Моїй бабусі Ірині Шпаченко

                                                                                           присвячується.

                                                                                           Засновано на реальних подіях.

Коло хати виблискувала ялина чудернацькими іграшками, що їх онук із Києва привіз. Казали, що те не на добро – коли ялина у дворі, ніби не світле дерево, і у хаті просвіту не буде. Та скільки разів та хата рятувала – що, якби не вона, то їх усіх на світі не було б, мабуть...

Не рви

Эту нить,

Тонкую,

Как паутина,

Протянутую

Из смерти в жизнь,

Одинокую,

Как черная на реке льдина,

На которой

Еще можно спастись.

Чиркнувшей спичкой

Привязан к Земле звездопад,

Каплей –

Слеза к океану.

Кто сказал,

Что опора –

Последняя из преград?

Слышу. Знаю.

И верить не стану.

Не уходи

В чужое,

Равнодушное «да».

Станет проклятьем

Глухая стена –

Пока есть тот,

Кто слышит,

И не оборвана

Дрожащая в ожиданье

Лети, лебедонько, лети

Над тим зачумленим болотом,

Де рід лілеї ясноокий

Вже не згадає як цвісти.

Де кволі жаби і вужі,

Не роблячи нікому шкоди,

Свої плекаючи колоди,

Ряску садовлять на межі.

Хай біле золото пір’їн

З крила спаде листом осіннім –

Та перше ніж в багнюці згинуть

Від недосяжності хмарин, –

Мов привида зачахла тінь,

Чиєсь розбудить мляве око,

Й згадати змусить:

Десь високо

Блакитна сяє далечінь…

То не біда – в низині жить.

Біда – не бачити й не знати,

Що є ота пора – літати,

Біда –

За небом не тужить.

Злітати не втомись!

Лети

Над тим зачумленим болотом.

Крила оспіваним розльотом

Від снів важких його буди.

Далека північ хмари підганя…

А іншого тій півночі й не треба –

Лиш вкотре владно та примхливо

Неба

Склепіння променисте зачинять.

І стане тьма…

Чи викреше вогню

Душа сумна бодай єдиний спалах,

Чи сили та жаги до того стане –

До сонця руку випростать свою?

До сонця,

Що пече отак нещадно

В далекій недосяжній глибині…

Не згас би сірий погляд безпорадно

На обрію розірваній струні.

Із бранців піднебесної сльоти

Не кожному те світло віднайти.

Щастя моє,

Невагоме,

Тендітне,

Квітка, розквітла в камінні на мить.

Крапля,

В пустелю занесена вітром

Губи давно пересохлі скропить.

Щастя тендітне,

Щодня – як востаннє,

Квітам на скелях недовго цвісти.

Перлів дорожчі хвилини, де пам’ять

Ще не спалила у літо мости.

Тихо життя із дерев облітає –

Днями, і листям, й листами віршів…

Миті, що серце твоє пам’ятає –

Їх,

Тільки їх на землі ти прожив.

Решта – пустелі пісок і каміння.

Кроків самотніх набридлі сліди.

Сміх за спиною. Чуже голосіння.

І… підсвідоме чекання біди…