Бюрократія і громадяни є антагоністами. Це аксіома. Не лише в Україні, а в будь-якій країні світу. Цей антагонізм закладений в саму природу цих багатовікових стосунків. Громадяни є замовником, бюрократія – виконавцем. Як зауважив прем’єр Російської Федерації своєму українському колезі на останньому раунді газових перемовин: «Продавец всегда хочет продать подороже, покупатель – купить подешевле». Так і тут. Громадяни і бюрократія знаходяться по різні боки суспільного прилавка.  В сильних демократіях виконавець змушений добросовісно дотримуватись інтересів замовника. В іншому випадку прокуратура, яка виконує функції служби захисту прав політичних споживачів, неминуче притягне порушника до відповідальності. Складніше в країнах, де прокуратура виконує прямо протилежні функції.  Проте навіть в розвинутих демократіях бюрократія є монополістом, нехай і тимчасовим. Ви можете змінити провайдера суспільних послуг на іншого, але зазвичай чекаєте доки закінчиться дія кількарічного контракту.  Інколи, коли провайдер суспільних послуг починає надто грубо порушувати умови суспільного договору, громадяни розривають договір достроково. Після цього у бюрократії залишається два шляхи: визнати суверенне право громадяниу і піти, або, брутально порушуючи права політичних споживачів, ігнорувати їхню імперативну вимогу. Як наслідок другого варіанту, суспільні відносини втрачають ознаки договірних і перетворюються на конфліктні. Замість замовника і виконавця виникають дві команди по перетягуванню каната.  Безумовно, якщо громадяни починає тягнути канат синхронно, жодна бюрократія цьому протидіяти не здатна. На жаль, далеко не всі громадяни долучаються до цього процесу. За рахунок цього бюрократія, як більш організована команда, перемагає. Сьогодні в Україні переважна більшість громадян на своїй шкірі відчуває конфліктну природу стосунків з бюрократією. Вони щиро хочуть, щоб команда бюрократії програла. Але при цьому собі вони відводять роль вболівальників.  Вони з величезною цікавістю стежать за процесом перетягування канату. Активно коментують техніку та зусилля тих небагатьох, хто вгризаючись в багатостраждальну українську землю, хоча б на кілька сантиметрів відсуває тотальний програш.  Є погана новина. В цьому змаганні не вийде бути спостерігачем. Цей програш – не буде програшем тих, хто тягне цей канат. Це буде наш спільний програш.  Особливо тому, що це не перетягування канату. Це - перетягування зашморгу. blogs.korrespondent.net/celebrities/blog/acba/a39162

 

Выходцы из богатого ископаемыми и доверчивыми избирателями Донбасса берут вверх не только во власти, но и в оппозиции. Самопровозглашённый претендент на лидерство в партии «Батьківщина» Королевская Наталья Юрьевна, 36 лет отроду, начинает свободное политическое плаванье. На дорогом корабле под названием «Вперёд».

Одноимённое общественное движение в привычных для БЮТа красно-чёрно-белых тонах скоро станет партией и вольётся в материнский Блок. А там и до Лидера рукою подать.

[ Читати далі ]

  Координатор Громадянського руху "Спільна Справа" 

Як ми й прогнозували, 9 травня було перетворено владою на бійню. Пролунали перші постріли. Пролилась перша кров.
Замість того, щоб вчепитись в горлянку сучасним окупантам, наші співгромадяни натхненно лупцюють один одного, з`ясовуючи ставлення до окупантів колишніх.

Мета цих маніпуляцій очевидна. Вам бракує хліба? Влада дасть вам такі видовища, від яких ви забудете про свій голод. У вас накопичились негативні емоції? Чому б вам не виплеснути їх один на одного?

Сьогодні, як ніколи, країні потрібне монолітне суспільство. Ми всі сьогодні знаходимось в кількох сантиметрах від прірви. Прірви, якої не вдасться уникнути нікому. Незалежно від територіального або етнічного походження, мови спілкування, ставлення до історичних постатей, статі або віросповідання.

Лише від нас сьогодні залежить, чи вдасться владі досягти необхідного їй розколу. Лише від нас залежить, чи зможемо ми закласти підвалини справжньому громадянському діалогові. Лише від нас залежить, чи зможемо ми зламати їхнє одвічне «розділяй і володарюй», протиставивши йому своє «слухай і розумій».

Мій дід, капітан Червоної Армії, загинув в 1944 році в Карпатах. На вузькій гірській дорозі його накрили німецькі міни. Він похований у братській могилі містечка Сколе. Недалеко від його могили в 1993 році було поставлено хреста загиблим бійцям УПА. Місцеві мешканці доглядають обидва поховання. Це приклад того, як всі ми маємо ставитись до загиблих на тій страшній війні.

Час покласти край цій маячні. Ми зобов`язані залишити історію історикам.

При всій повазі, сьогодні важливіше те, яким буде наше майбутнє, ніж те, яким було наше минуле.

Наші діди могли стояти по різні боки барикад. Важливо, щоб ми сьогодні стояли по один бік.