Навесні 1937 року неподалік Палермо вловили черепаху: ваги показали - центнер. Але не це здивувало італійських рибалок, їх увагу привернув напис, зроблений на панцирі тварини: "Відпустив на волю мою черепаху Тото 1 квітня 1922 року. Черепаха важить 52 кг і довжина 90 см. Тото дуже любить сардинок. Максим Горький. Капрі."

Ветеринарна газета №5 (246), березень 2008 року

P.S. Я думаю Горький це все ж таки писав російською мовою.

 

Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавриненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921—1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).

Це відродження було пов'язано з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й заборони (пригадаймо Емський указ) створили тексти, гідні світового поціновування (П. Куліш, І. Франко, М. Коцюбинський), з довгожданим набуттям Україною своєї державності, з датою українізації та різнобічних свобод, обіцяних революціями 1905—1917 рр.

Вийшовши в масі своїй з нижчих верств населення (службовці, різночинці, священики, робітники, селяни), нове покоління української еліти часто не мало можливості здобути систематичну освіту через війну, голод та необхідність заробляти насущний хліб. Але, працюючи «на грані», намагаючись використати всяку можливість ознайомитися із світовою культурою, розправити віками скуті крила творчості, вони просякалися найсучаснішими тенденціями і творили дійсно актуальне мистецтво.

Головними літературними об'єднаннями були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк», «Спілка письменників західної України», ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим був «Гарт», який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»).

Саме ВАПЛІТЕ в особі Миколи Хвильового розпочало славетну літературну дискусію 1925—1928 рр. і перемогло в ній, довівши наявність і необхідність національної, специфічної української літератури, орієнтованої на Європу, а не на Росію.

Головними складниками новітньої еліти її світогляду був бунт, самостійність мислення та щира віра у власні ідеали. В більшості своїй це були інтелектуали, які робили ставку на особистість, а не на масу. За їх зовнішньою «радянськістю» ховалися глибокі пошуки й запити. Подивімося на деякі найцікавіші тексти.

Проза поділялася на дві течії: сюжетна і безсюжетна. У безсюжет них творах головним було не речення чи слово, але підтекст, дух, «запах слова», як казав Хвильовий. Стиль сильних почуттів та проникнення в сутність явищ називається неоромантизмом чи експресіонізмом. У цьому напрямку працювали Микола Хвильовий, Юрій Яновський, Андрій Головко, Юліан Шпол, Олекса Влизько, Лесь Курбас, Микола Куліш та багато інших.

Головна ідея новели «Я (Романтика)» Хвильового — розчарування в революції, кричущі суперечності і роздвоєння людини того часу. Головний персонаж — людина без імені, а значить, без індивідуальності, без душі. Заради революції він вбиває свою матір і карає себе думкою: чи варта була революція такої жертви.

У романі Валер'яна Підмогильного «Місто» вперше в українській літературі проявилися елементи філософії екзистенціалізму. Головний герой в прагненні насолоди йде від задоволення фізичного до найвищих релігійних потреб. Проте навіть в такій складній тематиці письменник не перетворює роман на просту оповідь «людної» філософії, а творчо осмислює її у застосуванні до нашого, національного світовідчуття.

У поезії найцікавішими є шукання символістів Олександра Олеся і Павла Тичини. В своїй збірці «Сонячні кларнети» Тичина відбив всю широту освіченого і тонкого розуму, який споглядає багатство української природи, бажаючи докопатися до її першопричин. Коли Комуністична партія СРСР зрозуміла свою поразку, вона почала діяти забороненими методами: репресіями, замовчуванням, нищівною критикою, арештами, розстрілами. Перед письменниками стояв вибір: самогубство (Хвильовий), репресії і концтабори (Б. Антонечко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (І. Багряний, В. Домонтович), еміграція (В. Винниченко, Є. Маланюк), або писання програмових творів на уславлення партії (П. Тичина, М. Бажан). Більшість митців була репресована і розстріляна.

Коли 1947 року Іван Багряний видав за кордоном свою поетичну збірку «Золотий бумеранг», другою назвою її було «Рештки загубленого, репресованого та знищеного». Твори здавалися до спецсховів, заборонялися, замовчувалися, багато з них були назавжди втрачені. Хоча й функціонували у самвидаві (Іван Багряний), рукописних копіях, виходили за кордоном.

Трагічна доля покоління 20-30-х років демонструє всю силу українського духу, його творчий потенціал, необхідність свого шляху й незалежності від впливу інших культур.

Джерело: Вікіпедія.

При голосуванні прошу керуватися не емоціями, а історичними фактами.

початок в http://blog.i.ua/user/644526/73514/ ....

отже з термінологією розібралися...переварили іформацію..урок продовжується...тепер розглянемо історію...так сказати витоки)))))

Навіщо, ж людина вибараж для себе БДСМ? деякі сексологи важають, що через фантазії пов"язані з володарюванням, через фнтазії про біль, насилля, підкорення..., які переживає майже кожен, хочаб один раз...

У братів наших меньших, проявлення сексуальної активності, часто повьязане з ранговими розбірками у стаї...і чпстково людина теж її унаслідувала.. Щоб її ослабити , потрібні були тисячоліття, протігом якої була видумані і романтичне кохання, і введення позицій королів, президентов, генералів, начальником відділів...було скасовано рабство..відстояні права жінки, і введені всесвітні прова людини...Сучасній людині майже у всьому заборонені, закриті, замуровані двері у світ агресії та насильства...але з пісвідомості ці бажання нікуди не ділися...ось і вилазять наповерхню вже у сексуальних мріях...

Хоча "садомазахізм" явище древнє, як і саме людство...., а ось субкультура БДСМ з"явилася порівняно нещодавно...адже під час війн,або в будь якому іншому закритому чоловічому сообществе, всією своєю яскравістю процвітає гомосексуалізм...а коли повертаються в домівки, ті ж самі чоловіки, під дією пам"яті про минулі забави часто об"єднуються в закриті гоомсексуальні клуби, щоб відновити знову атмосферу минулого...атмосферу сплетіння жорстокості, єротизму, військової ієрархії, дисципліни, в якій буквально варилися в страшні роки...такі клуби називали "Old Leather Guard" і доречі вони існували в ізоляції аж до 1970-х років...

Потім поколяння ветеранів, потихеньку почало повертати на покій, і з"явилися нові представники, які й вивели субкільтуру у "світ" ....доречі в час переходу втратився окрас гомосексуальності...а ось тарміни БДСМ та БДР
 увійшли в лексикон іще пізніше...аж в 1980-х роках...

Проте далі між фантазії, та пластикові наручники, діло не у кожних доходить..Більш манш ругулярні і осознані садомазлхісткі ігри прантикують приблизно 2-3 із ста...а уж таких. яких "сексом не корми, дай помахати  "плёткою", та получить по м"якому місцю" і зовсім одиниці))).

перетравлюйте..далі буде)))

Депутати Полтавської міської ради 11 січня на позачерговій сесії ухвалили рішення, яким дозволили будівництво пам`ятника гетьману Івану Мазепі.

Як передає кореспондент УНІАН, мер міста Андрій МАТКОВСЬКИЙ заявив, що депутати узгодили розташування Музею українського козацтва і поряд з ним - пам`ятника гетьману Івану Мазепі на території заповідника «Поле Полтавської битви».

«Оцінки були різними, але переписувати історію - річ марна. Хай краще приїжджають до
Полтави туристи, молодь зі всієї України і на місці роблять власні, незаангажовані висновки щодо нашого непростого минулого», - сказав А.МАТКОВСЬКИЙ.

Міська влада на будівництво музею і пам`ятника планує виділити кошти з держбюджету (субвенція у розмірі 9 млн. грн.), кошти місцевого бюджету і спонсорів.

Як повідомляв УНІАН, у 2005 році безрезультатно завершився конкурс на проект пам`ятника гетьману Івану Мазепі в Полтаві, оголошений виконкомом міськради. Виходячи з ситуації, міськвиконком ухвалив рішення про проведення нового конкурсу з більш ясними і конкретними умовами.

Проти встановлення пам`ятника виступали представники Партії регіонів.

В давній українській традиції для належного святкування різдвяно-новорічних обрядів важливою була завчасна й серйозна підготовка. Обов'язково з пори жнив дбайливо зберігали обжинкового Рай-Дідуха (Дідуха), в який встромляли стебла різних злакових культур (жита, пшениці, вівса та т.і.) та відбирали м'яке пахуче сіно. До свят по господарству завершували практично всю важливу роботу від впорядкування в хаті, дворі та господарських будівлях до ремонту робочого реманенту (навіть літнього: вози, коси і т.п.) та ткання полотна й вичинки шкір.

За звичаєм до свят господині ретельно прибирали в хатах, вибілювали помешкання й квітами розмальовували комин, застеляли нові або чисто випрані скатерки, рядна й рушники. Обов'язково намагалися справити обновку (новий одяг) для всіх членів родини та купити нового посуду (макітри, горшки, коцюби й макогони). Із воску власної пасіки люди виготовляли святкові свічки, приказуючи спеціальні замовляння і молитву.
У підготовці до різдвяно-новорічних свят були задіяні і малі і старі. Бабусі, деручи пір'я на подушки, попутно навчали дітвору колядувати, щедрувати і засівати. Парубки й дівчата теж, готуючись до колядок, збиралися гуртом, виготовляли ритуальне вбрання та костюми й вчилися виконувати дійства з вертепом і різдвяною зорею. Також обирали свого головного отамана („березу"), побажальників, скарбника, міхоношу й інших виконавців.

Напередодні Різдва - 6 січня (цей день звали Вілія) ще вдосвіта господар і господиня ритуально готували Божу їжу - кутю та вар. Для цього особливим чином у печі накладалися дрова, які годилося запалювати „живим вогнем" (потерши деревом об дерево, або кресалом), в пізнішій традиції вже користувалися сірниками. Для куті бралася завчасно потовчена і вимочена пшениця, а також „непочата" - набрана до сходу сонця вода, яку, вважали, освятив уночі сам бог сонця. Це стосувалося і книшів, які виймали з печі „до світа", а в піч садили калачі та пісні пиріжки. Книш випікали, замішуючи його як звичайний хліб, і кладучи зверху маленький хлібець, який звали душею і призначали для духів-Лада, тобто душ померлих предків. Потім господиня готувала на досвітній воді і в новому горщику голубці та інші страви, яких мало бути дванадцять.

Особливо слідкували, щоб Божа їжа була вийнята з печі зі сходом сонця. Для остаточного приготування куті до звареної пшениці додавали мед, волоські горіхи, мак та родзинки (пшениця вважалася символом вічного життя, а мед - вічного щастя святих на Небі). Вар чи узвар готували із сухофруктів (яблук, груш, слив, вишень).

Коли Божа їжа та книші вже на лавці, то із першим променем сонця господар відкривав хатні двері, комори, клуні, стайні і навіть ворота, бо, вважалося, що на землю сходить бог урожаю, достатку і багатства. Чарівним зіллям (маком-видюком) люди обсипали усю домашню живність, щоб віднадити злу силу й ще раз перевіряли чи все готове до Свят-вечора. Тоді вже годилося внести до хати „Святки". Для цього батько брав за руку старшого хлопчика і йшов з ним до стодоли, несучи непочату воду, а хлопчик - три колоски. Там вже стояв приготовлений Рай-Дідух та 12 в'язочок запашного сіна. Все це кропили досхідною водою й, приказували молитву: „Милостивий Боже, і ти, Сонце праведне, з Святим Різдвом! Торік дали ви урожай, дали добро, багатство й здоров'я... Пошліть іще краще цього року!"

Потім брали Рай-Дідуха й сіно та несли до оселі, де господиня зустрічала їх з книшем та запаленою свічкою. Згодом усі разом встановлювали Дідуха на покуті, встеляли сіном стіл та долівку, і дітки ритуально каталися на підлозі, щоб не переводилася живність.

Згідно традиційного українського світогляду Рай-Дідух був умістилищем дідухів-пращурів, духу житла, добрих духів-Лада. Останні, вважалося, після жнив вселяються в сніп-Дідух і з ним переходять з ниви до клуні. А інші духи-Лада переходять з полів у ліси, гори та долини. Саме на Вілію духи разом із Дідухом, якого ще звуть „Раєм" (бо саме там перебувають душі), входять до оселі людей і для них господарі влаштовують Святу Вечерю. На цю Багату Кутю крім добрих духів приходять і бог урожаю та бог домашніх тварин.

До тих пір поки Рай-Дідух стоїть на покуті суворо заборонялося виконувати будь-яку роботу, окрім догляду худоби. В цю пору господині навіть виносили з оселі віника, щоб не підмітати в хаті. Святою називали не лише вечерю 6.01, але й наступні вечері аж до Щедрого Вечора 13.01. В цю пору годилося лише святкувати й не працювати.

Місце ж Дідуха в хаті звалося „Раєм", бо там, вважали, з цього часу перебуватимуть душі пращурів-покровителів роду і дому.

Поверх сіна на столі стелили першу скатерку для добрих душ та, розклавши по краях чар-зілля або часник, застеляли другу скатертину - для людей. Посеред столу господар ставив для духів книша, а господиня паляницю, в яку вставляли й свічку.

Кутю і вар урочисто переносили на покуть, попередньо зібравши з куті сухий верх для живності. Діти в цей час магічно квоктали і дзижчали, щоб кури й бджоли велися. Кутю накривали книшем, вар - паляницею й, попоравши худобу, всі чекали настання сутінок.

Готуючись до вечері, родина вбирала ошатний одяг й нетерпляче чекала першої зорі на нічному небі, бо зранку годилося постувати й нічого не їсти.

Вийшовши на подвір'я, діти стежили за небом і з появою зірки, заходили в хату й сповіщали довгождану звістку. З цього моменту можна було розпочинати Святу вечерю.

Першим за стіл сідав господар, а за ним по старшинству й інші. Всі поважно продмухували лавки, щоб не присісти на Духа, бо вважалося, що на багату кутю приходять духи предків. Під час святої вечері не годилося вставати із-за столу (це могла робити лише господиня, яка сідала перед столом), розмовляли поважно й не голосно.

У Вілію напередодні Святої вечері не годилося ходити в гості чи до іншої хати, а також нічого не позичали. Всі намагалися бути вдома разом і навіть подорожуючі воліли повернутись до цього дня додому.

Розпочинаючи Святу Вечерю, господар з молитвою набирав з горщика у нову макітру кутю, додавав тертого маку та медову ситу й ставив на стіл (де горіла запалена свічка, лежав книш та паляниця). Насамперед годували худобу й домашню живність. Потім найстарший господар брав ложкою кутю й промовляв молитву за покійних дідів і батьків, запрошуючи їх на вечерю. Для них та відсутніх членів родини на столі спеціально ставили дві тарілки й чарки (з них ніхто не їв і туди насипали куті). В деяких районах зберігся звичай підкидати ложку куті до стелі, приказуючи, щоб Бог послав багато приплоду в господарстві. Потім господар підносив чарку та виголошував молитву за сущих членів родини. За вечерю чарка чергою обходила всіх дорослих родичів, а страви споживали зі спільних мисок.

Вважалося доброю прикметою, коли на Святу Вечерю приходили одинокі, бідні, неприкаяні люди. Їх щедро приймали й догоджали.

За традицією на Святвечір, мало бути „багато" - 12 пісних страв: кутя, вар, горох, капусник, рибні страви, голубці, борщ, вареники, млинці, каша, пиріжки, гриби. Після вечері, яка тривала кілька (3-4) годин, кутю та деякі інші страви не прибирали зі столу, а залишали для духів, які будуть сідати за Святу вечерю вдруге. Для них також ставили склянку води та чистий рушник.

Після вечері люди починали співати колядки, які ще з дохристиянських часів присвячувалися створенню Світу, Богу-сонцю, урожайності і приплоду домашньої живності. Проводили ворожіння за бадилинками, які витягували з-під скатерки на столі. Потім батьки обдаровували дітей, гостей та один одного грішми й дарунками, що символізувало майбутній достаток й багатство.

Після Святої Вечері й частування не годилося спати, особливо господареві та господині, які прилягали відпочити одягнутими, щоб не заснути. Намагалися без потреби не виходити з хати чи з двору й нічого не позичати до світанку. Лише діти могли віднести обрядову їжу дідусям, бабусям чи хрещеним батькам, які мешкали поряд. Віконця осель всю ніч виблискували світлом, бо й свічки не гасили на Святий Вечір, вони самі мали догоріти повністю. Всі розмови велися спокійно, поважно й стосувалися вони предків роду та господарства. Не можна було злитися, сваритися, казати щось лихе, бо це могло збутися, оскільки в цю ніч злі духи, відьми й інші недобрі сили блукали попід вікнами, все чули.

Ранесенько до схід сонця починали ходити хлопчики-віншувальники (дівчаткам ходити з вітаннями не годилося) і „віншували":

Віншувальникам дуже раділи, бо господарі переживали, щоб першою не прийшла особа жіночої статі. Тому радо обдаровували хлопців грішми та гостинцями (цукерками, яблуками, горіхами, книшиком і т.п.)

7 січня святкували перший день Різдва Христового (годилося відзначати три дні 7 - 9.01). Зранку вся родина або кілька представників йшли до церкви на святкову молитву, яка присвячувалася спогадам про народження Ісуса Христа. Повертаючись із церкви люди радо віталися:

- Христос народився! - Славіте його!

або
- З Святим Різдвом будьте здорові!

Інколи, вранці господар знову ставив свічку, обкурював хату, кропив святою водою, господиня мила посуд і всі ще раз з молитвою сідали за пісний стіл. І лише по цьому ще раз милися миски, ложки й накривали скоромні страви, люди розговлялися, бо піст скінчився. До Різдва спеціально підгодовували й кололи кабанця, щоб приготувати ковбасу, кишку (кров'янку), холодець, сальтисон, печеню з гречаною кашею. Готували також одну молочну страву.

Після такого ситного обіду господар клав на порозі сокиру й домочадці, переступаючи через неї, виходили з хати. Господар йшов порати худобу, а літні люди й молодь йшли в село для спілкування. У перший день Різдва в гості майже не ходили. Лишень одружені діти (з невісткою чи зятем) мали відвідати по обіді своїх батьків, казали, що везуть „до діда вечерю".

Вже в підвечірок йшли перші дитячі ватаги колядників, кожен мав через плече торбинку, куди складали гостинці. Питали у господарів кому колядувати (найчастіше синові чи дочці), ставали перед „застільним вікном" і виспівували магічні вірші-молитви. Люди з вірою, надією та повагою ставились до таких щиросердних „вістунів добра та щастя".

Увечері до громадської коляди „людно" готувалися біля церкви чи школи парубоцькі громади. Обирали свого керівника - Березу (Брезая), латкового (збирає сало й ковбаси), хлібоношу, скарбника, звіздаря (носить зорю), дзвонарів, танцюристів, скрипалів. Колядувати годилося кілька ночей, допоки обійдуть кожну оселю в поселенні.

* * *

Схожі з українськими традиціями святкування Різдвяних свят мають і інші народи. Так, коли українці на Святвечір готують 12 страв, що символізують 12 апостолів Ісуса Христа, то чехи подають 12 сортів тістечок (на знак 12 місяців), а у Венесуелі діляться виноградом і з'їдають по 12 виноградинок, задумуючи на кожен місяць свої бажання. Українці під час Святої вечері діляться церковною просфорою, а поляки - оплатком.

На Різдво французи п'ють шампанське вино і їдять білу ковбасу, копченого індика та устриць. Угорці віддають перевагу рибному супові та печеному індикові, а під скатерки вони кладуть не сіно й часник, як українці, а ніж, оселку та гребінь. Поляки й чехи полюбляють подавати до святкового столу різноманітні рибні страви, особливо із коропа.

Ґрунтовно готуються до Різдва в Німеччині, де вже в період різдвяного посту плетуть ялинковий вінок і щотижня запалюють на ньому свічку. Перша з них згорає на чверть, а на четвертий тиждень спалюють усі свічки. На Святвечір вінок ставлять на стіл або вішають на стелю. 24.ХП німці ставлять ялинки в оселях і дарують дітям подарунки. Увечері всі збираються за святковою вечерею, до якої подають овочевий суп, картоплю під соусом, салат і печені яблука з горіхами. Другого дня (25.ХП), як і в Україні, німці провідують старших дідусів і бабусь. В цей день до святкового столу подають засмажену індичку (гуску), капусту та кнедлі під соусом. Як і українці, німці теж святкують 3 дні поспіль, тому 26.ХП вони просто відпочивають вдома.

Угорщина відома світові своїми пишними різдвяними благами для дітей. А італійці на площі св. Петра в Римі споруджують великий вертеп зі сценами Різдва Христового, хоча й не влаштовують у себе вдома святкової вечері.

Загалом же богослови називають Різдво центральною подією історії. Оскільки, Свята ніч має непересічне значення для сучасної цивілізації, бо й перебіг новітньої історії людства, і нинішнє літочислення сьогодні ведеться від Різдва Христового.

Половина украинцев считает их героями, другая половина — врагами. Сегодня в стране нет более непримиримой проблемы, чем отношение к УПА. Украину заклинило на своей недалекой истории.

Cтрана никак не может выучить урок собственной истории по имени “Украинская повстанческая армия”. Что в очередной раз продемонстрировала попытка впопыхах и почти украдкой официально отметить 65-ю годовщину создания УПА. Это же еще раз подчеркнула очередная программная статья доктора исторических наук и вице-премьер-министра Дмитрия Табачника. У него рецепт прост: отложить одни из самых сложных украинских проблем — Голодомор и признание УПА — на 100 лет.

Что же непонятно в истории УПА высокому чиновнику, который не так давно защитил докторскую диссертацию на тему феномена тоталитарно-репрессивного общества в Украине в середине ХХ столетия? Казалось бы, все факты и процессы уже известны, можно делать определенные выводы.

Так почему же нельзя рассказать правду уже сегодня? Сколько еще по стране будет “летать фанера” товарищей коммунистов о Нюрнбергском процессе, осудившем УПА? Или о массовых расстрелах украинскими повстанцами евреев, которые к началу формирования УПА в 1943 году уже были немцами загнаны в гетто или уничтожены в концлагерях?

Оставим это на совести Дмитрия Владимировича. Как оставим на совести всего государственного аппарата отсутствие исчерпывающей информации, что порождает досужие домыслы. Давайте обратимся к человеческим судьбам.

Расскажу историю, которую услышал от академика Игоря Юхновского, человека одинаково уважаемого как на востоке, так и на западе страны.

В 1939 году, как известно, Западная Украина встречала Красную армию хлебом-солью и слезами счастья как освободителей от польского угнетения. Волынский городок Кременец в этом отношении ничем не отличался по общему настроению от всей Западной Украины. Все тот же приподнятый дух, все те же надежды на счастливое будущее в составе Великой Украины. В польской гимназии, где в седьмом классе в это время учился Игорь Юхновский, был невероятный подъем среди учащихся. Большинство гимназистов начали писать патриотические стихи и декламировать их перед сотоварищами.

Праздник длился недолго. Очень скоро к воротам школы стала подъезжать закрытая машина и иногда прямо с уроков забирать и увозить в неизвестном направлении самых активных поэтов-гимназистов. Классные ряды редели так же быстро, как улетучился праздник.

В гимназию уже никто из этих подростков так и не вернулся. А разыскали их родители только в 1941 году после прихода немецких войск. В одном из подвальных застенков НКВД нашли гору изуродованных до неузнаваемости мальчишеских тел. Надо ли говорить, что это за день был в истории Кременца?

Завершает все это неопровержимый и доказанный факт: уже за первые месяцы пребывания советской власти на западноукраинских землях в места не столь отдаленные вывезли около 200 тыс. ни в чем не повинных людей. За что? За то, что был учителем, инженером, зажиточным крестьянином, юристом.

Теперь вопрос к читателю, пытающемуся разобраться в очень непростой истории своей страны: имели ли моральное право люди, к которым применяли ничем не оправданный террор и уничтожали самое дорогое — детей, на сопротивление?! Вопрос, естественно, риторический. Но

многим подумать над ним все же стоит. Я уверен, что каждый человек, который не опустился до уровня быдла и не перестал уважать себя, будет искать любые варианты защиты.

Многие западные украинцы обратили взоры к немцам, единственным в Европе, кто обладал достаточной силой, чтобы оппонировать “совитам”.

Но сладкие обещания немецких эмиссаров закончились еще прозаичней. Если “совиты” расстреливали и пытали в застенках тайно, то немцы

расстреливали и вешали на глазах у всех. Вот так стихийно стали зарождаться очаги сопротивления, которые в скором времени были объединены сильной и умелой рукой. Настолько сильной, что смогли воевать сразу на два фронта. И продержаться до 1955 года. Ценой невероятных жертв и лишений, ценой доходящей до жестокости методов самоорганизации. НКВД удалось покончить с повстанцами, лишь задействовав откровенные провокации.

Сегодня уже известно, что было подготовлено около 300-т отрядов из числа проверенных коммунистов-украинцев, которые под видом повстанцев совершали невероятные по жестокости расправы над мирными жителями. О “вопиющих фактах националистических зверств” стал во всеуслышание трубить весь пропагандистский аппарат. Имея монополию на средства массовой информации, был создан образ жестокого и кровожадного “бандеровца”, который спит и видит, как четвертовать приезжую учительницу и за ноги головой об стенку убивать маленьких детей. И это тиражировалось миллионными экземплярами и повторялось десятилетиями, как своеобразное коммунистическое проклятие и предостережение тем, кто осмелится не рыдать от счастья, пребывая в советской империи. А тем более выступить против нее.

И вот здесь кроется самая главная причина, почему УПА до сих пор остается последним бастионом для атак советской коммунистической, а ныне имперской пропаганды: наличие организованного сопротивления. Украинцы в 1940-1950-х годах подняли немыслимое по масштабам тех времен восстание против деспотии и продемонстрировали всему миру массовый отказ от тоталитарной империи. Москва во все времена собирала земли, а тут нашлись зловредные “отказники”.

Поэтому никакие факты, никакие аргументы не убедят приверженцев тоталитарной имперской идеи. Они все равно будут сражаться с последним бастионом. И в этом смысл империи. А кто ее отстаивает — российский президент Владимир Путин или украинский вице-премьер-министр Дмитий Табачник — это уже дело техники.

Виктор Мороз

 

Оскільки один із дописів в спільноті «Культурний спротив» безпосередньо торкається теми «націоналізм», запрошую взяти участь в обговоренні твердження «Нацьіонализм Убивает»:

http://blog.i.ua/community/30/21969/