Много  ль  надо  казаку,
Для  похода  дальнего!?
Кроме  сабли  на  боку,
Да  коня  верстального.
Кроме  доброго  седла,
Да  креста  нагрудного,
Да  стального  удилА,
Для  похода  трудного!
        Ой,  ты  конь  мой  вороной,.
        Друг-товарищ  преданный,
        Мы  теперь  пойдем  с  тобой,
        В  дальний  путь  неведомый.
Много ль  надо  казаку,
Чтоб  в  поход  собраться –
Отогнав  печаль-тоску,
С  милой  распрощаться.
Напоследок  мать  обнять,
Близким  поклониться –
Может  нА  век  потерять,
Может  возвратиться.
        Ой,  ты  конь  мой  вороной,.
        Друг-товарищ  преданный,
        Мы  теперь  пойдем  с  тобой,
        В  дальний  путь  неведомый.


                     На  фото  мой  дед,  кубанский  казак  Фома  Воронцов

Когда то в детстве я читала разные приключенческие книги. Многие даже не упомнить. Название? Автор? Все забыто. Но бывает и так, что накрепко в память врезается какая строка.

И - по коням... И странным аллюром, Той юргой, что мила скакунам, Вкось по дюнам, по глинам, по бурым Саксаулам, солончакам...

Именно по этому стихотворению, я нашла книгу, где впервые его прочитала. Канторович Лев "Полковник Коршунов"

Ритм этих стихов меня заворожил и пленил навсегда. А вот автора стиха еле нашла. Да, сами стихи советского духа. Но все таки талантливы. Написаны в 1930 году, сколько веры в светлое будущее в этих строчках...

«Юрга» – так называется сборник стихов Николая Тихонова о Туркменистане. Туркменские кони скачут по пустыне особым бегом, немного вкось, что позволяет им преодолевать дюны и другие препятствия. Такой бег и называют юргой. 

Вот само стихотворение

...Это значит - в песчаном корыте

От шалашной норы до норы Чабаны-пастухи не в обиде И чолуки-подпаски бодры. Что сучи-водоливы довольны, Значит выхвачен отдыха клок, Можно легкой камчою привольно Пыль сбивать с полотняных сапог, Пить чаи, развалясь осторожно, Так, чтоб маузер лег не под бок, Чтоб луна завертела безбожно Самой длинной беседы клубок... И - по коням... И странным аллюром, Той юргой, что мила скакунам, Вкось по дюнам, по глинам, по бурым Саксаулам, солончакам... Чтобы пафосом вечной заботы Через грязь, лихорадку, цингу Раскачать этих юрт переплеты, Этих нищих, что мрут на бегу. Позабыть о себе и за них побороться, Дней кочевья принять без числа - И в бессонную ночь на иссохшем колодце

Заметить вдруг, что молодость прошла...

[ Биография ]

Анатолий Мозжухин

     

 КОНЬ

 

Смыкает веки сонь,

Трещит сверчок-болтун:

"Теперь ты старый конь,

Теперь ты не скакун!"

 

Про то я знаю сам.

Паук теперь в седле,

Соткал себе гамак,

Хомут достался мне.

 

Красивых много слов,

Но всех не услыхать.

Красивых много снов,

Но всех не увидать.

 

Кобыл красивых – тьма,

Но всех не полюбить,

А вот беда – одна,

И ту не позабыть.

 

Взор тянется на юг,

Дорога – на восток.

Путь, – мой заветный друг,

Теперь как враг жесток.

 

Ни брода, ни моста,

Недолго до беды,

И речка не чиста,

А хочется воды.

 

Но благо, есть одна

Росинка на цветке,

Испить ее до дна –

И дальше налегке.

 

Искать свой переезд:

Не время отдыхать.

Красивых много мест,

Но всех не повидать.

 

Мне нет назад пути,

И упряжь не проста:

Сколь шеей не крути –

Не сбросить хомута.

 

Но лишь замедлишь ход –

Кнут хлещет по бокам:

Вперед, вперед, вперед!

Уж виден дом, а там...

 

Ужель такой удел?!

Сколь ни беги вперед,

Повсюду море дел

И тысячи забот.

 

Проклятая напасть!

Порвать бы удила

И на траву упасть,

Где МАМА родила!

 

Кататься на спине

По утренней росе,

Побегать в табуне,

Купаться на косе

 

И гривами играть

С ветрами на лугу,

И снова увидать

Под солнцем РА-ДУ-ГУ !

 

 

Лицарі Круглго Столу

    Лицарі Круглого Столу сиділи за круглим столом у стані "посиніння від переживань". Вони провели усе літо переслідуючи ноусменів (букв. "носатих чоловіків"), або ж нортменів (букв. "людей Півночі"), чи то пак "вікінгів" чи як би ще вони себе не називали. Учасники швидких нападів зненацька атакували, а потім грабувалии і розорювали усе англійське узбережжя. Лицарі Круглого Столу заприсяглися бути захисниками королівства. Зараз про них можна було б сказати, що вони "були заприсяглися". Їм довелося полювати на вікінгів, але вони не могли знищити їх. Або ж завдати їм поразки. Чи побачити їх.

    Перші повідомлення про ворожі рейди надійшли з Халліґу-на-Ґуґхаллі (Halligough-on-Goughhalli). Лицарі, очолювані Сером Ланселотом, швидко вирушили на допомогу. Прибувши на місце рейду двома днями пізніше, вони знайшли лишень декілька зітлілих хат, комор, а також нещасних людей. Їм сказали, що вікінги полишили їхні човни й вирушили на південь. Південь! Лицарі прийшли саме з півдня! Вони повинні були розминутися зовсім поруч! Сер Логік відзначив, що на воді немає знаків, котрі могли б свідчити про те, що ворог увійшов у неї, адже якби він і справді так зробив, то потонув би разом з усім своїм озброєнням. 

    Сер Ланселот подумав близько секунди  і сказав Серу Логіку: "О, замовкни! Навіть іді@т знає це. Сідаймо на наших надійних коней і давайте хутчіш переслідувати цих ворогів прямо до воріт Пекла"!

    Сер Логік сказав Ланселоту: "О, замовкни".

    Усе літо вони переслідували цих вікінгів. Разом з тим ніколи не бачили їх. Лицарі їхали на південь, вікінги ж вирушали на північ. Лицарі рухалися на північ, а вікінги йшли на південь. Вікінги відпливли додому й лицарі повернулися до Камелоту. Тільки-но з'явившись, вони вони одразу помітили, що не було аплодуючого натовпу. Деякі люди спостерігали за ними з награними посмішками. Це викликало в лицарів "деякі переживання". Сер Галахад відзначив: "Гадаю, ви є настільки ж хорошими, як і ваша остання битва".

    Інші Лицарі одночасно сказали: "О, замовкни"!

    Відтак, вони вирішили трішки посидіти, порозмовляти й перепочити аби підняти собі настрій. Першим сів сер Ґвен. Жахливо великий чоловік. Воїн. Так само непереможний в іграх та змаганнях, як і в битвах. Найхоробріший з-поміж хоробрих. Сер Ґвен їздив на великому чорному лицарському коні. Це був найбільший кінь у королівстві. Єдиним недоліком був його голос... Сер Ґвен мав дівочий голос. Надзвичайно пронизливий, писклявий голос, який дуже веселив інших лицарів.  Відтак, він майже не говорив з ними. Він не міг навіть сказати що-небудь своїй дружині. Здається, її це не хвилювало, безсердечну...

    Поряд з ним сидів сер Блек. Сер Блек вважав, що з подібним ім'ям йому слід мати великого, чорного лицарського коня. Він ніколи не говорив відтоді як Король Артур насупився почувши суперечки серед його лицарів. Подібне поєднувалося з тим фактом, що сер Ґвен вирвав би його селезінку, якби він заговорив. Ні, сер Блек так і не сказав нічого. У будь-якому разі, це додавало його образу деякої загрозливості.

    Білий Лицар був цілковито засмученим станом справ у цілому. Перебування поряд з подібним до сноба сером Блеком було трохи чи не більшим випробуванням, аніж він міг витримати. Цей чоловік ніколи не купався... Хоча б один раз на рік, подібно до цивілізованих людей! Сер Блек відзначався запахом подібним до тухлятини. Білий Лицар вирішив спробувати підбити декількох хлопців аби вони пішли разом з ним "У пошуках Священного Ґраалю".

    Король Артур сів на троні поруч з Гвіневрою. Він відчував найбільшу "втому від переживань" з-поміж усіх. Наближався час сплати податків і людей спустошили рейди. Жоден добрий, люблячий, доброзичливий правитель не міг збирати податки за подібних обставин. Але Артур зміг. Чи обкладаючи податками бідноту, чи багачів він пам'ятав старий вислів, - "Пташки із пір'ячком збираються разом". Якби він переобтяжив податками багатіїв, то вони підняли б збройне повстання. Біднота ж не могла зробити чого-небудь, отже усе мало пройти без клопоту.

    Він кинув погляд на королеву, котра сиділа з таким виглядом ніби читає пергамент. Артур не думав, що вона може читати або писати. Він не вважав так оскільки сам не був спроможний ні на що подібне. Адже ж саме для цього він мав писарів. Вона могла щось прочитати, а потім підморгнути серові Ланселоту... Прочитати і підморгнути. Артурові це не подобалося ані найменшою мірою. Він викликав би Ланселота на поєдинок, але усе ще не мав передсмертного бажання. Він іноді хотів щоб саме Ланселот замість нього був вийняв меч з каменя. В такому разі Артур не став би королем, а заразом і не одружився б з Гвіневрою. Нехай би був пощез той клятий Мерлін.

    Мерлін, звичайно, відчував це, але не турбувався взагалі. Він також взагалі не відчував "втоми від переживань". Він був настільки щасливий, наскільки це можливо. Він був володарем без відповідальності. Він був багатим без роботи. У міру того, як жінки відходили у небуття, на утриманні Ланселота лишалося чимало дітей. Так в цілому, Мерлін був щасливий. Він додав ходи, вийшов на балкон і поглянув донизу, на здивованих лицарів... Кинув погляд на королеву. Вона ж подивилася на нього угору і підморгнула. Так, вона була такою ж щасливою.

    Історія оповідає нам, що Лицарі Круглго Столу, держава Артура, Королівство Камелоту взяли участь у великій битві проти неймовірних орд. Лицарі боролися до самого кінця. Вони фактично відчули "втому від переживань". Навіть замішання.

P.S. Ну що ж, сподіваюся, що ця оповідка теж Вас зацікавить ... У будь-якому разі, в її сюжет вплетено реалістичні елементи, котрі можуть стати гарною поживою для роздумів... Кхм... Перед цим мене якось були запитували з приводу моралі прочитаного... Що ж, як на мене, тут можна звернути увагу на саме життя, його швидкоплинність та мінливість... А також потребу виявляти відповідні до обставин якості... Реальність може бути далекою від нашого уявлення про неї, але це уявлення повинне якомога чіткіше відображати оточуюче... У всій повноті та різнобарвності...

Дуже вдячний, що навідалися та прочитали...

Р.P.S. За оригнальний текст оповідки висловлюю подяку сайту http://dizzydragon.com/knight.html.

Білий Лицар

     Навчання  Ґарта (Garthe) скінчилося. Він був готовий стати Білим Лицарем, дійсним членом Товариства Білого Лицаря. Тоді б його називали "сер Ґарт". Він мав би право битися з Чорними Лицарями. Білі Лицарі були упевнені, що він може упоратися з подібною роботою.

- У битві з Чорним Лицарем я дав би йому 50 на 50, якщо Чорний Лицар не буде таким вже й хорошим бійцем" - сказав один з Білих Лицарів .

       Одного дня, незадовго до посвяти у лицарі, наставник сказав Ґарту, що йому слід зайнятися "вправлянням" свого коня. Ґарт ненавидів подібне. Під цим малося на увазі ходіння поруч з конем по дорозі, через луги і назад. Це було нудно. Тільки-но він перетнув один з лугів, як озирнувся і не побачив табір. Добре, якщо він не міг бачити табір, то "табір не міг бачити і його", а чому б йому тоді йти пішки?

       Він скочив на коня ззаду і вдарив його по ребрах аби той почав рухатися. Кінь повернув голову і подивився на Ґарта. Потім він вкусив Ґарта за ногу і допоміг трішки відпочити на землі.

       Ґарт, підвівшись, втупився у коня. Кінь відповів тим же. Ґарт подумав про свої 150 фунтів та конячі 700 фунтів. Далі він подумав про яблуко, яке узяв аби трішки перекусити. Він простягнув яблуко коню, чухаючи йому за вухами. Ґарту здалося, що кіньське "муркотіння" подібне до муркотіння новонародженого кошеняти. Ґарт знову заскочив на коня. Кінь повернув голову і подивився на Ґарта.

- Ні-ні. Тільки-но надумаєшся, можеш іти куди забажаєш. У жодному разі бити не буду, я обіцяю.

       Тоді кінь перейшов на галоп. Ґарт міг тільки триматися. Кінь промайнув над луками подібно до торнадо і поскакав галопом по дорозі. Курява летіла вусібіч. Потім, кінь зненацька виставив передні ноги вперед аби зупинитися. На дорозі стояла черниця. Кінь зупинився лишень за два фути від черниці. Ґарт зупинився не набагато далі порівняно з конем.

       Ґарт встав і привітав черницю.

- Доброго ранку, сестра", сказав він.

- Хм... Так, доброго. Подивіться лишень", - вона відповіла і вказала за спину Ґартові.

       Ґарт повернув голову, щоб подивитися. Не побачивши чого-небудь, він сказав про це "святій сестрі".

- Ви не бачите цю нечепуру? Ви сліпі? - вона відповіла неприємним тоном.

       Ґарт озирнувся. Так, неподалік була нечепурна на вигляд дівчина. Він подумав, що вона є кам'яною, коли уперше подивився у той бік. Це було найнеприємніша нечепура, яку він коли-небудь бачив. Він подивився на нечепуру і нечепура подивилася на Ґарта. Ґарт озирнувся і сказав черниці,
що він бачив нечепуру.

       "Ну то й що?" -  подумав Ґарт.

- Насправді вона не така. Це Чарівна Принцеса. Зла Відьма перетворила її на нечепуру... І вона такою лишатиметься допоки не зустріне на своєму шляху красивого, молодого принца, котрий поцілує її. Потім вона перетвориться знову на Чарівну Принцесу і вони заживуть довго та щасливо.

       "Ну то й що?" -  подумав Ґарт. Потім він сказав це саме черниці.

       Черниця відповіла Ґартові, що він не є красивим, молодим принцом, але йому доведеться це зробити. Вона сказала йому піти й поцілувати нечепуру. Ґарт подумав десь майже секунду й відповів: "ні"! Черниця після цього попорпалася у своїх широких рукавах і витягла звідти не паличку, але довжелезну лінійку.

        "Ого!", - подумав Ґарт. "Ого!", - подумав кінь.

 

- Не змушуйте мене використовувати це, - "добра сестра" сказала Ґарту.

       Ґарт підійшов і нахилився до нечепури. Він трішки подивився на неї... Нечепура подивилася на Ґарта. Потім Ґарт швидко поцілував нечепуру і відскочив назад й убік. Нечепура відскочила так само. Потім Ґарт почекав коли нечепура знову перетвориться на Чарівну принцесу. Разом з тим невідомо, на що чекала нечепура. 

       Ґарт почув квоктання позаду себе. Він повернувся, щоб бачити одяг черниці, що впав на дорогу. Він тільки зараз побачив, що "черниця" й була саме тією Злою Відьмою.

       "Ти дурень. Я не перетворюю чарівних принцес на нечепур. Я перетворюю їх на жаб. Ти тільки-но цілувалися з нечепуою і став таким же"... Й сміючись вона відлетіла на своїй мітлі.

       ... Дракону лишалося тільки посміхатися споглядаючи на цю сценку з висоти його польоту.

P.S. Чергова оповідка з цієї "лицарської серії" може видатися не зовсім однозначною, але в мене було значне бажання відпочити й не перейматися "тонкощами та нюансами". Загалом, не вважаю, що ця історія когось до чогось зобов'язує чи створює якісь "недоречні уявлення щодо належного стану речей"... Та й навряд вона якось вплине на "світобудову чи політику"...

Отже, можу лише сподіватися, що ознайомлення з нею видалося Вам приємним.

Р.P.S. За оригнальний текст оповідки висловлюю подяку сайту http://www.dizzydragon.com/whiteknight.html.

© Don Roble..2000-03

Прочитала заметку http://blog.i.ua/user/357102/502925/ и сразу вспомнила о стихотворении которое мне когда-то прислала подруга.....

Когда я стану старой теткой,

И стервой злой наверняка,

В кошмарных спущенных колготках,

К тому же чокнутой слегка,

Когда ходить я буду с палкой,

Чесать свой крючковатый нос,

Со старой выцветшей мочалкой

На голове вместо волос,

Ко мне негаданно нагрянет,

По злой иронии судьбы,

Мой долгожданный принц-засранец,

Мой гений чистой красоты.

Лишь глянет на меня вполглаза -

И пропадет любовный пыл...

Ему прошамкаю: Зараза!

Подонок! Где ж ты раньше был..?

...И он, кладя в стаканчик челюсть,

Вздохнет иль пукнет... иль икнет:

Промямлит тихо: Моя прелесть!

И к ножкам как кулек падет.

Я шел к тебе, терпя мученья,

Я тупо подвиги свершал,

Копил я злато и каменья,

И крохи знаний собирал.

И вот теперь тебя достоен!

Теперь, прЫнцесса, все твое!

...Ах, старый лысый глупый воин!

И что нам делать, е-мое??

...

У этой маленькой страшилки

Мораль мы все - таки найдем:

Пока вы можете - ЛЮБИТЕ!

...а прЫнцев после подождем!!!

 

ПОСЛЕДНИЙ ВЫРАЗИТЕЛЬ ДУХА КАЗАЧЕСТВА. История нелёгкой жизни донского поэта зарубежья Николая Николаевича ТУРОВЕРОВА (1899 - 1972) 

  Уходили мы из Крыма Среди дыма и огня, Я с кормы все мимо, мимо В своего стрелял коня. А он плыл, изнемогая, За высокою кормой, Все не веря, все не зная, Что прощается со мной. Сколько раз одной могилы Ожидали мы в бою. Конь все плыл, теряя силы, Веря в преданность мою. Мой денщик стрелял не мимо, Покраснела чуть вода... Уходящий берег Крыма Я запомнил навсегда.

Имя донского поэта, историка и журналиста Николая Николаевича Туроверова мало известно на его родине, на Дону, а между тем, это был видный русский поэт зарубежья, и пять томов его произведений, а главное ? качество стихов говорят о масштабах творчества и незаурядности личности Николая Туроверова. 

http://fstanitsa.ru/glk_turoverov.shtml

      Мастей всего восемь: буланый, вороной, гнедой, игреневый, каурый, пегий, саврасый и сивый. Нет, забыл еще соловую масть – это когда конь весь желтоватый, но со светлой гривой и хвостом. Почти то же самое, что игреневый, но там рыжий, а здесь желтоватый… Очень большая разница, подумаешь, однако в мужском кругу ошибиться с мастью, я уж и не знаю что может быть хуже! Разве что спутать Марадону с Эйсебио.

                                                               Гай Юлий Орловский "Ричард Длинные Руки"

А я вот прожил треть жизни без такой важной информации.Теперь буду знать.

 

Этот памятник коню в Воронеже впечатлил!  Бывает же такое..

Жила была принцесса в заоблачном краю, ей барды пели песни и я еще спою. О том как захотелось ей принца и коня, кого из них побольше не спрашивай меня. Был там турнир объявлен и тот кто победит, ему с тех пор принцесса навек принадлежит. Собралось тут народу, такая суетня и даже были принцы, но не было коня. Сражались всю неделю за царственный презент, в конце концов устали, такой настал момент. И тут к концу сраженья вдруг появился он, под ним был конь желанный копьем вооружен. Такая неожиданность тут приключилась вдруг, вот претенденты снова в большой собрались круг и стали разбираться кто прав, а кто не прав, а милая принцесса с конем по речке вплавь. Оставила всех принцев и их любовный пыл, да потому что конь ей их всех милее был. Такая вот история и полная фигня, кто дочитал жалейте вы бедного коня. Ведь он не виноватый, что у принцессы бзик, наверно начиталась она ненужных книг. Теперь ночами темными все плавает в реке и с ней несчастный  коник на длинном поводке.