зи фьорст запис

 

rec

 

на приступках сиділа дівчина з довгим рожевим волоссям,

яке пахло пелюстками троянд

її очі дивились далеко в небо і благали дощу

їй просто необхідно було змити з себе минуле

проте небо чомусь відповідало яскравим сонечком

  

---

 

інколи від нас нічого не залежить

дай нам боже сил пережити такі миті

Коли я була маленькою, 9 травня було справжнім святом. Обидва мої дідусі воювали в Червоній армії, обидві бабусі пережили війну. Я знаю, що мене досі багато хто вважає “понаїхавшою західнячкою”, але я корінна киянка. Якби була родом з Франківська чи Тернополя – мої дідусі, певно, воювали б в УПА. Але склалося так, як склалося.

Один дідусь не дожив до мого народження – але залишились родинні спогади, фронтові фотографії і листи з фронту, речі, привезені ним з війни. Другий дід прожив довго, про війну розповідати не любив і ніколи не ходив на паради. Але все одно – на вулицях у травневі дні було завжди багато ветеранів, і це були ще міцні, гарні люди, які справді пережили жахіття війни і були нашими героями і об’єктами таємних дитячих заздрощів. Згадати – як я боялася, що на мою молодість може не припасти війна! Або її не буде зовсім, або ж вона трапиться тоді, коли я вже буду старою і не зможу піти на фронт чи в партизани.

Звісно ж, радянська книжково-кінематографічна брехня, якою нас тоді годували по вуха, сприймалась як істина в останній інстанції.

Тоді – була атмосфера свята. Просто не було інших “народних” свят та інших героїв. Це свято організовувала партія, яка так і називалася – Партія, бо інших партій не було. Під червоним прапором – і не було тоді іншого прапору, бо республіканський теж був переважно червоним.

Зараз ці ветерани давно померли. Залишилися одиниці, такі вже старі й дряхлі, що якимось знущанням виглядає виводити їх на паради. Плюс – ті, хто за віком міг воювати, але, м’яко кажучи, не воював.

На паради й урочистості у ці дні переважно виходять люди – на вигляд однолітки моїх батьків, які народилися через 5 років після закінчення війни.

Багато чого змінилося за ці 30 років, друзі.

Ветерани померли. З’явилася власна держава і багато партій, обирай – не хочу.

З’явився власний прапор. Батьківщина змінилася! І захід цей з патріотичного став антидержавним. І проводять його – антидержавні сили. При цьому людей, для яких це справді святе – бо вони причетні до війни і перемоги, а не просто їм радянською пропагандою мізки промили – з кожним роком стає все менше. А люди з покоління моїх батьків, які пишаються подвигом своїх батьків, замість того, щоб просто згадати їх удома, розповісти про них онукам і правнукам – підіграють цим силам.

Під червоним прапором, який зараз виносять на вулиці комуністи – не тільки перемогли фашистів, а й знищили мільйони українців і захопили пів-Європи, завдавши людям багато лиха.

Вважаю, що у наш час цей прапор доречний в музеях та на військово-історичних реконструкціях (!). От реконструкції – дуже корисна річ, те, що треба для молодого покоління. А також просвітницькі передачі на тему Другої світової.

Хай молодь знає правду. Хай пишається прадідами. Але ж не Радянською імперією.

Олена Білозерська.

ІА "Поряд з вами".

Від себе: ось приблизно так думаю і я, внук ветерана Червоної армії. Викинути усе червоне лайно та паради з цієї дати і залишити факт перемоги. Немає нічого поганого в тому, що люди вітають один одного з перемогою. Кожного року мій батько та його сестра вітають один одного, йдуть на кладовище до батька (мого діда) і сидять за столом, якщо збігається. Багато родичів робить те саме. То що, може мені слід в цей день посипати голову попелом і вважати його трауром? На паради я не ходжу, стрічки не чіпляю, але перемогу вважаю фактом...і нічого не поробиш, наші діді жили в СССР і ми теж, частково.

Світова Людина
(відступ, але не фентезі)

епіграф
«Я демократ і ніколи не нав'язую своїх поглядів тим, хто їх поділяє»  
Жорж Дикий

Свої особисті погляди на життя я виклав у дописі «Люблю я бути українцем» і ще подібних по темі "Анархізм і націоналізм - чи можливе поєднання?" тощо, тому не бажаю повторюватись, а бажаю додати дещо більш узагальнено, щоб розставити всі крапки над "Ї".
Розумію, що мене можуть звинуватити у пропаганді індивідуалізму чи егоцентризму, а звідси - егоїзму. Ну і ще - космополітизму. Відповідаю на ці звинувачення просто: хто чого шукає - те і знайде. Я особисто шукаю позитивного змісту життя людини, тому що для мене головним в цьому світі є Людина. Кожна людина світу!
Життя кожної людини є неповторним і безцінним,  саме воно є найвищою світовою турботою. Інша справа, що не можна погодитись визнати Людину як світову домінанту над усім в природі. Людина не цар природи, а її частинка, співмешканець разом з усіма іншими частинами природи, отже людство повинно шукати компромісу свого співіснування з Природою, а не екстенсивно знищувати все в природі для власного добробуту, що ми наразі надуспішно робимо.
Звідси виникає проста схема дуалізму: людина приходить у цей світ з гарантованою турботою про його життя і зростання, але потім і людина має віддячити світу своїм позитивним ставлення до життя і світу. Отже всі соціальні утворення як: сім'я, громада, держава, нація, релігія тощо є вторинними по відношенню до кожної конкретної людини - не домінуючими, а вторинними.
В кожній  нормальній сім'ї тішаться з народження дитини і намагаються їй допомагати вирости здоровою і розумною людиною, а не від самого ще зачаття задумуються над тою користю, яку можуть отримати від цього. Так само має ставитись до людини і громада, держава тощо, а тоді правильно вихована людина належно пошанує і свою родину, і громаду, і державу.
Зрозуміло, що в сучасному світі глобалізації багато етичних норм трансформуються, зокрема активно нівелюється етнографічна  розмежованість, зовсім зникає ознака національності як важливої соціальної складової, тому говорити зараз про якість «національні держави»  стає анахронізмом, хочемо ми того чи не хочемо. Поняття національності з соціальної категорії вже перейшло в суто індивідуальну. Не бачу в цьому явищі чогось катастрофічного, але не вважаю втрату національної ідентичності корисною, про що давно вже написав у іншому своєму дописі «Екологія наших душ».
Я є свідомим противником всяких теорій і  соціальних схем, де людина стає автоматично складовою певної суспільної структури і відповідно усталеного змісту життя без можливості усвідомлення своєї свободи вибору. Можливо це виключно мої негативи до колективної волі, до комунізму і тому подібних диктатурних ідеологій, через що я є ідейним прихильником анархізму в правильному розумінні цього терміну. Визнаю, що моєю ідеєю є Людина Світу, яка сама творить своє життя як і щастя. Для мене Людина Світу є отим носієм головних тез світової гармонії Свободи і Справедливості.
Знаю, що звучить пафосно і сам насміхався з різних подібних опусів, але я сказав те, що мав сказати. Як вийшло - так і вийшло. Своїх думок я не примушую переймати, а хто захоче - най і бере. Мені не шкода, бо для того і написав це.
Міг би і змовчати, якби мене не турбували так звані «світові месіанські синдроми», тобто коли частинка людей починає вважати себе вищими за інших, а значить вони самі наділяють себе правом розпоряджатись іншими людьми, їх життям і щастям. Маю на увазі не тільки рух масонів, але в узагальненій формі всіх соціо-релігійних концепцій в стилі «стада і його поводирів».
Власне тому і вважаю за потрібне вказати чіткіше, що я не визнаю жодних непроханих доброзичливців соціального гатунку, що «без мене мене женили» - не треба мені вашої непроханої ласки «ощасливлення», бо не маю охоти потім її відробляти сторицею. Нехай моє маленьке особисте щастя буде винятково моєю заслугою і винагородою за усі труди праведні.
І сам я нікому нічого не нав'язую як істину-перфект з усього того, що буду оповідати у своїх подальших дописах. Мій задум інакший: я спробую описати що саме я розумію під космічним узагальненням Людина Світу. Сподіваюсь, що буде цікаво...
Це буде реалізація одної моєї давньої задумки  (можливо не без впливу популярного кінофільму "Отроки во Вселенной"), коли я ще вчився на педагога, яким так і не став, - я тоді придумав ігрову схему наскрізної побудови всього навчального процесу як наче ось учні під керівництвом учителя прибули на Землю з іншої планети і вивчають її як дослідники: а там усі предмети шкільної і позашкільної програми, ще й виховання потенційних науковців одночасно.  Не склалося, тому вирушаю в дорогу таким, як є: Людиною Світу. Вирушаю, щоб поспілкуватись з іншими, в чомусь зі мною подібними...

Богдан Гордасевич
Львів -  Рясне   

Додатково по темі, бо це вже продовження
http://blog.i.ua/community/1925/470467/

Saw the Fire
     Ось він, вогонь...

Автори: Brooker / Fisher / Reid

Saw the fire
     Я побачив вогонь...
Saw you laughing at the crowd
     Побачив твій сміх у натовпі...
You were happy
     Ти була щаслива,
I was glad
     я радів з цього.
Drew your picture
     Начеркав твій портрет -
Drew your picture in the sand
     множина ліній і рисок на
     прибережному піску,
Felt your heart beat
     і відчув биття твого серця
In my hand
     у себе в долонях.

     Приспів
Felt the wind roar
     У ревінні вітру,
On the seashore
     що здійнявся над морським узбережжям,
I heard a voice calling calling
     я почув якийсь голос, що кличе і кличе.
In the half light
     У напівтемряві я вгледів
Saw a strange light
     якийсь дивний вогонь, що падав з висоти небес
Up in the sky falling falling
     все ближче і ближче.

Just a picture
     Просто картинка...
Just a picture on the beach
     рисунок на піщаному березі.
You were always
     Та ти назавжди
Out of reach
     залишаєшся недосяжною.
Saw the fire
     Ось він, вогонь...
Saw the flames light up the sky
     ось те палаюче світло у піднебессі,
Saw your picture
     ось твій портрет,
Floating by
     що відпливає у далечінь.
    
Приспів (2)

СЛУХАТИ 

Скоріше перше,хоча для когось є приємнішим схилитись до другого варіанту,бо при ньому сам він виглядатиме найдостойнішим.
Про що я?
Про нас грішних. А ви що подумали?
Людина!
Хотіла б я зватись нею та ще й з великої літери.
Співтовариство, в якому всі люблять Україну,але кожний окремо за щось своє,бо любов - це в першу чергу індивідуальність.
Ющенко теж любить Україну. Хтось скаже,з огляду на все що відбулося, любити замало. Чи то так?
Чи замало любити!?
Ні! Але близькі мають кожної миті підштовхувати нас на щось героїчне. І якщо поштовху нема,то не любові замало то ми такі недолугі у своїй казковості ЛЮБОВІ.
Звернення до своїх:
Досить гнівити Ющенка за те що не підбадьорювали його на героїзм у любові до України. Тоді,коли він погнав Юлю з прем’єрів. Треба було вийти й сказати  "НІ" ми обирали вас,а лишаєшся ти.
Де ми були в той момент, чому не збунтувалися.не озвіріли,бо то була величезна наглість з його боку.
А ми???
Далі все пішло по накатаній.
Наших поперли.
Мовчим,значить, і інші повідвалювались легко і просто. І сам Ющенко спаплюжився,з рештою.
Але то не його провина,як нам вигідно думати,а наша. Ми знов начхали на свої інтереси.

Я про майбутнє турбуюсь,бо завтра знов переможе "наша дівізія" але підтримати на рівні НАШОЇ ми знов не зможемо. Бо критикувати легше,.аніж допомогти людині бути кращою ніж такою якої їй зручніше бути.
А я хочу щоб того не було.
І сьогодні я не хочу ,щоб ще й помаранчеві ділилися на декілька фронтів,бо ми любимо Україну назавжди!!!

Нещодавно на Ютубі довелось побачити свіжий сюжет з Криму. Відомий молодий громадський діяч розпитував жителів Криму про їх ставлення до обраної ними влади. варто подивитись. І хоч викладено лише один фрагмент, є сподівання на масовість подібних думок. Надто велика різниця між трубадурством ПР на ВСІХ останніх виборах про свої нечувані *економічні таланти* та результатами діяльності в умовах повної монополії на владу.
www.youtube.com/watch?v=RRbRaXIRWqg

Якщо *раптом* відбудеться нечитання адреси , то пошук *Крімчане о партии регионов*

Ця окупаційна влада сама кує гвiздки для свого розп'яття - Лесь Танюк

 Напередоднi ювiлею Лесь Танюк потрапив до... реанiмацiї

"Нинiшня влада перетворила Україну у зону -- в буквальному розумiннi цього слова, -- каже "Експресу" вiдомий полiтик, режисер, письменник. -- Тут дiють насамперед закони кримiнального свiту, а на все iнше їм -- начхати..."
Днями Лесевi Танюку виповнилося 75 рокiв. Та вiн цiлком мiг зустрiти ювiлей не вдома, а у лiкарнi. Що вдiєш -- вiк дається взнаки...

-- Лесю Степановичу, як же так сталося, що напередоднi ювiлею ви потрапили до реанiмацiї?
-- У нашому життi прикрощi якраз i трапляються тодi, коли ти їх не чекаєш. (Усмiхається). Не хочу вдаватись у деталi, але операцiя була серйозна й тривала чотири години. Я втратив два з половиною лiтри кровi. Прийшли мої друзi з Центру Леся Курбаса, здали кров -- ми давно вже з ними "однiєї групи кровi". Тепер ось малу-помалу одужую.
Але й у лiкарнi часу не гаяв -- готував до видання черговий том своїх "Щоденникiв без купюр", присвячений арештам 1972 року.
Щоденники я веду з 1956 року -- там i потаєне листування, i маловiдомий самвидав, i мої розмови з цiкавими людьми -- як вони
оцiнюють владу, куди йдемо i яка наша доля... Це iсторiя українського життя через нашi рефлексiї. Цiкаво!
-- Ви сказали: "Як вони оцiнюють владу..." А як ви оцiнюєте нинiшню владу?
-- Як владу суто окупацiйну, котру треба всiма силами знищити. Причому я говорю не просто про моральне знищення, а про таке ж знищення, як знищували фашистiв i бандитiв. Адже ця влада перетворила Україну у зону (в буквальному розумiннi цього слова). Тут дiють насамперед закони кримiнального свiту, а на все iнше їм -- начхати. Цi люди з бичачими головами почали не тiльки демонтаж освiти чи культури, а й демонтаж нацiї як такої. I це велика драма для України, бо нас рокують на вимирання. На смерть або на рабство. Отож, нiяке спiвжиття, а тим бiльше -- колаборацiя з нинiшньою владою, для порядної людини неможливе. Це руконеподавальна влада!
-- Тобто, ви налаштованi радикально?
-- Абсолютно. Iншого ставлення для свiдомого українця просто не може бути. Ця влада не розумiє компромiсу, вона нищiвно iррацiональна i сама кує гвiздки для свого розп'яття.
-- Що може стати тiєю останньою краплею, яка змусить українцiв вийти на масовi протести?
-- Iсторики морочать голови, коли кажуть: для того, щоб нацiя повстала, потрiбнi якiсь великi соцiально-економiчнi причини. Це неправда! Майдан у 2004-му виникнув же не через затримку iз виплатою зарплат чи пенсiй... Достеменно нiхто не знає, коли i де може статися той злам, який знову виведе людей на площi... Проте одне незаперечно: не можна доводити людей до крайнощiв. Не можна!
Пружина, яку надто стискаєш, урештi-решт вистрiлює.
Пiдсвiдомо влада це вiдчуває. Регiонали нинi шалено переляканi, хоча й вдають, що "на цвинтарi все спокiйненько". Вони оточують
себе охоронцями. В одних "високих чинiв" їх по 20 -- 30 чоловiк, а в Януковича -- взагалi 130! Бронемашини, лiтаки-вертольоти i навiть зенiтна батарея... Хiба можна було уявити Україну державою, де полiцiї й ОМОНу бiльше, нiж регулярного вiйська?
Окупанти слушно бояться за свiй завтрашнiй день, через це й готують запасний аеродром. Якщо щось станеться, зможуть втекти на свiй Кiпр чи ще там кудись. Правда, заводiв i фабрик своїх вони туди не заберуть...
-- Ви були народним депутатом перших п'яти скликань. Нинi одна з головних проблем Верховної Ради -- "тушки". Її можна якось
вирiшити чи це вiчна тема?
-- Проблема з "тушками" залежить вiд керiвництва опозицiї. А вони, як i деякi полiтики в часи Ющенка, дотримуєються хибної думки: мовляв, лише багатi здатнi збудувати незалежну Україну. Це жахлива й нищiвна для нацiї iлюзiя. Розбудова держави залежна вiд елiти нацiї, вiд аристократiї її високого духу (в тому значеннi, яке вкладав у це Донцов), тобто вiд високоморальних людей, якi за грошi не продаються. А коли ми приводимо в парламент того чи iншого чоловiка лише тому, що в нього є банк чи заводик i вiн обiцяє пiдкинути грошей на партiю, -- пиши пропало...
У Чорновола "тушок" не було, розумiєте? Шiстдесятники були люди, гартованi на iншому, для них вирiшальним чинником була українська
нацiональна iдея. А якщо Яценюк або Кличко набирають до себе людей за грошi, то це той компромiс, який стає бомбою сповiльненої дiї, спрямованою проти них же... Переконаний, "тушки" -- це продукт лiдерiв, це -- їхня бiда i їхня вина.
Факт незаперечний -- сьогоднi спостерiгається велике розчарування у полiтичних "вождях" (i не тiльки в Українi). Думаю, ми напередоднi появи абсолютно нового типу лiдерiв, якi не замiшанi в жодних скандалах i якi не виводитимуть людей на мiтинги, платячи їм по 100 гривень. Я таких людей уже бачу, вони ще молодi, недосвiдченi, їх ще можуть "лихi сили" пiдштовхнути на якийсь фальстарт (для того, щоб знищити). Але це вже нова генерацiя, яку не назваеш дегенерацiєю.
-- Тобто надiя у вас на молодь, Лесю Степановичу?
-- Абсолютно. I на "недобитих" шiстдесятникiв (усмiхається), якi все-таки свого не здали, не здають й тому зберегли до себе довiру. Дiдам з онуками завжди простiше знайти спiльну мову, нiж батькам зi своїми дiтьми. Знаєте, представники поколiння батькiв досi сподiваються, що Україну їм пiднесуть на блюдечку. Так не буває! Все треба будувати своїми руками...

Богдан БОНДАРЕНКО, газета "Експрес".

Читав не давно уривок з Біблії коли Ісус питав Петра чи  він Його любить.

Прогулюємось Хрещатиком.

-Молоді люди, Дозвольте хвилину Вашої уваги.

-Так.

-Ви були коли-небуть на футболі?

-Були.

-Брали участь у «хвилі» на стадіоні? Вам сподобалось? Коли ось так всі разом?

-Так.

-тоді запрошую вас до участі у Флеш-мобі, сьогодні о 17:20 біля ялинки.

-Дякую, ми подумаємо…

Далі наш діалог:

-         … А знаєш, як робляться Флеш-Моби?

-         Ну?

-          На тренінгах по подоланню невпевненості у собі дають завдання вийти на вулицю і зібрати кілька людей для якоїсь акції… У одних виходить веселий Флеш-Моб, у інших Революція.

-         Хм, може так і є!

 

А дійсно, лідери нації, а в основному диктатори, це люди з купою власних комплексів, та схильністю до параної та шизофренії. Нормальній, впевненій у собі людині не потрібно доказувати всьому людству, що ти найкращий, найсміливіший, най…, най…, най!

Всякий,  кто  однажды  провозгласил  насилие  своим  методом,  неумолимо должен  избрать  ложь  своим  принципом.  Рождаясь,  насилие  действует открыто и даже гордится собой. Но едва оно укрепится, утвердится, — оно ощущает  разрежение  воздуха  вокруг  себя  и  не  может  существовать дальше иначе, как затуманиваясь в ложь, прикрываясь её сладкоречием.

Александр Исаевич Солженицын



Александр Исаевич Солженицын
 
НОБЕЛЕВСКАЯ ЛЕКЦИЯ

1
Как тот дикарь, в недоумении подобравший странный выброс ли
океана? захоронок песков? или с неба упавший непонятный предмет? —
замысловатый  в  изгибах,  отблескивающий  то  смутно,  то  ярким  ударом
луча, — вертит его так и сяк, вертит, ищет, как приспособить к делу, ищет
ему доступной низшей службы, никак не догадываясь о высшей.
Так и мы, держа  в руках Искусство, самоуверенно почитаем себя
хозяевами его, смело его направляем, обновляем, реформируем, манифе-
стируем, продаём за деньги, угождаем сильным, обращаем то для развле-
чения  — до эстрадных песенок и ночного бара, то — затычкою или  пал-
кою, как схватишь, — для политических мимобежных нужд, для ограни-
ченных социальных. А искусство — не оскверняется нашими попытками,
не теряет на том своего происхождения, всякий раз и во всяком употреб-
лении уделяя нам часть своего тайного внутреннего света.
Но  охватим  ли    в е с ь    тот  свет?  Кто  осмелится  сказать,  что
определил  Искусство?  перечислил  все  стороны  его?  А может  быть  уже  и
понимал,  и  называл  нам  в  прошлые  века,  но  мы  не  долго  могли  на  том
застояться: мы послушали, и пренебрегли, и откинули тут же, как всегда
спеша сменить хоть и самое лучшее — а только бы на новое! И когда снова
нам скажут старое, мы уже и не вспомним, что это у нас было.
Один художник мнит себя творцом независимого духовного мира,
и  взваливает  на  свои  плечи  акт  творения  этого  мира,  населения  его,
объемлющей ответственности за него, — но подламывается, ибо нагрузки
такой  не  способен  выдержать  смертный  гений;  как  и  вообще  человек,
объявивший  себя  центром  бытия,  не  сумел  создать  уравновешенной
духовной системы. И если овладевает им неудача — валят её на извечную
дисгармоничность  мира,  на  сложность  современной  разорванной  души
или непонятливость публики.
Другой — знает над собой силу высшую и  радостно работает  ма-
леньким  подмастерьем  под  небом  Бога,  хотя  ещё  строже  его  ответст-
венность  за  всё  написанное,  нарисованное,  за  воспринимающие  души.
Зато: не им этот мир создан, не им управляется, нет сомненья в его осно-
вах, художнику дано лишь острее других ощутить гармонию мира, красо-
ту и безобразие человеческого вклада в него — и  остро передать  это лю-
дям. И в неудачах и даже на дне существования — в нищете, в тюрьме, в
болезнях — ощущение устойчивой гармонии не может покинуть его.
Однако  вся  иррациональность  искусства,  его  ослепительные  из-
вивы, непредсказуемые находки, его сотрясающее воздействие на людей
—  слишком  волшебны,  чтоб  исчерпать  их  мировоззрением  художника,
замыслом его или работой его недостойных пальцев.
Археологи  не  обнаруживают  таких  ранних  стадий  человеческого
существования,  когда  бы  не  было  у  нас  искусства.  Ещё  в  предутренних
сумерках  человечества  мы  получили  его  из  Рук,  которых  не  успели  раз-
глядеть. И не успели спросить:  з а ч е м  нам этот дар? как обращаться с
ним?
И  ошибались,  и  ошибутся  все  предсказатели,  что  искусство
разложится,  изживёт  свои  формы,  умрёт.  Умрём  —  мы,  а  оно  —
останется.  И ещё  поймём  ли  мы  до  нашей  гибели  все  стороны  и  все
назначенья его?
Не всё — называется. Иное влечёт дальше слов. Искусство растеп-
ляет  даже  захоложенную,  затемнённую  душу  к  высокому  духовному
опыту. Посредством искусства иногда посылаются нам, смутно, коротко,
— такие откровения, каких не выработать рассудочному мышлению.
Как то маленькое зеркальце сказок: в него глянешь и увидишь —
не себя, — увидишь на миг Недоступное, куда не доскакать, не долететь.
И только душа занывает... 


2
Достоевский  загадочно  обронил  однажды:  «Мир  спасёт  красота».
Что это? Мне долго казалось — просто фраза. Как бы это возможно? Когда
в  кровожадной  истории,  кого  и  от  чего  спасала  красота?  Облагоражи-
вала, возвышала — да, но кого спасла?
Однако  есть  такая  особенность  в  сути  красоты,  особенность  в
положении  искусства:  убедительность  истинно  художественного  произ-
ведения совершенно неопровержима и подчиняет себе даже противяще-
еся  сердце.  Политическую  речь,  напористую  публицистику,  программу
социальной  жизни,  философскую  систему  можно  по  видимости  по-
строить  гладко,  стройно  и  на  ошибке,  и  на  лжи;  и  что  скрыто,  и  что
искажено  —  увидится  не  сразу.  А выйдет  на  спор  противонаправленная
речь,  публицистика,  программа,  иноструктурная  философия,  —  и  всё
опять  так  же  стройно  и  гладко,  и  опять  сошлось.  Оттого  доверие  к  ним
есть — и доверия нет.
Попусту твердится, что к сердцу не ложится.
Произведение  же  художественное  свою  проверку  несёт  само  в
себе:  концепции  придуманные,  натянутые,  не  выдерживают  испытания
на образах: разваливаются и те и другие, оказываются хилы, бледны, ни-
кого  не  убеждают.  Произведения  же,  зачерпнувшие  истины  и  предста-
вившие  нам  её  сгущённо-живой,  захватывают  нас,  приобщают  к  себе
властно, — и никто, никогда, даже через века, не явится их опровергать.
Так может быть это старое триединство Истины, Добра и Красоты
—  не  просто  парадная  обветшалая  формула,  как  казалось  нам  в  пору
нашей самонадеянной материалистической юности? Если вершины этих
трёх дерев сходятся, как  утверждали исследователи, но слишком явные,
слишком прямые поросли Истины и Добра задавлены, срублены, не про-
пускаются, — то может быть причудливые, непредсказуемые, неожидае-
мые  поросли  Красоты  пробьются  и  взовьются   в  то  же  самое  место,  и
так выполнят работу за всех трёх?
И тогда не обмолвкою, но пророчеством написано у Достоевского:
«Мир  спасёт  красота»?  Ведь  ему  дано  было  многое  видеть,  озаряло  его
удивительно.
И  тогда  искусство,  литература  могут  на  деле  помочь  сегодня-
шнему миру?
То немногое, что удалось мне с годами в этой задаче разглядеть, я
и попытаюсь изложить сегодня здесь.

(далі в Ч. 2)