хочу сюди!
 

Marina

44 роки, рак, познайомиться з хлопцем у віці 42-50 років

Замітки з міткою «улюблені автори»

Медленно, тяжко и верно...

Медленно,тяжко и верно

В черную ночь уходя,

Полный надежды безмерной,

Слово молитвы твердя,

Знаю - молитва поможет

Ясной надежде всегда,

Тяжкая верность заложит

Медленный камень труда.

Медленно, тяжко и верно

Мерю ночные пути:

Полному веры безмерной

К утру возможно дойти.

                             Александр Блок

Подзвони мені першого квітня

Позвони мені першого квітня, Пожартуй, що ти любиш мене. І нехай хоч обманом розквітне Мого щастя віконце сумне. Хай до серця пригорнеться слово, Як ранковий промінчик до трав. Подзвони мені ввечері знову І признайся, що ти жартував. Я заплачу, стерплю, зрозумію, Кину докір на перше число І ніколи спитать не посмію, Чи то гірко, чи смішно було.
        

              Ганна Чубач

Есть времена, есть дни...

Есть времена, есть дни,когда

Ворвется в сердце ветер снежный,

И не спасет ни голос нежный,

Ни безмятежный час труда...

Испуганной и дикой птицей

Летишь ты, но заря - в крови..

Тоскою. страстью, огневицей

Идет безумие любви...

Пол-сердца - туча грозовая,

Под ней -все глушь, все немота,

И эта - прежняя, простая -

Уже другая, уж не та...

Темно, и весело, и душно,

И, задыхаясь, не дыша,

Уже во всем другой послушна

Доселе гордая душа!

                    Александр Блок       

катрени

Летаргія - суперниця смерті     -

мою душу хоронить живцем.

Я не зможу ніколи померти.

Та боюся казати про це.

  ***

Вода у річці - стигне, стигне.

Листок на дереві - засох.

я думала, що я єдина.

А я - одна із багатьох.

   ***

У серці сад - не зацвіте,

Не буде полум'ям горіти.

Скажи хоч слово золоте,

Щоб срібний іній впав на віти.

   ***

Спішить дорога, що за нами.

Пилюка - сірістю паде.

Приходить віра тільки снами,

Що краще житьи нам буде.

                 Ганна Чубач

****

Цілунок жоден серця не дістав-

Була свавільна, вільна і щаслива.

Даремно прагли втримати мене -

                                     Я злива.

 

Жарини слів - торкали зимний слух.

Сліди багать - завії подих витер.

Даремно оком пестили мене -

                                      Я вітер.

 

Що ж нині? Той, кого кохаю я, -

Один на світ, один в людськім огромі,

Даремно сподівається втекти -

                                    Я промінь.

 

І от - торка мене його рука

Не поглузую вже, не злегковажу...

Так незнайомо серце плач стиска:

                                      Я - Ваша.

                                    Світлана Йовенко

я не просила ще нічого в тебе

Я не просила ще нічого в тебе.

Тож, коли місто зморене засне, -

спини у грудях своє хмарне небо.

        Згадай мене.

 

Від гіркоти, мабуть, така весела,

зухваліша з відчаю з кожним днем.

І не любити, і любить - несила.

        Не гудь мене.

 

Моє життя - лише моє, не більше.

Як сніг весняний, промайне - й мине.

А ти в мені - не спомин і не біль вже.

          Звільни мене!

 

Врятуй мене від мене і від себе,

від муки, що нізащо розіпне.

О, не минай і не мовчи - не гребуй

           Спини мене.

 

Скажи, що чуєш! Що таке буває.

Скажи: нічого. Врешті схаменусь.

Скажи. що жаль... Та час...

            І все спливає..._

І я тобі в обличчя розсміюсь.

                        Світлана Йовенко.

я помню длительные муки...

Я помню длительные муки:

Ночь догорала за окном;

Ее заломленные руки

Чуть брезжили в луче дневном.

 

Вся жизнь, ненужно изжитая,

Пытала, унижала, жгла.;

А там, как призрак возрастая,

День обозначил купола;

 

И под окошком участились

Прохожих быстрые шаги;

И в серых лужах расходились

Под каплями дождя круги;

 

И утро длилось, длилось, длилось...

И праздный тяготил вопрос;

И ничего не разрешилось

Весенним ливнем бурных слез.

                                        А. Блок

як добре...

Як добре, що написаний цей вірш,

який тепер я вже не написала б,

в якому мить я зупинить здолала,

що проминула - навіть не щемить.

 

А що ж тоді озвалося в мені?

Веселий подив? Холодна цікавість

враз ворухнулась в серця глибині?..

Ні покривить душею, ні злукавить.

 

Бо що ж це промовля, як не печаль?

Здригнувся й він, чи так лише здавалось?..

Як добре, що було це, і як жаль,

що мало бути більше, та не сталось.

                                    Світлана Йовенко

* * *

* * *

Идёшь ты мимо дома моего,
Такой холодный и чужой такой,
А я ищу тебя лишь одного
В чужом дому с надеждой и тоской.

Кому попало на своём пути
Меня готов ты выдать каждый миг…
Трепещет имя на устах моих,
Но вслух его боюсь произнести.

Твоя душа – гостиница, мой друг,
Легко войдёт и выйдет человек.
Как в крепости, в душе моей навек
Закрылся ты, в неё ворвавшись вдруг.

Порой тебе завидую до слёз,
Собой недовольства не тая,
Что в жизни встретить довелось
Любовь тебе такую, как моя.

                  Сильва Капутикян