хочу сюди!
 

Наташа

49 років, телець, познайомиться з хлопцем у віці 44-53 років

Замітки з міткою «українці»

Їм потрібно насєлєніє території, а не громадяни держави ...

З першоджерел вже відомо, і знаю це, що ми, Україні, тут в межах кордонів нашої України владі не потрібні. Всі ми, хто вважає себе розумним та незалежним Українцем, не потрібні тим, хто захопив владу в Україні.
Ми, Українці, не потрібні "дорослим" дядькам і тіткам в кріслах влади, які вже 27 років приймають рішення за нас. Особливо їм не потрібні етнічні Українці - люди, які належать, тобто мають свій родовід, переважно до чотирьох європейських субрас, і є носіями Української мови та політично самовизначилися як Українці.

Нам  прозоро натякають - валіть звідсіля, вже маєте той безвіз,  то шукайте щастя в інших державах та землях ...
Бо тут вам будуть лише роттердами плюс, печерські суди і суспільний договірняк між поршенками-ахмєтовими-пінчуками-коломойськими. Занадто енергійним та небайдужим буде АТО з Іловайськами, Дебальцевими і кулями від "своїх" ... а хто вижив - тим буцегарні та карні справи ...

А можна і просто кислотою в обличчя, або кулю в потилицю, або вибухівку в автівку ...
Даром ви, Українці, тут нікому не потрібні. Влада не ваша і не для вас. Тому валіть звідси, або мовчіть ...
А тут тим, всяким порошенкам-януковичам, тим хто зараз приймають рішення, бажані інші люди, їм потрібні лише споживачі та виборці, потрібні "правильні" люди, які дивляться їх зомбоящик та зачаровуються в їх кожний раз "нову" владу.

Громадяни держави їм не потрібні, їм потрібно насєлєніє території.
Їм потрібні люди, які розуміють, що означає "свої", і які зобов'язання і ризики маєш взяти на себе, щоб бути серед своїх і під їх спільним захистом.

А чи розумієш це ти, Українець ?

             

Ігор Любченко. Деміург. Клуб Опівничників.

Я згадую. Ода Деміургу. Ігорю Любченко.

- У 2004-му р0ці на раді0 «Д0віра – FM» була п0пулярна передача «Клуб 0північників».
Була в0на десь з 1998-м0 р0ку, але мілк0. 0сн0ва пішла з 2003-г0.
Велась в0на ун0чі, з 11-ї г0дини веч0ра д0 3-0х г0дин н0чі.
Ведучим ставились с0ціальні питання сь0г0дення та філ0с0фські.
Д0дзв0нювачі ( в 0сн0ві з ст0лиці) відст0ювали пр0тилежні б0ки питання, - така ставилась задача.
І найр0зумнішим, найер0дуванішим та найчастішим д0дзв0нювачем був хл0пець десь 30-ти р0ків
З м. Київ з нік0м «Деміург».
Виглядал0, щ0 це сама Найр0зумніша і найеруд0ваніша людина України.
Серед Н0рмальних людей. Б0 він част0 п0зиці0нував себе людин0ю, щ0 живе за правилами, за зак0нами, за с0вістю.
( б0, м0жлив0, усілякі Вассермани Анат0ліки і е більш еруд0ваними – але ж це не люди. І с0вість там свище. Аб0 дегенерати бит0ві).
.
0тже, був такий с0бі такий Деміург. З плин0м стал0 зр0зуміл0, щ0 звуть й0г0 таки – Іг0р.
Ніяк0ї інф0рмації більше не бул0. Він ії прих0вував. Заради безпеки, це р0зумн0.
.
І аж у 2010 р0ці на сайті фаната Клубу 0північників у к0ментарях 0дна людина дала ссилки на сайти, де засвітився тр0хи цей Деміург. І 0дин з сайтів давав інфу, щ0 звуть таки Іг0ря Деміурга –
Ігор Любченко
Через 6-ть р0ків невід0м0сті ті, к0му це бул0 цікав0, щ0 ж це за людина – Зверхр0зуму України, і як ії призвіще, таки взнали, щ0 це – Любченк0. А цікавих людей бул0, мабуть, я 0дин.
Б0 нашим Людям не цікав0, хт0 ж серед українців – Найр0зумніший. Пр0ст0 – не цікав0.
І це д0бре, б0, наприклад, р0сіяни, взнавши, хт0 в них самий найр0зумніший – вбивають зразу й0г0. Там заб0р0нен0 відрізніятись від маси вівців. Там едине пр0сте мишлення маси вівець. Хт0 не такий – вбити. Лишній ланцюж0к. Мішае стаду пастись рівн0мірн0. Р0зумних в0ни в0ни – вбивають. Приклади навести? Так щ0 Деміургу п0везл0, щ0 він нар0дився і живе в Україні, - а не в р0сії.
.
Ну Любченк0, так Любченк0, але хл0пець ще й на Майдані 2014 б0р0вся у перших рядах.
Х0ча міг би бабл0 втиху св0їми бізнеспланами зар0бляти. Умнічати на раді0 і далі десь. І Ніч0г0 для с0вісті не р0бити. Аж ні…Хл0пець б0реться, як м0же з невірн0ю забуд0вую Киева ( й0г0 рідн0г0 міста)….
Б0реться з нед0ліками наш0ї влади і Зараз. З П0р0шенк0м та ін.
Зараз й0му 46-ть р0ків. Я з ним к0р0тк0 спілкувався р0ків 4 назад…Ч0тире п0ста. В 0чі – не бачив..
- Це не жидівський Іг0р Любченк0, який т0п-м0дель підар зараз, щ0 сп0д0бавсь м0дн0світу. Не путайте.).

Але впевнений – Іг0р Любченк0, киянин, щ0 мати працювали на К0ка-к0лі а батьк0 - ядерний фізик в Академмістечку - це Найр0зумніша Людина в Україні. 
.
Він навіть п0чав р0зм0вляти на українській м0ві на три р0ки раніше за мене…а ми ж були усі – р0сійськ0м0вні і не х0тіли змінювати це…….
Він би міг вже 150 разів пр0дати країну, емігрувати, як це р0блять с0тні тисяч р0сіян, наприклад, пр0дати країну - ))) гр0ші у нь0г0 е...я так думаю)))...
.
- Він раніше за мене зр0зумів сутність м0ви і п0винність ії вик0рист0вувати – р0бити це…
.
Таких бул0 немал0. Але він – Найеруд0вана і найс0вістлива Людина України. Я так вважаю.
.
Я зараз й0г0 не знаю, але на м0мент -2008 – 2015 – це Факт.
.
Шукайте Іг0ра Любченк0. Це Найкраща Людина з Нас. Слухайм0 Й0г0 – і Навчайм0сь! Прислухайм0сь!
Це – наші Люди.
Він не кацап, як Г0рькій Лук, чи Дідусик, він не западенець, як Вата ТВ чи Вакарчук, він не адеський южанин, щ0 п0лужиди-п0лукранці, вільні анархісти, -
Він наш, центр0вий, київський…С0вість Нації, с0вість Ст0лиці.
.
Я й0г0 з0всім незнаю. Але знаю – на таких ми, Р0зум Нації ми і ст0їм0. І Ще на классн0му нар0д0ві, селянах, щ0 не забули традиції і не пр0дали сбе інтернаці0налізму, к0см0п0літизму, та пр0ст0 вир0щуванні свиней у власн0му г0сп0дарстві…
Міль0ни Людей у селах та містах мають душу. П0важають країну. П0важають предків. Мають тверезе уявлення пр0 Незалежність. Пр0 Шлях України. Пр0 Наш Шлях – ну, нас, ми ж живем як0сь, - і як0сь маем же вірн0 жити?) Вірн0 йти?. Так, як нам Усім треба. П0трібн0. Саме – нам. Україні.
Українцям.
.
Так щ0 це 0да таким як, як він, і саме  - й0му. Я й0г0 – п0важаю. Такі Люди  - здатні п0хвали.

0сь такий – Іг0р Любченк0. Та і я, такий – теж десь. Такі люди – Супер.
0сн0ва Нації.
Дякую й0му!
.
Г0л0вне, щ0 я зр0бив, це написати сп0гади та п0дякувати Людині, щ0 частк0в0 тв0рить націю…б0 ніхт0 нік0ли це не напише….пр0 С0вість, Зверхр0зум, С0вість, Дії…
Іг0р Любченк0 – д0ки бл0гсп0т та і. Уа не знищен0, пр0 тебе м0жуть пр0читати!....)
Пр0 Тебе. Ти – Суперчувак. Дайб0 на В Україні більше таких – піднімем0сь, аж гай. П0рвем усіх))
Шуткую, рвать ми нік0ли нік0г0 не х0чем, - пр0ст0 піднімем0сь Вище!
Іг0р Любченк0 – 0дна з найкращих людей України.
МИ Тв0рим0 Націю!!! Р0зумні люди, щ0 р0зуміють і світ і )т0чення, живуть нар0д0м, і самі е нар0д0м, і е селянами 0дн0часн0, б0 це сутність і традиції і скрепа наша...без скреп))))
.
Ще м0жна с0тні людей назвати, щ0 р0зум0м тв0рять Націю. Не с0тні, с0тні тисяч. Але стаття пр0 0диницю. Ряд0ву. Працюючу..0дин з....
.
Ігор Любченко.

Пишу, щ0б це не замулил0сь р0ками….а час минае, а час минае……

Прийняли Зак0н пр0 рибаків.

ай, це так все відн0сн0....хт0 це буде к0нтр0лювати, хт0 не заб0їться, хт0 час матиме? хт0 платити за це буде...Прийняли мутний зак0н. Д0бре, щ0 прийняли. але він буде працювати - відн0сн0...
Хай.
0т у Малайзії прийняли були зак0н - стріляти нарк0дилерів. Він теж був мутний. Але за 5 р0ків 10.000 нарік0в - завалили у Т0й Світ. Н0рм. Хай.

Хто такі скіфи?

Скіфи - ядро українського народу, родичі сарматів і прабатьки козацтва. Їх велич та могутність заворожує. Скіфи довгий час панували майже на всьому просторі Індоєвропи, а їх держава - Скіфія, простягалась від Причорномор'я до гір Алтаю. Скіфи увійшли в праісторію як одні з наймогутніших воїнів стародавнього світу. Складалася їх держава - з Великої та Малої (Царської) Скіфії. Остання простягалася майже по всій території України, практично один в один повторюючи її мапу XIX ст. Саме в Україні знаходяться кургани скіфських царів, Некрополь, зашифрований на пекторалі. Саме цю землю вони вважали своєю Батьківщиною.

Джерело: http://spadok.org.ua/skifiya/blog


Опитування: Чи варто державу Україна переіменувати у державу Скіфія (Скитія)?

21%, 3 голоси

57%, 8 голосів

21%, 3 голоси

0%, 0 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Буковинська Маланка - що ми знаємо про неї?

Про Буковинську Маланку говорять дуже часто. А що це? І хто така Маланка? Звичай бавитися на Маланку в деяких регiонах України iз часом забувся. А шкода… Бо кожне село чи навiть куток знали тiльки їм притаманнi способи задобрити Маланку. На щастя, у нас ще досить мiсць, де свято живе i процвiтає. Найкраще збереглося воно на Заходi України. Маланка, або Переберiя, як її тут називають — справжнiй народний карнавал.
Читати далі про Маланку тут: http://spadok.org.ua/zymovi-zvychayi-ta-obryady/pro-bukovynsku-malanku

Українські народні казки - мудрість тисячоліть

Українська казка вчить дітей бути мудрими, слухняними, добрими та порядними. Образи та історії в українських казках - позитивні, на відміну від сучасних монстрів та дивних істот, яких цілодобово крутять по телевізорі. Українська казка - духовна. Чому? Читайте далі:  http://spadok.org.ua/folklor/narodni-kazky-ukrayintsiv-yak-zasoby-vychovannya-ditey

Загадки души сусідньої нації

p { margin-bottom: 0.25cm; line-height: 120%; }a:link { }

Традиції сусідньої нації - загарбувати чужі землі і винищувати інші народи фізично.

РФ має у десять разів більше територію ніж Україна на душу населення. Війну між Україною та РФ можна уявити як війну між власниками двох однокімнатних квартир.

Квартира №1 має десять мешканців (Україна) і на неї нападає квартира №2 (РФ), бо має сучаснішу зброю. А причиною є, що в квартирі №1 прибрано, а в квартирі №2 бруд, а прибирати бажання нема. Краще вигнати-знищити мешканців квартири №1 та оселитися в ній. Сцикунів, що бояться захищати квартиру №1, мешканець квартири №2 обіцяє ощасливити, дозволивши жити і прибирати, бути рабом, поки РФ буде в доброму гуморі. Але вся загадка души нашого сусіда і загарбника наших споконвічних земель криється в тому, що души там якраз і нема, є лише елементарна доцільність. Ховатися за жінками, стріляти з церков і жилих будинків — його стиль.

Ні, він Вам буде другом і братом, поки він слабий, але лише спротив зломлено, загрози зліквідовані, то зайві свідки просто прибираються.

Так було завжди.

  • Починаючи від батька Хмеля. Богдан хворає, чи отруєний, одразу союз з Польщею. І пізніше.

  • Поки козаки треба, їм нагороди, лише війну з турцією виграно, Січ ліквідували.

  • На початку минулого століття, поки Росія Радянська була слабкою, вводиться НЕП, як тільки з силами зібралися, оточено було Україну військом і нагло виморено голодом більше 10 мільйонів мирних селян.

  • Коли російська компартія воювала з Німеччиною і була небезпека, цілі фронти обзивалися українськими, як тільки дійшло до параду Побєди, зразу забалакали про силу російського народу. Прикладів безліч.

Цікаве відео на тему https://www.youtube.com/watch?v=0qZtvDBxbzQ

Мораль тої замітки.

Дарма дехто сподівається, що можна домовитися зі скаженим псом. Байки про те, що там є гарні дівчата чи хлопці не мають ніякого значення, бо вирішують не вони. Вони, гарні, та мають прав не більше, ніж, хай вибачають, у згаданого пса воші.

Будьмо сильними і вкладатися слід лише у власний дім, дбати про нього. Ніхто не опікуватиметься українцями, поки вони не почнуть опікуватися собою. Україна - наша хата. Господаря слід обирати-добиватися кращого, не за словами. Наміри і відповідальність, команда і справи, відданість і передбачуваність дій і вчинків, звітність і мужність, а також програма дій.

Маємо лад робити у власній хаті, а не паплюжити її. І прибирати сміття у власній хаті маємо самі, без допомоги всіляких “визволителів”.

Привласнене місто Львів.

Ми не збудували це місто, ми прийшли на все готове. В якійсь мірі ми його відібрали, привласнили. Ми ні в чому не винні. Ґарантом нашої невинуватості є тотальна амнезія, яка стала львівським повітрям. Ми завзято забули, що це не наше місто, що воно нам дісталося не завдяки нашим старанням і не по заслузі. Воно просто в одну мить скинуло, наче змія, свою історичну шкіру, оголилося до останнього ребра – і обросло нами, новими навіть не власниками, а привласнювачами.

 Ми дуже любимо Львів передовсім тому, що свідомо позбавили його історії. Не нашої історії, дещо чужої історії. Мабуть, хтось колись зробить таке саме варварство і щодо нас, щодо наших напрацьованих міфів, але ми цього не застанемо, і тому нас це не болить. А його це болить. В серці Львова, десь глибоко під бруківкою, під штукатуркою, під товстошкірим покриттям укр.реалій лунає німий крик Львова. Непочутий крик міста, якому обрубали питомий зв'язок з сивими мовчазними віками, з тим часом, коли це місто ще не здогадувалося, що стане знеістореним.

 Знеісторення – це наша щоденна дія стосовно Львова, який завжди був містом усіх і водночас нічиїм. Знеісторення – це щоденний ритуал української дійсності, яка додзьобує останки іншої пам'яті, що ріже око. Ми не боїмося на це дивитися, тому що не маємо чим дивитися. Наші історичні очі сліпі, ми не здатні у нашому місті роздивитися не наші корені. Ми думаємо, що сам факт нашого буття в цьому місті автоматично робить його нашим. І ми не помиляємся. Дійсно, кожен рік Львова у власності нових привласнювачів потрохи затирає його стару метрику, написану не кирилицею і не синьо-жовтими фарбами.

 А варто подумки сісти на машину часу і пересунутися на 80–90 років назад. У той Львів, який дуже скоро перетвориться у німий крик глибоко під бруківкою. Я ніби проходжаюся вуличками гамірного східноєвропейського містечка десь на периферії звабливої імперії і бачу, що кожен другий перехожий – поляк чи католик, кожен третій – єврей з горбатим носом і в чорній воронячій одежі. Я бачу місто, яке вміщає десятки різних ідентичностей і перетворюється на змалілий Вавилон, мішанину запахів, звуків, кориці, людського поту, базарного торговища, цехів і всього, що колись, через 80–90 років стане вбитою історією. Подумки переносячись у той міфічний Львів, я, будучи вихований на теорії про українську природу Львова, починаю боятися за себе: невже у мене щось не те з оптикою? невже я чогось не помічаю? чому я бачу зовсім інший, зітканий за принципом пачворку клаптиковий Львів різних різностей, які то ворогують, то вживаються, то розреґульовуються на різні рівні, то просто творять намішаний горох з капустою, такий дивний, еклектичний, інколи смачний, інколи не дуже.

 Я бачу Львів, якого через лічені місяці вже не буде. Він мені нагадує Хіросіму за день до вибуху: люди живуть, як завше, кудись поспішають чи просто ліняться, але не знають, що завтра буде кінець їхньої історії. Так і мій уявний Львів бухтить своєю рутиною, переварює щоденні радощі і жалі своїх дуже різних мешканців-співвласників і не знає, що завтра буде кінець його історії. І морок. Безпросвітний морок лицемірства попереду.

 За лічені тижні не стало половини міста. Поляків як язиком злизало. Були і нема. Євреї, ці самобутні частинки тогочасного львівського пазлу, ліквідовані на фізичному рівні. Прямо тут, на місці, щоб далеко не ходити. Закатруплені, убиті, згноєні, і це не голлівудський фільм про есесівців, це наш львівський правдивий сюжет із реальними дійовими особами. Українці та їхні чада услід похнюпленому натовпу жидів, гнаних на забій, кидали каміння і здирали сукні. Вони ніби тішилися, що хтось розпинає жидів замість них. Це лоскотало їхню підсвідомість.

 Львів пережив не плавну, еволюційну зміну населення – а одномоментну насильницьку ЗАМІНУ населення якимось іншим, ззовні, яке не здатне було зрозуміти своїх обов'язків щодо свого нового, а насправді дуже старого міста. Помешкання тих, кого раптом не стало, перетворилися на пристанище духів, спогадів, поспішної втечі. Сюди зайшли наші сучасники — служителі нового режиму, занесені сюди бозна-звідкіля і бозна навіщо. На все готове. На ще теплі шафи, креденси, п'єци, кухні. Нові люди заходили у не свої помешкання і дивилися з сумних вікон на краєвид, вважаючи його своїм. А він ще вчора був краєвидом когось іншого, і він назавжди запам'ятає повен сліз погляд єврея, чи поляка, чи довоєнного галичанина, який кінцем свого земного існування ознаменував кінець Львова як такого. На ще теплі полички у шафах лягли нові рушники, у ще тепле ліжко ліг хтось-там, вицвіла пляма на стіні від родинної фотографії католика чи юдея довго не пустувала, на той самий цвяшок повісилося нове фото, або образ, або просто дешева картинка. Ще теплі стіни навіки охололи, ніби на них подув крижаний арктичний вітер тотального забуття. Усе, що ще вчора дихало живизною, в один день намертво закостеніло й оніміло.

 І нам це подобається досі. Нам донестями подобається мертве мовчання розчавленого Львова. Ми ставимося до цих стін не як до носіїв чиєїсь пам'яті, а просто як до несучих стін. Ми нічого не збудували, ми просто отримали. Місто ніби спустило в унітаз свою багатовікову історію різностей, відформатувало свою пам'ять – і стало містом нових людей, які гордо дивилися в світле майбутнє, аґресивно заперечуючи темне минуле. На зміну поколінню, яке віками берегло тяглість, прийшло покоління чистого аркуша, на якому кожен забичений селюк, кожен приїжджий каґебіст отримав право карявим почерком писати свою історію. І, ясна річ, у ній не знаходилося місця для середньовічного клаптикового Вавилону, для австро-угорських шат, коронованих осіб, голубої крові, маститих торговців, горбатоносих євреїв, пихатих поляків. Ніби їх і не було.

 З'явилися спальні райони, в яких люди все життя не живуть, а сплять. З'явилися радянські істоти, які чудово вписалися в нову соціалістичну дійсність. З'явилося покоління українців, які надто довго чекали свого виходу на історичну арену, тому вдарилися в реваншизм. З'явилися тисячі й тисячі безликих людей, які змалечку привчалися лицемірити: вдома розмовляти українською, а на роботі проводити політінформацію російською. З'явилися діти, в яких цілком невинно вживалися колядки і першотравневі пісні. З'явилися сонмища лицемірів, які стукали один на одного, писали доповідні на ближнього свого, зате хрестили своїх дітей тишком-нишком. Ще теплі шафи, ліжка, стіни замовкали назавжди, ніби боячись порушити цю колективну шизофренію.

 Місто назавжди перестало бути собою. Це наша спільна заслуга. Докорів сумління у нас ніколи не буде, тому що амнезія – це наше все, наша дієва панацея від історичної розплати за умисне замовчування. Сучасне місто вже навіть не згадує про свій локальний Голокост. Польська історія Львова перейшла радше в ностальгійну площину. Австрійська архітектура стала чинником не історичної пам'яті, а ціноутворювальним чинником для рієлторів. Ми всі ніби змовилися мовчати про не нашу історію вже нашого міста. Ми ніби змагаємося між собою, хто ж швидше витравить згадки про щоденне життя до вибуху.

 Ми погоджуємося на те, що досяжна для нас історія Львова починається якраз після вибуху, а все, що було до нього, – це фантом, давня мертвячина, дуже колоритна екзотика, щось ґротескне, міфологізоване, майже заморське, далеке, крізь холодне скло, і воно не торкає, не бентежить. На цьому можна заробляти, будувати свої понти, вип'ячувати як щось комерційно привабливе, але все одно вважати це глибокою історією на рівні загибелі Помпеї чи зникнення цивілізації майя. Все це десь вдалині, не з нами, не тут. Амнезія – хороша штука, хто би що не говорив. Бо дозволяє спати спокійно у ще теплому ліжку когось учорашнього.

 А я боюся, що історія відімститься, бо вона ще та сука. Покоління, яке освоює місто, збудоване не для нього і не ним, рано чи пізно зашпортається об своє власне безпам'ятство. Зрештою, це вже відбувається. Стокгольмський синдром шириться над Львовом. Ми трепетно полюбили свого ґвалтівника. Заперечення не зовсім української історії Львова обернулося життям у не зовсім українській державі. Ця держава, як і Львів, теж виявилася збудованою не нами і не для нас. Цей виплодок комуністичної кон'юнктури трахає Львів уже третій десяток років, а ми кайфуєм. Стокгольмський синдром нас рятує зараз так само, як свого часу амнезія врятувала від відповідальності за привласнення знесиленого міста, прокрученого через м'ясорубку часу.

 Історія відімстила вірусом самообману і мазохізму. Навіть військовий ліцей ми помпезно назвали іменем Героїв Крут – мабуть, у такий спосіб прославляючи культ відчайдушної смерті ще нецілованих хлопчиків. Бо всі ми просто обожнюємо плакати над гробами, палити лампадки, заламувати руки і квилити, побиватися, возносити себе на космічні віражі печалі і страждань. Ми самі себе виховували на епосі про лісових повстанців, які готові були померти замолоду, чітко усвідомлюючи всю утопічність своєї звитяги. Ми просто боїмося самі собі зізнатися, що нашим альтер-еґо є абсолютний мазохізм. Ми б'ємо всі рекорди, знаходячи підсвідому радість у горі.

 Це не інакше, як вибрик історії, яку ми свого часу колективно закопали. Вона ніби знущається, кажучи: ви будете хотіти жити в країні, яка вас не влаштовує. Ви нікуди не дінетеся від своєї мами-алкоголічки-проститутки. Ви будете її любити і ненавидіти, ви не зможете від неї відмовитися, ви будете її рятувати, адже вона ваша мама, і ця радість у нещасті буде самих вас дивувати, але ви ж винахідливі, тому назвете це вінцем великодушності й благородства, хоча десь глибоко в душі, наодинці з гострою потребою самоочиститися ви все одно будете знати, що ви ніколи не будете щасливі з нею.

 М'ясорубка часу перемолола нас самих. Ми стали тим самим фаршем, з якого можна ліпити що завгодно. Треба зліпити новітнього героя – будь ласка. Треба зліпити циніка і огульного критикана – прошу дуже. Треба любити свою неньку – ось «Вернісаж» під боком із широким асортиментом вишиванок у промислових обсягах. Треба атдахнуть – ось під боком «Фешн», де діджей балакає на російській і наші нафарбовані дєвки роблять міньєт туркам. Якщо треба просто вберегтися – то Польща близько, можна там перечекати чергову хвилю мобілізації. А якщо треба скинути владу, обрану не нами і не для нас, – нема питань, намети напоготові і дерев'яні щити з попереднього бунту десь валяються в сараї. Ми тут як тут, із піонерською відданістю, на будь-які потреби часу. Бо ми – історичний фарш, а, як відомо, історія – це м'ясоїдна субстанція. Вона потребує все нових і нових тіл, все нового і нового м'яса, щоб наростити обвітрений кістяк. Ми, сучасні львів'яни, – ідеальна пожива. Ми ніби самі визвалися час від часу виходити на гострий вітер історії і розмовляти з нею мовою ілюзій.

 Нове не твориться швидко. Ми наївно думаємо, що після вибуху ми маємо нео-Львів, український, монолітний (монотонний), без зшитих клаптиків, з суцільної ряднини. Наївні, ох наївні! На дефраґментований львівський вінчестер ми наносимо далеко не найкраще, тому що самі ми – нащадки далеко не найкращих. Наші найкращі предки зникли безслідно так само, як і зникла найкраща минувшина Львова. Усіх найкращих знищили в таборах, репресіях, депортаціях. Лишилися наші батьки – ті, що лишилися. Кращі з гірших. Ті, що залюбки пристосувалися. Ті, кому не так уже й зле жилося в советському бараці прогнозованості. Ті, кого влаштовували ціни на хліб, електрику і путівки від профкому. Ті, хто знайшов себе у новій, вирівняній, монохромній дійсності, яка убила всіх найкращих. Сучасні львів'яни – це саме їх нащадки, оцих далеко не найкращих. Тут ніхто не винен, просто така констатація. Україна як така – це суцільний, багатомільйонний, колективний нащадок далеко не найкращих. Це м'яко кажучи.

 Держава – аналогічно. Вона у щоденному режимі продукує стокгольмський синдром для кожного свого громадянина, кажучи йому: люби мене, тому що трахати тебе без любові – якось не дуже. І ми любимо. Не трахатись. А просто любимо.

 Можливо, ліпше було би наш фарш закинути на якийсь час у морозилку і дочекатися наступних поколінь, перечекати цю епоху не найкращих. Хоча, якщо чесно, не варто себе обманювати. Колись згодом наш фарш хтось візьме, похапцем помістить у мікрохвильовку трендового патріотизму, і все повториться знову. Цим «хтось» буде покоління АТО чи пост-АТО, а воно нічого красивого й вишуканого зліпити не зможе. На виході ми отримаємо навіть не шницельок – а типову українську катлєту, або атбівную, або просто безформенний м'ясний хавчік.

 І буде сука-історія голосно реготати, задоволена собою. І будуть множитися, як на ксероксі, нові міфологеми про те, що ніхто у світі не зміг зупинити кремлівського виблядка, а лише наші хлопи з Пустомитівщини змогли. І буде в кожній школі висіти стенд з Небесною сотнею, де раніше висів Маркс, Енгельс, Лєнін, Сталін, Брежнєв, Горбачов. Це історичне слайд-шоу стане неодмінним атрибутом підготовки усе нових ґенерацій на черговий фарш історії. Бо неможливо не топтати тих, хто сам колись затоптував чиюсь (а чи не свою?) історію.

 

І німий крик знеістореного Львова блукатиме колектором символічної Полтви. Нові покоління теж прийдуть на ще теплі ліжка й шафи, от тільки це будуть не ліжка й шафи якихось безіменних примар, що розчиняються в несучих стінах, а конкретно наші ліжка і наші шафи. І ми теж будемо німіти, адже про вибух нас, як і тамтих, ніхто не попередить. І скажуть новітні львів'яни: вас тут ніби й не було, ви тут усе засрали, ви тупо заробляли на туристах, втюхуючи їм мертві міфи про гасові лямпи й жидівські кнайпи, в які ви самі не вірили. Ганьба вам, людям епохи двохтисячних, що все життя проспали у своїх спальних районах.

 

Так скажуть наступні ґенерації, бо вони ж будуть нами навчені писати все з чистого аркуша. Вони навіть не пам'ятатимуть мертвого запаху зниклого поляка чи закатрупленого єврея. Це буде покоління з подвійною амнезією й подвійним стокгольмським синдромом. Це буде повністю затрахане покоління, яке шукатиме нові обґрунтування своєї місії в державі, яка їх дедалі більше не влаштовуватиме. Це покоління знатиме кілька мов, але з історією далі розмовлятиме мовою ілюзій. Бо цьому нема ні кінця, ні краю.

 Грядущі люди далі будуть служити молебні біля розводів сечі на стіні, вважаючи це ликом Богоматері. Люди далі будуть заповнювати своїми плащами і штанами будівлі храмів, так нічого й не розуміючи. Далі кричатимуть «Розіпни» на адресу кожного, хто порушить їхню гармонію між чистою вірою і нечистими ділами. Люди перебуватимуть у хворобливій залежності від ненависного їм телевізора. Діти героїв АТО нічим не відрізнятимуться від дітей беркутівців чи митників, бо слухатимуть одну й ту саму Лободу. Тому що за примхою небес ми народжені жити в якійсь нескінченній чорній дірі, в анусі модерну, де скасовується тяглість часу, заперечується власна відповідальність за простір, культивується бездумна ритуальщина, торжествує форма над змістом. Де люди, читаючи чорним по білому, взагалі не здатні прочитати те, що написано чорним по білому, а додумують що в кого болить і дискутують з автором про все завгодно, окрім, власне, написаного чорним по білому.

 Можливо, з часом хтось назве місце нашого життя проклятим чи зачаклованим. Але кожне наступне покоління житиме ніби на зло попередньому. Але це не буде рух уперед. Це буде хаотична втеча від хибних параметрів, які ніхто не хоче міняти на старті. Це навіть не біг по колу. Це радше намагання злетіти і звільнитися від оков, які тобі дісталися від мами, тата і спального району. Ми приречені на постійне знеісторення самих себе. Чому хтось повинен згадувати про Голокост на Замарстинові 80 років тому, якщо мало хто згадує про Небесну сотню дворічної давності?

 Машини часу, на жаль, не існує, тому неможливо нікого попередити за день до вибуху, за день до кінця. Та й що ти їм скажеш? Ніхто ж не повірить, що в природі взагалі існує кінець історії. Існує. Ми це можемо ствердно сказати, бо взяли участь у цьому експерименті. І змогли. Змогли прийти на все готове і сказати: це завжди було нашим. Змогли привласнити і відібрати. Змогли з цим жити. Мало хто з сучасних львів'ян скаже, що єврейський Львів – це також мій Львів, і я не привласню його собі. Чи польський, чи вірменський. Ми назвали це «нова історія, нова доба, і все тут – наше й тільки наше, і так було завжди».

Історія вже регоче. Тільки ми її не чуємо.


02.02.16.


Остап Дроздов http://zbruc.eu/node/47025



Громадська самоорганізація українців

Колись був широковживаним зворот:
"Назустріч побажанням трудящих". Чи, скажімо: "За покликом сумління".
Так от, цей текст і є відповіддю на побажання чималого числа читачів
УП, а водночас і виявом внутрішнього інтересу його автора до предмета
розмови.

 
Бо ж ідеться про річ, яка вочевидь
на часі: про історичні традиції та форми громадської самоорганізації
українців за далеко не завжди сприятливих умов Російської імперії і,
вслід за тим, під час подій 1917-21 років.

Отже, кілька епізодів з історії
громадської - саме громадської, а не політичної, хоча ці речі нерідко
тісно сплетені - самоорганізації підросійських українців.


Не будемо занурюватися у добу
Хмельниччини – почнімо з часів формування модерної української нації. А
відтак - перша форма самоорганізації, яка об'єднала їх із тогочасними
передовими країнами Європи. Це масонство.

1. На українські
землі масонство із Західної Європи прийшло в середині XVIII століття,
хоча масонські ідеї тут циркулювали й раніше. "Вивід прав України" й
"Конституція" Пилипа Орлика – одне зі свідчень того.
Масонські
ложі виявилися зручними формами самоорганізації налаштованих у дусі
ідеології Просвітництва освічених суспільних верств, на той час –
козацької старшини і шляхетства.

Проголошені масонами ідеї
об'єднання людей на засадах братерства, любові, рівності і
взаємодопомоги, їхній антиклерикалізм та водночас – відчутний
релігійний містицизм простежуються у діяльності значного числа
українських достойників того часу.

Близькість Григорія Сковороди до
масонства знайшла відбиток навіть на 500-гривневій банкноті. На початку
ХІХ століття активно діяли дві ложі – полтавська та харківська, а
визначним діячем харківської ложі був засновник першого у Східній
Європі університету Василь Каразін, батьки котрого належали до кола
мандрованого філософа, серед членів ложі були Квітка-Основ'яненко і
Гулак-Артемовський.

А
з діячів полтавської ложі досить назвати одне ім'я: Іван Котляревський,
який заслужено вважається творцем новітньої української літератури і
сучасної літературної української мови. І ця настанова на розвиток
народної мови до рівня красного письменства – також одна із
ідеологічних настанов як доби Просвітництва, так і масонської
діяльності.

Масоном був і Василь Капніст,
котрий 1791 року таємно їздив до Прусії з проханням про військову
допомогу для звільнення України від російського панування.
Був
масоном і старший син гетьмана Кирила Розумовського Олексій. А чи був
масоном батько? Невідомо. Але зауважмо, що 1763 року він скликає
Генеральні Збори, які має намір конституювати як постійно діючий
український парламент - раніше за Францію і за ще навіть не проголошені
США. Але "суча дочка" Єкатерина ІІ зриває цей намір...

 

Ну, а далі були "з'єднані
слов'яни", які брали активну участь у повстанні Чернігівського полку в
грудні 1825 року, ще далі – "Кирило-Мефодіївське Братство", побудоване
під очевидним впливом масонських ідей.
Серед тих, хто
організовував викуп з кріпацтва та навчання Тараса Шевченка, також були
масони. Отож у певному сенсі весь "проект Україна" – це наслідок
діяльності масонів, як українських, так і зарубіжних.

Але, зауважмо, ніхто не силував
Капніста, Каразіна чи Котляревського діяти так, як вони діяли, – їхня
активність була наслідком громадської самоорганізації освічених верств
тодішньої української спільноти.


2. Лібералізація
політичного життя в Російській імперії після поразки у Кримській війні
1853–56 років сприяла пожвавленню та інституціалізації українського
руху.

1859 року у Санкт-Пе­тер­бурзі
виникла перша українська Громада - перше легальне громадське українське
об'єднання в Російській імперії, заснована колишніми членами
Ки­рило-Мефодіївського Братства Тарасом Шевченком, Пантелеймо­ном
Ку­лі­шем, Миколою Костомаровим та Василем Білозерським.

Через два ро­ки утво­рилася Громада
у Києві чисельністю близько 200 членів, потім – в Одесі, Чернігові,
Харкові, Полтаві, Єли­са­ветграді та ін­ших містах Наддніпрянщини.
А ще у жовтні 1859 року у Києві від­крилася перша в Ро­сійській імперії
неділь­на школа для дорослих. Чле­ни Гро­мад викладали у не­дільних
школах, писали і видавали для них підручники українською мо­вою -
зокрема, цим займалися Тарас Шевченко і Пантелеймон Куліш.

Загалом третина недільних шкіл, відкритих у ті роки в Російській імперії,
припадала на українські губернії. Вчорашні кріпаки-селяни і мешканці
приміських селищ складали основний контингент учнів.

Але вже восени 1862 року російський
уряд закрив усі недільні школи, заборонив Громади, за рік видав
сумнозвісний Валуєвський циркуляр. Тож члени Громад стають членами
різноманітних наукових товариств, а також започатковують кооперативний
рух.
Станом на 1870 рік в українських губерніях діяла третина від наявних тоді в Російській імперії кооперативів.

З початком 1870-х років ситуація знову змінюється.

Де-факто відновлюються Громади, до
яких приходить чимало різночинної молоді – від вихідців із шляхетських
та магнатських сімей до дітей селян, міщан і буржуазії. Уже не сотні, а
тисячі студентів, старших гімназистів, випускників університетів,
семінарій та училищ стають на шлях просвітницьких, культурницьких та
економічно-організаційних заходів
Так, Си­мон Пет­лю­ра під час

Пишуться і перекладаються
українською книги і брошури, створюються медичні і навчальні заклади,
триває розвиток кооперації. А те, що не дозволене у самодержавній
Росії, робиться у більш ліберальній монархії Габсбургів.

1873 року за фінансової допомоги
аристократки Лизавети Скоропадської-Милорадович і цукровара Василя
Симиренка громадівці започаткували у Львові Літературне товариство ім.
Тараса Шевченка, яке через кілька десятиліть - уже під назвою "Наукове
товариство імені Шевченка" стало неофіційною українською академією
наук, яка об'єднувала інтелектуалів по обидва боки кордону.

На цей же період припадає створення
перших в Російській імперії організацій робітництва – "Южно-российского
союза рабочих" (Одеса, 1875 рік) та "Южнорусского рабочего союза" (1880
рік, Київ).
1876 року йде хвиля репресій, спрямована одночасно і
проти народництва, і проти громадівців, і проти кооператорів, і проти
української культури як такої (Емський указ).

Майже повне унеможливлення
громадської діяльності штовхає радикальну молодь до організації
підпільної партії "Земля і воля", а потім – "Народна воля".
Український
елемент в обох організаціях домінує як у сенсі організаційному, так й
ідеологічному: зокрема, "Народна воля" ставить перед собою завдання
знищення імперії і постання на її місці "Загальноруського союзу" з тих
автономних держав, які не захочуть повного усамостійнення.

Починається кількарічна війна з
самодержавством, вислідом якої є фізична загибель сотень кращих
представників української молоді.

3. Певна
лібералізація політики верхів Російської імперії з кінця ХІХ століття
викликає до життя нові форми громадської самоорганізації українців.
Утім, ще до цієї лібералізації виникає підпільне "Братство Тарасівців"
(1891 рік).
Це – не політична партія, а саме громадська
організація, яка готує ідейний ґрунт для власне політичних дій. Серед
знаних членів Братства – Іван Липа, Борис Грінченко, Михайло
Коцюбинський, Во­лодимир Шемет, Євген Тимченко, Володимир Самійленко,
Микола Воро­ний, Микола Міхновський та інші.

Повний список членів Братства
невідомий, як і точна кількість його членів – адже йшлося про
підпільну, добре законспіровану організацію. За­галом до десяти філій
цього товариства входили близько ста осіб.
З документів поліції
відомо, що братчики про­пагу­вали свої ідеї переважно серед гімназистів
та студентів, поширювали при­ве­зену з Гали­чи­ни нелегальну українську
літературу.

Цен­тром діяльності організації спо­чатку був Харків, після ареш­тів у Харкові центр Братства пере­міс­тився до Києва.

Але головною сферою зусиль із
самоорганізації українців у ці роки стали земства, самоврядні
губернські, міські і сільські земські установи.

Земства як установи місцевого
самоврядування діяли на Лівобережжі та на Півдні України від 1864 року,
а на Правобережжі – від 1911 року. Російсь­кий уряд наба­гато менше
контролював діяльність земств, ніж державних ус­танов, і тому в
земських установах працювало чимало діячів українського ру­ху, і у свою
чергу, ряд земств на початку ХХ століття підтримував український рух.

Так, Си­мон Пет­лю­ра під час
Першої сві­тової війни пра­цював за­с­тупником уповно­важе­ного
Всеро­сій­ського союзу земств, а у квітні 1918 року був обра­ний
головою Київ­ського губернського земства і Всеукра­їнського со­юзу
земств.
Члени Центральної Ра­ди Пав­ло Чи­жев­сь­кий, Воло­ди­мир
Ле­онтович і Микола Ко­валевський, Микола Біля­шівсь­кий, Ілля Шраг
працювали перед революцією у земствах.


У земському русі працювали і член
Центральної Ради та посол України в Німеччині барон Федір Штей­н­гель,
майбутні мі­ністри закор­донних справ Андрій Ніковський та Дмитро
Дорошенко і член Генерального Суду УНР Андрій В'язлов.
Нарешті,
прем'єр Української Держави Федір Лизогуб, брат народовольця Дмитра
Лизогуба, у 1901–15 роках був головою Полтавської губернської земської
управи.

Це тільки частина верхівки
земського руху, головним же чинником самоорганізації були тисячі
працівників земських структур по всій підросійській Україні.

4. Ще одним із
головних способів громадської самоорганізації став в Україні
відновлений з кінця ХІХ століття кооперативний рух. Йшлося не про суто
економічну справу: кооперативний рух на території України набув
національного характеру, який виявив себе у намаганні організаційно
усамостійнитися від всеросійських кооперативних союзів
, створити свої
всеукраїнські центри кооперації і ста­ти матеріальною опорою
національно-визвольних сил
. Кооперація мала свої видавництва та
читальні, підтримувала "Просвіту" тощо. Напередодні 1917 року в
українських губерніях працювало 7 тисяч кооперативних товариств різних
галузей діяльності і близько 50-ти їхніх союзів.


Споживчі кооперативні товариства
обслуговували 9 мільйонів осіб. 1917 рік був відзначений значним
організаційним зміцненням української кооперації. Кількість
кооперативних союзів протягом року збільшилась у два рази і досягла
100. Знані кооператори брали безпосередню участь у створенні
Центральної Ради, проведенні Національного Конгресу, селянського
з'їзду, обіймали ключові посади в уряді та багатьох місцевих
адміністраціях. Кооперація була середовищем, з якого йшло поповнення
національно свідомих і знайомих з управлінською діяльністю кадрів для
створених нових органів влади.

1918 року українська кооперація обслуго­вує вже 16 мільйонів осіб й охоплює абсолютну більшість селянських господарств.

Тоді ж розпочав діяльність
Всеукраїнський кооператив­ний видавничий союз "Книгоспілка", що
об'єднав кооперативні видавництва країни і надрукував за цей рік у
кілька разів більше книжок, ніж державні видавництва. Саме кооперація
взяла на себе постачання армії УНР необхідним – продовольством,
амуніцією, зброєю. Більшовики після 1921 року змушені були відновити
український кооперативний рух, бо без нього економіка країни виявилася
паралізованою, і він відігравав роль соціально-економічного й
культурницького осердя українства аж до Голодомору, коли був остаточно
розгромлений.

5. А ще ж у цей
період на Наддніпрянщині діяла мережа "Просвіт", різного роду гуртків,
жіночих організацій, профспілок, допомогових кас...


Одне слово, навіть у самодержавній імперії, навіть за воєнних умов українці вміли самоорганізовуватися.

R_

R_

древляни

© В.П.Алексеев В поисках предков. Антропология и история «Советская Россия», М., 1972

древляне антропологически отличались от остальных славянских племен, они были крупнее, массивнее, лицо у них было шире. А когда измерили черепа современного населения Украины, стало ясно - это именно тот краниологический тип, который свойствен и современным украинцам. Таким образом, краниология подсказывала - физическими предками современных украинцев были древляне, они сыграли решающую роль в становлении антропологических особенностей украинского народа, в их культуре нужно искать истоки этногенеза и культурного развития украинцев.

Сторінки:
1
15
16
17
18
19
20
21
22
попередня
наступна