21 июня — День летнего Солнцестояния — Свято Купало, астрономическое и астрологическое начало Лета.



В период с 19 по 25 июня Солнце в нашем северном полушарии достигает пика своей силы, именно поэтому у наших предков оно называлось Семиярилом — то есть Семи Ярым, в семь раз более огненным, жарким и активным. Это имя Летнего Солнца, а точнее летнего солнцеворота, когда после самого длинного дня, после своего апогея оно медленно уменьшается в своей яркости и идёт на убыль, и мы медленно начинаем приближаться к осени.

Более древнее имя Семиярила — Бога Солнца — Купало. Это Бог-покровитель семейных пар, поэтому неслучайно в эту ночь юноши и девушки, выбирая себе пару, прыгают через костёр, тем самым скрепляя свои намерения священной стихией Огня. Ведь в эту ночь происходит объединение Мужских и Женских Энергий — энергий Солнца и Воды, Семиярило берёт в жены Богиню Дану — покровительницу земных Вод.

Вода так же в эти дни приобретает свою магическую силу, как и Солнце. Своей небывалой силой они питают Землю, тем самым благословляя её на щедрый урожай. Поэтому пространство нашего северного полушария наполнено Энергиями молодой Влюблённой пары — Семиярила и Даны, Солнца и Воды, а зелень, вбирая эту энергию любви, становится магической, то есть целебной — от многих растений исходит свечение, которое говорит о том, что оно уже наполнилось силой и готово служить человеку, а купальская роса из покон веков считалась одухотворённой и целебной.

Так что в эту магическую ночь невозможно найти цвет, но можно найти Свет Папоротника — ту самую легендарную Зорю-Квітку, которую зажигает для влюблённых Бог Перун в эту ночь, благославляя любовь молодых на долгие годы совместной жизни.

И неспроста этот праздник совпадает с Вхождением Солнца в Знак Зодиака — Рак (в 1-й градус), ведь именно Рак в астрологии — это символ семьи, рода, традиций, которые передаются из поколения в поколение. Это символ основы, опоры, наших корней, без которых Древу Рода не цвести.

В нашей современной социальной жизни этот период — период отпусков, когда можно всей семьёй отправиться на природу, поближе к Солнцу и Воде и вобрать в себя энергии Любви, Гармонии и Единства мужских и женских энергий, чтобы быть здоровыми и счастливыми весь год:—). Хорошо так же практиковать в эти дни гармонизацию мужских и женских энергий в себе.

Можно так же воспользоваться силой дня и откорректировать свои планы на год или ближайшие полгода.

Момент точного вхождения Солнца в 1-й градус Рака в этом году в 13:51 (время киевское GMT +3).

Живите в Ритме Вселенной, Любите и Будьте Счастливы всегда!

Хвалимо Сварога, Діда Божого…

«Коли в здивуванні, захопленні і натхненні, у горінні щастя і піднесення, Людина підняла голову обличчям до небесних висот, розпружила руки, немов би хотіла обійняти світ увесь, - вона тоді зустріла своїм зором Найвище Небо. Душу цієї людини залила могутнім струменем блаженність і відчуття своєї духовної сутьности і сили. Вона народилася тоді як Духовна Істота, саме як Людина – як Ману – …як істота, що думає і відчуває».
Так описує відчуття єднання з Покровителем нашого світу український містик Володимир Шаян.
«Велесова Книга» згадує Небо - Сварога трохи не найпершим в довгому переліку Богів.
«Хвалимо Сварога,
Діда Божого, який тому
роду Божеському є началом,
і всенькому роду криниця вічна,
яка витікає влітку
від джерела свого
і взимку ніколи не замерзає.
А тієї Води Живущої п’ючи,
живемо, допоки не прийдемо, як і все, до Нього,
і прибудемо до Лук Його Райських»
З цих слів витікає, що Сварог є родоначальником Богів і господарем «райських лук», на яких вочевидь відпочивають перед перевтіленням праведні душі. Велес Книга зберегла для нас чудовий поетичний опис «лук Сварожих»:
А там побачимо
Пращурів своїх і Матерів,
Які порядкують у Сварзі
І там отари свої пасуть
І віни свої вінять (плетуть вінки)
І життя мають, як і наше
Там немає ні гунів, ні еланів
Тільки Права княжити має
І та Права є істинна – яко Нава скинута
Але  Ява дана,
І пребуде віки вічні коло Світовита
І Заребог іде краєм тим
І розказує пращурам нашим
Як ми живемо на землі
І як страждаємо, і як багато зла
А там зла немає
І трави зелені зустрічають їх
І зустрічають шелестом своїм
Про волю Богів
І щастя людей тих
І маємо глядіти
Степи райські в Сварзі
Яка є синя
І та блакить іде від Бога Сварога.»
В індоарійській космології Сваргою називають «небо, житло світла, куди відходять душі достойних  людей, перш ніж повернутися до земного існування згідно закону карми» (Словник-довідник «Індуїзм, Джайнізм, Сикхізм). Тобто паралель є очевидною. Однак, незвичне звучання стародавнього імені Бога Неба привела до того, що деякі українські народознавці, і серед них В. Скуратівський запевняють, що «Бога Сварога» в слов’янській системі вірувань не існувало взагалі. Хоча це ім’я і зустрічається в літописах.   
 В «Іпатієвому Літописі» Сварога порівнюють з Гефестом, тобто з Богом-ковалем, або Богом-ремісником. В богознавчій праці «Матір-Лада» російського дослідника язичництва Д. Дудка, Сварог порівнюється з Тваштаром, ведійським Богом-ковалем, котрий зробив для Індри громову палицю, або з Вішвакарманом, котрий викував небо. Сварог, за скіфськими переказами, подарував людям ковальські кліщі та плуга.
Однак, як уже говорилося вище, згідно Велесової Книги, Сварог є Божеством набагато вищого духовного рівня.
Свароже!
Ти, що сотворив світло,
Ти є Бог Світла
І Бог Прави, Яви і Нави
Се бо маємо їх во істину
І є та істина наша
Що переможе темну силу
І виведе нас до блага
Тобто, в дуальній концепції світу Сварог вважався проявом Білобога, котрий має перемогти «темну силу». В світі Богів Сварог є родоначальником «роду Божеського», в світі потойбіччя – володарем райських лук, а в явному світі – ще й подателем добробуту через свій шлюб з Матір’ю Землею.
Велес Книга зберегла ще одне ім’я Небес – Питаре Діяре (Батько Дій), саме в якості подателя добробуту.
І се давав мужам своїм, Питаре (Батьку)
І обітницею Твоєю хай буде
І повноплодіє, і овочі, і зерно
І се радіємо тому
І гаразд буде в тому
І так буде до конечного дня.
Ще одним іменем Батька-Неба, напевне було – Лад. Ми вже згадували народні пісні весняного циклу, в яких згадується Дід (або Див) Ладо. Ладом, згідно «Слова про Ігорів Похід», в історично не такі вже й далекі часи жінки називали коханого. І «лад» в багатьох слов’янських мовах означає порядок, але не жорсткий, а порядок розміреного спокою.
Можливо, ще однією назвою-означенням Батька Неба було Род, яке замінило ведійське «Батько Дій» і використовувалося в якості все того ж прояву Неба, як подателя добробуту.
І тут спершу Сварога
Пращури молили
Де Роду й Рожаниць було джерело,
Перепросили і тоді бо
Кришили хліб наш…
Тобто молили Сварога біля джерела, присвяченого Роду-Сварогу. Опісля опису пожертви Сварогу-Роду та Рожаницям (певне – Ладі з донькою Лелею) одразу ж іде пряме звернення до Сварога. – «Свароже, ти, що сотворив світло…»  Тобто Велес Книга подає тут місце обряду, хід обряду і обрядову молитву.
Ще одна згадка про Род з його неодмінними супутницями Рожаницями є у Велес Книзі одразу після опису «трудних часів засухи і мору корів», та опису того, як в давні часи споріднені племена допомагали одне одному.
І се Роду Рожаниць імена
До серця ввійдуть
І захистять нас від ворогів
Отже, допомога Роду й Рожаниць знову має прийти у важкі часи, як приходила вона «сто років тому» в образі доброзичливих родичів. У християнській літературі теж згадується Бог на ймення Род, так само разом із Рожаницями. У «Сповідальних питаннях»  оповідається, що їм на пожертву крають хліб, і сир, і мед. «Слово про ідолів», датоване 12-м століттям, також згадує, що «словєнє почали трапезу ставити Роду і Рожаницям, перш, ніж Перуну, Богу їхньому». В «Слові Ісаї Пророка» Рода та Рожаниць порівнюють з Божествами врожаю Близького Сходу, які «були могутні», «їздили на хмарах» і з’являлися у супроводі двох супутниць-дружин.
Відомий історик та дослідник слов’янського язичництва Б.А.Рибаков вважає, однак, що Богу Роду є тотожним Світовид, приводячи на доказ цього композицію образу «Збручського Світовида», де явно виражена влада цього Божества «над трьома світами: Богів, людей та потойбіччям». «Язичництву дорікали багатобожжям, - пише Рибаков, - а християнству ставили в заслугу винахід монотеїзму. Але він почав виникати за кілька тисячоліть до перших християнських творів. Серед слов’ян творцем світу і всієї живої природи був Род – Світовид».
Оскільки нас вчили в радянській школі, що світ розвивається «від нижчого до вищого, від простого до складного», то немає нічого дивного в тому, що гідний поваги історик намагається довести – пращури дійшли «від нижчого до вищого» раніше за християн, розвинувши ідею Бога-творця за кілька тисячоліть до хрещення. Культ Рода, вважає він, замовчувався християнами навмисне, хоча і прирівнювався ними в запалі полеміки, до єгипетського Озиріса, біблійного Ваала а то й самого Саваофа.
Хоча Рибаков вважає, що західні слов’яни шанували Рода під ім’ям Світовида, однак Світовида з Аркони дослідник з Родом не ототожнює, називаючи його «чотириликим Богом війни». Б. Рибаков посилається на те, що опис Образу Світовида з Аркони, відріжняється від Образу Збруцького Світовида, який має «чотири грані – чотири боки світу, три яруси – три вертикальних світи. Верхній ярус – світ Богів, другий – світ людей, третій – підземний світ. Увінчаний Образ княжою шапкою – ознакою влади». (Д. Дудко «Матір-Лада)
 Дійсно, за описом Саксона Граматика, образ Світовида з Аркони мав яскраво виражену воїнську атрибутику, що й не дивно – адже на Руяні Світовид вважався покровителем воїнського ордену. Б. Рибаков же хотів довести, що саме Род, якого ще могли називати Світовидом, є не тільки прародителем слов’янських Богів, а і Прабогом, Прародителем Всесвіту. У своїй книзі «Язичництво давніх слов’ян» він на основі своїх досліджень робить наступні  висновки, проголошуючи при тому тотожність Рода та Світовида:
«Род є творцем Всесвіту…
Род вдихає в людей життя (життєву силу)
Род є Богом неба та дощу
Род покровитель земної води
Род покровитель вогню
Род зв’язаний з підземним «навським» вогнем
Але майже всі приведені вище означення (окрім першого) більше властиві  Сварогу, аніж Світовиду. Згадаймо Велес Книгу – Сварог є «Богом Прави (неба) Яви (земного світу) та Нави (Потойбіччя). Вогонь в літописних джерелах іменується Сварожичем. Лад-Сварог і Мати-Лада були покровителями шлюбів, тобто якраз того, що дає людям життя. Саме Сварог є «вічною криницею» всіх родів нашого світу – Божеським, а через Богів і людським. В християнських повчаннях говорилося «Всьому є творець Бог (Ягве), а не Род» саме в зв’язку з виникненням людського роду.
Саме оці паралелі християнських книжників, котрі порівнювали Рода з Ягве-Саваофом і дали змогу російським дослідникам означити Рода як Творця Всесвіту. Щоправда, можна зауважити, що в християнських гностичних апокрифах біблійний деміург є творцем лише нашого, земного світу, і зовсім не є рівнозначним Абсолюту.
Ми вважаємо Сварога-Рода найпершим проявом Світовида-Творця саме для нашого світу. Якщо культ Світовида був універсальним, і вбирав в себе всі Божественні прояви Всесвіту, то Батько-Небо та Земля-Матінка є опікунами саме нашого Світу, який так і зветься Земним.
Як Сварог, Батько-Небо є оберігачем Вираю, місця перебування духовної сутности Пращурів, як Лад, він є творцем світового порядку, як Род – породжує Богів-охоронців світу, а через них і людей. І завжди з ним поруч Матір-Лада, яка зовсім не є «темною протилежністю світлого чоловічого початку», як-то намагаються нас запевнити багато світових релігій. Шлюб Землі та Неба є навіть не «єдністю та боротьбою протилежностей», а гармонійним злюбом рівних світлих Сил, завдяки яким наш Світ несе в собі зерна краси та ладу.
Батько-Небо звичаєво є «чоловічим» Божеством. Адже чоловіки  потребують опікунства і ласкавої, а часом і твердої батькової руки набагато більше, аніж жінки. Якщо жіноча сутність здебільшого є в ладу з проявами Матері-Землі на підсвідомому, або чуттєвому рівні, то чоловік найчастіше сприймає світ на рівні розуму, не тому, що у нього відсутні почуття, а тому, що ці почуття штучно заблоковані тисячоліттями патріархального суспільства, коли чоловік мусив вважатися володарем, навіть якщо у нього не було до цього ніяких здібностей.
Батько-Сварог вивільняє чуття, опікується містиками та людьми, котрі здатні поєднуватися з обраним Божеством на підсвідомому рівні. Він же допомагає не зірватися в безодню надмірної екзальтованости, і батьківською рукою спрямовує на обраний шлях. Він  допомагає «вкладати душу» у виготовлені речі, є опікуном вмілих ремісників, та осіб, здатних до створення планів та проектів створення будь-чого: від нової хати до нової держави.
Звичайно, природня релігія не вимагає, щоб чоловіки та жінки вшановували кожен окремо свої чоловічі або жіночі Божества. Опіка Матері-Лади так само необхідна чоловікові, як сила Батька-Неба для жінки.
Отже, славити Сварога та Матір-Землю можна і потрібно всім, під різними іменами і в різних проявах. Природня віра тим і відріжняється від неприродньої, що кожна людина може вибрати собі до душі і Божий прояв, і Боже ім’я і спосіб славлення. (с)

Взято з рідновірського сайту
 

«Благослови, Мати…»
Імена Матері-Землі дуже зрідка згадуються у літописних джерелах. Як і у багатьох інших Божеств, особливо Богів-покровителів нашого земного світу, Богиню називали «означеннями» її якостей: Свята Земля, Мати-Земля, Велика Мати. На щастя для слов’янського світу імена Богині зберегла народна пам’ять.
Культ Матері-Землі є найдавнішим в історії людства. В археологічній спадщині більшости народів світу збереглися глиняні або кам’яні зображення жінки. На наших землях це найкраще відображають знахідки Трипільської культури.
Наші пращури вважали себе дітьми Матері-Землі. Земля була всеохоплюючою Богинею – вони означала і місцевість, де народилася людина, і  ґрунт, що давав харчування землеробу, і довколишню природню красу. Мати-Земля приймала в себе померлих, і вона ж мусила відродити їх для наступного життя, тому в деяких культурах в певні часи людей ховали в землю у позі зародка.
Шанували її в трьох втіленнях: Діви – навесні, зрілої жінки-Матері пізньої весни та влітку, та мудрої Старої – восени і взимку. Трипільські статуетки з глини безмовно оповідають нам про подробиці давнього культу. Діва була найбільше розповсюдженим зображенням. Її Образи знаходять у вигляді випростаної жіночої постаті з маленькими грудьми та тонкою талією. З цих статуеток видно також як змінювався прадавній ідеал вроди – округлі широкі стегна з часом замінили стрункі видовжені фігурки.
Матір зображували або у вигляді Берегині – жінки з піднятими до неба руками, або вагітної жінки. Траплялися і зображення жінки з дитиною на руках.
Стара, або як її ще називають археологи Стара Пані, мала вигляд жіночої постаті в сидячому положенні з особливостями фігури немолодої, літньої жінки. Зустрічалися й подвійні зображення Матері і Діви.
Давні арії вшановували Матір-Землю як дружину Батька-Неба. Часом її уявляли у вигляді молочної корови, годувальниці, звідки і пішло вшанування «священної корови» у індоаріїв. У Велес Книзі згадується про те, що «Дажбог породив нас від корови Замунь», тобто люди є нащадками шлюбу Землі і Сонця.
Більш ранньою легендою є все таки оповідь про подружжя Землі і Неба.

«І се повінчаємо Сварога і Землю,
І правимо весілля їм,
Де творець є Сварог
А навпроти – жона його.
І се празднество мали робити
Як для мужа й жони, а ми діти їхні
І так речемо, щоб Вони
Здорові і щасливі були
І мали дітей багато
І дивилися до вод,
Щоб були велеплодні.»

Як бачимо, пращури велике значення придавали «обрядам заступництва», вважаючи, що все, що робиться в явному світі, негайно ж відбивається в усіх трьох світах Нави, Яви та Прави і навпаки. Власне кажучи, в давнину кожне весілля було обрядом вшанування Богів.
Мати-Земля, як заступниця і прародителька, мала дбати про їжу для своїх дітей.

«…Вона йшла
Піднявши руки до хлябів
І дала дощ, що пішов і наситив
І тому маємо житень нашу
І жнива вінимо во славу її
Бо се перед нами земля наша
І ту захищаємо, яко отці наші.»

Цей образ Берегині, що «підняла руки до хлябів» досі повторюється на українських вишиванках.
Велес Книга не подає нам імені Великої Матері. Ймовірно, що у слов’ян одне з її імен було Лада, бо про це свідчить потужний пласт народних пісень весняного циклу.

«Благослови, мати,
Ой мати Лада, мати,
Весну закликати
Зиму проводжати…»

З легкої руки чеського дослідника Ганка, Ладу часто іменують Богинею кохання і порівнюють з Венерою. Саме він віднайшов у латино-чеському словнику 9-го століття пояснення міфічних імен, де проти слова Лада стояло латинське Венера. Дійсно, у народних піснях ладою називають кохану, а в чеській мові «лада» означає – красуня.
Образ Лади все ж таки ближчий до багатопроявної Великої Богині, аніж лише до Богині кохання. Слов’янська Лада, на відміну від Венери, має доньку Лелю, втілення Богині-Діви. Збереглися описи давнього обряду який виконували на Волині. Дівчата вибирали з поміж себе найкращу, вбирали її в гілля липи та дуба, на голову клали вінок і саджали на підвищення. Поруч з цим живим образом Лелі складалася пожертва: дзбанок молока, грудка масла, шматок сиру та червоні крашанки, а також вінки зі свіжих квітів. Довкола Лелі водили коло, співаючи веснянок, де найбільше згадується про милого та весілля. Опісля танку Леля урочисто покладала дівчатам на голови вінки і благословляла їх, а також наділяла жертовною їжею. Вінки від Лелі зберігалися до наступної весни. Виконували цей обряд приблизно через місяць після весняного рівнодення. Леля була покровителькою не лише дівчат, але і їх молодших сестричок – дитячі обереги називалися лельками (ляльками), а згодом ця назва перейшла на дитячі іграшки.
Отже, весняною порою опікувалися і мати-Лада і її донька Леля. Збереглися літописні свідчення, що Литвини закликали Ладу під час Купальського свята, тобто Богиня-мати була покровителькою і свята кохання.
За кельтськими повір’ями Богиня-Діва:
а) пробуджується в день свята Імбольк, яке розташоване між зимовим сонцестоянням і весняним рівноденням і близьке в часі до нашого Стрітення;
б) приходить на Землю на весняне рівнодення;
в) «дівує» з весняного Рівнодення і вінчається  з Батьком-Небом на свято Белтайн, котре відзначають приблизно посередині астрономічної весни – між весняним рівноденням і літнім сонцестоянням.
г) вшановується людьми як матір-рожаниця зі свята Врожаю Ламмас (середина літа, близько до нашого Спасу) і до Осіннього Рівнодення.
д) засинає зимовим сном в образі Старої на свято Самайн - свято Великої Ночі (приблизно посередині між осіннім рівноденням і зимовим сонцестоянням).
Єдиною особливістю слов’янського розуміння Матері-Землі є  вже згадуване нами виділення Діви в окремий прояв і вшанування її як доньки Лади – Лелі. Про прадавній першопочаток цього культу свідчать вже згадувані нами трипільські статуетки, котрі відображали одночасно матір і доньку.
Ці повір’я повністю підтверджуються прадавніми слов’янськими піснями  та народними віруваннями русинів:
а) Стрітення в народному розумінні – зустріч Зими з Літом (Весною), де Весну уявляють у вигляді привабливої дівчини: в новій мережаній сорочці, зеленій плахті з серпом та збіжжям у руці. (В. Скуратівський «Дідух»)
б) Закликання весни в українському звичаї починається зазвичай перед весняним рівноденням, коли закликають з вираю птахів. Збереглися звичаї, пов’язані з приходом Весни. Вони відобразилось у таких християнсько-народних святах часів двоєвір’я, як Явдохи, Благовіщення, Благовісник, і звичайно ж у тих  обрядах сучасного Великодня, які стосуються «воскресіння» і пробудження Природи.
в) Серед звичаїв Великодньої обрядовости, є такі, які вказують на те, що наш народ мав велике свято подібне з кельтським Бельтайном, приблизно в ту саму пору року, тобто, в середині астрономічної весни, за теперішнім григоріянським календарем - на початку травня. Від цього свята збереглися звичаї обливання водою та гойдання на гойдалках, тобто очищення стихіями води й повітря. Ці дійства, безперечно, притаманні теплій порі року, бо ранньої весни, на весняне рівнодення, коли на дворі стоїть ще досить холодна погода,  вони є недоречними.  Особливої уваги заслуговують молодіжні ігри з весільними мотивами, а також веснянки та гаївки, які «гуляли» переважно від Благовіщення (близько весняного рівнодення) аж до Зелених Свят. Найвідоміша з них - забава «Просо», в якій «обігрується» виряджання дівчини заміж, має приспів «Ой, дід (в деяких краях – ой див) Ладо…». В даній пісні Ладо, очевидно, пара Землі-матері, до якого і звертаються співці.
г) Від Спаса до Осіннього Рівнодення існує низка так званих «богородичних» свят, які закінчуються  перед Рівноденням «Днем Рожаниць», або, як його ще називають – святом Роду-Рожаниць. Відзначалося це свято «рожаничною трапезою», в яку входила кутя з нової пшениці та повний обід.
д) Через місяць після Осіннього Рівнодення, близько до Великої Ночі, котра була серединою астрономічної осени, відзначалося свято «Святої П’ятниці», яку в народі уявляли собі в образі старої суворої жінки, часом – доволі немилосердної до тих, хто порушував звичай. Повір’я про те, що земля остаточно засинає, в народі віднесено на кінець листопада за сучасним календарем.
Один з проявів Землі-Матері швидше за все звався Макошею (у новогородських словен – Макешею). Л. Прозоров, російський історик-рідновір, дослідив групи Божеств індійського та кельтського Звичаю, що є схожими за будовою на так званий «Володимирів Пантеон», в яких єдине жіноче Божество є суворою та грізною Великою Богинею, основою культу якої є культ землі. В індійській групі Божеств Богиня навіть має схоже ім’я-означення Махеша (Велика).
Отже – Леля, Лада та Макоша… Три прояви однієї сили, що опікується Руссю-Україною … Силу цю, можливо, означали як Берегиню або Рожаницю… Різні часи – різні імена. А суть одна – Мати, котра, незважаючи ні на що, й досі годує своїх нерозумних нащадків-людей.
Звертатися до Матері-Землі в усіх її втіленнях завжди було привілеєм жінок. Від дівчаток, котрі скрізь носили з собою сплетений з мотуззя оберіг-лельку, до дівчат, котрі закликали Лелю допомогти вибрати судженого… Від молодих жон, котрі зверталися до Лади-любови, до бабусь, котрі бажали, щоб Макоша опікувалася їхньою старістю без хвороб та страждань. Мати-Земля дбає про жіночу долю, і кожна жінка може знайти в ній порадницю й покровительку для будь-якого віку. (с)
Взято з рідновірського сайту.
 

Продовжую публікувати нариси про Богів...


 
Вітре-Стрибоже…

О, Вітре, прийди, радість наших очей,
Для тебе приготовано цю пожертву
Прийми її, почуй наш заклик
О, Вітре, співці тебе славлять
Біля наготованого напою
У призначений час
О, Вітре, твій голос заповнює все
Його чути здалеку.

Так оспівується Вітер в «Ріґведі». Ця стихія, подібно двом попереднім, суміщає в собі як прояви очищення так і прояви руйнування. Вітер вважався диханням Всесвіту і всіх живих істот – його раптовий гнів міг привести Світ до загибелі.
В «Рамаяні», давньоіндійському епосі, так змальовано гнів Вітру-Ваю:
«Зник вітер на всій землі… І людям, і Богам і всім живим істотам не було чим дихати, і завмерло життя у світі… Ми повинні вмилостивити Ваю, інакше зникне життя у всіх світах. Дихання – основа всього живого, як стовбур дерева – основа гілок та листя. Без дихання, без руху повітря не може бути благополуччя ні на небі, ні на землі».
Однак Вітер не тільки дає життя, він є й могутнім руйнівником всього старого і віджилого. «Вітер кінця віку-юги» є одним з нищителів старого світу.
Окрім Божества Вітру давні арії славили Богів - буревіїв, котрі, за одним з ведійських гімнів, були породженням  Ваю:

«Для Тебе чисті ранкові зорі
Тчуть щасливу одежу з сяючих променів…
Ти породив Буревіїв з грудей Неба
З самого серця Небес.»

Буревії – Марути за легендою служили в дружині Громовержця Індри, тобто були воїнами, до яких зверталися з проханням про захист від ворогів і навіть від злого чаклунства:

«Хай буде зброя ваша твердою, щоб відштовхнути зло
Міцною, щоб дати йому відсіч
Хай сила ваша буде дивовижнішою
За силу смертного чародія.
О, Марути, той, чию домівку
Ви охороняєте, могутні мужі неба,
Є найзахищенішим…

Ще за однією легендою Буревії-Марути були дітьми грізного Рудри – Божественного Гніву. Цей прояв Вітру, очевидно, якраз і був «вітром змін», що нищить старий Світ задля виникнення нового. Подальша зміна арійських Божественних енергій на індійській землі призвела до перетворення Рудри на Бога Шиву, котрий зберіг свої функції нищителя-очистителя.
Слов’янський Стрибог в свою чергу є видозміною давньоарійського Божества. В християнських джерелах він згадується саме як Бог повітря та вітру («Слово Іоанна Златоуста»). В «Слові про Ігорів похід» вітри називають «Стрибожими онуками». Образ Стрибога знаходився в Київському пантеоні, і його відповідником в подібному пантеоні індійських Божеств був знов таки Рудра.
Слов’яни очищувались вітром, обрядово гойдаючись на гойдалках у Великодні дні. Про те, що це був уламок прадавнього обряду недвозначно свідчить гнів християнських проповідників, направ¬лений проти цієї невинної забави. Заборонялося навіть ховати в освяченому місці тих, хто загинув, випадково зірвавшись з гойдалки. В середині липня відзначався день, напевне колись присвячений Стрибогу. «Цей день святкується задля вітру», - говорили селяни. В хід йшли заклинання погоди, звертання до вітрів та громовиці, щоб ті не погубили врожаю.
Існує версія російського дослідника міфології Ішутіна А.А. («Восточнославянские Боги и их имена»), що «Стрибог как бог ветров есть, на наш взгляд, воплощение неких хаотических, демонических, тёмных начал... Он противоположен Дажьбогу (светлый порядок)». Ми ж вважаємо, що списувати певні стихії «по відомству Чорнобога», лише за те, що людині століттями не вдається їх опанувати повністю, є залишками християнського типу мислення, з якого потім виросло знамените «не будемо очікувати милості від природи…» За споживацьке ставлення до Чотирьох Стихій людство розплачується, страждаючи від повеней, землетрусів, буревіїв, пожеж. Але це зовсім не означає, що стихії є лихими. Вони знаходяться «по той бік добра і зла», і лише завдяки ним існує життя в нашому світі.
Стрибог є покровителем людей рішучих, котрі не бояться змінити своє майбутнє і є здатними на вчинки відважні і відчайдушні. Це Божество є мінливим, недарма ж бо воно є Вітром, і тому його опікунство може бути короткочасним, але ефективним. Вшановувати його необхідно перед самим початком рішучої дії, і тоді можна бути певним перемоги. (с)
 

Вода – Дана є одною з найтаємничіших стихійних сил. Навіть про її ім’я ми можемо лише здогадуватися: воно збереглося лише в назвах річок та в гуцульських приспівах, дуже схожих на ритуальні замовляння.
Культ води є одним з найдавніших у світі. Символи води знаходять на трипільській кераміці. За праарійськими віруваннями життя зародилося в первісних водах у вигляді золотого яйця. Саме з цього яйця з’являється чотириликий Творець світів і «стверджує землю серед вод». Земні ріки вважалися живими, і їхніх духів-охоронців вшановували як матерів.
За слов’янським звичаєм не тільки кожна ріка, але й кожне озеро або джерело мало власного духа-охоронця. Однак, дуже часто в народних замовляннях зверталися до цілющих властивостей води взагалі. Вода була надійним засобом очищення, і її згадані вище властивості посилювалися певної пори року, або залежали від місцезнаходження джерела.
Найбільш придатною для очищення вважалася вода, освячена взимку новонародженим Сонцем десь за два тижні опісля Зимового Сонцестояння. В ці дні цілющі властивості мала вода з усіх водоймищ. Стрітенська вода, тобто набрана  на свято Стрітення , мала більш чітко окреслені захисні властивості – нею благословляли родичів перед мандрівкою, або перед військовим походом. Окрім джерельної ще використовувалася тала вода з бурульок.
Воду вшановували окрім того перед Літнім Сонцестоянням, коли цілющою вважалася також «купальська роса», та в середині серпня, коли відзначалася низка свят врожаю. Це були дні особливого вшанування джерел та криниць. Їх відвідували всією громадою, очищали і вшановували пожертвами
Окрім того, будь-якої пори року цілющі властивості мала «непочата вода», набрана з певного місця до схід сонця. Наприклад, лікувальні властивості мала вода з місця, де сходяться три річки, або взята з трьох (семи) криниць. Щоб підсилити її цілющі властивості, воду поєднували з вогнем – лили через вугілля що жевріє, або занурювали в воду почергово кожну з трьох частин запаленої свічки-трійці.
Стояча, болотяна вода вважалася неживою, її вважали вмістилищем всіх хвороб. Окрім того існував ще один, найбільш загадковий прояв Дани-води: вода як пограниччя між світами. В слов’янському світі такою рікою-межею вважався Дунай – не явна Дунай-ріка, але прихована ріка забуття, що чимось нагадує грецьку Лету:
Ой, думай, думай, дівчино,
Думай та гадай
Брести тобі дві річеньки,
А третій – Дунай
Перебрела дві річеньки,
А Дунаю – ні…
Та й забула всі розкоші,
А кохання – ні.

На той Світ, за народними повір’ями, можна було потрапити через криницю, або переправившись через ріку, чи море. Існував поховальний обряд, коли померлого клали в човен і пускали за водою, іноді той човен підпалюючи. До наших часів збереглася прикмета, що не можна говорити про живу людину – пішов за водою.
Обряди, зв’язані з використанням води, часто використовувалися в ініціяціях-посвятах і символізували смерть і відродження.

Як Отці наші, маємо
Очиститися мольбою в омовінні
І митися, мольби творячи
За чисті душі свої і тіла
Яко Сварог уставив
 ті омовіння і купалища
і те вказав
що не сміємо те покинути
і умиємо тіла, й умиємо душі свої
в чистих водах живих
і підемо трудитися
всяк день мольбу творячи…
як і Предки раніше робили

Отже, Вода завжди була невід’ємною частиною життя слов’янського люду. Щоправда, деякі сучасні російські дослідники і навіть рідновіри відмовляють Богині Води в праві на існування через відсутність літописних згадок про присвячених їй «кумирів». Однак, розповсюджений в усьому слов’янському світі культ річок, джерел, криниць говорить про те, що Вода-Дана була шанована нашими предками нарівні з Вогнем і Вітром.
В повсякденному житті славлення Дани має проводитися не лише під час рідновірських обрядів, але й під час кожного купання, яке відтак перетворюється на ритуальне омовіння. Вода, освячена в дні Сили, може використовуватися під час магічних практик та для утворення «захисного щита», особливо для дітей.
Дана, як і Мати-Лада опікується жіночою привабливістю та здатністю утримати біля себе свого обранця. До неї звертаються за допомогою при нещасливому коханні – адже текуча вода тим і добра, що забирає з собою все лихо. Щасливицю Дана робить ще привабливішою і вродливішою. (с)
 

Цей Вогонь… світлом скорив темряву (с)

«Агні, що всім людям належить,
народжуючись для князювання,
світлом скорив темряву…
Це перший жрець – подивіться на нього.
Це світло, безсмертне серед смертних…
Всі Боги вшанували тебе, о Агні,
коли ти перебував у пітьмі».

Так прославляє Вогонь один з гімнів Рігведи – гімн Агні-Вайшнаварі. В індійській мітології Агні, Божество Вогню є прямим проявом Брахми (Світовида слов’янського звичаю). За легендою Боги обрали Вогонь володарем жертвопринесень, найпершим жерцем цього світу. Взамін грізний стихійний дух отримав безсмертя і найвищу шанобу і від Богів, і від людей.
Ведійський Агні був охоронцем домашнього вогнища, тобто – в більш широкому сенсі миру та ладу в родині. Вираз «родинне вогнище» зберігся й донині, коли вже давно оселі не опалюються відкритим вогнем. Вважалося, що устрій житла мусить відображувати загальний світоустрій. Місце в оселі, де зберігався вогонь, було священним. Саме тут відбувалися родинні жертвопринесення та виконання ритуалів.
В староукраїнському побуті збереглося багато ритуалів вшанування Вогню. Біля печі, наприклад, селянки ставили горня з водою та клали поліно – «щоб Вогню було що пити й їсти». Біля печі не можна було лихословити – «бо Вогонь святий». Сердити або оскверняти Вогонь категорично заборонялося. «Ми шануємо Вогонь як Бога, - говорили селяни, - він наш дорогий гість.»
Вогонь був присутнім на кожному святі в якості Сили, що очищує від зла. Вогнища у наших пращурів горіли на зимове, і на літнє Сонцестояння, на весняне й осіннє рівнодення. Очиститися можна було або перестрибнувши через вогнище, або пройшовши поміж двома вогнищами. В ніч на Літнє Сонцестояння стрибання через вогнище зарученої пари освячувало їхній майбутній злюб.
У Велес Книзі згадується Огнебог-Симаргел (друге ім’я можливо походить від слова «смага» - жар) і як Божество домашнього вогнища, і як той, що допомагає померлим якнайшвидше відродитися у Сварзі:

А тут бо в Сварзі
Огнебог Семаргл віщує
Яре, швидке і чисте народження…
Тут же, отроче, відкриєш ворота
І ввійдеш у них –
То красен Вирай Слов’янський…

Вогняне поховання було останнім очищенням людини в явному житті. Саме так пояснили свій звичай родичі померлого слов’янського торговця чужоземцю-арабу. Огнебог, в різних своїх проявах, супроводжував людину по життю від народження, коли щасливі батьки приносили подячні пожертви Богам, до самої смерти.

«Коли приготуєш його (померлого), о Вогонь,
то передай його праотцям
Коли рушить він шляхом, що веде від життя,
То він опиниться у владі Богів…
Хай славиться твоє полум’я, Вогонь,
З його допомогою відправ його в світ благочестивих.
 
У ведійському «Гімні поховальному вогнищу», з якого взяті наведені вище рядки, далі є слова які є чітко розмежовують навський поховальний вогонь та вогонь явного світу:

«Агні, що спалює мертвих,
нехай вирушить в царство Ями (Бога Смерти),
Забираючи з собою нечисте.
Тут же цей, інший Вогонь
Нехай відвезе він жертву Богам, яким відомий шлях».
 
Вогонь вшановувався і в своєму духовному прояві як «внутрішній вогонь натхнення». В згаданому вже вище «Гімні Агні-Вайшнаварі» Агні прославлявся як сила, котра надихає співця у хвилину натхнення. Розуміння цієї сили показане через духовний стан виконавця славнів, котрий напевне вперше виступає у змаганнях співців. Трохи розгубленому юнакові, котрий має виступити самостійно, без підтримки навчителя, має стати зрозуміло, що він мусить відчути духовно те, чого не можуть бачити інші. Ці відчуття якраз і стосуються потаємної сутьности Бога Вогню як жерця безсмертного світла, котре є і в душі співця. Відкриття для себе цієї таємниці надихає співця на створення подячної пісні.
Отже, Вогонь здавна вшановували якнайменше у трьох Його проявах: духовний Вогонь - дарунок явному світу від Світу Богів, котрий дає людині можливість творити, явний Вогонь - посередник між Богами і людьми, котрий втілювався у жертовних вогнищах, очисних вогнищах та домашніх вогнищах – оберегах роду, та «навський Вогонь» - поховальний вогонь останнього очищення. У житті сучасного рідновіра зараз набагато менше можливостей для вшанування і споглядання проявів Вогнебога. Однак, жертовне вогнище є неодмінною приналежністю більшости рідновірських свят, і багато кому з нас відомий відблиск творчого вогню в глибині власного духу. (с)

Опісля того, як прочитав кілька книг про культ Світовида на острові Руян - зацікавився цим Божеством... І знайшов нарис на цю тему, котрий, мені здається, розкриває її повністю.


Про Світовида

«Не було неіснуючого, не було існуючого тоді
Не було ні простору-повітря, ні неба над ним
Що рухалося там? Де? Під чиїм захистом?
Що за вода – глибока безодня?
Не було тоді ні смерти ні безсмертя
Не було ознак ночі, або дня
Дихало не колишучи повітря, згідно своїм законам, щось Одне
І не було нічого іншого, окрім нього.»
Цей відомий гімн Рігведи, якщо уважно вчитатися в його рядки, точно описує сплячу істоту. Дійсно, навіть людина може увійти в подібний стан в глибокому сні без сновидінь. Однак, той хто спить має прокинутися. І тоді в темних водах безодні запломеніє золотий зародок життя.
Це не є жодною мірою «творення світу». Давньоарійські любомудри давно вивели дві істини – з нічого не виникне щось, ніяка дійсність не може бути створена з нічого, тому, якщо її немає тепер, то і не буде ніколи. І тим самим щось явне не може зникнути без сліду. Якщо воно є тепер – то воно буде завжди.
Ця давня мудрість є запорукою і безкінечности життя і безсмертя нашого існування. Відгук її зберігся у Велес Книзі:
 «Права бо є невідомо
Уложена Дажбогом
А по ній,  як пряжа  тече Ява
І та соутворює життя наше
І та коли одійде, смерть є.
Ява текуща,
А творена в Праві.
Нава бо є по тій:
До тої є Нава,
І по тій є Нава,
А в Праві ж є Ява.»
Себто, Бог-покровитель певного світу укладає закони його життя - Праву. У Праві виникає «текуще», тобто таке, що змінюється з часом, явне життя – Ява. Поза межами цього життя (до нього і після нього) є Нава, котра настає після смерти. Але смерть не є погибеллю, а є лише переходом з одного стану в інший.
Саме подібне розуміння Світу відображує прадавня легенда про Золоте Яйце, як зародок життя, в темних водах Нави. Дійсно, вчитавшись ще раз в рядки Велес Книги, ми можемо уявити собі не тільки людське життя, але й оточений первісною Тьмою-Навою зародок життя-Яви в шкаралупі-Праві. Опікується ним творча Сила - прояв Всевишнього. Власне таких сил може, а навіть і має бути декілька. Навіть у відомій колядці світ опоряджують три голубочки, котрі поміж собою «раду радять».
Згідно Велесової Книги закони людського життя «уложено Дажбогом». Це збігається з ведичною традицією, за якою першолюдину Ману навчав основам життя Бог Сонця Сур’я. Та ми повернемося до Сили, котра «розділила» Першояйце на Небо і Землю. Ця Сила породила також Вогонь, Повітря і Воду, Життєву Снагу, котра дає життя кожній  істоті знаного світу, а також упорядкувала цей світ у часі і просторі.
За ведійським звичаєм впорядковує світ Чотириликий Брахма, котрий пробуджується у Світовому Яйці. Слов’янським відповід¬ником цієї Сили є Світовид Чотириликий, пам’ять про якого на щастя збереглася і в образах і в переказах.
Велес Книга говорить про Світовида так:
І Богові Світовидові
Ми славу прорекли
Бо цей Бог став
Богом Правія і Явія
І Йому співаємо пісні
Яко єсть Він святий
І через Нього ми
Побачили світ видимий
І буття Яви
І Він буде нас у Навії берегти
А тому хвалу співаємо
А співаючи, маємо танцювати
І викликуємо Бога нашого
Бо це Він Землю
І Сонце світле наше
І звізди держить
І Світ міцнішим творить.
Цей опис цілком збігається з ведійським розумінням Бога – упорядника Світу, а радше – Всесвіту. Світовид – Бог Прави і Яви, тобто володар законів Всесвіту і явного життя. Через нього люди та інші живі істоти побачили «світ видимий і буття Яви». І Він же буде «берегти нас у Навії», тобто під час наступного Божественного сну інформація про все існуюче зберігається в його пам’яті. А під час проміжку часу, що його індоарії називають Днем Брахми, Він «держить» в порядку наш Всесвіт, постійно укріплюючи його. З «Велес Книги» видно, що існували певні обряди вшанування Світовида, що включали в себе славлення та обрядові танці.
На одинадцятій дощечці «Велес Книги» є кілька загадкових рядків, котрі стосуються Світовида. Нагадаємо її зміст – спершу йдеться про вшанування Триглава, тоді – Сварога, як «начельніка» Богів нашого світу, і згадуються Сварожі Луки, як місце відпочинку душ померлих. Наступним є славлення Перуна, воїни якого ідуть у життя вічне до Полку Перунового, (тобто вказано два місця перебування душ після смерти). Далі – славлення Світовида, як упорядковувача Всесвіту, яке ми приводили вище. Згадування місця спочинку померлих, наводить думку автора дощечки на необхідність очищення духовного і тілесного, а також необхідність якоїсь конкретної дії – «Отрце (отроце) пущеніємо». Борис Яценко, дослідник Велес Книги, перекладає це місце, як «рабів відпустимо», і напевне має рацію. Зазвичай раб-військовополонений мав відпрацювати вдіяну шкоду певний строк, скорочення цього строку трактувалася як добра справа. Наступні рядки звучать дослівно так: «Се бо таїна вліка єсе якожде і Сврг Перуно єсе а Свентовенд тиє два єсьва одєржени о сварзі». Б. Яценко перекладає цей рядок так: «А се таємниця велика, як і Сварог. Перун і Світовид – ті обоє удержані в небі». Г. Лозко (Волхвиня Зореслава) подає такий переклад «Бо це є тайна велика: яко Сварог є Перуном і Святовитом, а ті обоє удержані у Сварзі.» А. Асов, російський перекладач, дає третій варіант перекладу: «Ибо тайна та велика есть: как Сварог и Перун есть в тоже время и Световид. Эти двое охватывают небо». На нашу думку істина як завжди є десь посередині. Роздивившись це складне місце в контексті всієї дощечки, ми вважаємо, що мова тут іде не про прояви Богів, а саме про оті два вираї, про які говорилося на початку дощечки. Луки Сварожі, і Перунів вирай зрештою є одним, бо Світовид їх обидва утримує на небі. Далі перечисляються Боги і духи-опікуни природи нашого світу, котрі перебувають там же, у світі Прави, потім описується прихід праведної душі до вираю: «тут же, отроче, одкриєш ворота і ввійдеш у них. То красен рай слов’янський…» А завершується дощечка ще одним славнем Перуну «який стріли на ворогів верже, і вірно стезею вперед веде. Воїнам сам Він і суд і честь, і, яко златорун, милостив і всеправеден єсть». Тобто праведна людина не воїнського стану сама проходить крізь браму Вираю, а воїнів зустрічає Перун, який і судить, чи гідний загиблий стати до лав Перунового полку. Оскільки Світовид, як було сказано вище, «береже нас у Навії», то не дивно, що саме він опікується обома вираями.
Цікавою є еволюція цього прояву Всевишнього у розумінні індоаріїв та слов’ян. В сучасному індуїзмі, народ не виявляє масової шаноби до Бога-впорядковувача (Брахми), котрий є нібито головною постаттю індійської Божественної Трійці, але вірні схиляються перед Охоронцем світу – Вішну, або перед Руйнівником-Шивою. Зовсім невелика кількість храмів, нечисленні прихильники з вищих варн, котрі навіть створили в лоні індуїзму новий релігійний напрям «Брахмо - самадж»… Все це говорить про те, що розуміння цього Божества протягом Калі-юги потроху занепадало...
У слов’янському світі найбільш детальна оповідь про Світовида Чотириликого є в «Діяннях данців», написаних літописцем Саксоном Граматиком по гарячих слідах руйнування Аркони – останньої твердині язичницького слов’янства. За його описами, Світовид Арконський втілював для мешканців острова Руян і Бога врожаю й добробуту, і Бога війни, і Бога-оракула, який говорив вустами жриць провидиць, або передавав свою волю через священного білого коня. Храм Світовида оберігали воїни, котрі присвятили свої життя цьому Божеству. Вони носили як відзнаку багряні плащі (багряний колір, як відомо, символізує зародження життя), а їхнім бойовим кличем було: «Наш Бог – Світовид!».  Окрім того, на Руяні були і інші, менші храми, присвячені саме Світовиду.
Образи Чотириликого Бога знаходились і на території Руси-України. Найвідоміший з них – так званий «Збруцький Світовид», віднайдений на Поділлі. Однак, у перелік Божеств, яких, згідно «Повісті минулих літ» вшановував князь Володимир до свого хрещення, Світовид не входить. Але це прадавнє Божество кияни напевне шанували. Адже в багатьох історичних  джерелах є згадки про те, що русичі-язичники присягали «Богом і Перуном». Цей загадковий Бог цілком міг бути Світовидом, надто, коли згадати про воїнський прояв цього Божества. А в 1908 році археологом В. Хвойком в історичній частині Старокиївської гори було виявлено жертовник 5-8 століття, пов’язаний з культом Світовида. На Буковині ж збереглися перекази записані свого часу поетом Ю. Федьковичем про Сонце-Святовида, що має золотого шолома, сім мечів при боці, а восьмий у руці, і їздить на білому коні.
Український народознавець В. Скуратівський у книзі «Русалії» означає Світовида як Бога «народної міфології», який міг би стати «основою національного генотеїзму» та «об’єднати» слов’янські землі в одну релігійну структуру. Світовид у Скуратівського протиставляється «князівсько-дружинним Божествам» Київського пантеону взагалі і Перуну зокрема. З цього приводу можна зауважити, що наші предки ніколи не страждали «класовою боротьбою» поміж варнами, а тим більше не існувало протистояння окремих Богів «для народу» і «для воїнів». Більше того, якби не існувало воїнів, то не існувало б і нас. Недарма Володимир Мономах відповів тодішнім «страждальцям за долю народну» під час чергової сутички зі степовиками: «Якщо ми пожаліємо селянина і не візьмемо нині його коня, то прийде половець і візьме і його коня, і жінку, і дітей і саме життя».  А для природньої релігії зовсім неприродньо творити «єдину релігійну структуру», яка не тільки не здатна нікого об’єднати, але й стає, як от християнство, приводом для релігійних воєн.
Отже, Світовид є прадавнім Божеством, рівнозначним індійському Брахмі, і має з ним спільне праарійське коріння. На жаль не зберігся слов’янський варіянт легенди про Бога-упорядника, але багатопроявність Світовида сумніву не підлягає – він одночасно опікується волхвами-провидцями, воїнами-оборонцями та селянами-трудівниками.
Оскільки в народній пам’яті залишається набагато менше від того, що було відомо жерцям і воїнам, то збереглися перекази саме про «сонячний» прояв Світовида, подателя добробуту, який, однак, має все ж таки доволі войовничий вигляд. Певне, в ті часи вже вважалося, що впорядкувати наш недосконалий світ можна тільки так – на коні, в шоломі і з мечем.
 Островом Руян, де вшанування Світовида було особливо сильним, правили волхви, керуючи і народом і воїнами. Князів на священному острові призначали жерці на час війни, або військових походів. Напевне тому серед «Київського пантеону» Володимира і немає Світовида – майбутній зрадник Віри Предків навіть не намагався привабити на свій бік полянських жерців цього грізного культу. «Богом вищої варни» Чотириликий зостався і в Індії – невелику кількість прихильників компенсувала якість їхнього розуму.
Світовид є Божеством, сила якого доступна особі, котра прагне духовного переродження. Недарма у індоаріїв двічінародженими спочатку звалися лише жерці, а згодом цього почесного звання вдостоїлися і варни воїнів та господарів, тобто тих, кому було дозволено вивчати Веди. Роздуми над тим, як влаштовано наш Всесвіт, є одним з видів дозволеної ведичними писаннями діяльности – йогою джняни (знання). Сила Світовида допоможе людині, котра серйозно вивчає  коріння своєї віри, історію свого народу, і дбає про їхнє збереження. Ця сама сила надихає воїна на захист отриманих знань, а селянина чи торговця – на їх розповсюдження. (с)

Цей допис свого часу відкрив мені очі на проблеми релігійного дуалізму. На мій погляд викладено хороше і доступно. Ну, а кожен, звісна річ, має право на власну думку з цього приводу.

Білобог та Чорнобог перуняться…

«…Білобог та Чорнобог перуняться – і тим Сваргу удержують, аби Світу не буть поверженому» (д. 11-А) – говориться у Велесовій книзі. Отже, нашим пращурам були відомі першопочатки релігійного дуалізму – більш пізнього світогляду, котрий виник серед нащадків аріїв вже за часів Калі-Юги.
Багато сучасних дослідників закидають природнім релігіям «відсутність моралі», або навіть «аморальність», тобто нерозуміння добра і зла. І дійсно, прихильник, наприклад, індуїзму не зможе сказати чи добре його Божество, чи зле, бо ніколи не переймається цими питаннями. Один той самий Бог, або Богиня може виступати у безлічі проявів, як-то ніжна Парваті, віддана  дружина грізного Шіви, має одним зі своїх проявів Калі – богиню-воїна, заслужити милість якої можна ритуальним убивством.
[ Читать дальше ]

Нещодавно була у мене суперечка з одновірцем щодо того, чи є Хорс одним з проявів сонячного Божества, а чи це слов янський Місяць. Як-то часто буває в таких розмовах - кожен зостався при своїй думці. Оскільки я більше практик, аніж теоретик, то за своїм звичаєм віднайшов інформацію, яка більше підтверджує мою думку. Однак тема залишається відкритою для суперечок.

Хорс є найзагадковішим Божеством слов’янського світу. В ріжних джерелах його називають Богом сонячного диску, котрий є завжди поруч з Дажбогом, сонячним світлом…  Наведемо декілька версій.
Російський історик Лев Прозоров в книзі «Боги і касти язичницької Руси» доводить, що Дажбог і Хорс є не Богами ріжних сонячних проявів, а одним і тим же Божеством – Дажбог Хорс, при чому одне з імен є епітетом.
Український етнограф В. Скуратівський визначає Хорса як Бога Місяця. На доказ цьому він наводить ті рядки зі «Слова про Ігорів похід», де говориться про полоцького князя Всеслава, котрий вважався перевертнем-вовкулакою:

«А сам вовком серед ночі темної
Вибігав із города з Києва
До півнів сягав Тмуторакані
Вовком путь перебігаючи
Великому Хорсові…»
[ Читать дальше ]

Нещодавно мав з одним приятелем цікаву розмову - мій друг вирішив воцерковитись. І покаятись в гріхах - в тому числі і в дружбі з нерозкаяним язичником та толкіністом.
Оскільки у всіх новонавернених є звичка вербувати в свої ряди нових осіб (мені при цьому чомусь завжди згадується "Гербалайф"), то приятель взявся рятувати мою душу і прочитав мені цілу проповідь про вищість однобожжя над багатобожжям.
Я нагадав приятелеві про те, що Бог є єдиним і багатопроявним. Однак ми знову говорили про ріжних Богів.
Взагалі-то від богословських проблем я є далеким. Але того вечора захопився і віднайшов в компі невеличкого нариса, котрий відповідає моїм власним уявленням про Абсолют:

«Коли не було з нащада світа…»
Людський розум прагне до чітких визначень того, чого він поки що визначити не в змозі. В релігієзнавстві таким поняттям є розуміння Найвищого Божества, Всевишнього.
Всі релігійні війни, всі сутички через віру і задля віри походять від того, що недосконалий розум людини підмінює те, що він не може собі уявити, образом людиноподібного найвищого Божества. Внаслідок чого ця могутня істота набуває в уяві людини, яка йому поклоняється, родових рис того народу, до якого належить ця людина.
Існує й інше, цілком протилежне розуміння, коли Всевишній ототожнюється з Всесвітом, який врешті решт стане доступним пізнанню. Таке вчення, в якому Природа є Богом, визначали філософи-пантеїсти.
Ведійське розуміння Всевишнього є трохи інакшим. Воно не говорить, що Всесвіт є Богом, але вчить, що Бог проявляється в усьому, що складає наш Всесвіт і ще мільйони світів.
Спільна для всіх індоаріїв ідея абсолютного Божества найчіткіше визначена в «Упанішадах».
«Воістину, - говориться в Майтрі-упанішаді, - спочатку це було Божеством, єдиним, безкінечним, безкінечним на схід, безкінечним на південь, безкінечним на захід, безкінечним на північ, безкінечним і вгору, і вниз, і навсібіч. Бо для Нього не існує ні сходу, ні інших напрямків – впоперек, вниз, або вгору. Цей вищий Дух, той, що його не можна уявити, безмежний, ненароджений, це Дух простору. Коли все гине, один він не засинає. Воістину, з цього простору він пробуджує розум. Все мислить завдяки Йому, і зникає в ньому. Це Його сяючий образ гріє в Сонці, палає у вогні, є всередині людини. Бо сказано так: І Той, що у вогні, і Той, що в серці, і Той, що в Сонці є Одним. Те, що не підвладне зору, слуху та розумінню називається безкінечною реальністю».
Всевишній для визнавців Ведизму це «те, перед чим зупиняється і слово і думка». В Чхандогьї-упанішаді однак, є спроба розвити вчення про Всевишнього, який там описано як«всеохоплюючий першопочаток, в якому все виникає, все зникає і все дихає». Найпершою ознакою Всевишнього є його Дух, котрий є основою всього сущого. Цей Дух не є чимось окремим від Всевишнього, але є його проявом.
В «Ішо-упанішаді» говориться про те, що Дух пронизує собою всі речі у Всесвіті. Щоб краще було зрозуміти єдність та багато¬проявність Всевишнього, давні арійські філософи порівнювали його з Сонцем, котре випромінює світло. Сонце є джерелом сили, котра проявляється у вигляді тепла та світла. Те, що знаходиться поза Сонцем, Сонцем не є, але є його променем, часткою. Всякий сонячний промінь є Сонцем, але не є джерелом променів. Подібно поєднується людина з Всевишнім.
Мудреці-ведисти говорили, що всі «Упанішади» можна вмістити в одну фразу:  «Тат твам асі» - «Ти є Тим». Тобто, людина є від самого початку носієм Божественного Духу. «Той, хто живе всередині всіх істот, але не окремо від них… той, хто керує всіма істотами зсередини – Твій Дух, внутрішній Повелитель, Незнищенний…  Він – Князь світу, Він – Володар Всесвіту, Він – мій Дух…»
На повне осягнення цієї короткої істини часом не вистачає кількох перероджень. Деякі мудрі вчителі пропонують прискорити духовний розвиток людини шляхом відмови від того, з чого складається явне життя. На цьому підмурівку стоїть кільканадцять філософських та релігійних напрямків, котрі вчать, що все у світі, окрім Всевишнього, є маною, привиддям. А отже реальність можна безболісно відкинути задля духовної насолоди злиття з Богом воєдино.
Та, визнаючи єдність і багатопроявність Всевишнього, чи варто відкидати всі ті його прояви, серед яких ми живемо? З давніх-давен в оповідях духовних вчителів багатьох народів, а також в родовій пам’яті людства існує впевненість, що Божественний світ є красивим і гармонійним. Напевне, таким він і був в часи Золотого віку. Навіть зараз залишилося безліч уламків того мудрого світу. Від орнаментів-оберегів на сорочках до правил поведінки, яким люди підкорялися вже несвідомо до зовсім недавніх часів.
Свамі Вівекананда, індійський навчитель Вед, мовив якось, що перш ніж шукати Всевишнього в собі, потрібно визначити його наявність в тому, що є довкола нас. Тоді дійсно зникне багатошарова ілюзія зла і бруду, створена людьми за тисячоліття, і до нас повернеться відчуття краси та гармонії Всесвіту.
Ми не знаємо, чи намагалися наші предки означити Всевишнього власним ім’ям… Ця сила настільки неосяжна, що дивувала навіть наймудріших. Можливо, вони і називали його Див - (зрештою в санскриті є співзвучне слово «Дев», яке означає Божество). Оскільки розумування над Першопочатком Всесвіту було привілеєм волхвів, чисто слов’янське його розуміння майже зникло. Тому нині ми змушені звертатися до спільної  арійської спадщини, щоб відновити ці знання. Ця спадщина, святобливо збережена на індійській землі, нині повертається до краю свого народження.
Звертатися до Всевишнього напряму, а не через його численні прояви, може собі дозволити лише людина, котра досягла духовного рівня волхва. Звертання це є не молитовним, а медитативним і метою його є відчуття Бога в глибинах власного духу. Звичайно, почати займатися медитативними вправами, щоб досягнути цього відчуття, може будь-який шукач духовного вдосконалення. Але не слід забувати, що вдосконалення медитативних технік не є рівнозначним підвищенню духовного рівня особистости.(с)

Подібне пояснення мені здається логічним і не дуже складним. Втім - у справах духовних рівень складності визначити важко.