Моя мати з сестрами і моєю бабулею жили у 1943 році в містечку Молочанську Запорізької області. Старша сестра, Надія, 1925 року народження працювала на окопах, які споруджувала радянська влада на Пришибських висотах, ще в 1941 році. Потім, на ті самі окопи її погнали німці. У 1943 вона якось звідти втекла до матері. Містечко було знищено з вогнеметів. Кам’яні споруди мінувалися і підривалися. Сім’я переховувалася у кущах біля цвинтаря в районі лікарні. Спорудили там окоп і в ньому ховалися. Там же у кущах переховували і корову. Коли почалися бойові дії, то за словами моєї бабулі, вдень було темно, як поночі від пилу і диму, а вночі було світло, як удень, від вибухів, та освітлювальних ракет, яких німці не шкодували. Вночи, повз них, по шляху, що пролягав між болотом з очеретом і кущами коло цвинтаря гнали на гору тисячі майже не озброєних і у військове не одягнених вояк. На ранок з тих вояк поверталися по кілька солдатів.

Одної ночі, за словами бабулі, їхню схованку надибали радянські розвідники і були тим збентежені. Вони порадили негайно тікати за залізницю, бо за їх словами цю територію постійно обстрілюють і німецька і радянська артилерії. Довелося похапки збирати сякі-такі речі і рушати. Якісь рушники, одіяла, матраци кинули на корову, тай подалися геть. Метрів за 300, на вулиці Шевченка зробили привал, заховавшись за залишки стіни кам’яного корівника. Перевіривши, поки діти переводили дух амуніцію, нині покійна (як і її діти) Анна Миколаївна виявила, що в окопі забули крупу. Довелося послати за мукою доньку Надію. Надія на диво скоро повернулася. За її словами від їхнього схованка не залишилося й сліду. Чи то снаряд туди влучив, чи бомба, невідомо.

Це налякало Анну Миколаївну  і вона зрозуміла, що й справді треба скоріше тікати за залізницю, на Схід. До полотна залізниці дійшли вже на світанку. Виявили за нею окопи. То була перша лінія оборони радянських військ. Командир їх облаяв і наказав забиратися негайно в степ. Пішли далі на Схід. Зовсім вже розвиднилось і пересування їх помітили німці з Пришибської висоти. Справа, спереду, зліва пролунало кілька вибухів. Сім’я бігла вперед на Схід з усіх сил. Нарешті добігли на колгоспний тік. Тут, моя мати, п. Марія Іванівна, побачила ситих солдат та командирів і почула відбірну російську лайку. Мою бабцю, Анну Михайлівну з дітьми і коровою там наказали розстріляти, бо вони видали німцям розташування радянських окопів. На щастя, нагодився начальник шпиталю, який шукав для поранених хоч якусь жратву.   Він вмовив командира сім’ю не розстрілювати, а разом з коровою віддати на потреби шпиталю. Пояснив, що пораненим буде якась крапля молока, санітаркам допомога, корові пастухи. Так моя тітонька Ольга і її братик Іванко стали чабанами. Правда ненадовго. Царство їм, моїм рідним, усім – небесне!

У 1984 році, випадково, я дізнався, що до самого розвалу Сересерії, вівся ретельний облік тих громадян держави, чиї родичі були під окупацією. Виявилось, що я винен, що моїх рідних комуняки тікаючи кинули на поталу фашистам, а потім, їх же, й мене заодно, звинуватили у тому. Ніколи ж загарбник, окупант не визнає вину за собою. Окуповані завжди винні самі!!!

З того часу, комуністи, рашисти й фашисти для мене карти одної масті. Українці мають зрозуміти, що українська мова, українська культура, українська держава, мужня українська влада не потрібні нікому в Світі, ні Обамі, ні Клінтону, ні цій німецькій фрейлін, ні міфічній Європі.  Українцям самим і лише їм однім, необхідна як повітря мужня українська влада, українська потужна держава, українська мова, як основа української культури, і українська культура, як відшліфована тисячоліттями технологія виживання, життя і панування на нашій Богом даній Землі!

[ Читати далі ]

Вручена премия за худшую секс-сцену в литературе

Озарение.

Мне кажется, я именно сейчас понял психологию россиян. Зачем они лезут к соседям, почему с непонятным варварским упорством все разрушают. Дело в культуре и традициях. Как ни странно звучат эти слова в данном контексте.

Те, кому за сорок (да пожалуй что и за тридцать) прекрасно помнят народную песню "Во поле береза стояла". Учили на уроках музыки тотально, но никто даже не попытался вникнуть в примитивный текст. А зря. В ней - ответ. Текст примитивный, сплошные повторения и традиционные люли-люли. Итак, первый куплет - Во поле березка стояла. Ничего особенного, художественная ценность сомнительна, но многие народы прошли через этот культурный слой - что вижу, то и пою. Так что пускай.

Жесть начинается со второго куплета. Какой вывод делает автор народного хита, увидевший березу? Он поет - Некому березу поломать. Вот это с точки зрения другой ку.., некому сломать! Вот что тревожит российского человека. Почему никто не сломал дерево до сих пор? Это проблема. Вот он - вечный русский вопрос! И ответ тоже в рамках логики. Потому что некому. Все просто.

Третий куплет служит логическим завершением всей этой народной творческой концепции и ставит жирную точку в песне. Я пойду, погуляю и березу сломаю. Ну, должен же кто-то, правильно? Кто если не я? Ни слова о холодной зиме и острой нужде в дровах, ни намека на необходимость пустить деловую древесину на нехитрый деревенский стартап типа оглобли для боя на средней дистанции с соседом. Эти звенья в цепочке лишние. Стоит дерево. Сломать некому. Значит, я сломаю. Просто и без рефлексий.

Теперь я напомню, что песня считается народной, любима населением, часть культурного наследия. И два вопроса. Первый - какие перспективы развития экономики, культуры и общественных отношений в стране, с таким культурным кодом? Второй - что делать соседям этого государства, с которыми оно хочет дружить вплоть до объединения?

Русский дух. Кирил Сазонов

https://site.ua/kirill.sazonov/4709-russkiy-duh-razgadka-agressii/

Кричу со старта - рассказ не про блядки! Про них как-нибудь в другой раз.

Вперше у Вінниці! Фотографи проти поетів. Дім поета & Фотоклуб «Обрій». Рима проти Зображення. Дуель представників двох видів мистецтв: фотографії та поезії. Бібліотека №1 (пр-т Коцюбинського, 49, 2-й поверх). 21 липня, 18.00.* * * (На Подкове Пегаса)

Оторвись от «бяки-буки»!..
Брось сообщество в фейсбуке.
Приготовь-ка свои руки
Для подсчета голосов!..
Здесь живой поэт на старте,
Не в одноклассниках по парте,
Где знают все как при инфаркте
Добавить «лайк» или плюсов!..
Его слова остры, как бритва
И ожидает его битва.
Вот секунданты, гонг, молитва…
И…оживает микрофон.
И, кстати, приз ждет – создан фонд!
Здесь есть попроще и бомонд…
Да, и кальян, коньяк, лимон…
Но отвлекаться не резон!
Держать свой слух нужно на пульсе
И победивший будет в курсе,
Что ты с ним вместе воевал
И отдал правильно свой балл!!!

22.07.16 
P.S.
(Чтоб не случился вдруг облом –

...Львів дарує розваги, усе безкоштовно)
ТОП-10 цікавих заходів:

Орган просто неба на площі Ринок.
Кінозал у внутрішньому дворику Ратуші.
Нічні історії про львівську моду.
Кіно просто неба у парку.
Фортепіанний концерт Павла Гречки.
Світлове маппінг-шоу.
Лекція львівського письменника Василя Габора.
Нічна екскурсія у кабінет міського голови.
Концерт і екскурсія у садибі Івана Франка.
Квест-кімнати.

Детальніше отуточки)

2017-ый можно назвать годом продолжений. Судите сами, режиссеры и сценаристы как будто сговорились и в 2017 будут радовать киноманов ремейками и сиквелами самых топовых фильмов.

Записывайте и потом сверяйте даты!

16 марта - «Красавица и чудовище». 

Ремейк знаменитого мультфильма снимает Уильям Билл Кондон. До роли Красавицы доросла Гермиона всех «Гарри Поттеров» Эмма Уотсон. Кто будет играть Чудовище? Британский красавчик Люк Эванс или бесподобный Юэн МакГрегор, заявленные в составе? Красивая история, красивая музыка – это точно одна из самых ожидаемых сказок-2017!

24 марта - «Аллигент-2».

Это кино снято по роману Вероники Рот. Генетические войны, поиски свободы, любовь – очень фантастичное и одновременно мелодраматичное кино от режиссера Роберта Швентке!

  

14 апреля - «Форсаж-8». 

Это первый фильм из форсажной серии, сюжет которого разворачивается в Нью-Йорке. Вин Дизель со знанием дела заявляет, что «Форсаж-8» станет лучшим продолжением из всех, которые вы когда-либо видели.

25 мая - «Звездные войны. Эпизод 8». 

Это второй фильм трилогии сиквелов и, страшно сказать, девятый фильм всей звездной саги. Чего мы ждем от этой премьеры? Конечно, интриг и спецэффектов! Хотите узнать, как будут воскрешать Дарта Вейдера? Кое-кто по имени Ташу (совершенно, кстати, новый и очень таинственный персонаж), расскажет о том, что Лорды Ситхи умеют вытягивать силу из своих жертв и тем самым продлевают свое существование. А если они могут вытягивать силу, то, возможно, умеют и возвращать к жизни… Дарт Вейдер, ау, где вы?

  

30 мая - «Чужой: Завет». 

От андроида Девида остается только голова. Но это уже кое-что! На планете Создателей голова и археолог Элизабет снова сталкиваются с опасностями. Сюрпризов от фильма ждать не стоит, но любители киноадреналина получат его в полной мере.

6 июля - «Пираты Карибского моря: Мертвецы не рассказывают сказки».

Ах, Джонни, ради тебя мы посмотрим и n-дцатую часть карибских приключений. Капитан Джек Воробей снова потерял удачу (растяпа!), за ним снова гонится Салазар (неудачник!) и секси-пирату надо всего лишь завладеть жезлом Посейдона. Будет Джонни Депп, Орландо Блум, Кевин Макнелли, а значит, будет весело!

2 ноября - «Тор: Рангарёк».

Критики обещают нечто феерическое и оправдывающее все ожидания. Сюжет, на первый взгляд, простоват – в Рангароке все погибло (и Тор тоже), но Железный человек находит волосы Тора и… Да, зритель, ты знал! Из Тора делают киборга, а киборг делает свое дело!

Как показывает практика, заявленные дни кинопремьер никогда не совпадают с реальными датами. Главное для поклонников кино – чтобы хотя бы год совпал!

ПОХОЖИЕ СТАТЬИ:
 

Японський дослідник Хітоші Катаока дослідив, що українська культура та фольклор значно давніші за російські. Думка «стороннього» ставить під сумнів традиційне уявлення про «старшу сестру»
          Хітоші Катаока, що був аспірантом кафедри фольклористики при Київському національному університеті ім. Шевченка, досліджує східнослов'янський фольклор більше 13 років. В Японії вважають, що для цього достатньо вивчити російські традиції та культуру, про українську культуру взагалі не згадують. І це, на думку дослідника, неправильно, адже «ставить воза перед конякою». Після того як Катаока більше 10 років досліджував російський фольклор та близько трьох років український, він дійшов висновку, що українська традиція є значно глибшою, старішою та містить дуже багато рис культури тих часів, коли євразійці ще мали ознаки єдиного народу.

          Спочатку Хітоші Катаока навчався на відділенні російської філології в Японії, а потім приїхав до Росії для того, щоб краще вивчити  мову і фольклор. Попри велике бажання молодого науковця поїздити російською глибинкою та послухати сучасні зразки народної творчості, в експедицію йому так і не вдалося поїхати. Можливо через те, що творчість а-ля Лесь Подерв'янський культурному японцю поки що була б незрозумілою.

          Через деякий час навчання у Москві та Санкт-Петербурзі Катаока помітив, що книги практично всіх серйозних дослідників мають посилання на українських авторів, науковців чи на збірники українського фольклору. Так з'явилася ідея поїхати в Україну, щоб вивчити питання глибше.

      Після приїзду та вступу до аспірантури Хітоші Катаока дізнався, що Костомаров є насправді українським ученим, а не російським, що до першого видання збірки казок сам Афанасьєв писав: «Шкода, що адресат зневажив українським оригінальним текстом», (що вказує на те, що ці казки мають українське походження). Квітка-Основ'яненко, Максимович, Рудченко збирали українські народні казки та висилали їх до фольклорних збірників, які виходили в Росії. Казки перекладали i вважали російськими. У 1858 році вийшли казки, які збирав Афанасьєв, а в 1869-му, які збирав Рудченко.

      Хітоші Катаока жив у Києві. Він добре оволодів українською, незважаючи на те, що лекції для іноземців в Україні читають російською. «Я щасливий чоловік, — говорив пан Катаока, — бо я зустрів Лідію Францівну (Дунаєвську, завідуючу кафедрою фольклористики — Авт.), яка і вчить мене української мови.

      За словами Хітоші Катаока, в російській культурі помітно великий вплив фінських та сибірських народів. А давньоруська культура, цілком можливо, була привнесена вихідцями з України-Руси, які подорожували, торгували чи переселялися з Русі на північ та північний схід. В українському ж фольклорі та культурі дослідник помітив дуже цікаві перегуки з японською традицією. До того ж, за словами Катаока, глибинні архетипічні уявлення та обряди, ті, які несуть на собі відлуння спільної євразійської традиції, збереглися в японському фольклорі, у Ведах (давньоіндійські книги) та... в українських обрядах та звичаях.

      Одним із таких мотивів є казка про витязя, народженого собакою. Цей сюжет сягає корінням ще часів тотемізму, коли люди вірили у те, що обожнювана тварина була засновником роду людей. Одним iз найдавніших тотемів на території Євразії були собаки (в іншій інтерпретації вовки чи лисиці). Відоме особливе ставленя кельтських племен до тотему собаки, а українські воїни-характерники вважали своїм покровителем вовка. У культурі слов'янських народів сакральність образу собаки-вовка-лисиці залишилися лише в Україні. На думку Катаока, це вказує на те, що українська культура є центром та коренем східнослов'янської культури. Інші тварини, яких поважають в Японії, — це жаба, журавель, бик, черепаха. А  синтоїсти мають у домі маленький храмчик для лисиці, яка (як і в східнослов'янській міфології) символізує розум, довголіття, а також є духом рису. В Азії лис часто вважається богом рослин.

      Інша ознака древності української культури — це збережена традиція поклоніння предкам. Це особливо дивно тому, що християнська традиція суворо боролася з цими язичницькими пережитками, наголошуючи на тому, що Бог є єдиним, а померлі не повертаються до нащадків, бо перебувають після смерті в пеклі або раю, залежно від земних діянь. Японська культура базується на синтоїзмі, вірі у те, що божественне розлито у природі та має безліч своїх проявiв. Можна сказати, що це своєрідний аналог язичництва. Японці вірять, що на великі свята (Новий рік, свято Бон) душі предків відвідують своїх нащадків. В Україні також існує традиція поминання, «підгодовування», задобрювання померлих на новорічні свята, Великдень, Зелені свята (так звана русалчина неділя). У фільмі «Тіні забутих предків» показано традицію закликати в старий Новий рік на кутю душі померлих; в японській культурі також існує традиція пропонувати ритуальну їжу з рису душам, які в певні дні приходять до свого дому.

      Одним із дуже древніх є звичай ритуального вбивства старих батьків. Сам звичай, зрозуміло, в традиціях цих народів не зберігся, проте у казках та в художній літературі почасти до цього сюжету звертаються. Так у одній iз новел Коцюбинського син вивозить свою матір на санях у засніжений ліс, а в творчості японських письменників часто  зустрічається сюжет, коли син відвозить своїх старих батьків у гори. Обов'язковим при цьому є мотив снігу.

      Язичники вірили також у божественну силу дерев. Відголосок цієї віри досі зберігся у японській традиції споглядання вишні-сакури. Катаока розповів «УМ», що основним у цьому своєрідному поклонінні є не естетичний аспект, а традиція вшанування предків, адже пелюстки є душами померлих родичів. Цікаво, що в Україні на Поділлі до сьогодні зберігся звичай садити вишні на цвинтарі. А в українській культурі ягоди вишні символізують кров, а тому й рід. Тож не дивно, що вишня так часто фігурує в українському фольклорі та художній літературі. Дерево життя досі вважається одним із найвагоміших символів японської культури. Катаока був просто шокований, коли в експедиції до Карпат побачив, що деякі селяни над дверима, просто на даху прив'язують ялинку. За його словами, це віра в те, що через священне Древо життя божественна енергія сходитиме на хату, на родину.

      Традиція очищеня через вогонь і воду є дуже давньою та характерною не лише для української чи японської культур. Проте свято Івана Купала досі, після більш як тисячолітнього існування християнства в Україні, є актуальним і сьогодні, тобто має дуже міцне коріння. Саме в купальському ритуалі найбільше колись магічних, а нині традиційних обрядів пов'язано з водою і вогнем. В Японії жінки у день літнього сонцестояння також ходять до річки і роблять подібні до давньоукраїнських ритуали. Схожi обряди є хіба що в Китаї, але в інших народів, за словами Хітоші Катаока, немає.

      Також особливою як в Японії, так і в Україні була символіка порогу. Виявляється, що начебто сучасний звичай, коли щойно одружений чоловік заносить свою наречену-дружину в хату, переносить через поріг, містить глибоку символіку. Поріг є межею, символічним місцем. Колись у давній Україні, так само як у Японії та Ірані, у весільній церемонії був звичай запалювати вогонь на порозі, через який наречені мали перестрибнути. Поріг вважався місцем, близьким до домовика. А жінки в давній Україні та Японії ховали під порогом дитину, якщо вона народжувалася мертвою. Також у Японії збереглася традиція обсипати молодих на весіллі та небіжчика під час похоронів зерном (у нас пшеницею, в Японії — рисом).

      На те, що між Руссю та Японією були якісь історичні зв'язки, вказує також повір'я, що колись, у давні часи, в японську провінцію Хоккайдо переселилася група українців. Як доказ цієї, досить малоймовірної версії, Катаока каже, що костюм нареченої в цій провінції є практично копією галицького костюму нареченої. Цікаво, що кілька сторіч між Японією і Китаєм йшла війна за скіфських коней, тому якісь впливи праукраїнської культури здійснювалися і на японську культуру.

      В Україні Японію вважають патрiархальною країною, в якій люди значною мірою зуміли зберегти свої традиції. Проте Хітоші Катаока лише сумно зітхає у відповідь на це питання. Він вважає, що традиції в Україні збереглися краще, що у нас частіше можна побачити людину, вдягнену в традиційний народний одяг, тоді як у Японії кімоно коштує дуже дорого, його одягають лише на традиційні свята і передають своїм дітям у спадок. Катаока турбує те, що Японію у світі часто вважають такою собі «собачкою Америки» і що японці дуже легко переймають європейські звичаї. Виявляється, що в Японії можуть вінчатися в католицькому храмі, періодично відвідувати буддійський, а дитину взагалі не прилучати до певної релігії. Вона визначиться сама, «ким бути», коли підросте. На думку Хітоші Катаока, зараз і Японія, й  Україна намагаються віднайти своє місце у світі. І відповідь на це гіперважливе питання треба шукати не у сучасній геополітиці, політичних «розкладах» чи економіко-енергетичній кон'юнктурі. Японець, який щиро зацікавився Україною, переконаний, що лише минуле може дати відповіді на те, яким буде майбутнє країни.