хочу сюди!
 

Елена

51 рік, овен, познайомиться з хлопцем у віці 35-55 років

Замітки з міткою «думка»

Відвертістю на відвертість.


Навіяло...

і ось це теж .... 



Поділюся з Вами, як з випадковим співрозмовником.
Спало на думку, що я мрію стати актрисою театру. 
Ідеальне життя.
Можна мільйони разів проживати різні історії і комічні і трагічні, змінювати маски, захоплення і бажання і при цьому - лишатися собою... 

Податки і ми - як навчити українців любити Батьківщину?

Автор:Валерій Зацепін, економічний оглядач, спеціально для Inpress.ua
30 травня 2013, 09:00 380 0
(переклад Гугла, тому десь чому)

Любити Батьківщину по-справжньому - це значить не тільки починати день з її співу гімну (нехай навіть і державною мовою), а в День Незалежності гуляти виключно у вишиванці...
На жаль - для справжнього патріота сьогодні цього далеко не достатньо. Любити Батьківщину в сучасних нам капіталістичних реаліях - значить вчасно і, по можливості, чесно платити податки.

Гроші замість почуттів
Подібне визначення істинного патріотизму виглядає парадоксальним тільки на перший погляд, бо є найбільш прагматичним поясненням його суті, на відміну від інших, які на дев'ять десятих складаються з ідеологічних догм і емоційних абстракцій.
Отже - громадянин любить, щоб його життя, власність і інтереси були захищені - як всередині країни, так і за її межами. Найбільш ефективним захисником усіх цих безумовних цінностей (ще з часів Великої Французької революції прикриваються гаслом захисту "прав і свобод") є сильна держава.
Але для того, щоб держава була сильною і могло допомогти своїм громадянам, йому необхідні... гроші, гроші і ще раз гроші, левова частина яких надходить саме в вигляді податків з кишень свідомих громадян.
Таким чином, платник податків розплачується не тільки за порівняно безпечне (хоча і не завжди безбідне) сьогоднішнє існування, але і за деяку тінь впевненості в завтрашньому дні (яка, погодимося, в Україні досить примарна).
Все разом і становить комплекс соціальних гарантій, які товариство отримує від держави в обмін на кошти, що надаються на утримання його представників - від письмоводителя у селищній раді до Президента.
Саме такі меркантильні - суто грошові - взаємини пов'язують суспільство з державою набагато більш міцно, ніж голі почуття (які не можуть бути особливо теплими за визначенням з обох сторін).
Зауважимо також, що ніщо так не сприяє об'єднанню нації і держави в цілому, як фіскальний патріотизм, відкидаючи можливість подвійного (потрійної і більше) громадянства за самою своєю економічною суттю. Адже серед власників двох (і більше) паспортів сьогодні навряд чи знайдуться бажаючі в повному обсязі сплачувати податки на утримання відразу двох (і більше) держапаратів...
Українці ж в цьому питанні пішли ще далі. Кажучи просто - наші співвітчизники (у тому числі - і проживають за кордоном) дуже бажають отримувати від держави ефективний захист і допомогу, однак при цьому не хочуть за це платити!
Результати такого "особливого" ставлення до настільки інтимного питання як сплата податків ми і бачимо сьогодні. Це - відсутність належних соціальних гарантій для населення всередині країни і вельми невисокий авторитет України як держави на міжнародній арені.
При цьому громадяни (від підробляють пенсіонерів до непрацюючих мільйонерів) посилено роблять вигляд, що чесно сплачують податки, а держава - настільки ж сумлінно прикидається, що може їх захистити - від зубожіння, хвороб, фінансових пірамід, міжнародних терористів тощо.
Причому, якщо великі українські буржуї "оптимізують" податки, відводячи мільярди в офшори, середній і малий бізнес намагається "домовитися" з фіскальними органами на місцях, а пересічні громадяни просто намагаються заробити один на одному пару сотень гривень (не сплачуючи ні копійки рідній державі) і при цьому - ще залізти в кишеню державі через велику дірку пільг.
Після цього всі без винятку скаржаться на низький рівень життя (малі можливості для бізнесу, відсутність якісної безкоштовної медицини/освіти та ін.) в "цій країні", але при цьому фактично продовжують... красти у "цієї країни" (точніше - у себе самих) щодо світле майбутнє, намагаючись прожрать його в сьогоденні. Щоб потім знову - скаржитися і ...красти: хто по-крупному, хто - за дрібниці.
Підсумок: в особистому плані середньостатистичний українець живе все краще. Не вірите? Порахуйте наскільки збільшилася кількість авто на дорогах та у дворах. І це - на тлі постійного подорожчання палива. Зауважимо, що значну частину серед цих авто становлять легковика бізнес-, а то і преміум-класу, офіційно належать "тимчасово безробітним"...
Додайте до цього число квадратних метрів (в окремих будинках і квартирах), реально припадає на середнього українця. А також - скільки у нього так званої "інвестиційної нерухомості, яка очікує чергового зльоту цін на ринку і скільки квартир під здачу (без сплати податків, зрозуміло).
Цілком природно, що на тлі безперервного зростання "чорних" і "сірих" доходів практично всіх груп населення України, офіційні зарплати (особливо в бюджетній сфері) збільшуються куди як більш скромними темпами.
Настільки ж смішними (навіть у порівнянні з нашими найближчими сусідами) виглядають і зарплати українських силовиків (армія, МВС, СБУ), покликаних захищати суспільство, яке може, але не хоче за це платити.
Ну, а порівняно невисокі офіційні доходи чиновників з певного рівня все ж непогано компенсуються можливістю брати хабарі. Однак це аж ніяк не сприяє підвищенню ефективності роботи держапарату в цілому та підвищенню авторитету держави як всередині держави, так і за її межами.
До речі, це спостерігається вже на третьому десятку років української "незалежності", тобто в той час, коли більшість не тільки пост-соціалістичних, але і пост-радянських держав вже успішно перехворіли цією дитячою хворобою.
Платники податків (всіх масштабів) більшості молодих демократій просто змушені були зрозуміти, що без вкладення своїх кревних у зміцнення держави, розраховувати на отримання якого-небудь задоволення від спілкування з ним, щонайменше, наївно.
Однак настільки ж наївно припускати, ніби до цієї простої думки суспільство (в будь-якій країні) приходить самостійно, виключно в силу своєї вродженої свідомості. Щоб по-справжньому (гаманцем) полюбити свою капіталістичну Батьківщину, народу деколи необхідна допомога - яких зовнішніх обставин (фінансові кризи, стихійні лиха, війни та інші катаклізми), або рідної держави, яке може переконати його в необхідності такого сильного почуття. Причому самими різними методами.
Якщо в'їхати у владу на протестних настроях ще можна, то втриматися у владі на них не можна. Для цього потрібно вже використані протестні настрої погасити і перетворити "революційну" натовп настільки ж слухняну масу податних одиниць, які (при грамотному до них ставлення) будуть плодитися, розмножуватися і справно платити податки, підтримуючи тим самим владу.
Ця проста істина справедлива для керівництва будь країни, причому поза залежно від його політичного забарвлення і сповідується ідеології. Секрет успіху простий - держава має створити умови, при яких великі власники не захотіли б занадто вже сильно ухилятися від сплати податків, а основна маса пересічних платників податків просто не змогла б цього зробити.

Для будь-якої політичної сили, яка б хотіла втримати владу в Україні, це означає:
1. Створення основних бюджетоутворюючих галузях та контролює їх великому капіталу комфортних умов роботи всередині країни та ефективний захист їх інтересів за кордоном (на світових ринках).
2. Формування порівняно чесних умов ігри держави з середнім та малим бізнесом, які б стимулювали їх зростання.
3. Поступальний розширення бази оподаткування на основну масу населення, в т.ч. на її додаткові, "неофіційні" доходи, які за своїм обсягом часом значно перевищують офіційні.
4. Ведення ефективного інформаційного супроводу проведених реформ, для отримання підтримки основної частини електорату і запобігання інформаційних диверсій політичних опонентів.
До речі, останній пункт особливо важливий, хоч і стоїть дещо осторонь від традиційних сфер інтересів "міцних господарників", які надмірно захоплюються "чистої" економікою. Адже в умовах нестійкого положення керівництва країни проведення будь-яких, навіть самих благодатних реформ без надійного інформаційного забезпечення приречене на безумовний провал.

Любов з криком та інші задоволення
Що ж стосується інших пунктів, то поки їх виконання супроводжує тільки власний успіх. Так, спроби стимулювати національний капітал поступово згорнути офшорні операції, що починалися керівництвом країни в 2010 - початку 2011 року, поки виявилися не дуже вдалими. Зокрема, потік реінвестицій з офшорів (наприклад, з Кіпру), помітно знизився після зміни влади в 2010 році, потім знову набрав силу і в даний час продовжує зростати випереджаючими темпами.
Сумнівною по своїй ефективності представляється і спроба ввести в дію в Україні так званий "податок на розкіш" - тобто фактично переконати великих власників піти на самооподаткування додатковим податком. Економічна складова подібного кроку (додаткові доходи в бюджет) поки виглядає вельми примарно, а PR-складова (яка могла б сприяти деякому зниженню соціальної напруги в країні) за три роки так і не отримала розвитку.
Несподівано більш ефективними виявилися дії нової влади по відношенню до "дрібним крамарям" - представникам середнього і малого бізнесу, на яких українська опозиція розраховувала й як на потенційних фінансових донорів, і як на справних постачальників гарматного м'яса для чергової "революції".
Незважаючи на всю запеклу критику і прогнози чергового апокаліпсису влади, запровадження норм нового Податкового Кодексу сприяло не тільки зростанню збору податків, але і помітного збільшення кількості дрібних підприємців. Замість того, щоб втрачати час (а значить - гроші) в якості масовки на "Податковому Майдані", вони вважали за краще зіграти з державою за новими правилами (і заробити при цьому). Судячи з усього, задоволеними залишилися обидві сторони.
Наприклад, згідно з офіційною інформацією Міністерства податків і зборів, тільки в січні-лютому 2013 року, бізнесмени самостійно нарахували і виплатили державі 995,1 млн. грн. єдиного податку, що майже в три рази (!) більше, ніж отримав від них бюджет за аналогічний період минулого року (346,2 млн. грн.). А за підсумками перших чотирьох місяців ця сума перевалила за мільярд (1,7 млрд. грн.)
Кількість офіційно зареєстрованих індивідуальних підприємців за підсумками минулого, 2012 року, збільшилася на 130 тис. чоловік (до 1 млн. 200 тис.)
Таким чином, при трохи більш ніж 10%-м зростання лав "дрібних крамарів", добровільні податкові надходження від них зросли на 300% - цілком достатньо для того, щоб говорити якщо не про повну фіскальної відданості середнього і малого бізнесу, то, принаймні, про його відносної лояльності до діючої влади.
Що ж стосується посилення податкового уваги до доходів широких мас "маленьких" українців, то в цій галузі держава поки діє з наполегливістю асфальтоукладача: тихо, повільно, невідворотно і... з майже такою ж грацією.
Одним з перших сигналів цього тихого настання стало формування єдиного реєстру нерухомостіз внесенням в нього докладної інформації про її власників і введення настільки ж єдиної системи її оцінки (ближче до ринкової). Таким чином готується атака на найбільш прибутковий (масовий) сектор тіньових доходів наших співгромадян - торгівля і оренда нерухомістю, на якій сьогодні так чи інакше заробляють мільйони українців, вважаючи за краще нічого не платити державі.
Ефектним (і ефективним) продовженням такого курсу може стати складання єдиного реєстру громадян пільгових категорій (з перевіркою кожного з пільговиків), яке намічено керівництвом країни на найближчий час. Хоча тема оптимізації кількості пільг в Україні (з їх поступовою заміною на адресну грошову допомогу) і виходить за рамки даної публікації, цей процес самим безпосереднім чином пов'язаний зі здійсненням фіскальної політики.
Справа в тому, що після "чистки рядів" пільговиків, багато бізнесменів-індивідуали та цілі підприємства позбудуться можливості недоплачувати податки державі. Це навряд чи викличе у "скривджених" особливий ентузіазм - навіть якщо з'ясується, що протягом довгих років вони користувалися податковими пільгами незаконно, тобто по суті залазили в кишеню своїм більш законослухняним співвітчизникам...
Ну, а точкою кульмінації взаємних почуттів держави і суспільства в Україні стане введення обов'язкового загального декларування доходів - усіма громадянами країни. За попередніми даними, "всенародне" обговорення такого законопроекту почнеться вже в цьому, 2013 році, а практична реалізація - вже в 2014-му (після того, як буде зібрана вся відсутня інформація про неофіційних джерелах доходу громадян).
У тому, що подібна податкова революція (вже без лапок) в Україні рано чи пізно станеться - сумніватися не доводиться. Адже декларують свої доходи громадяни більшості розвинених капіталістичних демократій, суспільство яких ми так прагнемо потрапити. Ось тільки заявлені керівництвом країни строки (за рік до президентських виборів) викликають деякі сумніви.
Вже зараз можна уявити, який вой піднімуть з цього приводу найбільш "незалежні" мас-медіа України, які перебувають на повному утриманні різних опозиційних сил та їхніх зарубіжних спонсорів. Дивуватися цьому не доводиться - втім, як і того, що чинна влада вже звикла давати своїм опонентам козирі в самий незручний для себе момент.
Що ж - тим виразніше буде видна роль ефективної інформаційної підтримки перетворень, без якої боротьба за уми і гаманці платників податків загрожує виплеснутися з інформаційного простору в простір реальне - тобто просто на вулиці...
http://inpress.ua/ru/economics/10953-nalogi-i-my-kak-nauchit-ukraintsev-lyubit-rodinu

bogdan.gordasevic 03.06.2013, 13:55
Бажаю автору усамітнитись у такій державі, де "Ну, а точкою кульмінації взаємних почуттів держави і суспільства в Україні стане введення обов'язкового загального декларування доходів - усіма громадянами країни." Не перетворюйте життя у зону, а робіть так, щоб податки ставало вигідно платити добровільно - це дуже складно, але можливо, якщо таким розумноподібним базіканням буде не місце в головах справді розумних людей.

bogdan.gordasevic 03.06.2013, 13:49
Автор статті нагадує мені нашу сучасну освіту в Україні: знання дає начебто розумні, але толку від них мало для легкого працевлаштування і життя реального.
Також не треба підміняти поняття: "сплати податків" там, де реально йде примусове "здирання податі"
Державі податки активно сплачують тоді, коли держава підконтрольна платнику і він реально відчуває це. Коли ж бюджет в наглу розкрадають - тільки дурень буде сплачувати податки добровільно і за тими принципами, що задекларовано тут. Сучасна держава скоріше є насосом викачування статків з населення, чим гарант його добробуту, тому: "наша песня хороша - начинай сначала"


7%, 1 голос

13%, 2 голоси

80%, 12 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Думка про 9 травня.

Коли я була маленькою, 9 травня було справжнім святом. Обидва мої дідусі воювали в Червоній армії, обидві бабусі пережили війну. Я знаю, що мене досі багато хто вважає “понаїхавшою західнячкою”, але я корінна киянка. Якби була родом з Франківська чи Тернополя – мої дідусі, певно, воювали б в УПА. Але склалося так, як склалося.

Один дідусь не дожив до мого народження – але залишились родинні спогади, фронтові фотографії і листи з фронту, речі, привезені ним з війни. Другий дід прожив довго, про війну розповідати не любив і ніколи не ходив на паради. Але все одно – на вулицях у травневі дні було завжди багато ветеранів, і це були ще міцні, гарні люди, які справді пережили жахіття війни і були нашими героями і об’єктами таємних дитячих заздрощів. Згадати – як я боялася, що на мою молодість може не припасти війна! Або її не буде зовсім, або ж вона трапиться тоді, коли я вже буду старою і не зможу піти на фронт чи в партизани.

Звісно ж, радянська книжково-кінематографічна брехня, якою нас тоді годували по вуха, сприймалась як істина в останній інстанції.

Тоді – була атмосфера свята. Просто не було інших “народних” свят та інших героїв. Це свято організовувала партія, яка так і називалася – Партія, бо інших партій не було. Під червоним прапором – і не було тоді іншого прапору, бо республіканський теж був переважно червоним.

Зараз ці ветерани давно померли. Залишилися одиниці, такі вже старі й дряхлі, що якимось знущанням виглядає виводити їх на паради. Плюс – ті, хто за віком міг воювати, але, м’яко кажучи, не воював.

На паради й урочистості у ці дні переважно виходять люди – на вигляд однолітки моїх батьків, які народилися через 5 років після закінчення війни.

Багато чого змінилося за ці 30 років, друзі.

Ветерани померли. З’явилася власна держава і багато партій, обирай – не хочу.

З’явився власний прапор. Батьківщина змінилася! І захід цей з патріотичного став антидержавним. І проводять його – антидержавні сили. При цьому людей, для яких це справді святе – бо вони причетні до війни і перемоги, а не просто їм радянською пропагандою мізки промили – з кожним роком стає все менше. А люди з покоління моїх батьків, які пишаються подвигом своїх батьків, замість того, щоб просто згадати їх удома, розповісти про них онукам і правнукам – підіграють цим силам.

Під червоним прапором, який зараз виносять на вулиці комуністи – не тільки перемогли фашистів, а й знищили мільйони українців і захопили пів-Європи, завдавши людям багато лиха.

Вважаю, що у наш час цей прапор доречний в музеях та на військово-історичних реконструкціях (!). От реконструкції – дуже корисна річ, те, що треба для молодого покоління. А також просвітницькі передачі на тему Другої світової.

Хай молодь знає правду. Хай пишається прадідами. Але ж не Радянською імперією.

Олена Білозерська.

ІА "Поряд з вами".

Від себе: ось приблизно так думаю і я, внук ветерана Червоної армії. Викинути усе червоне лайно та паради з цієї дати і залишити факт перемоги. Немає нічого поганого в тому, що люди вітають один одного з перемогою. Кожного року мій батько та його сестра вітають один одного, йдуть на кладовище до батька (мого діда) і сидять за столом, якщо збігається. Багато родичів робить те саме. То що, може мені слід в цей день посипати голову попелом і вважати його трауром? На паради я не ходжу, стрічки не чіпляю, але перемогу вважаю фактом...і нічого не поробиш, наші діді жили в СССР і ми теж, частково.

Сучасність і "Правитель" Нікколо Макіавеллі



Рівно через 20-ть років я перечитав найвідоміший твір Нікколо Макіавеллі "Правитель" і здивувався тому, як змінилось моє сприйняття одного і того тексту: в 30-ть я був сповнений власного егоцентризму, тому наголос ставив виключно на поняттях керівництва, як  "правитель", "повелитель", "володар" тощо, тоді як у свої 50-т в мене наголос змінився виключно на одне: народ, народ  і ще раз - народ!
Звичайно у 1991-му році всі ми мали тоталітарне минуле і відповідні світоглядні принципи, тому вважали головним в керівництві країною просто  в абсолюті персоналії державної влади, тобто конкретних людей. Такою є психічна константа для соціуму в тоталітарному суспільстві: ми були твердо переконанні, що державне і наше особисте благополуччя залежить виключно від тої людини, яка стоїть на чолі державної влади, тоді як ми є звичайні виконавці "великомудрих розпоряджень" і не більше того. Такою була і моя особиста позиція, тому вчитуючись в текст досить невеличкого за об'ємом політичного трактату "Правитель" Нікколо Макіавеллі, я вишукував інформацію про досконалого правителя в ідеалі.
Варто зазначити, що в СРСР цей твір видатного італійського мислителя середньовіччя був заборонений і традиційно піддавався заочній нищівній критиці як підручник щодо політики зверхцинізму та підступності. Перевірити, що все так і є не було можливості, бо книги для ознайомлення простій людині не дістати, а Інтернету тоді не існувало. Заборонене тому і було цікавим, що було забороненим: значить є підстави не давати знати того всім людям. Насправді я був дещо розчарованим від першого прочитання Макіавеллі, тому що не побачив тут чогось надзвичайного подібно до кабалістичних замовляння: проказав - і стаєш володарем царства! А це виявилась  така собі своєрідна технічна інструкція з порадами і прикладами,  скерована на державних управлінців, і яка за своїм цинізмом не більша від навчання студентів-медиків у так званому "анатомічному театрі", де наглядно показують  на людському трупі як правильно розтинати тіло людини і що в ньому де є.
З іншого боку, враховуючи відстань в часі в 400 років, твір дійсно є величезного інтелектуального потугою, який варто обговорити  в порівнянні з сучасними реаліями, що я і маю на меті зробити далі. Просто хотілось зазначити оновлення і свого погляду на цей величний документ епохи, як і оновлення світових реалій. Однозначно можна ствердити, що свідомість більшості людей в Україні, як і загалом в світі,  базується не на авторитарно-тоталітарних системах державного керівництва, а на виборних і колегіальних, тобто - демократичних. Тому я обговорюю далі твір "Правитель" Нікколо Макіавеллі з позицій суто як представника народу, а не претендента в Правителі, як це мені уявлялось раніше.

1.
Одною з головних рис у Нікколо Макіавеллі стосовно його політологічних праць є їх специфічна прагматичність і максимальна об'єктивність у висновках, що і спричинило до звинувачень у цинізмі. В усі часи в основі владних інституцій були як благородні методи і помисли опанування влади, так і підлі, причому домінували власне останні - підлі риси, тому що всяка влада за своєю природною суттю є підлою. Чому? Тому що будь-яка влада незалежно від її форми втілення була, є і буде методом насилля одних над іншими, а будь-яке насилля не може бути благородним. Навіть у найпростішому прикладі, коли батько лупцює неслухняну дитину - це потрібно, щоб вона стала слухняною, але з етичного боку це негарно. Отож воно і є, що влада підла від початку. Чи ж варто дивуватись, що найкраще почуваються при владі люди підлого гатунку, а не благородні. Якщо благородні люди волею долі опиняються при владі, то їм надважко розібратись в правилах підлості і підступності, без яких справжньому Правителю не довго бути в правителях.
Щодо доказу жорстокості влади, як і Макіавеллі, візьму біблійний приклад - особу царя Соломона, щоб розглянути відому притчу про суперечку за дитину двох жінок: ситуація патова, тому що обидві жінки вперлися у своєму домаганні на немовля, а тестів на ДНК тоді не існувало, тому цар Соломон знайшов "мудре" рішення і наказав розрубати дитину навпіл і віддати кожній з жінок рівну частку. Одна з жінок погодилась на це, а інша вжахнулась і відмовилась від дитини на користь суперниці, а по цьому вчинку цар Соломон і визнав справжню матір. Мудро? Надзвичайно. А якщо заглянемо у тектоніку подій: царський суд - найвищий, тому злочинець має бути покараним - це однозначно. Демонстрація безсилля для влади царя виключається. (Свіжий приклад: засудження тинейджерок з Pussy Riot)  Кожна з жінок знала, що за привласнення чужої дитини  її чекає сувора покара, як і знали вони, що якщо цар наказав розітяти дитя - його справді розітнуть навпіл. Якби існував сумнів - сперечались би до безкінечності, але сумнівів не було! Сумнівів не було! Дитина реально могла загинути після такого наказу царя Соломона, тому справжня мати вирішила взяти на себе покару, аби зберегти дитяті життя. Яскравий приклад влади, як "мудрої жорстокості" чи "жорстокої мудрості".
Не берусь стверджувати, що Нікколо Макіавеллі свідомо писав твір "Правитлеь" з метою навчати мистецтву політики починаючих благородних правителів і тим примножувати їх кількість, але стверджую однозначно, що для людей мудрих і порядних політиків конче потрібно вивчати твори цього письменника власне для глибинного розуміння змісту влади як "суто прагматичне дійство життя", граничне з жорстокістю медиків-хірургів, які розтинають тіло людини для її ж спасіння. Знову використовую порівняння з медициною, тому що їх використовує у своєму трактаті сам Макіавеллі, зокрема хочу навести мою улюблену цитату, хоча таких улюблених є ще чимало, але тут я б сказав, що звучить програмна тема всього спрямування як цього твору Нікколо Макіавеллі "Правитель", так за своїм змістом і всього доробку мислителя: вчення, як запобігти лиху, поки воно жевріє з тиху.

Глава 3 "Про перемішані держави": "...Римляни поступали так, як належить чинити всім мудрим правителям, тобто думали не тільки про сьогодення, але також і про день завтрашній, тому намагались усіма силами запобігти можливим бідам, що неважко зробити, якщо вчасно застосувати необхідні дії, бо якщо дочекатись, коли лихо настане, то ніякі вже дії не допоможуть, якщо стан критичний і невиправний.
Тут  стається те саме, що з хворобою на сухоти (туберкульоз - Ред.): лікарі стверджують, що спочатку цю хворобу важко  розпізнати (діагностувати - Ред.), проте легко вилікувати; коли ж хвороба задавнена, то її легко розпізнати, але дуже важко вилікувати. Подібний стан речей і в державі: якщо своєчасно розпізнати започаткування недуги, що дано тільки мудрим правителям, - то позбавитись від неї досить просто, проте якщо вона розповсюдилась настільки, що кожному стає помітна, то вже ніякі засоби не допоможуть."

Прикладів на підтвердження даної тези можна навести безмір, але для нас найактуальним є  як приклад розвал Російської імперії майже водночас з Австро-Угорською, як і зовсім свіжий розвал СРСР так само з того порядку, тоді як Китай завдяки мудрому правителю Ден Сяопіну вчасно запобіг недузі. На жаль, про Україну цього сказати не можу, тому що явно видно вже усім, що наша держава глобально хвора в усіх аспектах завдяки немудрим правителям від початку і до тепер, а те що відбувається зараз включно з поділом держави за мовними критеріями однозначно веде до розколу України і втрати її соборності, тобто знищення унітарного державного управління.

2.
Наступною хочу навести кілька цитат: одну коротку, а другу - значну за розмірами з Глави 6  "Про нові держави, опановані власною силою чи звитягою":

"Обмірковуючи життя і подвиги цих чоловіків (Мойсей, Кир, Тесей), ми переконуємося в тім, що доля послала їм тільки випадок, тобто  постачила матеріалом, якому можна було надати будь-яку форму:  якби не з'явися такий випадок, доблесть їх згасла б, не знайшовши застосування; а не володій вони доблестю, марне з'явився би випадок."
Тут подано точну характеристику феномену лідера: момент і людина взаємопов'язані, що ми і спостерігаємо. В Росії вискочив до гори харизматичний лідер Володимир Путін, тоді як в Україні з цим проблема катастрофічна. Найкращий з можливих випадків був у Віктора Ющенка, але як ми побачили в підсумку - історичний момент не знайшов свого справжнього героя ані героїні... Як і персона теперішнього  президента України Віктора Януковича явно не відповідає моменту сучасності щодо України для глобальних вчинків реформування держави, а не її розвалу, як ведеться дотепер. Чому так? Ось про це наступна цитата з Макіавеллі:
"Той, хто стає правителем доблесним шляхом, на зразок вищезгаданих провідників, тому влада дістається важко, але утримати її легко, а труднощі здобуття влади виникають почасти через нові порядки і правила, що правителі змушені вводити для зміцнення нового устрою і власної безпеки. Варто відзначити, що немає починання, що так само важко задумати, з успіхом провести в життя і безпечно здійснити, як стати на чолі державної перебудови. Вороги реформатора - усі ті, хто розкошував при колишньому режимі; а ті, кому нововведення можуть піти на користь, захищають його досить прохолодно. Ця відсутність підтримки пов'язана почасти зі страхом перед супротивниками, на стороні яких закон, почасти з сумнівів людей, що не вірять у нововведення, поки вони не підкріплені досвідом. Тому всякий раз, як супротивники мають у своєму розпорядженні можливість для нападу, вони її завзято використовують, захисники ж навпаки запопадливості в підтримці не виявляють, так що нові порядки виявляються під загрозою. Бажаючи глибоко вникнути в цей предмет, варто розібрати,  чи є ці реформатори самостійними чи залежать від інших, тобто чи залежні вони для досягнення своїх цілей просити про чиюсь допомогу чи можуть застосувати власні сили. У першому випадку майбутнє їм нічого не обіцяє, і вони нічого не досягнуть, але якщо вони залежать тільки від себе і можуть примушувати інших, тоді в більшості випадків їм нічого не загрожує. От чому всі озброєні пророки перемогли, а всі беззбройні загинули, адже крім усього іншого, народ має мінливу природу, його легко в чому-небудь переконати, але важко утримати в цьому переконанні. Тому потрібно бути готовим силоміць змусити вірити тих, хто утратив віру. Мойсей, Кир, Тезей і Ромул недовго могли б підтримувати дотримання своїх законів, якби  були беззбройними, як доводять події в наш час із братом Джироламо Савонаролой (і Віктором Ющенком - Ред.), що потерпів крах зі своїми новими порядками, як тільки людність перестала йому вірити, і він не міг утримати тих, хто повірив йому раніш, як і змусити повірити тих, що сумніваються. Отже, подібні діячі зіштовхуються з безліччю труднощів, і всі небезпеки, що зустрічаються їм на шляху, вони повинні переборювати своєю доблестю. Але пройшовши через небезпеки і завоювавши повагу, розправившись з тими, хто мають відчувати до них заздрість, вони перебувають у могутності, пошані, безпеці і достатку."

Як бачимо, що в усі часи бути державним реформатором ставало надскладним завданням для особистості правителя, тому мало хто таке подужав. Найяскравішим прикладом вдалого реформаторства для нас є, і що цілком відповідає тезам Макіавеллі, - Йосиф Джугашвілі-Сталін, який зумів реформувати царську Російську імперію з її виродившимся самодержавством та дворянством, як провідною верствою, у ще глобальнішу світову імперію СРСР з абсолютним тоталітарним ладом на обширі від Курил аж до західних кордонів майже всієї Східної Європи і навіть далі по цілому світу. Варто визнати Ульянова-Леніна і його наступника Джугашвілі-Сталіна величезними світовими реформаторами, які і силою переконання, і переконуванням силою - зуміли побудувати новий соціальний лад таким, яким його хотіли бачити. Подальші реформатори, як Микита Хрущов та Михайло Горбачов відповідають категорії  реформаторів-балакунів без сили, тоді як правитель Леонід Брежнєв навпаки був  приклад сили без реформ, тобто консерватором, отже він зберігав існуючи порядки не вдаючись до своєчасних реформ, чим повторив долю царату, де замість дворянства загнивала правляча комуністична номенклатура. При своєчасному реформуванні СРСР можна було врятувати, але на наше щастя - цього не сталось.
Стосовно нашої України, то ми бачимо повну відсутність людей-провідників, які здатні на реформи правдиві, хоч і зі значним ризиком для себе з причин, що їх вказав Макіавеллі. Простий приклад щодо реформування величезної системи різноманітних пільговиків, які є абсолютним соціальним анахронізмом для держави з ринковою економікою, але покажіть мені такого лідера в Україні, який наважиться скасувати і реформувати на справедливий лад цю існуючу злочинну систему пільг - немає такого. Клас пільговиків є найагресивнішим в політикумі України, тоді як прості люди, які фактично оплачують цей прошарок - до дивного байдужі в цьому питанні, щоб підтримати подібного лідера, який забажає справедливості, тобто скасування пільг у тому вигляді, які існують тепер в Україні. Страшно і нецікаво це і для нашого наявного правителя. Краще не зачіпати і якось воно буде, а якщо і завалиться, то вже після нього - так він сподівається.
З іншого боку я часто доводжу своїм опонентам, що там вгорі звичайні люди, звичайні! Таки, як і всі ми! Тому чекати від них чогось надзвичайного тільки тому, що вони опинились на важливих державних посадах - це просто смішно. Хотілось би, звичайно, бачити там мудрих і достойних мужів-державників, але де ж їм взятися? Який народ - така й еліта...
Знову ж таки це абсолютно однозначно має визначення у Макіавеллі, що я спробую довести наступною великою цитатою з глави 9 "Про громадянське єдиновладдя": "Перейдемо тепер до тих випадків, коли чоловік стає правителем своєї держави не шляхом підступу чи беззаконня, але в силу побажання співгромадян - для чого потрібна не так особиста доблесть та вдача, а скоріше сприятлива кон'юнктура і пронирливість. Потрібно зазначити, що такого типу єдиновладдя - його можна назвати громадським - стверджується або на вимогу знаті, або на вимогу народу. Тому що нема міста, де б не відокремились подібні два полюси: знать бажає підчиняти й пригноблювати народ, тоді як народ не бажає знаходитись у приниженні та гнобленні; взаємопоборювання цих сил вирішується трояко: або єдиновладдям, або безвладдям, або свободою.
Єдиновладдя встановлюється або знатю, або народом, в залежності від того, кому першому випаде зручний момент. Знать,  усвідомлюючи, що вона не зможе протистояти народу, звеличує когось з свого прошарку і проголошує його правителем, аби прикриваючись ним задовольняти власні забаганки. Так само і народ, усвідомлюючи, що не може змагатися проти знаті, звеличує когось, щоб під його орудою знайти для себе захист. Отже тому, хто приходить до влади за допомогою знаті, важче втримати владу, чим тому, кого привів до влади народ, тому що коли правитель оточений знатю, яка вважає його рівнею собі, то він не може ні давати розпорядження знаті, ні мати незалежного стилю правління. Тоді як той, кого обрав до влади народ, править самочинно і довколо нього немає нікого чи майже нікого, хто б не бажав йому підкорятись. Поза тим, неможливо чесно, без здирництва щодо інших, задовольняти забаганки знаті, однак  це можливе - за вимогою народу, тому що у народу значно чесніша мета, аніж у знаті: знать бажає пригнічувати народ, а народ не бажає бути гнобленим. Зверх того, з вороже налаштованим народом нічого не можна зробити, оскільки він чисельний, тоді як зі знаттю - можна розправитись, бо вона малочисельна. Народ, в гіршому випадку, просто відсторониться від правителя, тоді як від ворожої знаті можна очікувати не тільки те, що вона відсторониться від правителя, але що вона буде діяти проти нього, оскільки знать розумніша і проникливіша, підступніша, через що вишукує заздалегідь шляхи до порятунку і заграє перед тим, хто сильніший. Також додам, що правитель не вільний обирати народ, але спроможний обирати знать, тому що саме він має право карати і прощати, наближати і піддавати гонінням. (...) Отже якщо правитель прийшов до влади за допомогою народу, то він повинен намагатись втримати його дружбу, що зовсім не важко, тому що народ вимагає тільки одного: щоб його не пригноблювали. Проте якщо правителя привела до влади знать всупереч народу, то найперший його обов'язок - добитися доброзичливості від народу, що не важко зробити, якщо узяти народ під свій захист. Люди завжди готові щиросердечно довіритись тим, від кого очікували всіляке зло, але отримали добро, що особливо пригортає своїми благодіяннями, з чого народ навіть більше симпатизує такому правителю, аніж якби привів його сам до влади.  Домогтись підтримки народу можна різними засобами, які я не стану обговорювати, тому що вони перемінливі від ситуації і їх неможливо підвести під одне правило.  Зауважу тільки в завершення, що правителю належить бути в дружбі з своїм народом, тому що у складний час він буде ним покинутий напризволяще."
Однозначно, що вплив народу на правителя є домінуючим, але для цього народ має впливати! Діяти! І ця спільна дія народу є сумарною величиною конкретних вчинків окремих людей, тобто величина впливу на пряму залежить від масовості народного волевиявлення. І навпаки, чим пасивніший народ - тим впливовішою на правителя стає знать, завдання якої, як вже визначено: гнобити народ, обдирати його, збагачуватись за його рахунок.  Що ми наразі і маємо в Україні.

 (далі буде)

"Правитель" Нікколо Макіавеллі за адресою
http://spavedfront.io.ua/s218079/gosudar_nikkolo_makiavelli

Ваше ставлення до судової системи в Україні

От вирішив дізнатись Вашу загальну думку (в світлі політичних подій та просто для себе й статистики), кому ж як не отримувачу даного виду послуг оцінювати рівень наданих йому послуг.

Як ви ставитесь до українського судочинства (суддів) ?

0%, 0 голосів

0%, 0 голосів

0%, 0 голосів

8%, 1 голос

92%, 12 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Думка, що дістав з пилюки...

Ми з більшим задоволенням вживаємо готовий оброблений продукт (стосовно інформаційного поля та й не лише) ніж той, що потребує обробки, так званий пластичний матеріал, з яким потрібно працювати і який при роботі з ним приносить результати. Окрім "результату", другий вид споживаного продукту значно корисніший за перший, наділяючи нас певною загартованністю, здатністю до праці, переробки і, в решті, створенню того, чому буде приписане наше авторство. Нехай живе бажання творити у вас після кожної наступної роботи, але краще, якщо ваша робота зароджує в інших бажання створювати, слугуючи їм так званою "їжею", тим самим продуктом для перепобки ними...

Сучасне вагітне майбутнім

 Вельмишановне панство з блогерів і всіх інших, хто читає чи проглядає мої дописи тут або деінде, - як я вже зазначав в минулому, я використовую цей ресурс просто для оприлюднення своїх матеріалів. І все! Мені тим Інтернет і цікавий, що я можу розмістити що хочу і забути, тобто не думати як далі донести думку суспільству - вона вже є доступна для всіх бажаючих, отож можу спокійно рухатись далі.

Далі буде Майбутнє і мене турбує, яким воно буде. Маю тверде переконання, що в житті нічого не відбувається просто так спонтанно: все має певний збіг сукупних обставин, серед яких можливі випадковості, але спільний знаменник всеодно буде закономірним. Не буду зараз обтяжувати всіх прикладами і доводами - їх безліч. Хочу сказати про інше: я викладаю свої знання і роздуми тут для спільного використання всіма, хто того забажає - ото і все.

Також хочу зазначити, що я не претендую на те, щоб бути найрозумнішим за всіх - а навіщо воно мені? Мій імператив дії походить з іншого: якщо я втаємничую свої розумові знахідки в собі через завищену самокритичність, то зроблю зле, бо не мені вирішувати, що є насправді мудре, а що - не дуже.
Все вирішуєте ви, мої читачі. Знайдете собі цікаве і корисне - добре, але як не станете читати - теж не пропадете, як і я не пропаду з того.
Я дуже полюбляю притчу про сіяча, що розкидує зерно, але в кожної зернини своя доля і не кожному зерняті дано прорости і вирости до повноцінного колоса.
Як ще люблю повторювати іншу сентенцію: - Якщо врожай поганий - всеодно треба сіяти знову і знову.
Моя робота як я її вбачаю: засівати думками українські інтелектуальні грунти. Я плекаю УКРАЇНСЬКУ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНУ ЕЛІТУ МАЙБУТНЬОГО.  Придумав для цього віртуальний проект Соціальна партія України "Гарт" (СПУ "Гарт") http://gartua.io.ua/ - з тим і буду рухатись далі.

З повагою - Богдан Гордасевич.

толерантність - закривання очей...

Не давно під час застілля розмова, як це часто буває звелась до того, як у нашій країні важко, а то і НЕ РЕАЛЬНО,  жити. Що в нас люди погані, не свідомі, злодії і хабарники і тд. Дискусія була довгою і традиційно для застільних дискусій до консенсусу не прийшла, кожна сторона залишилась при своїй думці.

                 Знайомі часто говорять що я надто критичний і навіть консервативний, можливо так і є. В любому випадку у мене є своя СУБ'ЄКТИВНА думка, а у інших є повне право з нею погоджуватись або не погоджуватись і мати свою СУБ'ЄКТИВНУ думку:).  На цьому, кажуть і базується толерантність і лібералізм, приймання чужих позицій, цінування свободи і рівності, вільність у думках і вчинках і так далі. Але я вважаю, що це для нас як скажимо молоток для неандертальця, не інструмент а перш за все зброя.  Можливо трохи грубе або надто примітивне порівняння, але десь приблизно так я це бачу. Бо волю в діях, ми приймаємо як не контрольованість, і користуємось цим на повну. Схалявити для нас це вже достоїнство, ми хвалимось як вдалось обхитрити систему, як вдалось не заплатити штраф і тд. Держслужбовець який бере "помірні" взятки - класний чувак, даїшник чи викладач який дав здачу -теж прикольний, трошки вкрасти - це не крадіжка, є ж такі які більше крадуть, а той хто вкрав і сказав як це можна зробити чи поділився теж ХОРОША людина...Але ж блін- не можна бути "трошки вагітним", так не може бути і трошки правильно. Не буває  маленької брехні чи крадіжки, не буває маленького і великого зла - є просто ЗЛО. Усі нарікають на нашу "безплатну медецину" і тут же коли самі йдуть до лікаря говорять, що треба ж "віддячитись". Не знаю як кому а мені на роботі платять зарплату і додатково ніхто "не віддячується", а водієві маршрутки ніхто не хоче накинути пару гривень, що класно підвіз чи зупинився там де ви попросили? Нікому не подобаються засмічені вулиці, але ж один з другим, не думає що його недопалок, упаковка чи навіть пляшка з під пива також вносить лепту до цієї "краси". І нема того хоб зробив зауваження. І я не кажу про чужу людину чи компанію підвипивших мужиків. Мало хто зробить зауваження колезі по роботі, другу, чи власній дитині.  Це ж може образити, а що про мене подумають...

Взагалі від недавна вважаю толерантність не такою вже й позитивною рисою. Толерантність по суті, означає приймати щось не схвалюючи цього. Без агресії без спротиву приймати чужі дії чи думки, які відрізняються від ваших. Думаю багатьом знайома ситуація коли доводиться за кимось щось постійно підчишчати, бо він ось такий, розкидає речі по кімнаті, спокійно бере чисту чашку чи тарілку коли в мойці вже гора...Ти любиш цю людину чи дружиш з нею от і приймаєш її. Але навіть людям які дуже толерантні і добрі, і були виховані так що миття посуди не є чимось "смертельним", рано чи пізно уривається терпець.  І тоді взрив - скандал. А цей інший навіть не розуміє чому. Він щиро дивується як це блін довбана шкарпетка біля ліжка стала токою проблемою, в такий здавалось чудовий ранок. Бо любляча Толерантність не говорила йому про це  останніх кілька місяців, а то й років, і його дивує, як це звичний уклад речей раптом призвів до скандалу. Значить проблема не в мен,і це цей інший встав сьогодні не з тієї ноги. Але навіть якщо не скандал, то всерівно рано чи пізно це постійне толерування призведе до не прийняття свого друга, чоловіка, дружини...починаєш лише помічати і колекціонувати його вади.

             Ця надмірна толерантність і лібералізм є пагубними як в сімейному, побутовому житті так і в соціальному. Наша душа кричить, не приймає багато речей. І втой же час розум говорить, та ладно, не буду виступати, всі то всі. «А куда я мав кинути той недопалок, то не моя проблема що не ма смітника...блін не докинув, а й двірник – прибере...».» Блін чого я буду напрягатись і вчитись коли можна дати кілька гривень.»  А потім нарікаю на відсутність спеціалістів, "Покупляли дипломи і сидять!". Ні! це ж ти там сидиш...

             Бабульки в транспорті часто нарікають і критикують молодь. А хто цю молодь виховав? Особисто я памятаю коли батьки казали, що ось це і це не можна казати сусідам. Або "як суідка буде питати про мене кажи, що мене нема дома".  Ми жили разом з батьками мого тата. І відносини між ними були не дуже добрими, мяко кажучи. То я часто мусів щось  приховувати від діда і баби. Тому не дивно, що брехня не була для мене чимось надто поганим, це ж для чийогось добра.  Але в іншій ситуації коли я збрехав для свого добра батькам, отрима добряче по задниці.:) І що? І ось я вже вигадую якомога кращу брехню, головне не попастись))) Я вже знаю що заради "миру на землі" можна збрехати, а не сказати правди якщо про це не запитали то взагалі до брехні не відноситься))) А далі школа, навчальний процес, і списування його невідємна складова. Більше того, списати - це подвиг, це гордість, і чим складніше було це зробити тим круче. Для мене реально англійський школяр який перестав дружити з українцем який був там по обміну, через те що той підказав йому коли він не знав відповідь на запитання вчителя, був придурком. Бо для мене це був добрий навіть благородний вчинок. Я й близько не думав яка це ведмежа послуга.

Ми бачимо лише позитиви життя закордоном. Але не задумуємось, що фундаментом цього є малі речі і закладаються  з малого. Мої родичі переїхали жити в США коли сину було вже кілька рочків(не памятаю скільки), але в школу пішов вже в Америці. То він не сідає на велосипед без шолома і наколінників, навіть катаючись по своєму саду. Це дивне для його батька, але не для нього. Малий знає про техніку безпеки, він не перебігає вулицю на червоне навіть якщо нема машин і близько, і для цього йому не потрібні штрафи. Я не сприймаю багато чого з їхнього образу життя і вважаю що у них і близько нема такої демократії як у нас))) Але на дещо варто було б звернути увагу. Не кажу запозичити, бо любов до ближнього, до свободи, любов до чистоти охайності, любов до красивого... - це природні якості з якими людина була створена, ми приходимо на цей світ уже з цим. Тут нічого позичати це вже в нас.

             А як ми це розвиваємо, як ми цим користуємось залежить від нас самих. І від нас залежить, що толерувати а на що не можна закривати очі...

Люди не довіряють цій владі – експерт

Від блогера.   Думка цього фахівця особливо показова. Адже Євген Копатько не лише *донецький*, а й один з тих, хто не соромився визнавати свою прихильність до провідних політиків свого регіону. І при цьому досить послідовно відстоював необхідність відповідальності будь-якої влади перед виборцями.     Соціолог Євген Копатько вважає, що однією з головних проблем України є те, що люди втрачають довіру до інститутів держави. Про це він сказав під час прес-конференції, передає кореспондент УНН. "У нас є недовіра суспільства до влади і немає діалогу влади з суспільством", - зазначив експерт.

За його словами, в Україні вперше за всю історію є абсолютна вертикаль влади: Президент, Кабмін, парламент, губернатори. "Що є позитивним, це те, що вона є, що вона не конфліктна", - наголосив експерт.

Але, за його словами, ця влада неефективна з точки зору можливостей.

Водночас він наголосив, що сьогодні у країні спостерігається дуже тривожна тенденція: люди втрачають довіру до інститутів держави. І це важливо. "Піде ця влада, пішла минула влада. Хто прийде їм на заміну? Давайте поставимо це конкретне запитання", - зауважив експерт.

"Доки не буде діалогу влади та суспільства, це стосується будь-якого політичного режиму… Доки це не станеться, нам буде дуже складно щось робити в суспільстві. Ми дуже вразливі ззовні. І для того, щоб ми стали консолідованою країною, ми маємо домовитися всередині. Тоді нам легше буде розмовляти із зовнішнім світом", - додав він.

Світова Людина

Світова Людина
(відступ, але не фентезі)

епіграф
«Я демократ і ніколи не нав'язую своїх поглядів тим, хто їх поділяє»  
Жорж Дикий

Свої особисті погляди на життя я виклав у дописі «Люблю я бути українцем» і ще подібних по темі "Анархізм і націоналізм - чи можливе поєднання?" тощо, тому не бажаю повторюватись, а бажаю додати дещо більш узагальнено, щоб розставити всі крапки над "Ї".
Розумію, що мене можуть звинуватити у пропаганді індивідуалізму чи егоцентризму, а звідси - егоїзму. Ну і ще - космополітизму. Відповідаю на ці звинувачення просто: хто чого шукає - те і знайде. Я особисто шукаю позитивного змісту життя людини, тому що для мене головним в цьому світі є Людина. Кожна людина світу!
Життя кожної людини є неповторним і безцінним,  саме воно є найвищою світовою турботою. Інша справа, що не можна погодитись визнати Людину як світову домінанту над усім в природі. Людина не цар природи, а її частинка, співмешканець разом з усіма іншими частинами природи, отже людство повинно шукати компромісу свого співіснування з Природою, а не екстенсивно знищувати все в природі для власного добробуту, що ми наразі надуспішно робимо.
Звідси виникає проста схема дуалізму: людина приходить у цей світ з гарантованою турботою про його життя і зростання, але потім і людина має віддячити світу своїм позитивним ставлення до життя і світу. Отже всі соціальні утворення як: сім'я, громада, держава, нація, релігія тощо є вторинними по відношенню до кожної конкретної людини - не домінуючими, а вторинними.
В кожній  нормальній сім'ї тішаться з народження дитини і намагаються їй допомагати вирости здоровою і розумною людиною, а не від самого ще зачаття задумуються над тою користю, яку можуть отримати від цього. Так само має ставитись до людини і громада, держава тощо, а тоді правильно вихована людина належно пошанує і свою родину, і громаду, і державу.
Зрозуміло, що в сучасному світі глобалізації багато етичних норм трансформуються, зокрема активно нівелюється етнографічна  розмежованість, зовсім зникає ознака національності як важливої соціальної складової, тому говорити зараз про якість «національні держави»  стає анахронізмом, хочемо ми того чи не хочемо. Поняття національності з соціальної категорії вже перейшло в суто індивідуальну. Не бачу в цьому явищі чогось катастрофічного, але не вважаю втрату національної ідентичності корисною, про що давно вже написав у іншому своєму дописі «Екологія наших душ».
Я є свідомим противником всяких теорій і  соціальних схем, де людина стає автоматично складовою певної суспільної структури і відповідно усталеного змісту життя без можливості усвідомлення своєї свободи вибору. Можливо це виключно мої негативи до колективної волі, до комунізму і тому подібних диктатурних ідеологій, через що я є ідейним прихильником анархізму в правильному розумінні цього терміну. Визнаю, що моєю ідеєю є Людина Світу, яка сама творить своє життя як і щастя. Для мене Людина Світу є отим носієм головних тез світової гармонії Свободи і Справедливості.
Знаю, що звучить пафосно і сам насміхався з різних подібних опусів, але я сказав те, що мав сказати. Як вийшло - так і вийшло. Своїх думок я не примушую переймати, а хто захоче - най і бере. Мені не шкода, бо для того і написав це.
Міг би і змовчати, якби мене не турбували так звані «світові месіанські синдроми», тобто коли частинка людей починає вважати себе вищими за інших, а значить вони самі наділяють себе правом розпоряджатись іншими людьми, їх життям і щастям. Маю на увазі не тільки рух масонів, але в узагальненій формі всіх соціо-релігійних концепцій в стилі «стада і його поводирів».
Власне тому і вважаю за потрібне вказати чіткіше, що я не визнаю жодних непроханих доброзичливців соціального гатунку, що «без мене мене женили» - не треба мені вашої непроханої ласки «ощасливлення», бо не маю охоти потім її відробляти сторицею. Нехай моє маленьке особисте щастя буде винятково моєю заслугою і винагородою за усі труди праведні.
І сам я нікому нічого не нав'язую як істину-перфект з усього того, що буду оповідати у своїх подальших дописах. Мій задум інакший: я спробую описати що саме я розумію під космічним узагальненням Людина Світу. Сподіваюсь, що буде цікаво...
Це буде реалізація одної моєї давньої задумки  (можливо не без впливу популярного кінофільму "Отроки во Вселенной"), коли я ще вчився на педагога, яким так і не став, - я тоді придумав ігрову схему наскрізної побудови всього навчального процесу як наче ось учні під керівництвом учителя прибули на Землю з іншої планети і вивчають її як дослідники: а там усі предмети шкільної і позашкільної програми, ще й виховання потенційних науковців одночасно.  Не склалося, тому вирушаю в дорогу таким, як є: Людиною Світу. Вирушаю, щоб поспілкуватись з іншими, в чомусь зі мною подібними...

Богдан Гордасевич
Львів -  Рясне   

Додатково по темі, бо це вже продовження
http://blog.i.ua/community/1925/470467/