ПродовжуЄмо долучатися до рідної...

У вирії бажань і почуттів
Ми заблукали...
Час невпинно плине...
Згадай! Коли зустрілись ми
Уперше?
Пом*ятаєш?
Ти знаеш...
Коли нас поєднала доля
Почуттів яскравих, сильних
І душ політ до зірок небокраю..
Я знаю.,.
Як що буду плакати і сумувати,
Ти скажеш:
 - Облиш. Це зайве. Заспокойся...


                    ***

Такі дрібнички..., наче...
Чай стоїть холодний і не питий...
Рука крилом безсилим простяглась
На стіл і впала...
І от.., в очах вже зіркою тримтить сльоза...
Я так давно спокійно й міцно ніч не спала...
Колись.., я знаю...
Все оте... мине...
І долі я за все скажу подяку....
Так випадково, але доленосно
Я тебе зустріла...
Думки злітають в вирій і до тебе знову...
Нуу...Будьмо, Друзі!
І кохаймо РІДНУ МОВУ!!!

                       

                                                                      ИЗЕ...

 

Поки українське суспільство перебуває в стані інфантильної загальмованості , інертної пасивності та зацікавленості виключно шлунково  - статевими інтересами, воно залишатиметься такою собі капризною, дурнуватою, невихованою і нетямущою дитиною, яку, незважаючи на ніжний вік “добрі дяді” з сусіднього під'їзду присадили на анашу і горілку . Поки замість того, щоб навчатися і творити попередні сходи до свого майбутнього, забезпечувати потенціал подальшого розвитку (ставати Нацією), суспільство незалежної нібито України ридає за “низьким рівнем життя” та “економічним занепадом” (так алкаш сварить дружину за те, що “не наливає”). Мовляв, годі зі своєю національною ідеєю, зі своєю національною культурою, годі вже зі своєю мовою – є справи важливіші. Наприклад, шмат улюбленої, гнилої... Піднімемо економіку, а там подбаємо і про мову, і про культуру. Тільки питання – чи залишиться вона, та мова, чи залишиться на той час та культура Та й з якого б то дива подбаємо тоді ?  Тоді підвищиться рівень споживання, знову апетити наші зростуть, знову нам мало буде… Яка там в біса культура!

Розпочинати треба негайно, просто зараз, в цю годину, в цю хвилину! Двадцять років уже змарновано, віз і нині там, в Українській "Совєцькій, Соціялістичній" (недарма на “гербі” міста Дніпропетровська живіший за живих червоно-синій прапорець того байстрючого держутворення). Сьогодні сумнозвісний німецький злочинець, ґяуляйтер Еріх Кох, відомий своїм висловом: “Якщо я зустріну українця, гідного зі мною разом сісти за стіл, я його негайно розстріляю!”, обідав би спокійно. Бо нема в нас гідності ні на краплину. Бо подарували нам пам’ятник ґяуляйтеру Щербицькому, а ніхто з нас не спромігся принаймні виявити своє обурення, не кажучи вже про щось інше.   Для кого я це все пишу?   Ні, не для присяжних читачів “Свойого мнєнія” , штибу “канд. іст. наук” Івана Пономаря й компанії , що впадають при слові “УПА” в коматозний стан , не для вихованців “лєнінського комсомолу” , не для тих, хто в усіх своїх бідах звинувачує Україну та її “самостійність” (якої ще ніхто, якщо чесно, й в очі не бачив ). Ні, звертаюсь до українців , які ще не забули, до якого народу вони належать, і який шанс – непевний, але такий рідкий в історії – мають наразі. Використати цей шанс, не прогавити його – ось наше історичне завдання, наша, якщо бажаєте, місія. Як ми виконаємо цю місію, як ми її виконуємо наразі? Ось, наразі, й приклад. Шевченківське свято в Центральній Міській бібліотеці. Виступають наші патріоти, артисти, митці, діячі України в Українському місті на 19 році незалежності. Виступають яскраво, іноді навіть блискуче, з патосом, з завзяттям, просто соловейками заливаються. І такі вже вони патріоти, і так уже в них болить душа за Україну, за її долю, за культуру, за мову! Аж настільки, що виходячи по закінченні заходу на вулицю, розмовляють... виключно російською. І поміж собою теж. І до інших людей звертаються російською. Буквально – одежі змінено! Для українського заходу одна мова, для вулиці – друга. (А вдома що – третя? ) І не офіційні ж особи, не “голови”, які за законом мають (з гріхом навпіл) уживати ледве вивчену, калічну українську – але “совість нації”, інтеліґенція, що за хвилину перед цим розпинався про “занепад рідної мови”!

---

Якщо такою є “совість нації”, якою ж мусить бути “простий” загал? Кого брати за взірець?  Для людей дуже важливо, як до них звертаються. В транспорті, магазині, на ринку, будь-де переважна більшість відповідає українською на українську. Але тільки відповідає, тобто знову таки поводиться пасивно, інфантильно, і вимагати від цих людей більшого неможливо. Ця справа цілком лежить на плечах національної інтеліґенції: сьогодні спілкування українською для українського інтеліґента (причому не важливо, якого: гуманітарного, технічного, творчого, старого, молодого, жінки, чоловіка...) є принциповим питанням. Почувши українську не раз і не два, та ще з вуст освіченої і культурної людини, загал потроху переходитиме на неї. Не вірите?  Знову приклад:

Один мій знайомий, працюючи охоронцем на виробництві в нашому місті, щоранку вітався з робітниками, які йшли через прохідну:

– Доброго ранку! І йому всі відповідали: – Доброе утро! Так тягнулося тиждень, два... аж раптом один робітник, потім другий, третій, десятий почали відповідати:

– Доброго ранку!

За місяць усі робітники того підприємства віталися вже саме так – доброго ранку! І тоді мій знайомий вирішив пожартувати. Одного дійсно доброго ранку він привітався:

– Доброе утро!   

Обуренню робітників не було меж!

Намітився ледве не скандал із загальною мотивацією:

“Що ж ти по-нашому припинив розмовляти! ? !”...

Гадаю, коментувати цей приклад зайве. Наскільки цей охоронець робить більше для Української культури , ніж та наша “свідома богема” з вищезгаданого заходу ! Оце і є справжнє відродження  І.

---

Сьогодні в Україні досить патріотичних організацій – як політичних, так і громадських, до яких може прилучитися українець, особливо молодий, що відчуває, що нинішній стан речей неможливий, ганебний, згубний. Але і без організацій людина має досить можливостей працювати в царині боротьби за відродження Української культури, бо головна зброя в цій боротьбі є доступною всім. Це – УКРАЇНСЬКА МОВА.

---

Головний індикатор національної ознаки українця, принаймні в наш час, є МОВА.

Їй-богу, буває смішно чути патетичні вигуки “я українець! я люблю Україну!”... російською мовою . Пригадується Станіславський: “Не вірю!” Що малорос – вірю. Що хохол – вірю. Що “донєцкій” – вірю. А що українець – НЕ ВІРЮ!

---

Русифікація в нашому краї, що велася й ведеться в купі з міцною ідеологічною “совєтізацією ”, досягла таки своєї мети   . Повернення до рідної мови в нанівець зрусифікованому Дніпропетровську, в середовищі, де російською (а скорше “суржиком” - "Сердючкиною"  мовою) спілкуються здебільшого в родині, на вулиці, на роботі, в школі, в інституті, вимагає певних зусиль. Певного морального ризику. Певної сили волі й духу.

Але й подолання "перешкод" приносить неабияке задоволення. 60 років тому найкращі сини й дочки нашого народу брали в руки зброю й шли до лав Повстанської Армії. Вони йшли на незрівнянно більший ризик, чим той, що вимагається від нас сьогодні.

Наша зброя – слово. А життя за всі часи кожний обирає собі сам: або життя Людини, або життя хробака. Той, хто погодився з тим, що він хробак, чи може скаржитися на те, що його роздушили?

---

Часто доводиться чути від людей (особливо чомусь жінок), котрі ніби й не від того, щоб спілкуватися українською: “Та я б розмовляв, але не дуже добре вмію, соромлюся помилок… Так що краще вже ніяк, чим абияк”. А як же, даруйте, позбавитись помилок, якщо не розмовляти, не практикуватися? І кого ми, українці, зрештою мусимо соромитися на Українській землі?  Де ж ще навчатися – й через помилки в тому числі – українській мові, як не в Україні? Хто має нас соромити? Чи не та “інтеліґенція”, про яку я наводив вище? Так хай соромляться вони. Хай соромляться ті, хто, мешкаючи десятиліттями в Україні, не спромігся вивчити мову нашого народу. Хай соромляться ті, хто поливає брудом Україну, її історію, її Героїв (в тому числі й на шпальтах “Своего мнения”), ті, хто каже, ніби не було ніякого Голодомору, що українців не існує, що мова наша вигадана, що треба “єднатися” зі “старшими братами” та т.і. Хай соромляться ті, хто намагається зробити з нас дебілів за допомогою всіляких “русскіх шансонов” і “русскіх радіо”, хай соромляться смердючки, “кролікі” та інші “джентльмен-шоу”. А нам-то чого соромитися?

---

Ми – попри всі негаразди і трагедії – нація переможців. Ми століттями не мали власної держави, нашу культуру асимілювали, мову забороняли, нас виморювали голодом, нищили як гарматне м’ясо на війнах і як робочу худобу на будівництві “північних пальмір”, наші книгарні спалювали, наших митців запроторювали в психушки, наших патріотів називали зрадниками, а ми всупереч усьому вижили, існуємо, розмовляємо. І тому нашу Українську Ідею бояться наші недруги, це з великого переляку вони брешуть на Українських Героїв, називаючи їх бандитами, запроданцями, різунами. Великий страх панує в їхніх рядах. Пам’ятаймо про це.

---

І зараз чую, як “здіймається великий рейвах” усіх тих, кого образили мої слова. Вже чую крики: “не про мову треба сьогодні думати, а про... ковбасу!” Подивіться на Європу! На Європу!

Ну, добре, дивимось на Європу.

Чехія. Втратила незалежність у середині XVII ст., майже тоді, коли й Україна. Отримавши незалежність 1918 року під час розпаду Австро-Угорщини, мала у спадщину цілком німецькомовні міста. Чеська мова ледве жевріла деінде по селах. Завдяки “чехізації”, що її здійснювала національна інтеліґенція, сьогодні в чеських містах, як і у селах, панує виключно чеська. Словаччина – саме така ж історія, тільки словакам довелося боротися не з германізацією, а з мадярізацією.

 ,  ,  Балтія. Дві країни – Естонія й Латвія – ніколи в своїй історії не мали власних державних утворень. Міста були переважно німецькомовні. Але, втримавши 1918-1919 рр. навалу більшовицьких банд (що, на жаль, не вдалося Україні), ці країни зробили такі успіхи в націоналізації всього культурного життя, що сьогодні “націоналізм” “прибалтів” став майже притчею.  Фінляндія. Відбила навалу більшовиків двічі – у 1918 й 1940 рр. Мала анальогічні з Балтією проблеми, але сьогодні має виключно “фінське” обличчя (в Фінляндії другою державною вважається мова шведської меншини; втім ніякої загрози “шведизації” для фіннів ці шведи, що компактно мешкають в деяких районах країни, не ставлять).

 Польща. Щодо Польщі варто, на мою думку, навести таку історію. Отримавши незалежність, ця країна теж зустрілась із проблемою “не польських” міст. Утім, уже за декілька років городяни впевнено балакали не російською чи німецькою, а саме “посполитою”. Здивовані іноземні журналісти звернулися до тодішнього керівника Польщі, маршала Пілсудського: “В якій же спосіб вам вдалося так швидко навернути поляків до рідної мови? ” – “В гуманний”,– відповів маршал. І пояснив шановним допитувачам, що тут маються на увазі гумові кийки,  якими поліціянти  частували в Польщі "небажаючих" переходити на польську.

ЧИ БУДЕМО ДАЛІ РОЗМОВЛЯТИ ПРО ЄВРОПУ ? ? ?

Звернення українських письменників

до співгромадян

у День рідної мови

 

Шановні співгромадяни, дорогі читачі!

Ми живемо в країні, що зветься Україною, -- і стаємо свідками повзучої політичної війни проти цінностей, що складають підвалини української ідентичності. У час цього непростого випробування для кожного громадянина нашої країни ми звертаємося до вас із закликом не мовчати -- і демонструвати свою громадянську позицію скрізь і завжди, де й коли виникає загроза для конституційних цінностей української держави.

Пасивна позиція українських громадян сьогодні -- вже завтра може обернутися гуманітарною катастрофою.

Країну роз’єднує не мова, українська чи російська, країну роз’єднує провокаційна, агресивна українофобська політика уряду, що старою, як світ, тактикою «розділяй і владарюй» намагається відволікти увагу народу від власних економічних та дипломатичних поразок.

Провокації набули характеру лавини. Закриття українських шкіл на Сході України лицемірно видаються за «оптимізацію витрат». З підручників історії вириваються сторінки, залиті кров’ю наших предків, котрі поклали своє життя за те, щоб ми сьогодні жили в незалежній суверенній унітарній державі. Голодомор, геноцид Сталіна проти українського народу, нашу найбільшу національну катастрофу, від наслідків якої Україна потерпає донині, з орвелівським цинізмом називають всього-на-всього наслідком неправильно проведеної колективізації. Зі шкільної програми вилучають «незручні» для влади твори. Тим часом концепція літературної освіти в загальноосвітніх школах дописується невідомими авторами на користь російської літератури, в тіні якої начебто визрівала українська, що є не тільки відвертою історичною неправдою, а й прямим приниженням вартості української літератури та її геніїв. У радіоефірі давно не знайти української музики, телевізійний простір забитий російським «секондхендом», великі книжкові мережі в Україні належать російським власникам, які дбають про інтереси російської книги.

Як у колоніальні часи, нас знову намагаються переконати, нібито український творчий продукт, який більшості українців елементарно недоступний, просто «не конкурентний». На 20-му році після розвалу Радянської імперії нам знову намагаються прищепити почуття меншовартості, «неформату» -- неформату всього українського.

Ми з повагою і шаною ставимося до культур і літератур усіх національностей України, що творять єдиний український народ. Ми солідарні з російськими, польськими, кримсько-татарськими, єврейськими, угорськими, румунськими, грузинськими письменниками, з письменниками всіх інших національностей, що живуть і творять в Україні, є її громадянами і сповідують її базові конституційні цінності. Ми рішуче виступаємо проти роздмухування ксенофобії, не ділимо людей на чужих і своїх, зцілюємо країну, а не роздираємо її на Схід і Захід, Південь і Північ.

Ми не вимагаємо від держави ні дотацій, ні президентських стипендій, ні урядових пенсій, не впадаємо в розпач від того, що держава нічого не робить для промоції української літератури у світі. Але ми -- автори, відповідальні за українське слово, і наш професійний обов’язок -- стати на захист свого читача, котрий хоче читати українською і вибирає українську книгу.

Ми гордимося українськими виконавцями, знаними в цілому світі, і хочемо в ефірі чути українську музику й українське слово.

Ми наголошуємо на тому, що присутність української мови в інформаційному просторі не може підпорядковуватися незабарній комерційній вигоді власників ЗМІ. Адже українська мова як державна захищена Конституцією України, і, нагадуємо, згідно з Конституцією, «Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України».

Ми переконані, що чиновники усіх рангів повинні не лише знати державну мову, але й висловлюватися нею публічно.

Ми застерігаємо представників влади та правоохоронних органів від втручання в справи української культури, від запровадження контролю і цензури, від утисків свободи слова.

Ми застерігаємо недалекоглядних політиків від негідних для державця замахів на самі підвалини державності -- від внесення змін до Конституції України та спроб переписати Гімн України.

Ми відстоюємо право наших дітей на історичну пам’ять -- на правдиве, не «переформатоване» за лекалами радянської ідеологічної кон’юнктури знання про Другу світову війну, Леніна, Сталіна, УПА, Голодомор, героїв Крут, Івана Мазепу, Степана Бандеру, національно-визвольну боротьбу, про події та діячів історії тоталітарного ХХ століття.

Все це -- непорушні й законні права нашого народу. І жодна влада в країні, яка зветься Україна, не сміє в нас їх одібрати.

 

Етапи нищення української мови.     

Подивіться будь ласка голосування і хто не проголосував прошу прийняти участь. Як бачимо за двомовність дуже малий процент голосуючих, як правило голосують українофоби за російську мову, то хіба потрібно Україні підтримувати українофобські настрої і вводити другу мову? Наш народ на справді на 70% толерантний і терпимий, та голосує не піддаючись на провокативні, конфлікті питання за другий варіант, українці мудра нація, шкода тільки що до влади шобла всяка рветься не розуміючи всієї відповідальності державних посад. 

* 1627 р. — указом царя московського Олексія Михайловича та його батька патріарха Філарета звелено було книги українського друку зібрати і на пожежах спалити із суворою забороною будь-коли в майбутньому купувати українські книги. У Москві спалено 'Учительное євангеліє' Транквіліона-Ставровецького разом з іншими його книгами та 'Катехизис' Лаврентія Зизанія Тустановського[124].

            * 1677 р. — Патріарх московський Іоаким наказав з українських книг знищити листки, які мають різницю від книг московських.

* 1689 р. —синод російської православної церкви заборонив Києво-Печерській лаврі друкувати І том 'Четьї-мінеї' Дмитра Ростовського.

* 1690 р. —московський патріарх Іоаким указом заборонив усе українське письменство, а І том книги 'Четьї-мінеї' Данила Заточника звелено спалити.

„Регионализация” – ви почули, яка тягне за собою неминучу федералізацію земля… за для чого, питається, самозрозуміло. Так само як для нас зрозуміло, чому відбувається за наполяганнями Медвєдєва щотижневі зустрічі двох президентів. Так само зрозуміло, де знаходиться кухня, на якій виробляється, дійсно, стратегія гуманітарної політики для нас. Все було розроблено задовго до виборів 2010 року. І тому так стрімко, обвально зникає Україна. Тому і маємо демонстративну зневагу до Конституції і, зокрема, з’яву Закону про мови, підготовленого і профінансованого фондом із промовистою назвою „Русский мир” і підписано Єфремовим, Симоненком, Гриневецьким, які засудили українську мову на смерть і вона взагалі не становить жодної цінності, як саме і країна.

Коли забув ти рідну мову -

яка б та мова не була -

ти втратив корінь і основу,

ти обчухрав себе дотла.

                     Коли в дорогу ти збирався,

                     казала мати, як прощавсь,

                     щоб і чужого научався

                     й свого ніколи не цуравсь.

Ти повернувсь душею бідний,

не просто розгубив слова.

Немов якийсь Іван безрідний,

Іван, не помнящий родства.

                     Не раді родичі обновам.

                     Чи ти об'ївся блекоти,

                     що не своїм, не рідним словом

                     із матір'ю говориш ти?

Ти втратив корінь і основу.

Ти обчухрав себе дотла.

Бо ти зневажив рідну мову,

Ту, що земля тобі дала.

                     Ту, що не вбили царські трони.

                     Ту, що пройшла крізь бурі всі,

                      крізь глузи й дикі заборони,

                      й постала нам у всій красі.

Сяйних перлин тобі не шкода.

Адже, набувши вищих прав,

те, що дала сама природа,

ти добровільно занедбав.

                        В пальті строкатім, як афіша,

                        крикливі модні кеди взув.

                        А мати? Де ще є рідніша

                        за рідну, котру ти забув?

Для тебе й Київ - напіврідний,

І Мінськ піврідний, і Москва.

То хто ж ти є? Іван безрідний.

Іван, не помнящий родства!

                                                 Дмитро Білоус.

                     

[ Читати далі ]


Акція протесту проти законопроекту "Про мови в Україні" (http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?pf351...), зареєстрованого депутатами від Партії регіонів, Блоку Литвина і Компартії у Верховній Раді , який проголошує так звану «українсько-російську двомовність», а насправді запроваджує тотальну русифікацію.

Цей законопроект – докладна інструкція зі знищення української мови в усіх сферах суспільного життя. Якщо його приймуть, українська швидко зникне зі шкіл і вишів, з телебачення й кінотеатрів, книгарень і крамниць, органів влади і війська. Українці стануть людьми другого сорту у власній країні, а сама Україна після цього швидко перетвориться на російську провінцію.

ЦЕЙ ЗАКОНОПРОЕКТ МОЖУТЬ БУДЬ-ЯКОЇ МИТІ ВНЕСТИ ДО ПОРЯДКУ ДЕННОГО З ГОЛОСУ І ПРИЙНЯТИ ОДРАЗУ В ДВОХ ЧИТАННЯХ.

ПОТРІБНО ВИМАГАТИ ЗНЯТТЯ З РЕЄСТРАЦІЇ

Організатори:
Громадянський рух «Відсіч»
Громадська кампанія «Новий громадянин»
Рух добровольців «Простір свободи»
_________________________________

Акція проходитиме без ПАРТІЙНИХ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНИХ ПРАПОРІВ
_________________________________________
4 жовтня біля будівлі комітетів Верховної Ради вже проходила акція протесту проти цього законопроекту, в якій брало участь понад 2 тис. людей. Серед них були відомі митці, історики, громадські діячі та радянські політв"язні.

акція 4 жовтня:
РЕЗУЛЬТАТ акції: законопроект не внесли до порядку денного, але законопроект з реєстрації не зняли.

4 жовтня ми здобули маленьку перемогу, однак голова фракції Партії регіонів у ВР О. Єфремов заявив, що вони вичекають певний час і все ж таки винесуть його на розгляд.

Тому боротьба триває, бо законопроект залишається зареєстрованим у Верховній Раді.

ЗАПРОШУЙТЕ своїх друзів та знайомих !!!

КОЖЕН З НАС ПОВИНЕН НА ЦЕЙ ДЕНЬ ЗНАЙТИ ЧАС, АБИ СКАЗАТИ ДЕПУТАТАМ: «ЗАЙМІТЬСЯ ДІЛОМ, А НЕ ЯЗИКОМ!»

У Дрогобичі до Міжнародного дня рідної мови проведуть рейди, щоб з’ясувати  наскільки престижна українська мова та пісня

Міський голова Микола Гук підписав розпорядження «Про відзначення Міжнародного дня рідної мови», який відзначають 21 лютого, згідно з яким передбачено, що у центральній міській бібліотеці відбудеться загальноміський захід «Мова – це наш всенародний скарб». На радіо «Франкова земля» пройде цикл радіопередач за участю літераторів, мовознавців. У школах, колективах організацій та військових частинах відбудуться зустрічі із членами Дрогобицької організації Національної спілки письменників України. Крім цього, комісія із дотримання мовного законодавства, яка створена при виконавчому комітеті Дрогобицької міської ради, з 15 по 19 лютого проведе рейди, учасники яких виявлятимуть по місту вивіски на установах та організаціях, які не відповідають нормативам української мови та перевірять чи звучить українська пісня у кав’ярнях та маршрутних таксі. За результатами перевірки буде прийнято рішення виконавчого комітету міської ради.

 

1 лютого заступник міського голови з гуманітарних питань Богдан Пристай провів засідання організаційного комітету з нагоди відзначення Міжнародного дня рідної мови. Зокрема, вирішено, що до 21 лютого на радіо пройде цикл радіопередач за участю літераторів, мовознавців. У школах, колективах організацій та військових частинах відбудуться зустрічі із членами Дрогобицької організації Національної спілки письменників України. Крім цього, комісія із дотримання мовного законодавства, яка створена при виконавчому комітеті Дрогобицької міської ради, проведе рейди, учасники яких виявлятимуть по місту вивіски на установах та організаціях, які не відповідають нормативам української мови та перевірять чи звучить українська пісня у кав’ярнях та маршрутних таксі.