© Дина Динамо
Уже йде 2 доба, як Тебе нема... Без Тебе невтямки, що треба спати.
Я пішла до нашого саду, де росли троянди, осяяні брюхатим місяцем... наші троянди...
Я зламувала квітки, не переймаючись тим, що руки стали кольору ружі... нехай... Біль від шипів на мить приніс забуття. Лише на мить...
Я спам"яталася тільки тоді, як лишилась одна квіточка, вкрита росою, чи, мо, моїми слізьми...
Зранку віднесу їх Тобі, розсиплю побіля Твого останнього прихистку, ні,ні, упорядочу, бо ж Ти любив порядок, а я, нехлюйка, хаос... Я розкажу Тобі, що я, як сновида, блукаю нічним подвір"ям і згадую нас, а ще те, що мені ніколи не відболить наше кохання і буде щороку розквітати трояндовим кущем у саду...

Я люблю тебе як люблять Україну -
сильно, щиро та з надією в серцях.
Я люблю тебе як зіроньку єдину,
що осяє перемоги шлях.

Я люблю тебе як небо над жнивами,
як долонь на серці козака.
Заспіваймо разом, щастя з нами
поки є в руці твоя рука!

Весна прийшла так швидко,

В мої ти інколи приходиш сни,

Чудові сни, і все, як наяву, –

В них я і ти, і погляд твій ясний,

І голос ніжний пестить тишину.

 

У снах ти, наче місяць золотий,

Вриваєшся із ночі у вікно,

Пронизуючим щастям снишся ти

І раниш серце – завмира воно.

 

Не хочу прокидатись від цих снів:

Співучий голос очаровує мене,

А очі, очі чисті і сумні,

До щастя погляд ніжний їх зове.

 

Хоч рідко ти приходиш в сни мої,

Зворушуєш у серці почуття…

Я доторкнутись прагну рук твоїх

І поглядом ловлю твої вуста.

 

Ти знов і знов приходиш в сон міцний, –

З глибин душі видіння постають:

Такий далекий, рідний і близький…

Забути мушу, а я знов люблю…

Автор Марія Дьогтяр. 26.11.2011 р. 

Ну что дорогие мои! Вот меня опять и накрыло. Наконец-то. Потому что три месяца без стихов это было очень жестко.... Накрыло меня странно. На мове. Наивными детскими рифмами. Возможно, что носители украинского так совсем не говорят и не пишут. Но даже этому нескладному стишку я радуюсь, как ребенок первому лучику солнца ))) И у меня такая просьба ко всем друзьям: если в стихе есть надругательство на мовой, пишите в комменты буду все исправлять.

Мій єдиний, ніжний, любий,

я тебе цілую в губи.

Більш за все тебе кохаю.

Скоро буду поряд, знаю

Казка почуттів чекає.

Вітром, що лани плекає,

сонцем, що зігріє море,

щастям що розвіє горе

обійму тебе. Коханий,

рідний мій козак. Бажаний.

Ти моя найкраща мрія,

сильна, пристрастна надія.

Почуття радіють волі

і єднають нашi долі.

Я жалкую, що так трапилось в житті –
Снігопад на нашу осінь налетів.
Я від снігу захистить тебе не зміг.
Впав на скроні сивиною білий сніг.

Він і власні мої скроні побілив,
Щоб побачили усі, що постарів.
Та не будемо зважать на снігопад,
Хоч вже молодість не вернеться назад.

Що залишилось разом проживемо',
Друг до друга почуття збережемо'.
Доки гріє тіло й душу наша кров
Доведемо собі й Світу – Є Любов!

Осінній щедрий дощ барабанить по підвіконню,стікає холодними сльозами шибкою і безнадійною піснею плюскоче по асфальті. А я… Я сиджу в нашому улюбленому кафе,грію застиглі руки до горнятка з паруючим  глінтвейномі обманюю себе ,що ти прийдеш. Що підкрадешся тихенько зі спини,як робив це завжди,простягнеш букет терпких хризантем(ти завжди дарував їх восени),зариєшся обличчям у заглибинку між плечем і  обличчям,і,бавлячись моїм волоссям,прошепочеш,що скучив….

Я ніколи не любила осінь,а ти її обожнював. Казав,що тільки у цю пору розкриваються справжні почуття. Я  не вірила тобі,коли ми гуляючи багряними алеями, жартома ділилися мріями на майбутнє,і ти казав,що я твоя мрія. Найкраща,найшаленіша,яку тобі подарував Бог,і ти її не відпустиш. Ти розповідав,які у нас будуть діти. Як ти любитимеш їх,бо вони це частинка мене….І навіть,коли ти, весь такий урочистий і схвильований, запросив мене до Опери,я не думала,що все закінчиться так,пори всі багатозначні погляди і фрази подруг.Але ти зробив це. Я не могла сказати «НІ»,дивлячись у твої безмежно закохані очі. Я відчувала-з тобою буду щасливою. Весілля і наше життя мені видалося казкою,раєм,оазою посеред пустелі…. Часу не існувало. Були тільки ми. Рука в руці,очі в очі…Ми пливли,з насолодою наповнюючи одне одного по вінця…І тоді ти подарував мені донечку. І носив нас  на руках. Кружляв по квартирі під звуки Віденського вальсу. То зі мною,то з доцею.

А потім…потім,я стала сухим старим деревом. Я ж ніколи не любила осені. Може тому,що відчувала,це станеться саме у цю пору,а ,може,осінь мені по-своєму відімстила.У мене не стало тебе. Комусь,якійсь вищій силі ти теж знадобився. А я не змогла тебе відвоювати….І в мені  щось вмерло. Я не можу плакати. Зовсім. За мене це робить дощ. Я застигаю і,здається,навіть не дихаю,але я живу…Я не вмію бути без тебе,але стараюся зі всіх сил.

Донечка…Я люблю її,бо вона частинка тебе. Я і не змогла б тебе забути,навіть якби дуже хотіла,навіть,якби спалила всі наші фото. Бо ти залишився у ній настільки очевидно,що кожного разу дивлячись у її миле дитяче личко, серце щемить,впізнаючи тебе.

Я пишу ці слова на червоному кленовому листі. Бачиш, я тими яскравими клаптями вистелила вже підлогу біля свого стільця…Але зараз я підберу їх,зав’яжу у міцний букет і віднесу тобі…І я знаю,ти прочитаєш….

Холодна  крапля
впала
з  даху   на  обличчя

як  льодовий 
дотик

 

то  мало  ми  вділяєм

  тендітним  дрібницям,

  втрачаєм  Чутливість
грубіючи  серцем..