Світ сприймається у образах. Які ми пропускаємо через призму свідомості, рівня культурного розвитку, та сублімуємо у вербальну мову. Якщо простими словами – немає нічого швидшого за мислення, але для утворення думки придатної до вираження словесно – проходить час. Ось саме цим я собі пояснюю чому творчі люди думають швидше. А творчі люди думають таки швидше, що ми можемо легко спостерігати на прикладі вузькооких.

Якщо не зациклюватися на словах, на мові – все відбувається швидше, і ми це називаємо «інтуїтивно».

 

Спостерігаючи український київський світ на відчуттях (у образах) мені вимальовується картинка, якої я довго не могла розгадати, і здається тільки тепер можу.

Хтось колись цікавився тваринним світом? Світом живої природи? Є приклади істот, які здатні перетворюватися з одних в інші, вбирати у себе середовище і розчинятися у середовищі.

Так на сприйнятті українського київського світу мені вимальовується якась жива істота, біленька з гладкою шкірою, яка потрапила до багна. Багно те навіть більше схоже до перегнію, що в селі стікає до спеціального місця з-під хліву. А істота ця на фоні цього багна виглядає блідою, навіть блакитнуватою кольором шкіри.

У дитинстві мені довелося бачити як одна з нашої компанії дитина впала до тієї ями. Можливо це стало прообразом того, що вимальовується в моїй уяві що до навколишнього українського київського світу тепер.

 

Та істота у багні увібрала в себе багато багна. Вона у ньому розчинилася майже. Наковталася того багна і пропустила через себе наскрізь. Але вона не стала багном. Вона просто сприймає багно як саму себе і не реагує на нього. Я бачу цю картину: біла-білісінька до непізнаваності розчинена у багні істота живе, я бачу як пульсує її серцебиття. А через її оболонку де-не-де просвічує багно, що вона увібрала.

І задаюсь постійно питанням – а чи можливе життя цієї істоти без багна? Чи не здише воно після повного очищення? Чи не мутувало воно вже до неповоротності?

 

А тепер перетранслюю все те у слова.

Люди розчинилися у обставинах, і вже не можуть здоровим чином реагувати на них. Люди «наковталися» всього того, чим кормить їх нездоровий світ, і вже не супротивляються, а навпаки – розчиняються, пропускають через себе, вбирають у себе.

Ось що є таке та байдужість про яку часто чутно.

Лишається лише оболонка. Всередині ж майже в усіх каша з багна світу цього. Кого не візьми. Прекрасних зовні багато – прекрасних всередині одиниці.

 

Генетичний апарат має здатність до мислення, зрозуміло, не на вищому рівні, але грубо кажучи, розуміє і міркує. ДНК сприймає мову і її сенс, тому генетичному апарату зовсім небайдуже, що ми говоримо, які фільми дивимося, про що думаємо. Все карбується в хвильовий геном, тобто хвильову генетичну програму, яка змінює спадковість кожної клітини в ту чи іншу сторону.

[ Читать дальше ]

Страх скільки зараз ґвалту здійняли навколо прохання заборонити російську попсу в ефірах.

«Має перемагати чесна конкуреція як в усьому світі», «ставлять що слухають», «заборон просять бездари і бла-бла-бла!». І все було б вірно якби у нас шоу-біз будувався за принципами західного. Але ж ... 

Щоб ви краще розуміли в ефір потрапляють:

1.       Платні ротації – це самий простий і поширений спосіб потрапити в ефір:  відносять бабосіки в валюті США і платять за те щоб артиста крутили.  І вгадайте – у кого кури не клюють тих долярів і кому не боляче розпрощатися з парою штук за ротацію в ефірі одного каналу?

2.       Тиск – чи завжди може програмний директор каналу / радіохвилі відмовити власнику каналу/ хвилі , бо це ж друг, подруга, подруга друга, доця і т.д. власника?

3.       Бартер – теж все просто: у нас є Блістательна  Анжела – беріть її на ваш канал, а за це ми на нашому  радіо будемо ставити вашу Велікосіятельну Ізабель.

4.       Шантаж. В нас не так вже й мало великих і не дуже  продюсерських  центрів, муз. компаній (з тісним партнерством з руськими) в яких 2-3 Великосяючих Звьозди і з один – два десятки співаючих сідниць і силіконових губ, які самі вкладають гроші в «своє творчєство». І шо такі монстри кажуть:  дайте ротації силіконовим або не дозволимо пускати в ефір Звьозд! І хоч не хоч – береш і ставиш, бо без Звьозд твої ефіри будуть геть тьмяними і точно ніхто їх не дивитиметься. Але ж:

5.       Навіть у Звьозд не завжди хіти. Але  це в США Брітні Спірс чи Бібер можуть тихо поплакати над провалом, який  не взяли в гарячі ротації. У нас таке не прокатить – Звізда дала трек так - собі, але ставити активно треба, хоч і крізь біль, бо більше не дасть.

6.       «НЄ ФОРМАТ!» - ось що вбиває індивідуальність молодих артистів. Бо отой «ФОРМАТ», це чомусь прилизане й одноманітне, в три акорди і  прилизане під руську попсу. І хто кричав, що заборона «руської музики» означає і заборону БГ, Макаревича і інших талантів «звідти»? Їх і так нема в наших ефірах, бо вони давно вже стали для наших медійників «нє форматом», як і вся інша музика, що не входить в категорію «махрова попса». Чому і як наші медіа за останні  10 років від пошуку наших  нових цікавих  гуртів і музикантів скотилися в сліпе наслідування російському???  Тут маю віддати належне порталу «На всі 100» - там можна послухати багацько української музики, що завоювала серця багатьох українців, але в ефіри (особливо центральної  та східної України не потрапила).

 

Ось такими способами купа л*на, а геть не хорошої , більш якісної так конкурентоспроможної  музики, потрапляє в ефіри.

Звісно не все так погано. І супер хороші і супер талановиті пробиваються крізь стіни зі своїм якісним продуктом. Але чому б просто хорошим і талановитим також не дати дорогу? Чому б не дати молодим і цікавим можливість і перспективи розвитку, замість влаштування купи перешкод ?

Забороняти дійсно не варіант, але цього напевно артисти просять від відчаю. Давайте дозволимо українським артистам лунати в наших ефірах!

 

П.С. Я вже понад 3 роки не працюю в шоу-бізі, і стільки ж майже не слухаю радіостанції і не дивлюсь ТВ, бо як ввімкну – болять вуха і ріже очі, тож прошу виправити, якщо все змінилось, додати якщо щось забула? 

Дякую за увагу, Кусок

   Ходять чутки, що саме провладні пройдисвіти знищують Чернечий ліс, нарізають там собі та "любим друзям" земельні гектарні ділянки серед заповідного лісу! Оскільки міліція та прокуратура виявляє абсолютну безвідповідальну імпотентність щодо припинення бандитської вирубки, можна чекати на появу якогось Лівого сектору, який заходиться хапати за комір провладних бандитів та корумпованих правоохоронців, виганяти з лісу їхніх йовбаків з екскаваторами та бензопилами, щоб повернути ліс у власність громади...і, як потім ОДРАЗУ заявить МВС: "не зовсім законними методами!"...
   Лівий сектор оголосять бандитами, загонять між болота і покосять з кулеметів. А на привласнених гектарах через рік виростуть нові маєтки провладних бандитів, ще й до того ж за кошти народу України.
   Питання, як відлуння з Мукачевого: Як можна в Україні боротися з провладними бандитами законними методами?
(Сергiй Саєнко, письменник, блогер, з публ."Мукачевські привиди у Чернечому лісі")

Всякий,  кто  однажды  провозгласил  насилие  своим  методом,  неумолимо должен  избрать  ложь  своим  принципом.  Рождаясь,  насилие  действует открыто и даже гордится собой. Но едва оно укрепится, утвердится, — оно ощущает  разрежение  воздуха  вокруг  себя  и  не  может  существовать дальше иначе, как затуманиваясь в ложь, прикрываясь её сладкоречием.

Александр Исаевич Солженицын



Александр Исаевич Солженицын
 
НОБЕЛЕВСКАЯ ЛЕКЦИЯ

1
Как тот дикарь, в недоумении подобравший странный выброс ли
океана? захоронок песков? или с неба упавший непонятный предмет? —
замысловатый  в  изгибах,  отблескивающий  то  смутно,  то  ярким  ударом
луча, — вертит его так и сяк, вертит, ищет, как приспособить к делу, ищет
ему доступной низшей службы, никак не догадываясь о высшей.
Так и мы, держа  в руках Искусство, самоуверенно почитаем себя
хозяевами его, смело его направляем, обновляем, реформируем, манифе-
стируем, продаём за деньги, угождаем сильным, обращаем то для развле-
чения  — до эстрадных песенок и ночного бара, то — затычкою или  пал-
кою, как схватишь, — для политических мимобежных нужд, для ограни-
ченных социальных. А искусство — не оскверняется нашими попытками,
не теряет на том своего происхождения, всякий раз и во всяком употреб-
лении уделяя нам часть своего тайного внутреннего света.
Но  охватим  ли    в е с ь    тот  свет?  Кто  осмелится  сказать,  что
определил  Искусство?  перечислил  все  стороны  его?  А может  быть  уже  и
понимал,  и  называл  нам  в  прошлые  века,  но  мы  не  долго  могли  на  том
застояться: мы послушали, и пренебрегли, и откинули тут же, как всегда
спеша сменить хоть и самое лучшее — а только бы на новое! И когда снова
нам скажут старое, мы уже и не вспомним, что это у нас было.
Один художник мнит себя творцом независимого духовного мира,
и  взваливает  на  свои  плечи  акт  творения  этого  мира,  населения  его,
объемлющей ответственности за него, — но подламывается, ибо нагрузки
такой  не  способен  выдержать  смертный  гений;  как  и  вообще  человек,
объявивший  себя  центром  бытия,  не  сумел  создать  уравновешенной
духовной системы. И если овладевает им неудача — валят её на извечную
дисгармоничность  мира,  на  сложность  современной  разорванной  души
или непонятливость публики.
Другой — знает над собой силу высшую и  радостно работает  ма-
леньким  подмастерьем  под  небом  Бога,  хотя  ещё  строже  его  ответст-
венность  за  всё  написанное,  нарисованное,  за  воспринимающие  души.
Зато: не им этот мир создан, не им управляется, нет сомненья в его осно-
вах, художнику дано лишь острее других ощутить гармонию мира, красо-
ту и безобразие человеческого вклада в него — и  остро передать  это лю-
дям. И в неудачах и даже на дне существования — в нищете, в тюрьме, в
болезнях — ощущение устойчивой гармонии не может покинуть его.
Однако  вся  иррациональность  искусства,  его  ослепительные  из-
вивы, непредсказуемые находки, его сотрясающее воздействие на людей
—  слишком  волшебны,  чтоб  исчерпать  их  мировоззрением  художника,
замыслом его или работой его недостойных пальцев.
Археологи  не  обнаруживают  таких  ранних  стадий  человеческого
существования,  когда  бы  не  было  у  нас  искусства.  Ещё  в  предутренних
сумерках  человечества  мы  получили  его  из  Рук,  которых  не  успели  раз-
глядеть. И не успели спросить:  з а ч е м  нам этот дар? как обращаться с
ним?
И  ошибались,  и  ошибутся  все  предсказатели,  что  искусство
разложится,  изживёт  свои  формы,  умрёт.  Умрём  —  мы,  а  оно  —
останется.  И ещё  поймём  ли  мы  до  нашей  гибели  все  стороны  и  все
назначенья его?
Не всё — называется. Иное влечёт дальше слов. Искусство растеп-
ляет  даже  захоложенную,  затемнённую  душу  к  высокому  духовному
опыту. Посредством искусства иногда посылаются нам, смутно, коротко,
— такие откровения, каких не выработать рассудочному мышлению.
Как то маленькое зеркальце сказок: в него глянешь и увидишь —
не себя, — увидишь на миг Недоступное, куда не доскакать, не долететь.
И только душа занывает... 


2
Достоевский  загадочно  обронил  однажды:  «Мир  спасёт  красота».
Что это? Мне долго казалось — просто фраза. Как бы это возможно? Когда
в  кровожадной  истории,  кого  и  от  чего  спасала  красота?  Облагоражи-
вала, возвышала — да, но кого спасла?
Однако  есть  такая  особенность  в  сути  красоты,  особенность  в
положении  искусства:  убедительность  истинно  художественного  произ-
ведения совершенно неопровержима и подчиняет себе даже противяще-
еся  сердце.  Политическую  речь,  напористую  публицистику,  программу
социальной  жизни,  философскую  систему  можно  по  видимости  по-
строить  гладко,  стройно  и  на  ошибке,  и  на  лжи;  и  что  скрыто,  и  что
искажено  —  увидится  не  сразу.  А выйдет  на  спор  противонаправленная
речь,  публицистика,  программа,  иноструктурная  философия,  —  и  всё
опять  так  же  стройно  и  гладко,  и  опять  сошлось.  Оттого  доверие  к  ним
есть — и доверия нет.
Попусту твердится, что к сердцу не ложится.
Произведение  же  художественное  свою  проверку  несёт  само  в
себе:  концепции  придуманные,  натянутые,  не  выдерживают  испытания
на образах: разваливаются и те и другие, оказываются хилы, бледны, ни-
кого  не  убеждают.  Произведения  же,  зачерпнувшие  истины  и  предста-
вившие  нам  её  сгущённо-живой,  захватывают  нас,  приобщают  к  себе
властно, — и никто, никогда, даже через века, не явится их опровергать.
Так может быть это старое триединство Истины, Добра и Красоты
—  не  просто  парадная  обветшалая  формула,  как  казалось  нам  в  пору
нашей самонадеянной материалистической юности? Если вершины этих
трёх дерев сходятся, как  утверждали исследователи, но слишком явные,
слишком прямые поросли Истины и Добра задавлены, срублены, не про-
пускаются, — то может быть причудливые, непредсказуемые, неожидае-
мые  поросли  Красоты  пробьются  и  взовьются   в  то  же  самое  место,  и
так выполнят работу за всех трёх?
И тогда не обмолвкою, но пророчеством написано у Достоевского:
«Мир  спасёт  красота»?  Ведь  ему  дано  было  многое  видеть,  озаряло  его
удивительно.
И  тогда  искусство,  литература  могут  на  деле  помочь  сегодня-
шнему миру?
То немногое, что удалось мне с годами в этой задаче разглядеть, я
и попытаюсь изложить сегодня здесь.

(далі в Ч. 2)

В эти дни мы все часто повторяем слово «ад». Так вот я вдруг поняла, что ад — это не то, что делает наша власть. И не то, что делают титушки или «Беркут». И не то, что делают самые радикально настроенные протестующие. Ад — это то, что у некоторых в головах.

Поначалу я ещё пыталась вести диалог с людьми, выражающими недоумение и возмущение Майданом. Потом поняла, что у каждого из нас — своя сложившаяся точка зрения, которую не поколебать.

В диалоги больше не вступала, просто принялась с любопытством изучать альтернативную реальность, повторяя себе постоянно, что все мы имеем право на своё мнение, и каждую точку зрения надо уважать. Старалась вести себя крайне миролюбиво, и за всё это время отфрендила ровно одного человека — даже не за позицию (она там как раз не самая жёсткая), а за лицемерное и подлое поведение.

И вот знаете что. В эти дни мы все часто повторяем слово «ад». Так вот я вдруг поняла, что ад — это не то, что делает наша власть. И не то, что делают титушки или «Беркут». И не то, что делают самые радикально настроенные протестующие. Ад — это то, что у некоторых в головах.

У человека, с которым я хожу по одним офисным коридорам (слава богу, не здороваюсь!) — и который пишет в фб о необходимости немедленно расстрелять всех «понаехавших», довольно оперативно распространяя это понятие с тех, кто приехал на Майдан, до тех, кто вообще имел наглость когда-либо переехать в Киев. На меня, то есть. На мужа моего. На мою сестру. На огромное количество моих друзей. А чо мы, в самом деле. Расстрелять.

Или у другого моего шапочного знакомого, который, не жалея восклицательных знаков, говорит, что правильно снайперы стреляют по журналистам — «А чего эти журналисты туда попёрлись???» (вопросительных знаков он тоже не жалеет). И в самом деле, чего. Журналисты. В место самых актуальных событий. Сидели бы дома, конспектировали речи Азарова. Стрелять, стрелять!

Или у милой образованной женщины, прекрасного главного редактора, которая вдруг осознала, что, привезя своих сторонников в Мариинку и заплатив им за «поддержку власти» деньги, Партия Регионов поступила ЧЕСТНО и ОТВЕТСТВЕННО (капслока нынче вообще никто не жалеет). В отличие от оппозиции, которая своим сторонникам не платит. Безответственная какая.

Я, пожалуй, ещё раз вступлю в диалог. Попробую ответить на некоторые популярные тезисы. К примеру, на «Любой закон должен соблюдаться, а протестующие его нарушают, хотя сами вроде как говорят, что они за верховенство законов!» Вы, может, забыли, что в гитлеровской Германии существовал закон, согласно которому соседи должны были «сдавать» евреев. Отличный закон, правда?

А Госдума соседнего государства внесла на рассмотрение закон об уголовной ответственности близких родственников преступника. Тоже прекрасный, остро нуждающийся в исполнении закон! Законы, «принятые» нашей Радой 16-го числа — тоже соблюдём. Порядок должен быть!

Вы только учтите, что законотворчество в той Украине, которую вы защищаете, — процесс стремительный и неконтролируемый. И завтра Рада вполне может принять закон об изъятии у населения, скажем, машин «Хонда CRV» старше 2011 года, с параллельным сроком владельцу и его близким родственникам (хорошая машина, «отбирайте у всех, несите мне, мне надо!»). Или закон о немедленном выселении всех жителей городов Южного Берега Крыма — а чего, ЮБК маленький, а аппетиты у Семьи растут.

Или закон о выселении жителей из киевских новостроев. В общежития и коммуналки. Без компенсации стоимости жилья. Власть же пообещала помочь доблестным «беркутовцам» в решении жилищных проблем. Думаете, фантастика? Но наша Рада, как показал опыт последней недели, с легкостью может принять вообще любой закон, делающий существование власти легче и приятнее. И если у вас «нужная» машина, вы живёте в Крыму или купили квартиру в новострое, вы тогда не жалуйтесь, а смиренно исполняйте эти законы.

Тезис «эту власть некем заменить» — тоже хороший. Во-первых, проблема не в необходимости заменить эту власть кем-нибудь вотпрямсейчас. А в необходимости иметь возможность заменить ее когда-нибудь вообще. Эту, следующую, любую другую — если она перестанет делать хоть что-то на благо народа и займется исключительно собственным обогащением.

А для этого как раз и надо противостоять попыткам отрезать все законные и демократические пути к смене власти. А во-вторых, вы видели эту власть? Разворовавшую страну, уничтожившую Конституцию, сделавшую возможными вооруженные столкновения в центре столицы? Не знающую не то что какого-нибудь иностранного — даже родного языка? Считающую Чехова «великим украинским поэтом»?

Знающую только один способ ведения экономической деятельности — брать деньги взаймы и раскладывать их по нужным карманам? Принимающую бюджет, в котором содержание внутренних войск стоит В РАЗЫ больше трат на всю медицину и образование, вместе взятые? И вы действительно думаете, что её не на кого заменить? Как сказал один мой друг, «замену им трудно найти разве что в кунсткамере».

Вот еще тезис: «Гражданская война — это самое ужасное, что может произойти». Дорогие мои, так ведь война уже идёт! Только не гражданская — а война власти против своего народа. И началась она задолго до Майдана. Вспомните Врадиевку — это, по-вашему, не битва власти против людей?

Вспомните отмену Конституции — это что, не бой против гражданского общества? Вспомните, наконец, десятки, сотни случаев, когда судьи / депутаты / помощники судей / дети депутатов / партерегионовцы сбивали людей на пешеходных переходах, лишали жилья, отбирали налаженный бизнес — это что, не война против своего народа? И разрешение милиции стрелять по гражданам — лишь логическое продолжение этой войны.

И последний мой любимый тезис — «Нельзя поддерживать фашистов». Вот с этим соглашусь. Нельзя. Только у меня и у вас, по-видимому, разные определения слова «фашизм». Для меня фашизм — это возможность безнаказанно «винтить» граждан прямо на улицах и упекать в тюрьму без суда и следствия (потому что «судом» и «следствием» это уже не назвать). Фашизм — это избиение несогласных. Похищения людей.

Возможность поднятыми руками принимать любые законы, защищающие право власти воровать и убивать. Стрельба по мирным гражданам. Я рыдала вчера ночью от ужаса, когда смотрела интервью с Игорем Луценко. У него выбиты зубы, разбит глаз, сотрясение мозга. Его били прутьями по пяткам — и он не может ходить.

Вот это — фашизм. А не факельное шествие по городу. Я плакала сегодня в машине по дороге на работу, пытаясь осмыслить смерть людей, которых снайпер застрелил на Грушевского. Вот это — фашизм, а не портрет Степана Бандеры. Я зажмуривалась, не в силах смотреть, как «Беркут» избивает человека на колоннаде возле «Динамо», а потом бросает его вниз с 13-метровой высоты. Вот это — фашизм, а не красно-черные флаги.

То, что происходит в нашей стране — это Мордор. И мы его победим. А то, что у вас в головах — это настоящий ад. И его, наверное, победить «снаружи» невозможно. Я больше не буду вступать с вами в диалог. Я поняла, что мне не просто не о чем с вами говорить — мне не с кем говорить.

И я не считаю больше, что любая позиция достойна уважения. Вашу я не уважаю.

До свидания.

—

Евгения Коротич, опубликовано в блоге на сайте d3.ru

Ця окупаційна влада сама кує гвiздки для свого розп'яття - Лесь Танюк

 Напередоднi ювiлею Лесь Танюк потрапив до... реанiмацiї

"Нинiшня влада перетворила Україну у зону -- в буквальному розумiннi цього слова, -- каже "Експресу" вiдомий полiтик, режисер, письменник. -- Тут дiють насамперед закони кримiнального свiту, а на все iнше їм -- начхати..."
Днями Лесевi Танюку виповнилося 75 рокiв. Та вiн цiлком мiг зустрiти ювiлей не вдома, а у лiкарнi. Що вдiєш -- вiк дається взнаки...

-- Лесю Степановичу, як же так сталося, що напередоднi ювiлею ви потрапили до реанiмацiї?
-- У нашому життi прикрощi якраз i трапляються тодi, коли ти їх не чекаєш. (Усмiхається). Не хочу вдаватись у деталi, але операцiя була серйозна й тривала чотири години. Я втратив два з половиною лiтри кровi. Прийшли мої друзi з Центру Леся Курбаса, здали кров -- ми давно вже з ними "однiєї групи кровi". Тепер ось малу-помалу одужую.
Але й у лiкарнi часу не гаяв -- готував до видання черговий том своїх "Щоденникiв без купюр", присвячений арештам 1972 року.
Щоденники я веду з 1956 року -- там i потаєне листування, i маловiдомий самвидав, i мої розмови з цiкавими людьми -- як вони
оцiнюють владу, куди йдемо i яка наша доля... Це iсторiя українського життя через нашi рефлексiї. Цiкаво!
-- Ви сказали: "Як вони оцiнюють владу..." А як ви оцiнюєте нинiшню владу?
-- Як владу суто окупацiйну, котру треба всiма силами знищити. Причому я говорю не просто про моральне знищення, а про таке ж знищення, як знищували фашистiв i бандитiв. Адже ця влада перетворила Україну у зону (в буквальному розумiннi цього слова). Тут дiють насамперед закони кримiнального свiту, а на все iнше їм -- начхати. Цi люди з бичачими головами почали не тiльки демонтаж освiти чи культури, а й демонтаж нацiї як такої. I це велика драма для України, бо нас рокують на вимирання. На смерть або на рабство. Отож, нiяке спiвжиття, а тим бiльше -- колаборацiя з нинiшньою владою, для порядної людини неможливе. Це руконеподавальна влада!
-- Тобто, ви налаштованi радикально?
-- Абсолютно. Iншого ставлення для свiдомого українця просто не може бути. Ця влада не розумiє компромiсу, вона нищiвно iррацiональна i сама кує гвiздки для свого розп'яття.
-- Що може стати тiєю останньою краплею, яка змусить українцiв вийти на масовi протести?
-- Iсторики морочать голови, коли кажуть: для того, щоб нацiя повстала, потрiбнi якiсь великi соцiально-економiчнi причини. Це неправда! Майдан у 2004-му виникнув же не через затримку iз виплатою зарплат чи пенсiй... Достеменно нiхто не знає, коли i де може статися той злам, який знову виведе людей на площi... Проте одне незаперечно: не можна доводити людей до крайнощiв. Не можна!
Пружина, яку надто стискаєш, урештi-решт вистрiлює.
Пiдсвiдомо влада це вiдчуває. Регiонали нинi шалено переляканi, хоча й вдають, що "на цвинтарi все спокiйненько". Вони оточують
себе охоронцями. В одних "високих чинiв" їх по 20 -- 30 чоловiк, а в Януковича -- взагалi 130! Бронемашини, лiтаки-вертольоти i навiть зенiтна батарея... Хiба можна було уявити Україну державою, де полiцiї й ОМОНу бiльше, нiж регулярного вiйська?
Окупанти слушно бояться за свiй завтрашнiй день, через це й готують запасний аеродром. Якщо щось станеться, зможуть втекти на свiй Кiпр чи ще там кудись. Правда, заводiв i фабрик своїх вони туди не заберуть...
-- Ви були народним депутатом перших п'яти скликань. Нинi одна з головних проблем Верховної Ради -- "тушки". Її можна якось
вирiшити чи це вiчна тема?
-- Проблема з "тушками" залежить вiд керiвництва опозицiї. А вони, як i деякi полiтики в часи Ющенка, дотримуєються хибної думки: мовляв, лише багатi здатнi збудувати незалежну Україну. Це жахлива й нищiвна для нацiї iлюзiя. Розбудова держави залежна вiд елiти нацiї, вiд аристократiї її високого духу (в тому значеннi, яке вкладав у це Донцов), тобто вiд високоморальних людей, якi за грошi не продаються. А коли ми приводимо в парламент того чи iншого чоловiка лише тому, що в нього є банк чи заводик i вiн обiцяє пiдкинути грошей на партiю, -- пиши пропало...
У Чорновола "тушок" не було, розумiєте? Шiстдесятники були люди, гартованi на iншому, для них вирiшальним чинником була українська
нацiональна iдея. А якщо Яценюк або Кличко набирають до себе людей за грошi, то це той компромiс, який стає бомбою сповiльненої дiї, спрямованою проти них же... Переконаний, "тушки" -- це продукт лiдерiв, це -- їхня бiда i їхня вина.
Факт незаперечний -- сьогоднi спостерiгається велике розчарування у полiтичних "вождях" (i не тiльки в Українi). Думаю, ми напередоднi появи абсолютно нового типу лiдерiв, якi не замiшанi в жодних скандалах i якi не виводитимуть людей на мiтинги, платячи їм по 100 гривень. Я таких людей уже бачу, вони ще молодi, недосвiдченi, їх ще можуть "лихi сили" пiдштовхнути на якийсь фальстарт (для того, щоб знищити). Але це вже нова генерацiя, яку не назваеш дегенерацiєю.
-- Тобто надiя у вас на молодь, Лесю Степановичу?
-- Абсолютно. I на "недобитих" шiстдесятникiв (усмiхається), якi все-таки свого не здали, не здають й тому зберегли до себе довiру. Дiдам з онуками завжди простiше знайти спiльну мову, нiж батькам зi своїми дiтьми. Знаєте, представники поколiння батькiв досi сподiваються, що Україну їм пiднесуть на блюдечку. Так не буває! Все треба будувати своїми руками...

Богдан БОНДАРЕНКО, газета "Експрес".

                                          Звичайно це лише кіно, але саме таким повинен бути справжній охоронець порядку. 

та й суспільство соплі не жує...

=============================================================================================================

Автор:Валерій Зацепін, економічний оглядач, спеціально для Inpress.ua
30 травня 2013, 09:00 380 0
(переклад Гугла, тому десь чому)

Любити Батьківщину по-справжньому - це значить не тільки починати день з її співу гімну (нехай навіть і державною мовою), а в День Незалежності гуляти виключно у вишиванці...
На жаль - для справжнього патріота сьогодні цього далеко не достатньо. Любити Батьківщину в сучасних нам капіталістичних реаліях - значить вчасно і, по можливості, чесно платити податки.

Гроші замість почуттів
Подібне визначення істинного патріотизму виглядає парадоксальним тільки на перший погляд, бо є найбільш прагматичним поясненням його суті, на відміну від інших, які на дев'ять десятих складаються з ідеологічних догм і емоційних абстракцій.
Отже - громадянин любить, щоб його життя, власність і інтереси були захищені - як всередині країни, так і за її межами. Найбільш ефективним захисником усіх цих безумовних цінностей (ще з часів Великої Французької революції прикриваються гаслом захисту "прав і свобод") є сильна держава.
Але для того, щоб держава була сильною і могло допомогти своїм громадянам, йому необхідні... гроші, гроші і ще раз гроші, левова частина яких надходить саме в вигляді податків з кишень свідомих громадян.
Таким чином, платник податків розплачується не тільки за порівняно безпечне (хоча і не завжди безбідне) сьогоднішнє існування, але і за деяку тінь впевненості в завтрашньому дні (яка, погодимося, в Україні досить примарна).
Все разом і становить комплекс соціальних гарантій, які товариство отримує від держави в обмін на кошти, що надаються на утримання його представників - від письмоводителя у селищній раді до Президента.
Саме такі меркантильні - суто грошові - взаємини пов'язують суспільство з державою набагато більш міцно, ніж голі почуття (які не можуть бути особливо теплими за визначенням з обох сторін).
Зауважимо також, що ніщо так не сприяє об'єднанню нації і держави в цілому, як фіскальний патріотизм, відкидаючи можливість подвійного (потрійної і більше) громадянства за самою своєю економічною суттю. Адже серед власників двох (і більше) паспортів сьогодні навряд чи знайдуться бажаючі в повному обсязі сплачувати податки на утримання відразу двох (і більше) держапаратів...
Українці ж в цьому питанні пішли ще далі. Кажучи просто - наші співвітчизники (у тому числі - і проживають за кордоном) дуже бажають отримувати від держави ефективний захист і допомогу, однак при цьому не хочуть за це платити!
Результати такого "особливого" ставлення до настільки інтимного питання як сплата податків ми і бачимо сьогодні. Це - відсутність належних соціальних гарантій для населення всередині країни і вельми невисокий авторитет України як держави на міжнародній арені.
При цьому громадяни (від підробляють пенсіонерів до непрацюючих мільйонерів) посилено роблять вигляд, що чесно сплачують податки, а держава - настільки ж сумлінно прикидається, що може їх захистити - від зубожіння, хвороб, фінансових пірамід, міжнародних терористів тощо.
Причому, якщо великі українські буржуї "оптимізують" податки, відводячи мільярди в офшори, середній і малий бізнес намагається "домовитися" з фіскальними органами на місцях, а пересічні громадяни просто намагаються заробити один на одному пару сотень гривень (не сплачуючи ні копійки рідній державі) і при цьому - ще залізти в кишеню державі через велику дірку пільг.
Після цього всі без винятку скаржаться на низький рівень життя (малі можливості для бізнесу, відсутність якісної безкоштовної медицини/освіти та ін.) в "цій країні", але при цьому фактично продовжують... красти у "цієї країни" (точніше - у себе самих) щодо світле майбутнє, намагаючись прожрать його в сьогоденні. Щоб потім знову - скаржитися і ...красти: хто по-крупному, хто - за дрібниці.
Підсумок: в особистому плані середньостатистичний українець живе все краще. Не вірите? Порахуйте наскільки збільшилася кількість авто на дорогах та у дворах. І це - на тлі постійного подорожчання палива. Зауважимо, що значну частину серед цих авто становлять легковика бізнес-, а то і преміум-класу, офіційно належать "тимчасово безробітним"...
Додайте до цього число квадратних метрів (в окремих будинках і квартирах), реально припадає на середнього українця. А також - скільки у нього так званої "інвестиційної нерухомості, яка очікує чергового зльоту цін на ринку і скільки квартир під здачу (без сплати податків, зрозуміло).
Цілком природно, що на тлі безперервного зростання "чорних" і "сірих" доходів практично всіх груп населення України, офіційні зарплати (особливо в бюджетній сфері) збільшуються куди як більш скромними темпами.
Настільки ж смішними (навіть у порівнянні з нашими найближчими сусідами) виглядають і зарплати українських силовиків (армія, МВС, СБУ), покликаних захищати суспільство, яке може, але не хоче за це платити.
Ну, а порівняно невисокі офіційні доходи чиновників з певного рівня все ж непогано компенсуються можливістю брати хабарі. Однак це аж ніяк не сприяє підвищенню ефективності роботи держапарату в цілому та підвищенню авторитету держави як всередині держави, так і за її межами.
До речі, це спостерігається вже на третьому десятку років української "незалежності", тобто в той час, коли більшість не тільки пост-соціалістичних, але і пост-радянських держав вже успішно перехворіли цією дитячою хворобою.
Платники податків (всіх масштабів) більшості молодих демократій просто змушені були зрозуміти, що без вкладення своїх кревних у зміцнення держави, розраховувати на отримання якого-небудь задоволення від спілкування з ним, щонайменше, наївно.
Однак настільки ж наївно припускати, ніби до цієї простої думки суспільство (в будь-якій країні) приходить самостійно, виключно в силу своєї вродженої свідомості. Щоб по-справжньому (гаманцем) полюбити свою капіталістичну Батьківщину, народу деколи необхідна допомога - яких зовнішніх обставин (фінансові кризи, стихійні лиха, війни та інші катаклізми), або рідної держави, яке може переконати його в необхідності такого сильного почуття. Причому самими різними методами.
Якщо в'їхати у владу на протестних настроях ще можна, то втриматися у владі на них не можна. Для цього потрібно вже використані протестні настрої погасити і перетворити "революційну" натовп настільки ж слухняну масу податних одиниць, які (при грамотному до них ставлення) будуть плодитися, розмножуватися і справно платити податки, підтримуючи тим самим владу.
Ця проста істина справедлива для керівництва будь країни, причому поза залежно від його політичного забарвлення і сповідується ідеології. Секрет успіху простий - держава має створити умови, при яких великі власники не захотіли б занадто вже сильно ухилятися від сплати податків, а основна маса пересічних платників податків просто не змогла б цього зробити.

Для будь-якої політичної сили, яка б хотіла втримати владу в Україні, це означає:
1. Створення основних бюджетоутворюючих галузях та контролює їх великому капіталу комфортних умов роботи всередині країни та ефективний захист їх інтересів за кордоном (на світових ринках).
2. Формування порівняно чесних умов ігри держави з середнім та малим бізнесом, які б стимулювали їх зростання.
3. Поступальний розширення бази оподаткування на основну масу населення, в т.ч. на її додаткові, "неофіційні" доходи, які за своїм обсягом часом значно перевищують офіційні.
4. Ведення ефективного інформаційного супроводу проведених реформ, для отримання підтримки основної частини електорату і запобігання інформаційних диверсій політичних опонентів.
До речі, останній пункт особливо важливий, хоч і стоїть дещо осторонь від традиційних сфер інтересів "міцних господарників", які надмірно захоплюються "чистої" економікою. Адже в умовах нестійкого положення керівництва країни проведення будь-яких, навіть самих благодатних реформ без надійного інформаційного забезпечення приречене на безумовний провал.

Любов з криком та інші задоволення
Що ж стосується інших пунктів, то поки їх виконання супроводжує тільки власний успіх. Так, спроби стимулювати національний капітал поступово згорнути офшорні операції, що починалися керівництвом країни в 2010 - початку 2011 року, поки виявилися не дуже вдалими. Зокрема, потік реінвестицій з офшорів (наприклад, з Кіпру), помітно знизився після зміни влади в 2010 році, потім знову набрав силу і в даний час продовжує зростати випереджаючими темпами.
Сумнівною по своїй ефективності представляється і спроба ввести в дію в Україні так званий "податок на розкіш" - тобто фактично переконати великих власників піти на самооподаткування додатковим податком. Економічна складова подібного кроку (додаткові доходи в бюджет) поки виглядає вельми примарно, а PR-складова (яка могла б сприяти деякому зниженню соціальної напруги в країні) за три роки так і не отримала розвитку.
Несподівано більш ефективними виявилися дії нової влади по відношенню до "дрібним крамарям" - представникам середнього і малого бізнесу, на яких українська опозиція розраховувала й як на потенційних фінансових донорів, і як на справних постачальників гарматного м'яса для чергової "революції".
Незважаючи на всю запеклу критику і прогнози чергового апокаліпсису влади, запровадження норм нового Податкового Кодексу сприяло не тільки зростанню збору податків, але і помітного збільшення кількості дрібних підприємців. Замість того, щоб втрачати час (а значить - гроші) в якості масовки на "Податковому Майдані", вони вважали за краще зіграти з державою за новими правилами (і заробити при цьому). Судячи з усього, задоволеними залишилися обидві сторони.
Наприклад, згідно з офіційною інформацією Міністерства податків і зборів, тільки в січні-лютому 2013 року, бізнесмени самостійно нарахували і виплатили державі 995,1 млн. грн. єдиного податку, що майже в три рази (!) більше, ніж отримав від них бюджет за аналогічний період минулого року (346,2 млн. грн.). А за підсумками перших чотирьох місяців ця сума перевалила за мільярд (1,7 млрд. грн.)
Кількість офіційно зареєстрованих індивідуальних підприємців за підсумками минулого, 2012 року, збільшилася на 130 тис. чоловік (до 1 млн. 200 тис.)
Таким чином, при трохи більш ніж 10%-м зростання лав "дрібних крамарів", добровільні податкові надходження від них зросли на 300% - цілком достатньо для того, щоб говорити якщо не про повну фіскальної відданості середнього і малого бізнесу, то, принаймні, про його відносної лояльності до діючої влади.
Що ж стосується посилення податкового уваги до доходів широких мас "маленьких" українців, то в цій галузі держава поки діє з наполегливістю асфальтоукладача: тихо, повільно, невідворотно і... з майже такою ж грацією.
Одним з перших сигналів цього тихого настання стало формування єдиного реєстру нерухомостіз внесенням в нього докладної інформації про її власників і введення настільки ж єдиної системи її оцінки (ближче до ринкової). Таким чином готується атака на найбільш прибутковий (масовий) сектор тіньових доходів наших співгромадян - торгівля і оренда нерухомістю, на якій сьогодні так чи інакше заробляють мільйони українців, вважаючи за краще нічого не платити державі.
Ефектним (і ефективним) продовженням такого курсу може стати складання єдиного реєстру громадян пільгових категорій (з перевіркою кожного з пільговиків), яке намічено керівництвом країни на найближчий час. Хоча тема оптимізації кількості пільг в Україні (з їх поступовою заміною на адресну грошову допомогу) і виходить за рамки даної публікації, цей процес самим безпосереднім чином пов'язаний зі здійсненням фіскальної політики.
Справа в тому, що після "чистки рядів" пільговиків, багато бізнесменів-індивідуали та цілі підприємства позбудуться можливості недоплачувати податки державі. Це навряд чи викличе у "скривджених" особливий ентузіазм - навіть якщо з'ясується, що протягом довгих років вони користувалися податковими пільгами незаконно, тобто по суті залазили в кишеню своїм більш законослухняним співвітчизникам...
Ну, а точкою кульмінації взаємних почуттів держави і суспільства в Україні стане введення обов'язкового загального декларування доходів - усіма громадянами країни. За попередніми даними, "всенародне" обговорення такого законопроекту почнеться вже в цьому, 2013 році, а практична реалізація - вже в 2014-му (після того, як буде зібрана вся відсутня інформація про неофіційних джерелах доходу громадян).
У тому, що подібна податкова революція (вже без лапок) в Україні рано чи пізно станеться - сумніватися не доводиться. Адже декларують свої доходи громадяни більшості розвинених капіталістичних демократій, суспільство яких ми так прагнемо потрапити. Ось тільки заявлені керівництвом країни строки (за рік до президентських виборів) викликають деякі сумніви.
Вже зараз можна уявити, який вой піднімуть з цього приводу найбільш "незалежні" мас-медіа України, які перебувають на повному утриманні різних опозиційних сил та їхніх зарубіжних спонсорів. Дивуватися цьому не доводиться - втім, як і того, що чинна влада вже звикла давати своїм опонентам козирі в самий незручний для себе момент.
Що ж - тим виразніше буде видна роль ефективної інформаційної підтримки перетворень, без якої боротьба за уми і гаманці платників податків загрожує виплеснутися з інформаційного простору в простір реальне - тобто просто на вулиці...
http://inpress.ua/ru/economics/10953-nalogi-i-my-kak-nauchit-ukraintsev-lyubit-rodinu

bogdan.gordasevic 03.06.2013, 13:55
Бажаю автору усамітнитись у такій державі, де "Ну, а точкою кульмінації взаємних почуттів держави і суспільства в Україні стане введення обов'язкового загального декларування доходів - усіма громадянами країни." Не перетворюйте життя у зону, а робіть так, щоб податки ставало вигідно платити добровільно - це дуже складно, але можливо, якщо таким розумноподібним базіканням буде не місце в головах справді розумних людей.

bogdan.gordasevic 03.06.2013, 13:49
Автор статті нагадує мені нашу сучасну освіту в Україні: знання дає начебто розумні, але толку від них мало для легкого працевлаштування і життя реального.
Також не треба підміняти поняття: "сплати податків" там, де реально йде примусове "здирання податі"
Державі податки активно сплачують тоді, коли держава підконтрольна платнику і він реально відчуває це. Коли ж бюджет в наглу розкрадають - тільки дурень буде сплачувати податки добровільно і за тими принципами, що задекларовано тут. Сучасна держава скоріше є насосом викачування статків з населення, чим гарант його добробуту, тому: "наша песня хороша - начинай сначала"