В своєму роздумі про "афганське відлуння" я не хочу жодним чином образити чи тим більше - в чомусь звинувачувати ветеранів війни в Афганістані 1979 - 1989 років. То справа Всевишнього давати правдивий присуд нашим грішним душам...
В Афган пішло моє покоління, як міг бути там і я, але у воєнкоматі Будьонівського району м. Донецька мене в жовтні 1979 направили на піврічні курси для допризовників і до лав Радянської армії виконувати почесний обов*язок захищати "Родину-мать" я пішов у травні 1980, коли вже відбулась трагедія вторгнення в Афганістан радянських військ. Яка то виявилась "служба і захист Вітчизни" - то окрема розмова, але завдяки їй я чітко усвідомив, наскільки жахливо важко було моїм одноліткам у тому афганьскому пеклі в такій недолугій армії.
Єдине, що хочу додати: я служив у стратегічних військах і не раз казав потім, що якби хоч одна з наших ракет злетіла в бойовому спорядженні і вибухнула на цілі в Західній Європі, то навіть при всій моїй нікчемності рядового в цьому процесі, всеодно на мені було б крові більше, ніж на всіх наших воїнах-"афганцях" разом узятих за всі роки їх війни... І я до скону життя буду вдячний Богу, що цього не сталось.
Нікого я не збираюсь, не хочу і не маю права судити, проте маю право і навіть зобов*язаний пояснити тим, хто не розуміється на цій темі. Спершу розповім кілька життєвих епізодів.
Перша історія відбулась приблизно року 1998 року: їхав я в майже порожній маршутці по Львову і пиняють її два молоді хлопці, сідають і один платить за проїзд, а другий гонорово тиче водію посвідчення "учасника бойових дій". Водій пересвідчився, що посвідчення не фальшиве і здивовано запитав, деж цей хлопчина встиг повоювати, а той відповів, що в Югославії. Потім обидва хлопці сіли позаду мене і "миротворець" почав оповідати другу, як йому розкішно служилось включно аж до послуг повій, значній оплаті в доларах, що для нас в Україні тоді було захмарною величиною. Додам, що вбраний хлопчина був шикарно і з великою золотою печаткою на пальці та грубезним золотим ланцюгом на шиї, а в руках тримав рідкісний на той час мобільний телефон. І тут я пригадав про свого сусіда-"афганця", що так само мав посвідчення "учасника бойових дій", та чомусь не любив козиряти ним, тому і платив за проїзд, хоч жилось йому нелегко навіть з наданими пільгами, а що вже казати про справедливу оплату служби в Афгані і участь в боях такого пекельного гатунку, що югославські події в порівнянні з ними є хлопчачою забавкою... Але ось вони обидва однакові "учасники бойових дій", ветерани - чи це справедливо?
Другий випадок теж пов*язаний з подіями в маршутці: була введена норма не більше 4 пільговиків одночасно може перебувати в маршутці, а тут щось з шість сіло і ще хлоп років за 45 сідає і тиче посвідчення, а водій тоді визвірився і став вимагати, щоб цей хлоп вийшов, або він не зрушить їхати далі. Обидва затялись: один - не вийду, другий - не зрушу. Не витримавши, до суперечки втрутився і я: кажу хлопові, що він не правий, бо коли йому держава дала посвідчення за його героїзм, то всеодно лазити по чужих кишенях він не має права, а водіям за перевезення пільговіків і копійки ніхто не дає від держави... Нарешті один з інших пільговиків не витримав і вийшов з маршутки сам, а той хлоп всівся на його місце і авто рушило. Але цим все не закінчилось: хлоп пригрозив водієві, що поїде з ним до кінцевої і там з ним розбереться. Я вирішив теж їхати до кінцевої, щоб "в разі чого" підмогти водієві, але на кінцевій водій хутко зник, а тому хлопака кинувся до мене. Довколо хоч і білий день, але нікого поблизу нема - тільки ми вдвох. Хлопака швидко підійшов до мене в притул, різким рухом витягнув праву руку з кишені, в якій виявився невеличкий ніж, і підніс лезо мені до шиї та промовив: "А это ты видел?" В мому становищі вибір протидій був малий, тому я повільно розвів свої руки до гори і відповів:"Ну бачу". Далі ми постояли в такому положенні мовчки кілька хвилин, аж тоді хлопа прорвало сказати з притиском: "Я в Афгане советскую власть защищал!", а я у відповідь просто перепитав: "Ну і як? Защитил?" Далі була ще декілька хвилин німа сцена без руху, а тоді "афганець" різко сховав руку з ножем назад до кишені, розвернувся і пішов від мене, пригрозивши, що колись він мене ще перестріне... А я подумав, що всього-нічого розділяло лезо від артерії в мене на шиї - ось так у Львові через дванадцять років після війни в іншому кінці світу я мало не загинув через "афганське відлуння"...
Третій випадок короткий і підсумковий: знову аналогічна ситуація в усьому, але як тільки сварка між водієм і пільговиком-"учасником" почала набирати обертів - я дістав з кишені гроші і з словами "я плачу за нього" - передав їх водієві. Подяки за це не почув, тай й не дуже мені вона треба була. Просто відлуння затихає само-по-собі, а силою його не втишиш...
Всі ми тепер розуміємо, що афганська авантюра стала можливою виключно через моральну і фізичну деградацію правлячої верхівки СРСР - це була глобальна помилка. Помилка, яка коштувала великих і повністю непотрібних жертв, а результатом цієї помилки стала остаточна деструкція і руйнація економіки СРСР, що спричинило до його розвалу. Війна в Афганістані забирала величезні ресурси і водночас морально розкладала радянське суспільство включно з глобальним поширенням наркоманії, що масово постачався з Афганістану.
Далі - ще гірше: значна частина колишніх воїнів-афганців через життєву безвихідь пішли в кримінальні сфери діяльності. Сумнознаменнитий "братківський вбивця" Онопрієнко саме з таких. Наскільки мені відомо, Онопрієнко був спецназівцем з особливим ухилом спеціалізації - катом (палачом), тобто він розстрілював тих душманів, яких захопили в полон і вже використали-вичавили з них все, що було потрібно... А тепер скажіть, якщо хтось виховав звіра-людоїда, а потім вигнав його напризволяще і той з голоду почав жерти невинних людей, то чи тільки звіра вина в усьому?
Коли розпочались війни в Чечні, то я довго не міг зрозуміти, чому російські війська так бездарно гинуть - де їх досвідчені афганські ветерани. Мені пояснили знаючі люди: ветерани-афганці приймали участь в усіх можливих війнах і конфліктах на пост-радянському просторі і в Придністров'ї, і в Карабасі, і в Абхазії та Осетії, і в Чечні тощо - ось тільки вони там воювали як найманці за дуже грубі гроші, а як відомо - у регулярному війську платять ну дуже бідно. Таким чином найманці воювали проти військових РФ і то дуже ефективно! Свої вбивали своїх! От вам і класичне: "За державу обідно".
Добре, що "афганське відлуння" поволі зщезає і вже не чути про міфічних "воїнів-інтернаціоналістів" і вони не так демонстративно "качають заслужені права", яких ніколи не було. Всі ми розуміємо, що то було обманом, підступним навіюванням фантомів "визволителів" та "інтернаціоналістів" у випадках брутальної агресії та окупації. Тому ми повинні вшанувати ветеранів афганської війни, як жертв тоталітарного радянського режиму. А всі пільги і пошану, які надаються їм від держави України, то є подяка за величезний внесок у розвал СРСР і відповідно - за появу Незалежної Держави Україна.
Ну а різним "вічним інтернаціоналістам" типу генерала Червонописького і дотичних йому вимогачам незчисленних пільг "за заслуги" я б з великою охотою нагородив усіх почесним орденом "За зраду Наджибули" - нагороду за зраду найвищого ступеня. Як можна було не врятувати таку людину! Він через вас стільки крові пролив, а ви його киданули по-повній, шакали... Мудакі ви останні після такої зради. Все нею перекреслили - всі жертви і втрати, а що найобразливіше - і всі перемоги. Прислужники "Талібана"! Крапка.
І вічна шана тим, хто пройшов пекло Афганської війни і залишився людиною, живе і працює як нормальна людина, і робить все, щоб зберегти мир в Україні і світі.
Я все сказав, що давно хотів сказати про українське вдлуння війни в Афганістані.

Богдан Гордасевич
м.Львів-Рясне   

Кабул під контролем талібів. Президент Афганістану складає повноваження.

"Після сірих завжди приходять чорні" .

А. та Б. Стругацькі.

 

Мирослав Гай:

Історія сирійських курдів і Афганістану мають навчити нас деяким речам.

1. Ніхто воювати за нашу країну не буде. Ми маємо розраховувати тільки на себе.

2. Трільйони долларів допомоги ніколи не замінять бажання народу битися за власну країну.

3. Оркам з калашами можуть протистояти тільки люди, що готові убивати за свою країну, а не помирати.

Позиція "Просто перестати стріляти" рано чи пізно приводить до руйнування держави. Ви можете зменшити на деякий час втрати, але згодом отримаєте більшу війну, більше смертей та геноцид.

 

Юрій Каракай:

Неправда, що таліби захопили Афганістан! Це афганський народ привів до влади ретроградів, які відкинуть країну у 17-те століття. Так само як український народ привів до влади наркоманів і блазнів у 2019-му.

Так само як ті відкинули Україну на десятиліття. Так само радісно і завзято, з веселим реготом, піснями і танцями. Так само привівши в шок і розчарування демократичний світ, Євросоюз та Сполучені Штати. Так само шкода тих 25 відсотків притомних афганців. Я їх розумію.

 

Юрій Бірюков

Тут «эксперты» по Афганистану заламывают руки и вопрошают - как же так получилось, что армия сдавалась в плен пачками, сам народ Афганистана не стал сопротивляться талибам, а амеры… пожали плечами и ушли.

Как так вышло, что вместо смартфонов и асфальта, школ для всех и медленному движению в сторону того, что мы называем цивилизацией, они сами и добровольно выбрали законы шариата, намордник и средневековое религиозное мракобесие?

Воу-воу, что же мне это напоминает?

Как же так получилось, что вместо борьбы, страданий, пота и напряжения всех сил, народ выбрал «надо просто перестать стрелять» и «какая разница какое имя носит улица»?

Как же так получилось, что вместо патриотизма, гимна с ладошкой на сердце, преклонения перед армией, народ выбрал Сватов, Папика и спорт вне политики?

Как же так получилось, что вместо медленного движения в сторону того, что мы называем цивилизацией, народ выбрал 100 миллиардов мимо системы Прозорро, ковидный фонд в «Велике Крадівництво»?

Как же так получилось, что международная коалиция… пожала плечами и ушла заниматься своими интересами?

Просто. Так. Народу. Проще.

 

Валерій Прозапас

Приклад Білорусі має продемонструвати українцям, що було б з Україною, якби не перемога Майдану.
У сусідів тепер режим кривавого диктатора та жодної мови про права людини.

Приклад Афганістану - що відбувається, коли зникає підтримка західних союзників, а суспільство аморфне та безвольне.
Там тепер будуть закони шаріату та влада зброї.

Так що розмови про "майдани-банани" та "внєшнєє управлєніє" при таких прикладах звучать дивно, правда?

Але низькопробна пропаганда продовжує пічкати українців "державним переворотом", "Запад нас прєдал" та "поворотам на Восток" - і це смертельно небезпечно, як бачите.

Бо у нас є і свій талібан в ОРДЛО, і свій "бацька", тільки поки що не настільки найвеличніший, хоча людей вже викрадає та за грати кидає.

Тому повернення народа до здорового глузду стає не політичним питанням - а питанням виживання.

Джо Байден

28 років тому 15 лютого вивели радянські війська з Афганістану. Цій події був присвячений захід у технікумі. На сцені дівчата й хлопці читали вірші, сердечні сповіді матері й сина, а на мультимедійному екрані - кадри війни, і чорний тюльпан, і групи бійців, переважно з автоматами біля бойових машин (а на одній БМП на башті жовтою фарбою напис "Украина", ніби синівський привіт дорогій Батьківщині); і звучать афганські пісні, складені тоді, в ті воєнні часи. Пісні російською мовою в середовищі нинішніх українців. Слова пісень проникливі й не радянсько ура-патріотичні, а відверті у своїй простій, душевній ліричності.

Дівчина, зовсім юненька, серед глядачів у залі затято нервово і тупо, а то якось трохи несамовито бездумно, чи то до самозабуття, чи щоб таким заняттям ухилитися від думок тика пальцями в сенсорний екран свого телефону.  Це окремих дратує, бо ніби байдужа ще й мобільником очі засліплює декому  відблисками променів сонця, що заглядає у вікно. Та незабаром  дратівники міняться на спантеличення, бо та раптом заплакала, сльози часто стікають по щоках.  Вона так само часто намагається їх витерти рукавами светра. ЇЇ подруга схилилася до неї й почала заспокоювати, гладити по плечу, по русому волоссю. А юнка показала їй у телефоні якесь фото, і в подруги теж змокли вії.  Русява дівчина трохи заспокоїлася, коли подруга у співчутті аж геть схилила голову на її плече. Однак чисті крупні сльози ще котилися і дівчина знову витирала лице синім рукавом.

-          Чого плакала, Олю? – спитали.

-          Мій батько загинув під Дебальцевим… 2 роки вже… 18 лютого

   У Дрогобичі 21 річницю виведення радянських військ з Афганістану вшанували мітингом-реквієм

Сьогодні, 15 лютого, у Дрогобичі біля пам’ятного знаку воїнам-афганцям відбувся мітинг-реквієм з нагоди 21-річниці виводу радянських військ з Афганістану. Панахиду за полеглими відслужив о Іван Гнатів УГКЦ. На віче виступив міський голова Микола Гук , голова Дрогобицької регіональної спілки ветеранів Афганістану Іван Андруневчин. Відбулася урочиста хода військовослужбовців, які таким способом вшанували пам’ять про тих, хто з цієї війни не повернувся живим. Микола Гук вручив ветеранам Афганістану грошову допомогу  на суму 3100 гривень. Допомогу отримали афганці і від регіональної спілки ветеранів.

Що відомо про загиблих українців

Теракт у Кабулі. Як загинули українці