрібною в тiй добi, коли “народнiсть” треба було додати до православiя й самодержавiя, як третiй рiвнорядний елемент” . Полемізуючи з М. Максимовичем, Погодін заперечував проти визнання малоросійським того, що, мовляв, належить великорусам споконвіку . “Тим самим він свідомо чи ні визнавав саму можливість такої дільби і заперечував, по суті, концепцію безумовної єдності “трех русских племен” .
Погодін, який бачив поширення визвольних ідей, лякав українців, що коли вони здобудуть незалежність, то “Малороссиянам с каким-небудь Хмельниченком или Голопупенком ничего не останется делать, как, почесывая затылок, обратиться к тому же москалю, к тому же кацапу, и, поклонившись низко, сказать: помоги, братенько! Ляхи, вражии дети, одолевают нас; мы виноваты перед тобою, сдурили; впередь не будем, слуги твои, братья и други” .
Незважаючи на свою недоречнiсть, гiпотеза Погодiна-Соболєвського була такою привабливою для росiйських iсторикiв, що її прийняли загалом без особливих застережень . У дискусiї, яка за iнiцiативою українських вчених, розгорнулася навколо погодiнської гiпотези, взяли участь М. Максимович, Б. Антонович, П. Житецький, А. Кримський, I. Ягiч, О. Шахматов та iн. О. Шахматов дав цiй гiпотезi нищiвну оцiнку: “Ми повиннi якнайрiшучiше вiдкинути думку, нiби Київщина була в старовину заселена не предками сучасних малоросiв, а предками сучасних представникiв iнших руських народностей. Шукати в X–XI сторiччях над Днiпром великорусiв цiлком даремне, бо великоруська народнiсть – нового походження” . Проти погодiнської теорiї гостро виступив Т. Шевченко в поезiї “Стоїть в селi Суботовi”.
Треба сказати, що вiдмовити гiпотезi Погодiна в оригінальностi не можна, однак iнакше стоїть справа з доказами. “Враховуючи вiдсутнiсть суцiльних мiграцiй протягом IX–XIII ст. i загальну сталiсть населення, при якiй лише в окремих та обмежених хронологiчно районах мали мiсце частковi зрушення i перемiщення, можна твердити, що в процесi етнiчної агломерацiї традицiя генетичної спадковостi мала значення основного фактору, i що, отже, предками кожного з трьох сучасних схiднослов’янських народiв було передусiм населення тих земель, якi в пiзнiшi часи утворили їх етнiчнi територiї” .
Отож, те, що переселятися з Півдня на Залісся не було жодної рації, випливає з тодішньої історичної ситуації. Завоювавши Залісся, щоб зміцнити своє панування, монголи робили часті спустошливі походи на цю територію. Упродовж перших 20–25 років монголо-татари провели чотирнадцять походів на Залісся. “У сукупності свідчень письмових джерел і археологічних матеріалів виникає картина вкрай тяжких наслідків монголо-татарської навали XIII ст. для сільських місцевостей Північно-Східної Русі. “Татарські раті” спустошували сільські місцевості. У вогні наскоків гинуло населення, руйнувалися сільські господарства. Жителі гинули від татарських шабель, вмирали від голоду і хвороб. Чимало домонгольських поселень у районах, які зазнали наскоків “татарської раті”, стали обезлюдненими. Рілля заростала лісом. Археологічно це явище підтверджується масовим спустошенням у XIII ст. домонгольських поселень на території Північно-Східної Русі” .

Продовженя книги Є. Наконечного ч.3

III. РУСЬ ЕТНІЧНА АБО “ВУЗЬКА”
У часи розквіту, за могутніх князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого, держава Русь була найбільшою в Європі, охоплюючи територію від Закарпаття до Волго-Окського межиріччя, від Тмутаракані на березі Азовського моря до хвиль Балтійського моря. Населення, що проживало на цій величезній і географічно розмаїтій території, існувало не в однакових господарських умовах. Середньовічна людина, звісно, ще дуже значною мірою залежала від природного середовища, від тих кліматичних обставин, у яких вона проживала. Історики Київської держави наголошують на вирішальному впливі природних умов у процесі її державотворення .
Як підкреслює О. Домбровський: “Вже саме явище, що історичний процес складається з трьох основних і універсальних у своєму засягу компонентів – часу, простору й людини, надає географічному факторові особливе значіння у складній композиції функцій історизму” .
Обширну імперію Рюриковичів ландшафтне середовище виразно ділило на окремі природні кліматично-рослинні зони. “Без сумніву, що територію в Європі, яка зайнята східним слов’янством, необхідно розбити на пояси, які розрізняються за властивістю клімату, ґрунтів і рослинного покриття, і трактувати кожний окремо” .
На півночі просторої Східноєвропейської рівнини, навколо Новгорода, розміщалася тайгова зона з прохолодним вологим кліматом, з переважанням хвойних лісів на бідних підзолистих ґрунтах. Далі, південно-східніше, в районі теперішньої Москви, розташована зона змішаних лісів з маловрожайними ґрунтами і значною площею боліт. За таких природних умов хліб у цій зоні лісів та боліт споконвіку родиться кепсько . На півдні, навколо Києва, пролягла зона Лісостепу зі знаменитими родючими чорноземами, а ще південніше, в Причорномор’ї, розлігся Великий Євразійський степ, що бере свій початок у Монголії, біля Великої Китайської стіни, і закінчується долиною Дунаю, біля Альпійських гір, тобто охоплює дві частини світу. Багато авторів дотримуються гіпотези про те, що батьківщиною індоєвропейців були саме українські степи” . “Багатий матеріал різноманітних джерел переконує нас у тому, що східнослов’янська державність визрівала на півдні, у багатій та родючій смузі Середнього Подніпров’я. Тут за тисячу років до Київської Русі було відоме хліборобство. Темп історичного розвитку на півдні був значно інтенсивнішим, ніж на далекій лісовій та болотистій півночі з їх пісними ґрунтами” . Як стверджують дослідники, “саме тут, в країні чорнозему, в смузі переходу лісу до степу, були наявні умови для швидшого розвитку культури порівняно з північною лісовою смугою” . Значне скупчення хліборобського населення, у порівнянні з сусідніми територіями, в дніпровському Лісостепу обумовлювалося якісно вигіднішими природно-географічними умовами. “Сприятливе для провадження сільського господарства та промислів поєднання Лісостепу і лісу, наявність розгалуженої річкової системи і запасів природних ресурсів поряд з іншими факторами сприяли також успішному розвитку виробничих сил і виробничих відносин, обумовлювали якісну різноманітність економіки цієї області” .
Лагідний помірний клімат півдня був (і залишився) додатковим економічним багатством, важливішим від природних копалин. Днів, сприятливих для вегетації рослин, наприклад, у районі Москви – 165, а в районі Києва – 200. Для заняття хліборобством додатковий місяць теплої погоди є вельми істотним. “Урожайність тих самих культур у Волго-Окському межиріччі і на Київщині відрізняється в декілька разів” . Коротко кажучи, на північ від благодатного київського Лісостепу земля є менш врожайною, підсоння – холодніше, світловий день – коротший.
За відсутності впорядкованих сухопутних шляхів важливим фактором у житті Русі були її водні артерії. На Східноєвропейській рівнині виділяються три воднокомунікаційні артерії (інколи ще виділяють додатково чотири) . Головною річковою артерією, а отже, хребетним стовпом транспортної системи Русі, був “путь із варяг у греки”. Цей шлях вів із Фінської затоки до озера Ільмень, звідти – де річками, де волоком – переходив у Західну Двіну, а звідтіля – до верхів’їв Дніпра, і Дніпром – до Чорного моря, а вже звідтам – до блискучих центрів європейської цивілізації – Греції (Візантії) та Риму (Італії). Існував конкуренційний річковий шлях, який вів через Мологу і Шексну на Волгу, з тих сторін простував до Каспійського моря, а звідти – до Кавказу і мусульманської Азії. Майбутня Суздальщина-Московщина утворилася саме на цьому другому річковому шляху, і ця геополітична обставина відігравала неабияку роль в її подальшому розвитку. Третьою річково-комунікаційною системою є річки Німан та Західна Двіна, що впадають до Балтійського моря. “Згадані три річкові системи мали вирішальний вплив на характер, культуру та національні аспірації українців, росіян і білорусинів. Недарма головні ріки – Дніпро, Волга та Двіна – відіграють якусь містичну ролю в історичному житті цих народів” . Усі водні системи Східної Європи сполучалися між собою. “Система верхнього Дніпра, – пише Михайло Грушевський, – в’яжеться дуже тісно з системою верхньої Волги, Західної Двіни й системою північних озер. Система Прип’яті – з системою Німана та Західного Буга і Вісли. Системи Десни – з системою Оки, середнім Поволжям та верхнім Подонєм, а Посемє і середні притоки Дніпра – Ворскла й Самара – близько зв’язані з системою Донця. В результаті маємо велетенську систему доріг, а її головні артерії збираються в середнім Подніпров’ї в його натуральнім центрі – старім Київі, що засів тут від початків людського життя на Дніпрових горбах, збираючи торговельні каравани з усіх головних Дніпрових притоків” . Річки неухильно притягували до себе поселенців. Саме тут, над річками, виникли перші руські міста. Уздовж більших річок, як головних торговельних шляхів, скупчувалося населення краю. “Порівнюючи наддніпрянський центр південносхідноєвропейської цивілізації з іншими цивілізаціями євразійських просторів, нагадаємо, що річковий фактор відігравав надзвичайно велику роль у ранньоісторичному процесі на території України. Подібно до значення Нілу, Євфрату й Тигру, Інду й Гангу, а також Жовтої Ріки – Гванг Го для території Єгипту, Близького Сходу, Індії й Китаю, Дніпро став центром цивілізації південносхіднослов’янських племен, а згодом суспільства Київської Русі. Дніпро був перш за все комунікаційно-торговельним чинником, а крім того – й оборонним, бо розташовані на Правобережжі оселі автохтонно-хліборобського населення мали значну охорону від номадизму зі Сходу. Дніпровська водна магістраль була також вікном на причорноморсько-середземноморський світ в економічно-культурному, а згодом і в політичному аспекті. Отже, ранньоісторичний процес на території України органічно пов’язаний з великою роллю Дніпра, яка позначалася й на дальших періодах історії Русі-України. Таке місце Славути в житті народу зробило його сакральним знаменом містичної символіки в історичній традиції, народній творчості й літературі русько-українського етносу” .
За підрахунками польського історика Генріха Ловм’янського, населення руської держави в Х ст. становило майже 4500 тис. осіб. Населення тодішньої Німеччини – 3500 тис., Польщі – 1225 тис. “Повість временних літ” подає докладний перелік слов’янських і неслов’янських племен, які проживали тоді в Київській державі. На заході, поблизу Карпат, проживали хорвати, над Бугом – волиняни (дуліби, бужани). Древляни, дреговичі розмістилися на правому березі Дніпра. Там же, на території сучасної Київщини, сиділи славнозвісні поляни, поряд над Десною – сіверяни. Над Дністром розташувалися оселі тиверців, над Південним Бугом – уличів. Територія розселення перелічених племен (а також їхні антропологічні риси) збігається з основною національною територією, а також, і це треба підкреслити, сучасними антропологічними типами українського народу. Радимичі, полочани жили на лівих притоках Дніпра, а житла в’ятичів доходили до Оки. Кривичі, центр яких був у Смоленську, доходили до верхів’їв Західної Двіни, а новгородські словени жили біля озера Ільмень. “Аналіз сукупності різних джерел – літописних, археологічних, лінгвістичних, антропологічних – дозволяє утворити досить виразну картину етнічної структури Русі в період її формування. Та Русь, що в IX ст. упевненими кроками вийшла на арену світової історії, виникла як об’єднання восьми великих “племенних союзів” (поляни, сіверяни, деревляни, дреговичі, радимичі, в’ятичі, кривичі, ільменські словени), кожний з яких, у свою чергу, складався з кількох (найбільше з шести) менших племінних груп” .
До складу Русі шляхом завоювань було включено землі багатьох неслов’янських – фінно-угорських і литовських племен. Літопис подає їх перелік: “А се суть инии язици, иже дань дають Руси: чюдь, меря, весь, мурома, черемись, морьдва, пермь, печера, ямь, литва, зимигола, корсь, норома, либь: си суть свой язык имуще, от колена Афетова, иже живут в странах полунощных” . Литовські племена заселяли прибалтійські терени, а фінно-угорські – всю північно-східну територію, в тому числі межиріччя Оки та Волги, тобто серцевину сучасної Росії, де не проживало жодне літописне слов’янське плем’я. З поданої літописцем картини ясно випливає, що “Київська держава була політичним, а не етнічним утворенням, побудованим на васальній залежності підвладних Києву племен та територій” . Такий погляд у науці є загальновизнаний. “Границі Руської землі вказують на те, що Русь була не племінним і не етнічним, а політичним, державним утворенням” .
Тогочасне поняття держави, державної території не зовсім відповідає нашому сучасному розумінню. Величезна державна територія Русі була проявом її могутності, але одночасно джерелом слабкості. “Київська держава, – пише в історико-географічному дослідженні А. Насонов, – була нестійкою єдністю, об’єднувала територію, розкидану на широких просторах Східноєвропейської рівнини, освоєну не суцільно. Усередині цієї величезної території залишалися великі простори, на які фактично не розповсюджувалася державна влада; на деякі частини вона могла поширюватися номінально або нерегулярно. Можна ствердити, що початково Київська держава складалася із території старовинної “Руської землі” і територій, розкиданих на широкому просторі Східноєвропейської рівнини” . Повторюючи Маркса, дослідники відзначали, що Київська держава була “дуже нетривким, клаптиковим об’єднанням” . Розпорошене на безкраїх просторах різноетнічне населення важко було утримати під однією владою. “Різні землі і племена проявляли свої відосередні тенденції, бажаючи жити самостійним життям. Єдність держави утримувала династія” . Характеризуючи внутрішній лад руської держави, Михайло Грушевський підкреслив: “Зв’язок, що зв’язував державу, навіть в тій примітивній формі, був дуже слабкий. Його треба було відсвіжати, відновляти – походами, змінами намісників і підручників, аби державна будова не отяжіла й не розсипалася” . Б. Греков на цій підставі навіть назвав Київську державу “аляповатым (недоладним) государством” .
Із середини IX ст., із виникненням над Дніпром політичного утворення зі столицею в Києві, з’являється термін “Руська земля”. Аналогічно тому в літописі зустрічаємо термінологічні вислови “Лядська земля”, “Угорська земля”, “Гречеська земля” і т. п. Слово “земля” виступає тут у значенні держави, бо нинішнього слова “держава” в тодішні часи не вживали. Слово “держава” староболгарського походження і прийшло до нас із церковними літургійними  книгами. Його первісне значення відповідає словам “могутність”, “панування”, “влада”. Отже, початок літопису, який в оригіналі звучить так: “Се повЂсть временных лЂтъ, откуда єсть пошла Руськая Земля, кто въ КієвЂ нача пер› княжити і како Руськая Земля стала єсть”, сучасною мовою перекладається: “Це повість стародавніх літ про те, звідки взялася Руська Держава, хто спершу в Києві почав княжити і як постала Руська Держава”. Початковий літопис вказує, що перше історичне повідомлення про назву Київської держави “Руська земля” з’явилося 852 р., за правління візантійського імператора Михаїла. “В лето 6360, индикта 15, наченшь Михайлу царствовати, нача ся прозывати Руска Земля” .
Приблизно з того часу візантійські й арабські джерела починають вживати для етнічного позначення племінного об’єднання полян назву “Русь”. Не торкаючись питання про те, чи назву “Русь” передали полянам варяги, чи назва ця місцевого походження, достатньо підкреслити, що першопочатково ім’я “Русь”, в етнічному розумінні, стало носити придніпровське плем’я полян. Нестор-літописець, який з усіх слов’янських племен віддає перевагу київським полянам – “мужам мудрым й смысленым”, відзначив вікопомну зміну їх етноніма: “поляни, еже ныне зовомая Русь” . Літописець, отже, зафіксував новий етнонім (“русь” у множині, “русин” у однині) як початок нового етнічного утворення, що “ґрунтується вже не на родоплемінних, а на територіальних зв’язках” . Як пише В. Щербаківський: “Київ був центральною столицею полян і одночасно центром і столицею Руси. Тому і поляни пізніше стали зватися Русью” . Визнано, що роль полян “у створенні Русі була визначальною; можна твердити, що саме вони стали тим ядром, навколо якого здійснювалася консолідація Русі” . “Назва “Русь” – стародавне прозвище Київської Землі, країни полян, відома вже в першій половині IX ст., задовго до завоювання Києва північними князями” .
За даними сучасної антропології, до території полян треба зарахувати середню течію Дніпра, а також міста Київ, Чернігів і Переяслав . Від полян етнонім “Русь” спершу поширився на сусіднє плем’я сіверян, що займало область по течії Десни. Племінні утворення полян і сіверян були споріднені між собою. Вважають, що в основі їх лежить Черняхівська археологічна культура та її релікт – Волинцева культура. Сучасна археологія відзначає, що “корінний ареал Волинцевої культури – племінна територія русі, яку треба ідентифікувати з Руською землею у вузькому розумінні” . Однак назви “Русь” і “Руська земля” виступають в історичних джерелах одночасно в різних значеннях, а це викликає певні труднощі при їх інтерпретаціях. Найповнішу класифікацію різних значень терміна “Русь” зробив класик російської історичної науки (мордвин за походженням) Василь Ключевський. Він розрізняє чотири значення слова “Русь”: “1. етнографічне: русь – плем’я; 2. соціальне: русь – стан; 3. географічне: Русь – область і 4. політичне: Русь – державна територія” . До переліку В. Ключевського закономірно додати п’яте означення – церковне: русь – вірники східної православної церкви. В церковному значенні слово “Русь” об’єднувало всі народи, слов’янські і неслов’янські, що сповідували “руську релігію”, тобто православ’я .
Історики відзначають, що термін “Русь” найчастіше вживався і як етнонім, і як назва держави . Однак передусім назва “Русь” мала етнічне значення і вживалася як збірне поняття народу, тому в слов’янському тексті договору Ігоря з греками з 945 року “Русь” та “Рід Руський” – співпадають. “Відомо, що назви держав, які згадуються у літописі: Лядська, Болгарська та Грецька землі, виникли від назви народів: ляхів, болгар, греків, які проживали на своїх етнічних територіях. Таким чином, не може бути сумніву, що терміни “Руська земля”, “Русь” також виникли від назви народу – русинів, які мешкали на Київщині. Назва “Руська земля”, “Русь” іноді використовується літописцями як назва всієї країни, проте безпідставно говорити, що як етнічна вона стосується всіх племен і народів Київської держави, значна частина яких була навіть неслов’янського походження” .
Інакше кажучи, та обставина, що етнічна структура Київської держави склалася на поліетнічній основі, знайшла своє відбиття і в практиці вживання терміна “Русь” . Як у всякій багатоетнічній імперії, назва Київської держави функціонувала у двоякому розумінні: етнічному і державно-політичному. Або, як пише Б. Рибаков, термін “Русь” у давніх джерелах “виступає у двох значеннях: вузькому (етнічному) та широкому (територіальному)” . Аналогічні явища різновживання назв (етнічне – політичне) спостерігаються у тих державах, які, крім своєї власної, корінної, етнічної території, володіють етнічно чужою землею. Для прикладу: Річчю Посполитою Польською у державно-територіальному розумінні називалися, крім власне Польщі, і їй підвладні українські, білоруські та інші етнічно чужі землі. Але ніколи тоді ні Литву, ні Жмудь, ні Інфлянти чи, зрештою, Руське воєводство не називали Польщею в етнічному розумінні.
Дунайську імперію Габсбургів називали Австрією (з 1867 р. – Австро-Угорщиною). Проте Богемію, Хорватію, Галичину та інші етнічно ненімецькі землі, що входили до складу цісарства, називали Австрією лише в державному (політичному) розумінні. В етнічному ж розумінні Австрією називали (і називають дотепер) лише землі, населені німцями. Подібне двояке вживання назви країни (політичне та етнічне) спостерігається скрізь, де, побіч метрополії, наявні колонії, або де в складі однієї держави існують різноетнічні території. Етнонім “англійці” був перенесений на все населення Великобританії, де, крім англійців, живуть шотландці, валлійці та ін. Усіх загалом жителів Індії, приміром, називають індійцями в політичному розумінні, хоча там проживає на власній території ряд інших народів, які в етнічному плані зовсім не є індійцями. Те ж саме стосується загальнополітичної назви розмаїтих етносів Китаю, Пакистану, Індонезії тощо.
Дослідження літописних текстів показує, що поняття “Русь” і “Руська земля” мали саме таке двояке значення. “В літописах назви “Русь” і “Руська земля” виступають у двох значеннях: в ширшому, яке охоплює усі східнослов’янські землі, і вужчому, яке відноситься до південної частини цих земель. Територія Русі у вузькому значенні, згідно з літописними свідченнями, охоплювала землі від Києва і Білгорода на південному заході до міст Стародуб і Курськ на північному сході і до рік Рось і Тясмин на півдні. На цій території проживали поляни, сіверяни й уличі, які об’єдналися в VI–VII ст. проти кочовиків” .
Варто зауважити, що російська і, звісно, українська радянська історіографія Русі уникає терміна “етнічний” у співставленні до терміна “політичний”. (Особливо цим відзначається спеціаліст з “давньоруської” літератури Д. Ліхачов) . Натомість вживають менш виразну антонімічну пару: “вузький” – “широкий”. Така розпливчаста форма дозволяє завуалювати найважливіше, а саме – етнічний аспект у тлумаченні назви “Русь”. “Давно вже помічено, що термін “Русь” у давньоруських джерелах виступає в двох значеннях: вузькому та широкому. В загальному плані Русь – це територія Київської держави і, відповідно, її населення (включаючи всі групи племен, у тому числі і деякі неслов’янські). Щодо цього всі частини цієї держави є Руссю – і Новгород, і Залісся, і Галич, і Київ, і Тьмутаракань і т. д., і т. п. Але поряд з цим термін “Русь” дуже часто вживається в таких контекстах, де він протиставлений певним районам Київської держави, тобто Русі в широкому значенні слова” .
Джерела IX–XII ст. виразно показують, що назви “Русь”, “Руська Земля” першопочатково стосувалися тільки дніпровського Правобережжя з центром у Києві . “Сей малий трикутник між Дніпром, Ірпенем і Росю – се центр історичного життя нашого народу і країна його імені – се Русь властива” . Як доводить Н. Полонська-Василенко, “термін “Русь” застосували переважно щодо Київського князівства, і він деякою мірою був синонімом Київщини”. Із літописних текстів виходить, “що в пол. XII в. “руську землю” становило тільки велике князівство київське в руках Рюриковичів, наслідників Володимира Великого й Ярослава Мудрого” . У XI–XII ст. літописи строго відокремлювали Русь – Київське князівство – від інших князівств. “Поїхати в Русь” означало поїхати на Київщину. Під 1149 роком Новгородський літопис записав: “иде архиепископ Новгородский Нифонт в Русь”, себто в Київ. Року 1165 Новгородський літопис (третій) зазначає ще точніше “і ходи игумен Юрьевский (Новгородського монастиря) в Русь, в Киев град” . Назва “Русь” як поняття, що охоплює Київщину та прилеглі землі, протиставляється в усіх редакціях Руського літопису (Іпатіївському, Лаврентіївському та Новгородському) іншим територіям держави. “В історичній науці давно вже відзначено, що в XII–XIII ст. назва “Русь” означала певну країну – саме київську землю. Прикладів такого слововживання можна вказати немало і причому в різних руських пам’ятках” . Про те, що назви “Русь” та “Руська земля” первісно стосувалися тільки центральних земель сучасної України, в російській науковій літературі панує беззастережна одностайність. С. Соловйов вважає етнічним ядром Київської держави “Русь в найтіснішому розумінні” . Для нього Русь – це “князівство Київське, Переяславське, Чернігівське, Волинське, Смоленське і Туровське” . У свою чергу, В. Ключевський вважає, що “Руссю першопочатково називалася лише Київська область” . Такий же висновок робить також М. Тихомиров: “Можна з цілковитою основою вважати, що в XII–XIII ст. назва “Русь” означала певну область: Київську землю у вузькому розумінні цього слова” . Сама ж назва “Русь”, як стародавня назва Київської землі, “країни полян, відома вже з першої половини IX ст.” . М. Присєлков на підставі аналізу твору “De administrando imperii” Костянтина Багрянородного (X ст.) і тексту русько-візантійських договорів доходить висновку, що в другій половині X ст. Київська держава складалася із основного ядра, що згодом утворило три князівства: Київське, Чернігівське та Переяславське, що звалося Руссю у вузькому (етнічному) розумінні цього слова, і решти земель, що називалися “Зовнішньою Руссю” . Ядро руської державності “становило полянське плем’я, здавна відоме, мабуть, навколишнім країнам під назвою “Русь” .
Під 1175 роком Лаврентіївський літопис, описуючи нараду в місті Владимирі після вбивства Андрія Боголюбського, говорить: “Князь наш убьен, а детей у него нету, сынок у него в Новегороде, а братья его в Руси” . 1187 р. князь Рурик київський послав у Суздаль до князя Всеволода сватати його дочку Верхуславу за свого сина Ростислава. Всеволод згодився, дав велике придане і відпустив її “в Русь”. Князь Рурик справив пишне весілля, якого “несть бывало в Руси”, а потім тих, що привезли Верхуславу із Суздаля “Якова свата и с бояры одпустил ко Всеволоду в Суздаль”. Тобто Владимиро-Суздальська земля тут виразно не “Русь”. У Новгородських літописах Новгород і його земля чітко протиставляються “Русі” – півдню, Києву. “Протиставляється киянам-русинам і населення Новгородської землі – словени. Для новгородців їхати до Києва означало їхати на “Русь”, а поверталися вони до себе в “Новгород”, а не в “Руську Землю”. Те ж саме характерне для населення північно-східної Русі, для владимиро-суздальського (Лаврентіївського) літопису. В уяві суздальців київський князь, повертаючись із походу в Ростово-Суздальську землю до себе в Київ, їде “в Русь”. Для суздальського літописця “Русь” – Південь, Придніпров’я, Київ, а він сам – житель землі Суздальської” .
Б. Рибаков наголошує: “Словами “Руська земля” означувалася лише південно-східна частина руських земель, Придніпровська Русь, яка обіймала лісостепову смугу від Києва до Курська” . У цитованій роботі Рибаков зафіксував за роками повідомлення руських літописців XII ст. про “Русь” як про південну область. В Іпатіївському літописі це роки: 1140, 1141, 1144, 1148, 1149, 1150, 1152, 1154, 1155, 1174, 1175, 1177, 1180, 1187, 1190, 1195; в Лаврентіївському літописі роки: 1139, 1204, 1205, 1249; у Новгородському I літописі роки: 1142, 1218, 1257. Перелік цей неповний . Назви “Русь” і “Руська земля”, – на погляд Костомарова, – у вузькому, етнічному розумінні застосовувалися тільки до території Київського, Чернігівського та Переяславського князівств, згодом вони поширилися на Волинь і Галичину . “Фактично назва Русь відносилася початково тільки до Полянської Землі, між Дніпром на сході, Россю на півдні й Ірпенем на півночі. Терени поза Полянською Землею не охоплювалися назвою Русь. Були це землі, як каже Константин Порфірородний, поза Руссю. Північніші (московські) землі, за Суздальським літописом, – були вилучені з-під поняття руських земель” .
Коли інші території називали “Руською землею”, то цей термін розуміли лише у загальному політичному значенні – держава. Терміни “Руська земля”, “Русь” в етнічному значенні не охоплювали якісь інші території. Суздаль, Великий Новгород літопис не називає “Руссю”, але “ставить їх до неї у протилежність” .
Із назви “Русь” виникла прикметникова форма “руський”, наприклад, “правда роуська”, “роуськои землі”. 1097 року кияни звернулися до Володимира Мономаха: “Молимся княже, тобе и братома твоима, не мозете погубити Руськыя земли” . Як стверджує Л. Черепнін, “Русская земля”, “Русь”, “русские князи”, “русские полцы”, “русская дружина”, “русские сыны” – усі ці вислови пов’язуються з південно-руськими (українськими) землями” .
Насонов відзначає: “Ростово-Суздальська земля, як і Рязань, протиставляється Русі і південним літописом, і північно-східним” .
Ростислав, син Юрія, ростовського князя (м. Ростов розташоване в центрі сучасної Росії) був із ганьбою вигнаний Ізяславом із Києва. Він прийшов до батька в Суздаль і, вдаривши чолом, поскаржився: “Слышалъ есмь, оже хощеть тебе вся Руская земля и Черныи Клобукы, и тако мольвять: и насъ есть обезчествовалъ [Ізяслав]; а пойды на нь”. Гюрги [Юрій] же, въ соромЂ сына своего сжаливъ собЂ, рече: “тако ли мнЂ части нЂту въ Руской земли и моимъ дЂтемъ” . Тобто: немає ні мені, ні моїм дітям шани в Руській землі. Руська земля у князя Юрія – це територія сучасної України. Під 1154 р. в Іпатіївському літописі читаємо: “Томь же лhте пойде Дюрги (Юрій) сь ростовцы и сь суздальцы и сь всЂми дЂтьми в Русь”. І знову ж, іти в “Русь” означає прямувати не куди інде, а саме на територію сучасної України. Під 1180 р.: “Вышедше же ему (Святославу Чернігівському) изь Суздальской землЂ, и пусти брата своего, Всеволода, и Олга сына своего, и Ярополка, вь Русь, а самь сыномь сь Володимеромь пойде Новугороду Великому”. Тут виразно розмежовується поняття “Русь” (Україна) і “Суздальська земля” – теперішня серцевина Росії. Головний княжий осередок цієї землі – Володимир на Клязьмі (тепер місто Владимир – центр однойменної області) теж, звичайно, не вважався Руссю.
“Володимирцы же, нетерьпяще голода, рЂша Михалку [своєму князю]: “мирися [з облягаючими місто ростовцями], любо промышляй о собЂ”. Он же отвЂщавь рече: “прави есте хощете дЂля погиноути. И поеха вь Русь” [тобто в Україну] . До Володимира приходили купці “из Царгорода, и от иних стран, из Руской земли и аче Латинин” . Тут виразно Руська земля поставлена між Царгородом і Латинським заходом. Таким чином, літописи свідчать, що ні Новгородська земля, ні Смоленська, ні Суздальська (Залісся) до XIII ст. Руссю не називалися . Якщо з Ростова чи Суздаля хтось вирушав до Києва, Чернігова або Переяслава, то говорили: “Їде в Русь”. Жодного разу поїздкою в “Русь” не названо подорож у якесь інше місце. “У XII столітті в землі Ростово-Суздальській під Руссю розуміли взагалі південний захід теперішньої Росії в збірному розумінні” . Москва в уяві літописця ще й на початку XIII ст. теж – не Русь. Так, наприклад, під 1213 роком літописець про одного князя розповідає так: “Он же иде з Москви в Русь” . Київське військо постійно називається “руським” військом. У літописі за 1159 рік “руські князі” розуміються, як південні (українські) князі. Проти них виступають “сила ростовьская” і “помочь муромьская” . Отож, усі “літописці XII ст., включаючи новгородських, під “русью” мали на увазі саме Подніпров’я” .
За літописними даними, в Київській державі в X–XI ст., існувало понад 24 міські поселення. Ті міста, які були розташовані поза межами етнічної Русі, не називаються руськими містами. До таких міст, які не входили в поняття Русь у “вузькому” (етнічному) розумінні, зараховували: Новгород Великий, Володимир-на-Клязьмі, Ростов, Суздаль, Рязань. “Міста Володимиро-Суздальського і Рязанського князівств виключались із поняття Русі у “вузькому розумінні” . З цього приводу знаний дослідник давньоруської писемності Сергій Висоцький зауважив: “Згадуючи про Руську землю та Київ, не можемо не звернути увагу на деякі недоречності. Літописець вклав в уста Олега (912 р.) крилаті слова про Київ: “Се буди мати градомъ русьскимъ”. Досить часто цей вислів розуміється й тлумачиться невірно і пов’язується з північними містами. Після сказаного вище про Руську землю та її значення як політичного, панівного ядра Київської Русі зовсім неправильною є думка, що в наведеному літописному вислові йдеться про міста всієї держави, у тому числі й північні, пізніше – російські. Безперечно, тут мовиться про міста Руської землі у вузькому розумінні, від назви якої походить присвійний прикметник “русьскимъ” (давальний відмінок множини чоловічого роду)” .
Вислів “мати городов русских” у XX ст. став вживатися у дусі російської імперської концепції держави. “Боротьба білогвардійців за Київ 1918–1919 рр. здійснювалася під гаслом захисту “матері російських міст”. Недаремно генерал–лейтенант Бредов під час переговорів з українським генералом А. Кравсом 31 серпня 1919 р. в Києві заявив останньому, що “Киев – мать русских городов, никогда не был украинским и не будет”. Таким чином, коротка літописна фраза-ідіома перетворилася в політичну платформу загарбання України Росією. Відповідно до цього гасла відомий українофоб – російський письменник М. Булгаков, описуючи Київ тамтих часів, наводить слова свого белетризованого героя полковника Щеткіна, з якими він звертається до російських офіцерів-дружинників, що мають захищати столицю формально українського гетьмана – Київ – від військ С. Петлюри: “Виправдайте довір’я матері російських міст, що гине”, а генерал Картузов формував у Києві дружини для оборони “матері російських міст” .
Отже, зрозумілим є зміст слів початкового літопису: “Откуда єсть пошла Руская земля, кто въ Кие†нача первЂе княжити, откуда Руская земля стала єсть”. Літописець тут має на увазі, звичайно, київське Подніпров’я. Етнічне значення терміна “Русь” поширювався лише на населення Київської землі, яке називало себе “Людіе Русьской Землі”, “Русь” або “Русини”. Про останній термін поговоримо окремо згодом.
У своїй фундаментальній праці “Походження Русі” Омелян Пріцак, аналізуючи історію терміна “Русь”, доходить висновку: “Ярослав почав також перетворювати Русь і територіальну спільність шляхом осадження княжої мандрівної дружини на київській, чернігівській і переяславській землях. Як результат таких дій назви “Русь” і “Руська земля”, що засвідчені в другій половині XI ст. і побутували в XV, вживалися тепер у новому значенні, а саме виключно щодо Південної Русі (нинішня Україна)” .
Під 1250 роком літопис у такий спосіб говорить про князя Данила: “Данилови Романовичю князю бывшу велику, обладавшу Рускою землею, Кыевом и Володимером, и Галичем” . Під кінець XII ст., коли галицько-волинський князь Роман Мстиславович став “самодержцем всея Руси” , і “Галичина називається вже частиною Руси” . Крім поширення назви Русь на землі Галицько-Волинської держави, не знаємо жодного іншого випадку, який вказував би на те, що вона стосувалася б якихось інших теренів. Із занепадом Київської держави в XIII ст. назва “Русь” таким чином перейшла до Галицько-Волинського князівства. Не можна уникнути питання про причину – чому саме одні землі називали Руссю у “вузькому” розумінні, а інші землі називали Руссю у “широкому”. Основною причиною був фактор етнічного поділу. “Свідомість національної єдності і в XII ст. не була повною і загальною: Руською землею спеціально називалася південна Русь (зокрема Київська земля) на противагу північній та західній” .
Поняття Русі етнічної, як свідчать джерела, існувало протягом усієї княжої доби. “Це не ефемерне поняття, яке промайнуло в якомусь-там одному джерелі. Це поняття стійке, міцне, добре відоме всім без винятку руським літописцям, чи були вони киянами, владимирцями, галичанами чи новгородцями. Поняття Русі (в розумінні Придніпровської Русі) широко використовувалося в якості географічного орієнтиру, вважалося, що новгородцям чи суздальцям не потрібно було жодних пояснень, коли сказано “идоша в Русь” .
Те, що назви “Русь” та “Руська земля” стосувалися тільки центральних земель сучасної України, підтверджується такими однозначними літописними свідченнями, яких заперечити аж ніяк не вдасться . “Підсумовуючи повідомлення джерел, можна переконатися, що більшість їх називають Руссю, Руською землею переважно Київщину. Щодо широкого розуміння цієї назви, то вона має риторичний характер і відноситься до територій, підвладних Києву, а не до етносу держави” .
Хоч, як бачимо, московська історіографія визнає таке двояке вживання терміна “Русь” в епоху Київської держави, проте, щоб загладити його небажаний зміст, який полягає в тому, що Руссю в етнічному плані Московщина ніколи не називалася, стала вдаватися до обхідного маневру. У XIX ст. було навмисне вигадано і широко розповсюджено, зокрема з легкої руки історика Погодіна (“гіпотеза Погодіна”), ряд штучних, історично абсолютно безпідставних термінів. Такі терміни, як “Русь Восточная, Русь Западная, Русь Северная, Русь Юговосточная, Русь Югозападная, Русь Южная, Русь Черленая”, – це пізніші мудрації редакторів історичних джерел . У старих текстах їх нема. Іншими словами, терміни Київська Русь, Південна Русь і похідні від них на зразок: південноруські князі, південноруські міста і т. д., а також Північна Русь, Північно-східна Русь, Ростово-Суздальська Русь, або, наприклад, Московська Русь та похідні від них, що зараз постійно і повсюдно вживаються у літературі, – це не що інше, як спеціальна вигадка, що має на меті підкріпити претензії на київську спадщину. “Треба підкреслити, що поширене зараз сполучення “Київська Русь” не виступає ні разу в середньовічних літописах” . Облудним є аргумент, що, мовляв, терміни Київська Русь та Московська Русь стали з плином часу термінами науковими. Ці антиісторичні терміни антинаукові за своєю суттю. Утворені в XIX ст. царськими ідеологами для суто політичних потреб, вони служили і служать не історичній науці, а цілям загарбницької імперіалістичної політики. “И в обыденном сознании, и в исторической литературе термин “Киевская Русь” настолько прочно укоренен, что его искусственность и анахроничность практически не осознаются. Между тем государство под названием “Киевская Русь” (и даже “Древняя Русь”) не существовало никогда! Наши далекие предки были бы несказанно удивлены, услышав такое наименование страны, в которой волей случая им довелось жить, поскольку называли ее “Русской землей”, “Русью”, а себя, ее население, собирательным “русь” или каждый отдельно – “русином”. “Киевская Русь” – термин происхождения книжного и ученого и ведет свое начало не из источников, а со страниц исторических трудов первой половины XIX века” . Наші літописці, як і тогочасні іноземні автори, ніколи до назви Русь не додавали прикметника Київська чи прикметника Ростово-Суздальська і т. п. Русь була лише одна єдина та неподільна, і всі добре знали, що під цим терміном треба розуміти. Російська історіографія закріпила в історичній літературі цю штучну назву “Київська Русь” (у значенні Росія), що викликало в науковому світі, зокрема західному, цілковите баламутство в термінології. “Народжений в лоні російської науки, термін “Київська Русь”, як не дивно, знайшов популярність і в українській історіографії” . Як пише І. Лисяк-Рудницький: “Погляди й інтерпретації, що їх традиційно захищає російська наука, стали загальнопоширені, і їм довіряють, не перевіряючи їхніх засновків. Концепцій, що відбігають від ортодоксії, не важать щодо їхньої наукової обгрунтованости, але автоматично виключають з-під розгляду, як буцім то тенденційні й “націоналістичні” .
Крім етнічного і політичного, термін “Русь” мав ще неабияке церковне значення. Із прийняттям Володимиром Великим 988 р. християнства на Русі розпочалася організація Церкви. Із Візантії прийшла сюди ієрархія: Патріарх Царгороду (Константинополя) поставив у Києві руського митрополита, якому були підпорядковані руські єпископи, а їм, у свою чергу, священики і монахи (ченці). Глава Руської православної церкви став носити титул митрополита Київського і Всія Русі. Цей титул, до речі, зберігається в Україні донині в церковнім ужитку. Таким чином, вірники Руської православної церкви стали називатися християнами руськими. На противагу до західних латинників населення Київської держави ідентифікується на сторінках історії з “людьми руської віри”. Іншими словами, хто вважався вірником Руської православної церкви, той, відповідно, називався руським у релігійному значенні. Саме релігійне значення заважило на оформлення етноніма росіян – “русский”, про що мова далі.

Продовження історії України як вона є насправді

Трагічні історичні події, пережиті українським народом унаслідок втрати політичної незалежності, наклали зловісну печать на все його життя, зокрема і на етнонім. Як заявив Михайло Грушевський: “Ми є народ, у якого вкрали назву”. Необхідно було змінити етнонім. Свідома зміна етноніма у народу, як свідчить історія, – явище рідкісне і завжди зумовлене дуже складними політично-культурними причинами. Таким унікальним, а в європейській історії останнього півтисячоліття зовсім винятковим, явищем є зміна етноніма в українців і росіян.
На відміну від нас, українців, росіяни зробили це без історичного примусу, добровільно і, можна б сказати, з радістю. Власне кажучи, вони здавна чигали на наш старий етнонім, здавна прагнули змінити історичну семантику нашого етноніма і присвоїли його з великим задоволенням, слушно доцінюючи величезне політичне значення цього явища. “Московщина присвоїла собі нашу давню назву, загарбала нам наше давнє, політичне, державне ім’я – і то навіть загарбала нам його цілком свідомо, з політичним планом” .
Процес зміни етноніма в українців і росіян розпочався по-справжньому близько двохсот років тому і відбувався упродовж новітніх часів. Стосовно українців цей процес закінчився аж після Другої світової війни, хоча, слід сказати, до остаточного його завершення, мабуть, ще далеко . За окреслений період Московія, або Московське государство, перейменувалася в Російську імперію (республіку, федерацію), або просто в Росію, а етнотопонім або хоронім “Русь” – в Україну. Відповідно змінилися етноніми: з крестіян-московитян вийшли русскіє, а з русинів – українці. Треба підкреслити, що “протягом багатьох століть етнічна субстанція українців не мінялася, а формальна зміна етноніма цілком не торкнулася фактичного етнічного змісту поняття” .
Московські панівні кола, виплекані на монголо-татарських державних традиціях, завжди розуміли силу магії слів та значення хороніма. “Питання про самоназвання держави є питання про її міжнародний престиж і оберіг від зовнішньополітичних зазіхань” . Європейців не раз дивувала незрозуміла затятість, з якою вони прискіпливо чіплялися до найменшої формальної помилки в титулуванні, до найдрібнішої неточності в політичній термінології. Насправді за нібито формалістичним ставленням до титулів, термінів, політичних формул і т. д. ховалося перейняте із древнього азіатського Сходу глибоке розуміння ваги мови в суспільному житті.
“Люди живуть не тільки в об’єктивному світі і не тільки у світі громадської діяльності, – твердить знаменитий американський мовознавець Едуард Сепір, – вони значною мірою перебувають під впливом тієї конкретної мови, яка стала засобом вислову для цього суспільства” . І це також стосується історичних понять.
Навмисно плутаючи найдавніші етнічні назви українського народу – руский і руський з русским (через два “с”) , російські великодержавні шовіністи зараховують історію українського народу, його культуру до своєї, створюючи видимість свого 1000-літнього існування і навіть 1000-літнього хрещення Росії, якої, як далі побачимо, навіть за назвою не існувало. Аналогічні спроби робили польські асимілятори, про що також йдеться далі. “Погляди польських і московських учених і публіцистів годилися між собою в одному кличі: Нема ніякої України, нема ніяких українців, є тільки Польща і Росія, тільки польська і російська нація” .
Словесна облуда, свідоме змішування понять і термінів здавна були улюбленим методом ідеологів російського імперіалізму.
Яскравим прикладом такого змішування термінів і понять є питання зміни російського етноніма. За допомогою зміни етноніма російські урядові кола і вчені намагалися довести, що княжа держава Русь зі столицею в Києві була російською (московською) державою. Мета таких тверджень – довести, що нема окремого українського й білоруського народів, а існує тільки один російський народ, отже, українська та білоруська мови – це лише діалекти російської.
“Наука мусить нарешті освоїтися з тим фактом, що досі багато її тез про стару Русь побудовано на більш або менш зручнім жонглюванні словами “Русь”, “руський” . Наповнена міфологемами російська історіографія виникла і функціонує як невід’ємна частина державної імперської ідеології. Ядром російської історіографії є концепція генеалогічної безперервності панівного в Москві князівського роду. На її підставі в XIX ст. виникли такі кабінетні, позаісторичні терміни, як “Київська Русь”, “Володимирська Русь”, “Московська Русь”, що походять за назвами центрів влади. В середньовіччі цих термінів не знали. “Поняття “Київська Русь” виникло в російській науці як елемент загальних уявлень про історичну долю Росії, – як необхідна ланка в періодизації її буття. Статус терміна як інструменту, фактично забутий, і він (термін) непомітно перетворився у щось значно більше, цілком самостійне, керуючи поза тим нашими уявленнями” . Коли офіційну тричленну формулу або “три кити”: православіє, самодержавіє, народність (насправді: цезаропапізм, деспотизм, шовінізм) замінила доктрина марксизму-ленінізму, догми т. зв. “звичайної схеми російської історіографії” не лише не втратили силу, а набрали характеру священного писання. Не можна тут принагідно не відзначити надзвичайно пікантний і промовистий факт, що написана К. Марксом праця “Secret diplomatic history XVIII century” (“Секретна дипломатія XVIII сторіччя”), в якій класик піддав аналізові російську історію, ніколи не поширювалася і не перекладалася в марксистській країні. Посилання на цю працю основоположника марксизму владою, що називалася марксистською, було негласно заборонене. І це в державі, де жодна історична робота, жодна стаття не могла появитися без посилання на класиків марксизму. Насправді ідеологія нібито марксизму маскувала російський великодержавний шовінізм. “Прийшовши до влади, більшовики, хоч і сповідували віру в історичні закономірності і неминучість краху будь-яких імперій, тим не менше самі вирішили вступити у двобій з історією, насильно відтворили імперію під новою вивіскою і дахом, зробивши в результаті заручниками свого експерименту чимало народів та націй, включно з російським. Те, що відбулося на початку 1990 х рр. у СРСР, можна розглядати як реванш, взятий історією у революційно-інтернаціональної політичної партії, і свідчення того, що “обвал” Російської імперії 1917 р. зовсім не був випадковим” .
Через школу, вузи та інші засоби тотального контролю над ідеологічним життям суспільства імперська термінологія прищеплювалася цілим поколінням росіян, українців та білорусів. Не зайве тут додати, що в російських (радянських) школах на території України виховувалися громадяни чужої державності, а часто-густо національні перевертні. Це були не школи, а казарми яничарів. Історія, яка вивчалася в російських (радянських) школах, була ідеологічною трутизною. Вона калічила українські юнацькі душі, не давала їм ні розуміти, ні аналізувати долю власного народу. Драконівська цензура пильно стежила за всіма публікаціями, не допускаючи найменшого відхилення від офіційних термінів, – зосібно це стосується історичної термінології періоду Київської Русі.
Ті українські підрадянські історики, які не прийняли російської етнонімічної термінології, були брутально репресовані, а твори позарадянських істориків як єретичні були заборонені. Відомо, якого тотального фізичного винищення, засудження та депортації зазнали чільні представники української історичної науки. І не тільки історичної науки. За словами режисера Юрія Іллєнка, справжня еліта українського народу, його генофонд постійно відстрілювався, висилався до Сибіру, морився у тюрмах, витіснявся на вигнання (часто добровільне), переслідувався усіма видами цензури. Йому не давали можливості додумати до кінця жодної серйозної і оригінальної думки. Не дозволяли жодного самостійного вчинку, включно до заборони думати рідною мовою. Народ сторіччями перетворювали в байдужий до всього, крім годівниці, натовп.
Зарубіжні дослідники, в тому числі навіть деякі діаспорні, часто, на жаль, не розуміють ролі та значення у реальних умовах Східної Європи етнонімічної термінології. Показовою є відсторонена позиція І. Лисяка-Рудницького: “Словесна полеміка проти терміна “Київська Росія” не приноситиме користі, і, правдоподібно, не буде продуктивною” . Насправді проблема етнонімічної термінології в умовах Східної Європи є не лише щоденною практикою десятків мільйонів, а й гострою проблемою національної ідентичності. “Найкращі представники української науки добре бачили усю вагу роз’яснювання цієї справи і все присвячували їй багато уваги” . З. Кузеля, розглядаючи терміни Русь, Україна, Малоросія, ствердив: “Питання про цю термінологію творить вихідний пункт у всій схемі української історії” . Зрештою невипадково всі курси історії України, так чи інакше, починаються зі з’ясування у часі і просторі назв, під якими йшли історичною дорогою український і російський народи.
За допомогою маніпуляцій етнонімами “русскій”, “руський”, “русин” ідеологи “Вєлікой Россії” намагаються позбавити українців права на спадщину Київської Русі, показати їх у вигляді етнічної збиранини, без історичних коренів і без традицій. Маніпуляції з іменами відомі здавна. Наприклад, у Стародавньому Єгипті під час спеціального ритуалу розбивали керамічні вироби з написаними на них назвами народів-ворогів, накликаючи у такий спосіб їм загибель. Для досягнення аналогічної мети в новіші часи вдаються просто до заборони власних етнічних назв, до заборони власної мови.
Разом із назвою, із коротеньким словом “Русь” московські правителі хотіли відібрати багатовікову культурну спадщину наших предків, їхні політичні надбання. Як слушно ствердив проф. О. Огоновський, від українського народу московський імперіалізм “присвоїв собі народну назву “Русь”, користується його стародавньою літературою і голосить світові, що Русь-Україна єсть настоящою Россією” . Такої ж думки дотримувався і видатний славіст О. Брюкнер, який у своїй “Історії Росії” зазначив: “Виплеканий монгольськими ханами примітивний народ з мізерним, орієнтального характеру культурним надбанням раптом перетворився у старовинний з багатющою спадщиною європейський народ” .
Таким чином, московські правителі, перейнявши наш старий етнонім, досягли мімікричного ефекту, тобто уподібнення чогось одного до іншого.
Привласнення росіянами нашого етноніма, незважаючи на його перекручену фонетично форму, внесло цілковитий хаос у розуміння історії Східної Європи, “неясність й баламуцтво” , сильно затерло, зокрема для західних дослідників, межі між двома – українською і російською – історико-культурними спадщинами. За незначними винятками, на Заході під впливом офіційної термінології ці межі, по суті, не розрізняють. Західні історики, мовознавці, літературознавці, мистецтвознавці, археологи нерозбірливо приписують росіянам усе наше минуле . Через етнонімічну мімікрію розпливчасті ці межі і в писаннях “вітчизняних” дослідників. Досить сказати, що, наприклад, у шкільному підручнику “Історія СРСР”, виданому в Україні, українські діти вичитують, як то “російські” (!) князі Олег та Ігор панували в Києві. Із подібних фактів, почерпнутих, зокрема, з науково-популярної, публіцистичної та художньої літератури, можна б скласти не одну книгу.
Від другої половини XVIII століття (“Історія Русів”) триває ідеологічна суперечка за етнонім “Русь” і за все, що з ним пов’язано, яку закарпатець Ю. Венелін свого часу назвав суперечкою між “южанами и северянами” . Цю ідеологічну боротьбу, до певної міри, можна порівняти з боротьбою двох європейських історіографічних шкіл – романської та германської. Сперечаються, чи цивілізація Заходу виникла на тлі давньої римської культури, чи то нова цивілізація германського походження. Суперечка має суто кабінетний характер.
Однак суперечка “южан и северян” не має і не може мати академічного, флегматично-спокійного характеру. Свого часу М. Грушевський застерігав, що український історик не може виступати з позицій нейтрального, скептично налаштованого дослідника. Звідси інколи надмірна полемічність у суперечці, інколи надмірна категоричність суджень. Адже йдеться тут, ні більше ні менше, про право українців та білорусів на існування як окремих народів. Для московських імперіалістичних кіл твердження про нібито спільний етнонім є засобом ідеологічного узаконення загарбання і гноблення України та Білорусії, солодка мрія про вічне володіння ними, за правом начебто спадкоємця Київської держави – Русі. Пропаганда в такому плані в Росії не вщухає донині.
Схема історичного процесу, заснована на ідентифікації понять “Русь” і “Росія”, до недавнього часу викладалася в школах усіх республік СРСР . Така практика, зрештою, продовжується до сьогодні в Росії і частково в Україні.
Безпрецедентний сімдесятирічний антиукраїнський терор більшовизму, період відвертої фальсифікації, елементарної брехні, жорстокого поліційно-ідеологічного нагляду, коли українських істориків фізично знищували разом з їх забороненими творами, відлучили цілі покоління українців від свого минулого. Трапляється, що навіть освічені люди плутаються у визначенні та розрізненні етнонімів “Русь”, “Україна” і їх похідних форм. “Упродовж історії, – як дуже влучно зазначає у своїй праці “Нові обрії стародавньої України” доктор Олександра Копач, – міняються назви мешканців і території України, а це впливає на неясність і плутанину, чого ми й самі зазнаємо на собі зі зміною стародавньої назви “Русь” на “Україна” .
Темою пропонованої розвідки є спроба коротко висвітлити питання, чому і як відбувався у реальному житті процес етнонімічної мімікрії у росіян, а оскільки цей процес невіддільний від процесу зміни етноніма в українців, то розглядатимемо їх у сукупності, в тій їхній нерозривній взаємозумовленості, у якій вони насправді разом виступають в історії. Слід зауважити, що характер теми вимагає густого цитування розмаїтих джерел. Рясне цитування зумовлене ще й тією обставиною, що за останніх шість десятиліть не з’явилося жодної окремої книжкової публікації, присвяченої цій темі. Винятком є дрогобицьке репринтне видання роботи С. Шелухина “Україна – назва нашої землі з найдавніших часів”, що вперше появилася 1936 р. в Празі. Найпізнішою за часом є публікація С. Боярича “Чому ми називаємося українці: з чого й як повстала, що означає та відколи існує наша національна назва”. Побачила вона світ у Львові ще на початку далекого 1939 р. На Наддніпрянщині, при всіх режимах, цензура не дозволяла порушувати це особливе для Росії питання. Етнонімічна проблема через причини, про які йдеться далі, там не лише замовчувалась, її категорично заборонялося обговорювати. Як наслідок, навіть у великих наукових книгозбірнях Києва, Харкова, Одеси, не кажучи вже про менші культурні центри, україномовний читач не знайде більшості цитованих тут розвідок та статей про національне ім’я українського народу. Зокрема, це праці Богдана Барвінського, Льонгина Цегельського, Миколи Андрусяка, В. Окуня-Бережанського та інших українських дослідників проблем національної етнонімії. Праці вказаних авторів за комуністичного режиму (як і за царського) були суворо заборонені та засекречені. Щоб урівноважити аргументацію у дискусії, переконати сучасного читача в об’єктивності розгляду, не менш часто наводяться цитати з авторитетних російських праць і публікацій, які допомагають розкрити історико-політичну сутність етновизначальних термінів.
IІ. ЗАГАДКОВА НАЗВА
“Русь”, “Руська земля” – таку назву, як відомо, мала держава, що виникла у другій половині IX ст. в середній течії Дніпра, серед племені полян з центром у Києві. Назва “Руська земля” виникла подібно до інших літописних назв (Лядська земля, Болгарська земля, Угорська земля) від спільної назви народів, що заселяли цю територію, згодом етнонім (назва народу) перетворився в політонім (назва політичного утворення). “Ось вже більше тисячу років гримить це ім’я над землею. Усі його знають, усі знають, що воно означає. І, як це часто буває із загальновідомими повсякденними поняттями, вживають, не задумуючись, не сумніваючись в ясності і зрозумілості. Однак той, хто задумувався над походженням і давнім значенням цього імені, міг переконатися, яке далеке воно від ясності, яка важка відповідь на просте запитання, одне з основних запитань нашої науки, та й не лише науки, але допитливої національної свідомості: звідки пішла Руська земля?” – писав відомий російський історик О. Трубачов.
Першу відповідь дають наші літописи.
“БЂ єдинь языкъ словЂнескь: словЂни, иже сЂдяху по Дунаєви, ихьже прияша угри, и морава, и чеси, и ляхове, и поляне, иже нынЂ зовомая Русь...” – читаємо в літописі за Лаврентієвським списком. Отже, слов’янські племена, які об’єдналися навколо Києва, поступово втратили свої племінні назви (поляни, деревляни, сіверяни і т. д.) і, перетворившись в єдину спільноту, ввійшли в історію з етнонімом Русь.
“Найстарша й основна назва для південного руського народу є Русь: так він сам себе називав, відколи із конгломерату племен став народом, і народом державним; так його називали й чужі (поляки називають його так і далі)” .
Походження цієї знаменитої назви здавна цікавило істориків. Воно стало об’єктом численних домислів і гіпотез, викладених у дослідженнях як історичного, так і лінгво-культурологічного напрямів . Накопичена за два останніх сторіччя мовознавча та історична література, присвячена імені Русь, – величезна . Обсяг її настільки зріс, що “майже не піддається огляду” .
Проте досі достатньо не з’ясовано ні історичне походження, ні етимологічне значення цього загадкового слова . “Щодо значіння й початку сієї назви нема одначе повної згоди”, – ствердив М. Грушевський у спеціально присвяченому цій темі екскурсі . “Походження імені Русі, не дивлячись на наполегливі старання вчених, зістається темним”, – скаржився ще на початку XX ст. академік Шахматов .
А наприкінці XX ст. до такого ж песимістичного висновку дійшов американський історик Східної Європи Річард Пайпс: “Звідки взялася назва “Русь”, проте зовсім не ясно” . Інакше кажучи, до сьогодні немає чіткого, достовірного й остаточного тлумачення назви Русь . “Історія світової етноніміки знає мало таких гострих, складних, заплутаних і безнадійно загнаних у глухий кут проблем, як та, що пов’язана з походженням одного з найпростіших східнослов’янських народознавчих термінів – слова русь (Русь)” . Як відзначає Н. Полонська-Василенко, “походження цієї назви являє найбільшу загадку історії України, яка до цього часу не може вважатися цілком вирішеною” . Історик Східної Європи О. Брюкнер дійшов висновку, що “людина, яка дасть правильне означення терміна “Русь”, знайде ключ до давньої руської історії” . Багато вчених припускають, що ця проблема взагалі не має наукового розв’язання . Історична наука “навряд чи коли-небудь зможе найти вповні переконливі рішення цієї складної і заплутаної проблеми” .
Сказане не перешкоджає появі нових лінгво-історичних варіантів етимології назви Русь. Тлумачать, наприклад, етнонім “Русь” навіть манерою чоловіків Подніпров’я голити голову . Майже щороку з’являються нові публікації з новим тлумаченням походження терміна Русь . Не так давно Ю. Книш вивів слово Русь із індоіранського культурного контексту . Пробують виводити назву Русь то з фінської мови, то зі шведської, то з датської, готської, естонської, комі, удмуртської, карельської, угорської, хозарської, кельтської, литовської, тюркської, арабської, єврейської і навіть з древніх мов Близького Сходу. Як образно сказано, первісну метрику Русі, трапляється, “випорпують із-під фундаментів піраміди Хеопса або пісків Сахари, Палестини і Мезопотамії” .
Кількість гіпотез постійно зростає. Виникають нові версії, нові вигадливі припущення. Гіпотези, в міру їх виникнення, чимраз більше ускладнюються. Оцінюючи новопосталі гіпотези, В. Щербаківський влучно зауважив: “У всіх дуже багато слів, і дуже багато фантазії, а конкретно дуже мало” . Зараз налічується майже п’ятнадцять основних наукових гіпотез походження етноніма і хороніма (назви країни) “Русь”. Варіантів налічується більше сотні. Серед них, однак, найбільш поширені дві теорії: про скандинавське походження назви Русь і про її автохтонне (слов’янське) походження.
Невщухаючу полеміку щодо походження терміна “Русь” ведуть дослідники історії Східної Європи, починаючи з XVIII ст. 1749 р., в день іменин цариці Єлизавети, офіційний імператорський історіограф Герхард Фрідріх Міллер виступив з доповіддю “Origines gentis et nominis Russorum” (“Походження племені та імені російського”). Саме з цього 1749 р. питання походження Русі зробилося для вчених загадкою . Услід за попереднім імператорським історіографом, теж німцем, Готлібом Зігфрідом Баєром, академік Міллер висунув теорію про норманське походження руської держави, а саму назву “Русь” виводив із шведської мови. Міллер твердив, що назва “Русь” походить від варязького племені Русів, яке на чолі зі своїми князями Рюриком, Синеусом і Трувором прийшло 862 р. зі Швеції у Східну Слов’янщину і дало назву “руському” народові та “поклало початок Руській державі” . Так була офіційно оприлюднена норманська теорія, яка базується на припущенні, що “руссю” фіни називали одне з племен шведів, а відтак від фінів назва перейшла до слов’ян. Норманська теорія спирається, головним чином, на початковий літопис “Повість временних літ”. Нестор-літописець там пише, що “Русь” – це варязьке плем’я, приведене Рюриком на заклик самих слов’ян. Під 862 роком Нестор повідомляє: “Ізгнаша (слов’яни) Варяги за море, і не даша їм дані, і почаша сами в собі володіти, і не бі в них правди, і воста род на род; і биша уособиці в них, і воєвати сами на ся почаша: ркоша: поїщем сами в собі князя, іже би володія нами і ряділ по ряду. – І доша за море к Варягам, к Руси, аще бо звахуть ті Варяги Русь, яко се друзії зовуться Свеє (Шведи), друзії же Урмани (Норвежці), Англане, инії: Готе, тако і сі ркоша Руси Чудь, Словени, Кривичі і всі: земля наша велика і обильна, а наряда в неї ніт; да пойдете княжить і володіть нами. І зібрашася три брати с роди своїми і пояша по собі всю Русь і придоша к словенам первіє, і срубиша город Ладогу і сіде старійший в Ладозі Рюрик, а другий Синеус на Білоозері, а третій Трувор в Ізборьсці. І от тіх Варяг прозвася Руская Земля” .
Так, згідно з літописцем Нестором, відбулося покликання заморських варягів. Шукати генеалогічні коріння панівних династій десь “за морем” складало, як відомо, середньовічну літописну традицію . Хай там як, але із першим кроком наукових досліджень оповідь Нестора про початки Руської держави багатьма російськими істориками “прийнято просто як догмат, тим більше, що наукові дослідження розпочали німецькі вчені” . Доречно тут сказати, що неслов’янське походження назви Русь аж ніяк не варто розцінювати як принципову зневагу національної честі. Я. Дашкевич справедливо вважає, що не варто робити об’єктом національного престижу події, яким минуло понад тисячу років. “Норманські державні утворення займають відповідне місце в історії Англії, Франції, Італії – і цілком не заваджають національному престижеві відповідних націй” .
Загальновідоме, наприклад, іншомовне походження назви ряду європейських країн і народів. Так, римська Галлія і її населення отримали своє нове ім’я Франція (французи) від германського племені франків, Англія і англійці – від германського племені англів, слов’янська Болгарія і болгари – від племені тюркського походження – булгар. Але в специфічних умовах царської імперії питання про походження терміна Русь набрало відразу позанаукового політичного забарвлення.
“Так звана норманська теорія покликання Русі з самого початку не була простою теоретичною проблемою, а була стягом войовничих німецьких придворних кіл і служила винятково політичним цілям” . Після згаданого виступу Міллера відразу спалахнула гостра ідеологічна суперечка. За наполяганням Ломоносова, доповідь Міллера була конфіскована та знищена. Так розпочалася боротьба “норманістів” із “антинорманістами”, яка триває досі. Норманісти, доказуючи, що слово Русь є давнім етнічним означенням шведів, робили з цього політичний висновок, що так звані східні слов’яни нездатні до самостійної історичної діяльності. Ось чому це питання має чітко виражений політичний характер .
Як погляди норманістів, навіть у пом’якшеній формі, набирають антислов’янського присмаку, видно з такої цитати: “Три головні сточища водні – Балту й північного Білого моря, Каспію й Чорного моря – ось шляхи торговлі й культурних зв’язків, на яких спільні володарі північногерманського походження – своєю проворністю, твердою витривалістю і грізною мужністю – поклали основу державної організації народів, злучених у східнослов’янській мовній групі” .
Теза норманістів переносила питання про походження Русі “з царини історії слов’янщини до сфери історії скандинавських народів. Для слов’ян залишалася роль інертної маси, підложжя для історичної активності норманських зайд” .
Як вже було сказано, з часу виголошення академічної промови Міллера історики поділилися на два антагоністичні табори. Одні з них (Баєр, Міллер, Шлецер, Кунік, Томсен, Мягісте та ін.), а за ними майже всі російські історики (Татіщев, Карамзін, Соловйов, Ключевський, Погодін та ін.) визнають, що термін “Русь” скандинавського походження. Інші, в тому числі ряд видатних українських істориків (Максимович, Костомаров, Антонович, Грушевський, Багалій, Чубатий та ін.), вважають, що назва Київської держави і її народу – місцевого, автохтонного походження.
Найкраще погляди антинорманістів висловив патріарх української історіографії Михайло Грушевський: “Очевидно “Русь” було спеціальне ім’я Київської околиці, Полянської землі, і як всі проби вивести руське ім’я від інших чужих народів, північних і полудневих, не удаються досі, то приходиться вважати його просто тубильним споконвічним іменем Київської околиці” .
Існують розмаїті компромісні версії. Наприклад, Р. Смаль-Стоцький, Г. Вернадський, Г. Пашкевич доводять подвійне (скандинавське і подніпровське) походження назви “Русь”. Згідно з їхніми версіями, назва пов’язана одночасно з норманами і зі слов’янами Подніпров’я. На думку Смаль-Стоцького, запозичене у фінів ім’я шведських вікінгів (варягів) “Ruotsi” у слов’янізованій формі “Русь” після завоювання норманами Подніпров’я зустрілося тут, у слов’янському середовищі, з місцевим словом “русь”, що виникло від кольору волосся – “русий”. З ним згідний Г. Пашкевич, який доказує, що термін “Русь” виник на означення кольору “червоний”, “рудий”. Нормани були, гадають, здебільшого рудими. А тому заснована норманами держава отримала назву Русь. Про русяве волосся перших слов’янських поселенців на Подніпров’ї, а звідти – і назви Русі, писав ще в XVIII ст. український історик Я. Маркович .
Г. Вернадський припускає, що в середині VIII ст. зі Швеції в приазовський степ прибула ватага норманів, яка власне створила руську державу. Пізніше, в IX ст., із Данії на терени Подніпров’я прибула нова хвиля варягів. Північна (датська) і південна (шведська) “русь” злилися в одну державу з тією ж назвою.
Концепція норманістів, незважаючи на її антипатріотизм для самих росіян, набрала в російській історіографії XVIII–XIX ст. характеру офіційної версії походження Руської держави. М. Карамзін вбачав навіть якісь особливі достоїнства слов’ян у тому, що вони нібито добровільно вибрали монархічний спосіб правління, закликавши чужоземних норманських правителів. Протягом усього дореволюційного періоду норманісти посідали в російській науці панівне становище . Така неприхована, як–не–як антипатріотична, постава російських істориків мала свої позаісторичні політичні причини. Як відомо, невдовзі після Петра I на царському троні засіли поспіль одні чужинці . Династія Романових у прямому чоловічому поколінні припинила своє існування зі смертю Петра II, в жіночому – зі смертю Єлизавети Петрівни. З 1761 року аж до березня 1917 року, тобто до відречення Миколи II, Російською імперією правила німецька за своїм походженням династія Гольштайн-Готторн. За допомогою генеалогічної еквілібристики її продовжували офіційно називати династією Романових, проте істина ніколи не була таємницею для дослідників.
Царі із цієї династії, для яких прізвище Романов було історичним псевдонімом, одружувалися “за традицією” з німецькими принцесами. Так, Петро III одружився з принцесою Софією Августиною-Фредеріці-Ангольт-Цербською, майбутньою царицею Катериною II. Петро III і Катерина II народилися в Німеччині. Їхній син Павло І одружився з принцесою Вюртембергською Софією–Доротеєю. Їхній син Олександр І – з принцесою Луїзою Баден-Баденською. Про Миколу I навіть складено пісню: “Царь наш немец русский, носит мундир прусский”. Прадід Миколи I, одружений з дочкою Петра I, був справжнім німцем. “Отже, його дід, Петро III, був уже лише наполовину росіянин. Оскільки він, у свою чергу, одружився з німкенею, то його син Павло, батько Миколи I, був уже на 3/4 німець і лише на 1/4 росіянин. Однак Павло знову одружився з німкенею; значить, у його сина, в самого Миколи I, була вже тільки 1/8 частина російської крові та 7/8 німецької” . Сам Микола I одружився з принцесою Фредерікою-Луїзою-Шарлотою-Вільгельміною. Їхній син – Олександр II – одружився з принцесою Максиміліаною-Вільгельміною-Августою-Софією-Марією Гессен-Дармштадською. Олександр II – з принцесою Дагмарі Датською і останній цар – Микола II – з принцесою Алісією Гессенською. До речі, цей останній цар, який проводив жорстоку політику заборони української мови та культури, нещодавно був канонізований російською православною церквою як святий, разом з дружиною і дітьми.
Німецьке походження російських вінценосців треба було якось ідеологічно обґрунтувати. Ось звідки бралася схильність російських офіційних кіл до норманської концепції, яка історично виправдовувала панування чужинців-німців у Російській імперії.
Хоча німці в Росії XIX ст. складали усього 1% населення, зате серед керівництва міністерства закордонних справ їх було 57%. Вихідці з Німеччини і німці, які народилися в Росії або в остзейських (балтійських) провінціях, становили серед керівництва військового міністерства 46%, серед керівництва пошти і шляхів сполучення – 62%. Відомо, наприклад, що всесильний начальник III “отдєлєнія” і шеф жандармів німець О. Бенкендорф взагалі не знав російської мови .
І після революції аж до середини 30 х рр. XX ст. супроти норманістів серйозної полеміки в Росії не велося. Вважалося що варязьке питання вже остаточно “вирішене на користь норманів” . Але з приходом у Німеччині до влади Гітлера з його расистськими проповідями пронорманська позиція радянських істориків раптово зазнала діаметральної переорієнтації. З’ясувалося, що норманське походження терміна Русь дає підставу німецьким ідеологам для політичного висновку, що тільки германський расовий елемент дав слов’янам організаційну та державницьку структуру, бо слов’яни (зокрема росіяни), мовляв, не здатні на державотворення. І тоді розпочалася нещадна боротьба з норманістами, які несподівано зробилися для марксистів-інтернаціоналістів запеклими класовими ворогами. Погляди норманістів офіційно засуджувалися як ідеологічно шкідливі, а вважатися “норманістом” стало політично небезпечним . Відтоді радянські історики стали в цьому питанні на позицїї, близькі тій українській історіографії, що дотримувалася автохтонної теорії. “Із 40–50 х рр. в радянській історіографії утвердилася версія про “південноруське” походження назви, що першопочатково позначала територію Середнього Подніпров’я навколо Києва (так звана “Руська Земля” у вузькому розумінні, яка виявляється за літописними даними XII–XIII ст.)” .
Радянські історики стали пов’язувати походження терміна Русь з назвою притоки Дніпра – річкою Россю або з придніпровським містом Роднем чи одним і другим одночасно . Початки цього погляду ведуть ще від Густинського літопису 1670 року. Автор літопису “між різними здогадами”, “чего ради наш народ Русю наречеся”, згадує, що се виводять “иныя от реки глаголемыя Рось” .
Затаврувавши погляди норманістів як фашистські та буржуазні, радянські історики писали: “Радянська історіографія остаточно спростувала антинаукове твердження норманістів, нібито термін “Русь” походить від назви норманського племені, яке в 2-й половині 9 ст. проникло в Східну Європу, заснувало тут державу і дало їй своє ім’я” . Насправді походження слова “Русь” пов’язане з територією й стародавнім населенням сучасної України, особливо з Середнім Подніпров’ям, Києвом, Черніговом, Переяславом .
Українські діаспорні історики дотримуються певного компромісного вирішення проблеми. “Слово Русь, як можна думати, належало первісно чужому племені, яке підбило південні племена східнослов’янської групи, організувало серед них державу й само зникло, розчинилось серед слов’янської стихії, залишивши по собі одну назву, яка й стала тепер назвою нашої народності й нової держави. Ця назва Русь стала нашим національним іменем і держалася у нас дуже довго” .
Відзначаючи антинорманську позицію крайової історіографії, вони пишуть: “Це аж ніяк не заперечує важливість ролі, що її відіграли перші князі та їхні дружинники варязького походження у формуванні державного ладу в Київській державі” .
Новітні українські історики традиційно дотримуються антинорманістського спрямування. Так, у нещодавно виданій роботі читаємо, що “етнонім Русь виник на Середній Наддніпрянщині і вже в IX ст. міцно закріпився за Київською державою і був широко відомий за її межами. Згодом назва русь, руський вживалася за самоназванням українців. Етнічне визначення “руський” у розумінні “український” трапляється вже з XIV ст. і безперервно зберігається протягом століть” . Подібної думки дотримуються інші сучасні дослідники: “Аналіз писемних свідчень показав, що найбільш правдоподібно слід уважити теорію південного походження назви Русь” .
Несподівано оригінальну версію оприлюднив академік Омелян Пріцак. Він спробував поєднати дві протилежні теорії – хозарську та норманську. До 930-х років, згідно з концепцією Пріцака, у Києві панували хозари (та й само місто Київ було засноване як хозарський форпост на західних рубежах каганату), згодом – нормани. Назву “Русь”, на думку Пріцака, перенесла до Східної Європи рутено-фризько-норманська торговельна компанія .
У каламутному вирі т. зв. “норманського питання”, якого ми коротко торкнулися, загубилася справжня проблема терміна Русь. Як бачимо, всі зусилля дослідників спрямовувалися на з’ясування його походження: скандинавське воно, тюркське, автохтонне чи ще якесь. Такий стан справ дає можливість російській історіографії за завісою схоластичних міркувань приховати інше надзвичайно важливе й актуальне питання: йдеться не про норманське, східне чи автохтонне походження етнічного терміна, яке має суто академічне значення, а про історію його вживання. Бо “не таке важливе походження назви, як те, що вона означає” . Саме історія вживання терміна Русь та похідних є однією з тих фундаментальних проблем, що відігравали і відіграють донині величезну роль у становленні національної свідомості у східноєвропейських народів. Інакше кажучи, на відміну від питання про походження назви Русь, яке є, в усякому разі в наш час, більше суто теоретичним питанням, сама історія вживання терміна і його семантика належать до числа тих наукових проблем, що мають винятково злободенне політичне значення. Бо, як побачимо далі, все це розкриває механізм етнонімічної мімікрії московського імперіалізму . Ось чому московські дослідники, які списали буквально гори паперу, породивши велетенську літературу про етимологію терміна Русь, майже зовсім нічого не говорять про історію його вживання. А історія ця – надзвичайно цікава і промовиста.
Чи не єдиний російський дослідник цієї проблеми в повоєнний час А. Соловйов скаржився: “XIX ст. вся увага російських істориків була поглинена горезвісним питанням про походження Русі і руського імені, проте питанням про розвиток цього імені вони зовсім не займалися” .
Не займалися, що не випадково, цим питанням російські історики і в XX ст. Не тому, звичайно, що їм ніяк не вдається, як вважав А. Соловйов, визволитися від нав’язливого “норманського питання”. Питання про розвиток назви Русь належить до числа тих небезпечних “слизьких” тем, розгляд яких приводить до розхитування самих основ традиційної (“звичайної”) схеми російської історіографії. Братися за таку тему російські історики не наважуються. Об’єктивний її розгляд неодмінно спричиниться до руйнування імперського історико-філологічного міфу про право Москви на Київську спадщину (Москва – другий Київ), з усіма наслідками, які з цього випливають.

О правде, лжи и сказках.

  Эта заметка будет достаточно длинной и достаточно личной. Я ещё и сейчас сомневаюсь нужно ли её писать, но коль начал, то продолжу. Не буду озвучивать, что стало причиной её написания, дабы не затронуть личную сферу человека.

  Когда я был молодым, я был до  одури бескомпромиссным в плане озвучивании правды прямо в глаза. Нет, я не использовал это с целью  обидеть человека. Просто, я считал, что правда не должна быть обидной и её можно озвучить открыто. Моя наивность частенько оборачивалась для меня ощутимыми проблемами.

  Я спорил с учителями в школе. Я спорил с преподавателями в институте. Я спорил с начальниками на работе. Я спорил тогда, когда считал, что я прав, а тот, кто выше меня по рангу, поступает недостойно и ошибочно.

  Я не был коммунистом, но я старался присутствовать на всех их собраниях и всегда брал слово, чтобы на корню раскритиковать их недостойные поступки и озвучить дельные предложения. Поэтому директор старался в день проведения собрания отправить меня в самый дальний уголок леса, чтобы я не смог вернуться до начала собрания.

  Со временем меня жизнь научила понимать, что правда бывает разной. Она бывает и голой, она бывает и горькой, она бывает и обидной. И мне давно хочется отыскать тех людей, которых я сильно огорчил своей правдой, и извиниться перед ними.

  Вспоминается случай, когда в институте на собрании голосовали за кандидатуру профорга. Претенденткой была уважаемая мною девушка, отличница и просто хороший человек. Но я единственный голосовал против и открыто выступил со своим категорическим несогласием. Просто, я искренне считал, что с её мягким характером она не справится на этой должности. А вот сейчас я хотел бы перед ней извинится. Хотя бы потому, что я был один против всех и мог ошибаться, а значит и мог не огорчать уважаемого мною человека своей бестактностью.

  Но знаете, переломным моментом в моей жизни стал случай, когда моя правда убила человека. И это в прямом смысле. И мне приходится до сих пор нести этот крест. Я писал когда-то об этом и не буду повторяться.

  С тех пор я с осторожностью отношусь к применению правды. Я не меняю её на ложь. Если я могу правдой обидеть человека, я предпочитаю быть тактичным и промолчать.     Если я раньше считал комплименты недостойным проявлением полуправды, то сейчас считаю это возможностью сделать человеку приятное. А почему бы и нет? Ведь лучше подарить человеку улыбку, чем огорчение. Наш мир и так полон огорчениями.

  А вот тут я подхожу и ко своим сказкам. Может показаться странным, что человек, умудренный жизненным опытом, вдруг на полном серьёзе пишет сказки. Ну, во первых я мечтатель и мне приятно помечтать о чем-то сказочном. Пусть даже оно далеко от реальности. Знаете, в жизни ведь бывает много случаев, которые иначе, как сказочными и не назовёшь. Значит сказка может иметь место в реальной жизни.

  А ещё я сознательно взял на себя обязанность немного разукрасить этот достаточно серый мир. Возможно это звучит пафосно, но это правда. И если даже одному человеку мои сказки подарят минуты радости и поддержки, то даже в этом случае я считаю свою миссию выполненной.

  Знаете, я ведь и сам верю в сказочность среди реальности. В моей жизни довольно часто были случаи просто сказочные по своей сути, которые нельзя объяснить статистикой. Многие скажут, что это просто удача. Я же скажу, что это сказка, посланная мне за какие-то заслуги перед этим миром. И я стараюсь и дальше это заслуживать. В частности, написанием своих сказок.

Крим в дим!



Ну, что ж, как коренной Севастополец и я оставлю свой комментарий. 
Сначала о том, с чем не согласен:
1) Отели по 10к рублей. Честно говоря, с такими ценами я не сталкивался. Останавливался год назад в Морском в гостевом доме - было 500 рублей в сутки с человека за двухместный номер. В Севастополе, конечно, таких цен нет, но у тех же частников спокойно можно снимать хорошую квартиру за 1500 рублей в сутки, за 2-2.5к уже будет отличное жильё. В наших отелях стандартный двухместный номер тоже стоит что-то около того, 2-3 тысячи в сутки. Конечно, и это не дёшево, но явно не 10к в сутки. 
2) Про дороговизну еды на пляже: тут ты цену уже занизил. Не встречал ни разу чебуреков  кукурузы по 80-100 рублей. Обычно это 150+. В принципе, любая еда - это 150+ рублей. 
3) Сезон всё-таки у нас подлиннее, чем 2 месяца. Принято считать с середины мая-начала июня и до середины сентября. То есть, чуть больше 3 месяцев. А потом - да, кирдык. 
А теперь о том, с чем СОГЛАСЕН:
1) Цены: они действительно космические. В Крыму далеко не самые высокие зарплаты, потому даже самим крымчанам тут жить непросто. Особенно я обалдел с цен, когда вернулся из Минска. В голове конвертировал цены из бел.рублей в рос.рубли и охреневал, насколько всё дороже, а качество продуктов хуже. Про цены на топливо я вообще молчу. На 26 июня цена дизеля 48.3-49 рублей, 95 примерно столько же. Ну а учитывая то, что в Крым тоже едут люди небогатые, то с нашими ценам... Соболезную я этим людям., в общем. Отсюда же вытекает ещё один минус - с каждым годом туристов всё меньше (по личным ощущениям). И, что забавно, при Украине пробки летом были ГОРАЗДО больше. А это уже показатель. 
2) Колхозного самостроя действительно ОЧЕНЬ много. И если сегодня один сносят, то завтра на его месте появляется новый, но уже ЗАКОННЫЙ))) Засрали все города этими безвкусными убогими чебуречными, шаурмечными и т.д. Да и остальные отрасли бизнеса не лучше. В городах очень много визуального мусора. 
3) Города ОЧЕНЬ грязные. Много пыли. Если сегодня помоешь машину - завтра она уже будет пыльной. Даже если ты на ней ездить не будешь, а просто поставишь во дворе. То же самое и с пляжами, и с морем. У нас крайне много быдла, которое умрёт, если донесёт окурок до урны, видимо. Потому в море и под ноги летит любой мусор, а убирают его не везде и не часто. Даже леса засрали. 
4) Сервис действительно напрочь отсутствует. Если при Украине это ещё как-то терпели, ибо дёшево очень было, то сейчас за такие деньги мне самому хочется набить угрюмый недовольный хлебальник каждому второму официанту. 
5) С туалетами реально беда. У нас в Центре я не припоминаю НИ ОДНОГО бесплатного цивилизованного туалета. Максимум - синие вонючие будочки, в которых летом можно сознание потерять от духоты. А зачастую и того нет. О чём думает правительство - не ясно. 
6) Общественный транспорт у нас... мда... Тут даже сказать нечего. Это треш. 
7) От себя добавлю, что вне сезона крым из себя представляет жуткое зрелище. Он просто УМИРАЕТ. В крупных городах ещё более-менее, но в маленьких можно вешаться. 
8) Для меня главный недостаток - это мои соотечественники, сами крымчане. После русского бума практически все мои друзья и знакомые, все, кого я встречаю, стали какими-то зомбированными тупоголовыми ватниками, не понимающими очевидных вещей, не желающими думать. Я на родной земле натурально чувствую себя чужим! Будто в окружении врагов. Приходится общаться крайне осторожно и не высказывать своих истинных мыслей. 
Подводя итог, скажу, что: да, в Крым вливается очень много денег со всей России - для нас это плюс. Ибо в Крыму действительно началась "движуха". Другой вопрос, что вся эта движуха стоит сумасшедших денег и делается через жопу. Качества в Крыму нет и вряд ли будет. 
И, пусть на меня не обижаются украинцы, но если меня спросят: "Где было лучше, в Украине, или в России?" я отвечу аксиомой Эскобара. Однако при Украине было дешевле, бесспорно. И без сасанкций.



Правда

Эссе "Правда"

Невозможно убежать от правды, потому что человек создан полностью именно с неё. А вот от лжи убежать можно, потому что тут достаточно убежать от того, кто эту ложь распространил, и уже ложь не догонит. От правды хоть беги, хоть не беги, но человек в себе носит эту правду.

Моя главная проблема в том, что я вечно на ночь напьюсь чая в пакетиках, после чего трудно заснуть. Как не пытаюсь заснуть ничего не выходит. Это правда, ещё пол беды. Настоящая беда будет для того, у кого бессонница тогда, когда он живет на первом этаже, где окна выходят во двор, рядом с которым находятся новые удобные скамейки. Часто ночью собираются подвыпившие компании, что не дают тем более заснуть. Однажды, был такой случай, что вот от этих подвыпивших компаний, можно что-то узнать полезное в жизни, то вот эта бессонная ночь прошла недаром.

Сидела компания пяти человек. Было два парня со своими девушками, и также был с ними парень, который без девушки, который, как-будто случайно им встретился и они насильно попросили его с ним идти и провести время. Компания была молодая лет от двадцати с чем-то. Те парни с девушками были раскованные и весёлые, чувствовали себя прекрасно, где могли петь много песен, но тот парень, он шёл один опечаленный, как будто ему не по себе. Один из этих развеселых парней, стал его того парня подергивать, что он какой-то мрачный, портит им весь кайф. Другой из тех развеселых парней, стал доказывать, что он такой, потому что без девушки. Но тот первый развеселый убеждать того парня грустного стал в том, что он какой-то сложным, что ему нужно быть проще, тогда и девушку найдет и будет такой, как они, а так ему грозит ранняя смерть. Тот парень терпел и терпел их козни, он был их одноклассник со школы и они случайно встретились, когда он шел домой, а так прогуливался сам, потому что друзей не было, те, кто были разъехались.

Терпение его стало теряться и он высказал интересную мысль: ” Что значить быть проще? Быть болванами, как вы? Думаете, что вы, если имеете девушек, то самые умные? Чтобы иметь девушек умным быть не нужно! А проще быть? Так я и так проще. Я ни от кого ничего не требую, я никого не использую и я могу общаться с человеком независимо от того, нравится он мне или нет и независимо от того, перспективный он или нет. Я не имею лицеприятия. Я буду общаться с человеком, даже, когда он будет унижен обществом. А вы, вы общаетесь только с теми, кто вам больше нравится, кто весёлый и жизнерадостный, кто богатый и перспективный, кто льстит вашему уху, и будет говорить сладкую ложь, нежели горькую правду. То разве это называется быть проще? Это не есть быть проще, это есть быть ещё сложнее. Это есть быть подлее, наглее, и простоты здесь никакой нет. Поэтому нечего на меня клеветать!”

Парни те уже собрались его бить, он их сильно взбесил этими словами, и один из этих развеселых сказал ему так: “Ты что, забыл, как мы раньше били тебя в школе? Ты забыл, как приходил домой с синяками? Хочешь вернуться в прошлое? Мы можем тебе это устроить!”

В этот момент он не испытывал никакой трусости, как будто сердце его было отчаянно. Отчаянно было оно тем, что он нигде не нужен. Он не может найти работы по своим силам, а та, что по своим силам она так не дастся, за неё платить нужно. Семью создать тоже не может, его бросали девушки зато, что он не перспективный и с ним нет у них будущего. И он живёт такой жизнью, где легко было бы ему спится, употребить наркотики либо вообще покончить собой. Но он как-то держится, силы держатся ему дает то, что ходит в церковь православную каждое воскресенье, от чего, может до сих пор и живет ещё.

В ответ этим старым школьным обидчикам решил сказать так:
“А давайте! Я готов пострадать за правду! За правду я быть битым не боюсь. Я боюсь быть битым за неправду. От неправды убежать могу и всегда убегу, а за правду, никуда не убежишь. Она найдет человека везде, куда бы он не скрывался от нее. Эта правда во мне, как в человеке, и всё, что во мне есть это правда, даже та правда, что я заражен неправдой и мучаюсь от неправды. Поэтому я и так всю жизнь страдаю за правду от неправды, и мне не привыкать.”

Те парни поняли, что нет смысла его бить, он уже и так битый жизнью, то решили оставить его и пойти от него подальше вместе с теми девушками развлекаться. А тот парень немного посидел, руками голову подержал где-то минут 15, а потом тоже ушел. Правда, правду всю унёс с собой, но немного её уронил, незаметно для себя. Уронил эту правду он в моём сердце, от чего, когда думал долго смог все таки уснуть. Для меня стало открытие то, что я тоже есть часть правды.


Голая правда

.
По миру ходила Правда. Но люди не принимали ее. Они говорили - ты голая, ты некрасивая, ты нам не нужна!
Правда плакала и продолжала ходить - вдруг где-нибудь примут...
Однажды она встретила красивую разодетую притчу.Притча поинтересовалась: почему ты плачешь, Правда?
Правда ответила: люди не принимают меня, говорят - я голая и неприглядная...
Притча поделилась с Правдой своими одеждами, Правда пошла к людям, и они приняли ее, не узнав.
С той поры люди охотно принимают Правду в виде Притчи.

Люди з маленькими екранчиками

Проблема ця відома з давніх давен. Ще в ті прадавні лісові чи печерні часи людина відкрила для себе, що вона може бути собою, а може бути і не собою. Уявляючи себе, наприклад, або показуючи себе іншим, як щось інакше, як наче це хтось зовсім інший. Відкрили феномен другої реальності, що зветься грою.

Власне, саме існування двох реальностей – справжньої та ігрової – це не проблема. У природі грають всі: он як звірятки грають в ловитву, - вчаться бути справжніми звірюками. Он як козеня буцається з усим, що йому на дорозі зустрілося.

Тобто, гра, сама по собі – не проблема, проблема – що буває заграєшся до того, що забуваєш хто ти, де ти і на якому ти світі. А от на таке, до речі, тільки людина здатна – захоплюватись грою до безтями.

І йдеться не про те, що я, утупившись в гру на екранчику свого мобільника, забуваю обійти стовп, що стоїть мені на дорозі.

Йдеться про інше, - про те, що я занурююсь в гру в своєму власному житті так, що не бачу реальності, в якій живу. Оце вже проблема, це вже навіть небезпечно так заграватись.

От наприклад: те, що всі люди, кожен з нас працюємо для інших, а не всяк для себе, - це ж реальність, оце – справжнє. Так?

Я, наприклад, вирощую буряки, то ж не я їх усі з’їм, а хтось десь там ложечку цукру з моїх буряків собі у філіжанку кави всипе. Але потім, прийшовши додому після роботи й помивши шию, я заглядаю в шафу і вибираю – чи мені італійську сорочку надіти до кумів іти, чи китайську. То ж не я ж їх шив собі, а якісь там папа Карло та дядечко Лю мені їх налаштували. Приклад, зрозуміло, примітивний, але реальний. Так воно в нашому повсякденні. Ніхто не працює для себе, все що робимо – все для інших

Цей факт належить взагалі до підвалин людського існування з усією притаманною людям природною соціальністю. Але це такі високі узагальнення, що на них зазіхати ми не будемо...
Так от, як вже говорилося, сама гра – це не проблема. Проблема, що ми забуваємо про реальність. Про те, що ми тільки тим і займаємося, що живемо і працюємо для інших. Чому ми так? та просто тому, що всі вони живуть і працюють для нас.

Так от, ми забуваємо про це, повертаємося, пробачте, тим що ззаду, до цієї реальності, і занурюємося в свій особистий сюжет своєї особистої гри, як завзятий ігроман в екранчик мобільника, і ганяємо по ньому самого себе, як маленького героя свого сюжету. Так порівняно з реальністю це, виходить, гра.

І те, навіщо й для чого мій герой, тобто – я, метушиться по моєму екранчику, і все, чого хоче досягти, ну там: особиста вигода, гроші, відомість, відпочинок та інше – все це умови, правила та цілі моєї окремішньої, особистої гри. І кожен з нас занурений в свою гру, в свій екранчик. І підняти голову й глянути довкола, вже не сила.

Але ж, що цікаво, гра наша втручається в справжнє життя, в реальність, де ми всі живемо і метушимося зовсім не для себе, а для інших. І ми перестаємо розрізняти, де гра, а де правда.

І, захопившись цією грою, де все необхідно робити виключно заради особистої або іноді й групової - вигоди, виграшу, ми тільки це й відчуваємо як правду.

А як ще може бути інакше, коли навіть в нашому спілкуванні між собою присутні тільки сюжети і герої наших особистих ігор. Де кожен свого героя, тобто самого себе, ганяє по своєму маленькому екранчику. Ми, як завзяті ігромани, спілкуємося між собою тільки термінами гри і обговорюємо лише її сюжети, їх повороти й варіанти, способи вигравати в ній.

А тим часом, через те, що ми живемо не реальністю, а нашими іграми, ми наутворювали в суспільстві чортову прірву непотрібних систем, продукуємо просто безліч зайвих і навіть шкідливих речей.

Чому? Ну, та то вже ясно як день, що коли кожен занурений в свою гру на своєму екранчику, то це просто золоте дно для постачальників услуг для особистих ігр. Ну, ви розумієте про що я говорю. Вони вільно можуть підкидати все нові й нові цілі в ті ігри, якими ми живемо. Ну і ясно, ми всі радісно кидаємося, кожен собі, за підкинутими нам цілями. Як оте кошеня за мотузочкою з бантиком.

А тим часом зануреність в нашу гру не дає нам можливості радісного відкриття того факту, що всі ми в суспільстві, ба навіть у світі, живемо як єдиний організм. І в ньому кожна клітина старається не для себе, бо з ранку до вечора ми фактично тільки тим і зайняті, що працюємо один для одного. Це й є істина.

Ну а поки не бачимо цього, то впадає нам в очі лиш тільки виворіт, неприємний, та навіть і згубний виворіт цього факту, цієї істинної реальності. 
____________________
Михайло Гонопольський
(картинка - з сайта 
www.politeka.net )
-- До речі, аудіо цього есе в виконанні автора - на SoundCloud - https://soundcloud.com/michael-gonopolsky/lyudi-z-malenkimi-ekranchikami

Азартні гонителі неправди

Є один цікавий феномен.

Коли людина говорить щось таке, що іншим не до вподоби, і не бажають вони цього слухати, - її, людину, відразу ж звинувачують чомусь в корисливих мотивах. Негайно, на місці.

І взагалі серед людей будь-яку думку прийнято перевіряти за принципом «дивися, кому вигідно».

Це означає, що коли людина висловила свою думку, що «люди добрі, от треба б нам усім...», - то це лише тому вона так говорить, що їй у цьому є якийся особистий інтерес. Незалежно від того, що може це й дійсно іншим потрібно.

У такій ось загальній підозрілості щодо причин наших слів та дій відбивається дуже цікава тенденція. Давайте-но сформулюємо її так: хоча особистий інтерес, як спонукальний мотив кожної людьскої дії, нам цілком зрозумілий та прийнятний, але десь всередині, - як кажуть, в душі, - ми все ж відчуваємо його як щось низьке та не дуже пристойне.

Те, чим людині негоже керуватися, висловлюючи будь-які судження. Наприклад, міркування про загальне благо, або ж про те, що треба щось зробити разом і так далі.

Попри те, що коли розмірковуємо так, взагалі, про мотиви поведінки людської, то кажемо – «ні, ну зрозуміло, що ж тут такого... кожен діє задля себе... ясно ж...» Визнаємо неначебто.

А от в конкретних випадках, коли треба когось відсунути з дороги, збити, ущучити, принизити його думку, - відразу ж інтуітивно хапаємось за той самий, навіть неусвідомлений, внутрішній принцип, що коли ти дієш ради себе – це негарно, негоже якось.

Ясно, що це не так просто.

Принцип «дивись, кому вигідно» залишається і вважається істинним.

І все-таки звучить у ньому, десь там у сердцевині, стиха так: якщо вигідно йому, значить, невігідно всім...
А отже, цей внутрішній, ба навіть і неусвідомленний, посил, що і рішення, і дія можуть бути правильними лиш тоді, коли вони на користь усім, - продовжує сидіти глибоко всередині кожного нашого судження. І коли у будь-кого, хто говорить про благо для всіх, «розкопують» нібито, хай на дещицю, його особисту вигоду, - тією ж мірою начебто говорять: «ми йому не віримо».

Адже ясно, що він розпинається ото так, тому що йому вигідно. І цим він поганить «святе» - поняття про те, що благо має бути загальним. 

Те, що таке ставлення є також виразом загального нігілізму і зневіри в усьому, - і навіть будівельним матеріалом для них, - це вже мало кого хвилює. Головне – не дати пролізти особистому інтересу.

Як у Гоголя, Миколи Васильовича написано: «Усе... зробилося страшенними гонителями неправди; повсюди, в усіх справах, вони переслідували її, як рибалка остенем переслідує таку собі м'ясисту білугу».

Отакі ми служителі правди.

Ну а неправда в нас ото хай і не рипається, - не дамо пролізти.
__________________________________
Михайло Гонопольський

P.S.  До речі, аудіо цієї мініатюри у виконанні автора можна прослухати на SoundCloud, знайти можна за адресою - https://soundcloud.com/michael-gonopolsky/azartni-gonyteli-nepravdy
Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
39
предыдущая
следующая