В одному гірському селищі жив чоловік, відомий тим, що ніколи не сперечався. Приїхав до нього кореспондент, щоб написати про нього статтю. І між ними відбулася бесіда:
-Скажіть, це правда, що ви прожили 90 з лишком років і жодного разу ні з ким не сперечалися?
-Так, це правда.
-І що, взагалі ні з ким?
-Взагалі ні з ким!
-І що, навіть зі своєю жінкою?
-Навіть з жінкою.
-І навіть з дітьми?
-Навіть з дітьми.
-І що, за 90 років жодного-жодного разу?
-Жодного разу.
-Ніколи-ніколи ні з ким, ні з ким?-врешті роздратувався кореспондент.
-Саме так,-спокійно відповів старий.
Кореспондент (червоніючи і нервуючись):
-Та не може такого бути, щоб ви за все життя ніколи ні з ким не сперечалися!
-Та сперечався, сперечався...-примирливо відповів старий.

(с)

Звернулися два брати до Бога:
-Навчи нас великої науки життя.
-Добре, відповів Всевишній,-я прикличу вас, коли будете готові.
Один брат вирішив чекати на знак з неба, а інший вирішив встигнути в житті якомога більше до тієї години, коли Бог покличе його до учнівства. Він збудував дім, посадив сад, виростив дітей, написав книгу, вчився у людей, вчив людей сам і поспішав, щоби встигнути якомога більше. Він лягав пізно, вставав рано, але весь час відчував, що багато чого не встигає, що відкладає на завтра більше, ніж зробив сьогодні.
А перший брат, знай, чекав на знак і підганяв час, щоб якнайшвидше взятися до справжнього діла. Але наблизився час смерти й обидва брати звернулися до Бога:
-Ми чекали Твого поклику все життя. Ми хотіли стати Твоїми учнями, щоб, пізнавши велике вчення, перемінити світ.
-Людина не потребує знаку,-відповів Бог.-Ви хотіли дістати знання, щоб перемінити світ, але поки один хотів, інший невтомно трудився. Та настав для вас останній час, і ви покидаєте цей світ. Озирніться і погляньте, що залишаєте ви після себе. Один з вас побачить свої діла, а інший-тільки хотіння. Справжній учень,-промовив Бог,-не той, який бажає, а який бажаючи, творить.

(с)

Мудрець запитав учня:
-У чому полягає найсумніша трагедія людського життя?
-Напевно, у тому, що людина не знаходить відповідей на свої питання?-відповів учень.
-Ні,-промовив мудрець.-Трагедія у тому, що людина не ставить собі питань, на які треба доконче знайти відповідь.

(с)

Один літній чоловік мав дуже слабке здоров'я. Одного разу він почув, як Бог наказує йому штовхати величезний камінь на своєму подвір'ї. День у день, місяць у місяць, рік у рік штовхав він цей камінь. Настав день, коли сатана прийшов до нього і спитав, наскільки далеко він пересунув камінь, штовхаючи його щодня.
-Ні на дюйм,-відповів старий.-Я взагалі його не зсунув.
-Ну ти й невдаха,-відказав йому диявол.-Бог ніколи не казав тобі штовхати цей камінь. Якби Він повелів би це тобі, то ти давно би вже зсунув його з місця.
Старий подумав над тим, що сказав йому диявол, і звернувся до Бога з питанням, чому він штовхав камінь протягом багатьох років, але так і не зсунув його.
-Я ніколи не казав тобі зсунути камінь,-мовив Бог.-А тільки просив його штовхати. І поглянь, як завдяки цьому послухові ти змінився. Ти був таким слабким і хворим, коли отримав від мене наказ. А тепер ти сильний і здоровий. Ти дуже змінився. Можливо, ти не зміг би пересунути камінь, але це може зробити я. І своїми зусиллями ти вправлявся у вірі.

Чи був рух у тому, що він робив? Ні. Чи був поступ? Так. Не плутаймо рух з поступом у своєму житті. Вони можуть відбуватися одночасно. Тільки через те,що ми не бачимо руху, не думаймо, що немає поступу.

(с)

Колись давно жив один дід. Жив він у старому храмі. До того храму приходили бавитися діти.
Одного разу, коли найпустотливий хлопчик бавився на приступцях храму, до нього підлетіли три горобці. Перший горобець сказав:
-Найвеличніша річ у цьому світі-сонце. Завдяки сонцю наш світ прекрасний. Але люди, що звикли до його світла, сприймають сонце як щось звичайне.
Почувши це, другий горобець сказав:
-Ні, найвеличніша річ у цьому світі-вода. Без води немає життя. Але люди, що звикли до її повсюдности, сприймають її як належне.
І врешті-решт заговорив третій горобець:
-Те, що казали ви-правда. Сонце і вода-чудові дари. Але найцінніше на землі-повітря. Люди його щедрости навіть не помічають, а без нього ми би погинули.
Вислухавши розмову горобців, хлопчик замислився. Він ніколи не відчував вдячности до повітря, води і сонця. Він побіг до діда і розповів про почуте. Його засмутило, що маленькі пташки виявилися мудрішими за людей.
Дідусь усміхнувся і сказав:
-Вітаю тебе з великим відкриттям. Ти кажеш правду. Люди забули про найважливіше в житті. Але всі їхні помилки можна пробачити, якщо вони навчаться любови. Любов-це дорога до Бога. Завдяки Любові люди прощають одне одного і творять прекрасний світ.

(с)

Жив собі в селі старий чоловік. Він був дуже бідний, але навіть королі заздрили йому, тому що в нього був пречудовий білий кінь. Йому пропонували за коня нечувані гроші, але чоловік відповідав:
-Цей кінь для мене не кінь, а товариш. Я можна продати товариша?
Чоловік бідував, але не згоджувався продати коня. Одного ранку він не знайшов коня у ствйлі. Зібралося все село, і всі почали осуджувати старого:
-Ти-дурний старий,-говорили йому.-Ми знали, що коли-небудь коня вкрадуть. Ліпше би ти його продав. Який неталан!
Старий сказав:
-Я не знаю всієї історії. Я не знаю,чи пішов він, чи його украли. Існує факт, а все решта-судження. Ще невідомо, чи це неталан, чи благословення, і хтозна, що станеться потім.
Люди засміялися. Вони завжди знали, що він трошки схиблений.
Через п'ятнадцять днів кінь несподівано повернувся і навіть привів з собою чотирьох лошат.
Люди знову зібралися і сказали:
-Правду казав ти, старий, не лихо це насправді, а благо.
І знову старий сказав:
-Не знаю я ще всього. Тільки те, що коня не було, а потім він повернувся. Хтозна, благословення це чи ні? Ви прочитали одне слово у реченні-як ви можете судити про всю книгу?
Але люди все одно вирішили, що він не має рації, бо ж коней побільшало!
У старого був єдиний син. Він почав об'їжджати лошат і за тиждень упав і зламав ногу.
Люди сказали:
-Ото невезіння! Твій єдиний син не може ходити, а він же єдина твоя підмога! Ліпше б ти продав коня, мав би хоч гроші.
І котрий вже раз старий відповів їм:
-Ви, одержимі судженням, не заходьте так далеко. Я тільки знаю, що син упав і зламав ногу. Ніхто не знає, чи горе це, чи благословення.
Так сталося, що за кілька днів спалахнула війна, і молодих хлопців забрали до війська. Зостався лише скалічений син старого. Всі мешканці плакали, тому що битву було програно і майже вся молодь погинула.
Люди прийшли до старого і сказали:
-Ти мав рацію, це виявилося благом. Може твій син і скалічився, але він з тобою, а наші пропали назавжди.
І знову старий сказав:
-Ви знову судите. Я не знаю всієї історії, і ніхто не знає...

Насправді наша мандрівка не закінчується ніколи. Коли одні двері зачиняються, відчиняються інші. Ви досягаєте вершини, але з'являється інша, ще вища. Життя-безконечна подорож!

(с)

До відомого жонглера прийшов чоловік:
-Я хочу навчитися жонглювати, як ви,-сказав він.
Жонглер дав йому три кульки:
-Основа нашої майстерности-каскад, підкидання трьох кульок. Приходьте, коли опануєте цей трюк.
Чоловік тренувався багато днів без успіху-кульки падали.
Розчарований, він повернувся до майстра:
-Не виходить у мене нічого. Чому?
-Секрет не в тому, щоб уміло ловити кульки, секрет в тому, щоб правильно їх підкидати,-відповів жонглер.-Думати треба, як кидати, а не як ловити. Навчіться правильно помаху рукою під час підкидання-і все вийде. А вміння ловити прийде само.

Коли ми беремося за якусь справу, найперша природна спонука-вибрати оптимальний шлях. Щоб вирішити звичайні завдання, такого "тактичного" мислення цілком вистачає. Але подеколи буває так, що тільки правильно вибрана стратегія дає добрий результат. Успіх на довгій дистанції формується набагато раніше, ніж ми собі уявляємо.

(с)

Одного разу до старого вчителя бойових мистецтв прийшов учень і сказав:
-Учителю, я-чемпіон країни з боксу і фрацузької боротьби. Чого ви ще можете навчити мене?
Старий майстер помовчав хвилину, усміхнувся і сказав:
-Уяви собі, що, гуляючи містом, ти випадково забредеш на вулицю, де на тебе чекають кілька здорованів, що мріють пограбувати тебе і поламати тобі ребра. Так от, я навчу тебе не гуляти такими вулицями.

Не будь надто самовпевнений і не спокушай Бога.

(с)

Жив собі цар, і все життя не давали йому спокою три питання: яка найголовніша пора?хто найголовніша людина?і яка найголовніша справа?
Думав цар: "Якщо знатиму відповіді на ці питання, весь світ підкорю, здійсню все, що забажаю, і стане народ поважати мене, як великого мудреця"
Без ліку людей приходило перед царя, цілий сонм вчених мужів, але на ці питання так ніхто й не відповів. Дійшли одного разу до царя чутки, що живе далеко пустельник один і що славиться він мудрістю. Велів цар осідлати йому коня і поїхав сам розшукувати пустельника. Їде він лісовими хащами й бачить: стоїть хижка, а біля неї хирлявий старий землю сапує. Мало з ніг від втоми не падає, але мотики не випускає. Зіскочив цар на землю, підійшов, поклонився старцеві.
-Приїхав я до тебе, щоб дістати відповідь на три свої запитання. Яка найголовніша пора? Хто найголовніша людина? Яка найголоаніша справа?
Вислухав його пустельник, але нічого не відповівши,продовжував обробляти землю.
-Ти, мабуть, втомився, дозволь допомогти тобі,-запропонував цар.
Удяв він у пустельника мотику і взявся до роботи. Потім знову своїх три питання повторив. І цього разу не відповів пустельник, сказав лише мотику повернути. Але цар слухати його не хоче, мотики не віддає, сам вирішив справу закінчити.
Раптом бачить цар: іде назустріч чоловік, все лице поранене, залите кров'ю. Зупинив його володар,потішив добрим словом, пішов до струмка, приніс води, омив рани, перев'язав. Попросив поранений пити-цар його напоїв. Потім повів до хижки, поклав спати. Та й сам почав готуватися до сну-уже повечоріло. Зрання знов до пустельника пішов. Дивиться-а той зерно садить у грунт, що вчора спушений був.
-Мудрий пустельнику,-почав благати цар,-невже ж не відповіси на моє запитання?
-Вистачить з тебе,-мовив той,-ти вже сам на них відповів.
-Не чув я жодних відповідей,-здивувався цар.
-Ти, побачивши мою старість і неміч, змилосердився наді мною і взявся допомагати. Якби не залишився тут, то вбили би тебе розбійники на дорозі, ті, що подорожньому скалічили лице.
Цар з подиву слова вимовити не може, а пустельник далі мову провадить:
-Найважніша пора-коли ти допомагав мені. Найголовніша в ту пору людина-я, а твоя допомога-найважливіша справа. Прийшов поранений-і найголовнішим стпв він, а найголовнішою справою стала допомога йому.
Мало-помалу зрозумів цар смисл слів пустельника.
-Пам'ятай, отже,-мовив пустельник на прощання,-найголовніша пора-сьгодні, найголовніша людина-яка поряд в ту пору. А найголовніша справа-чинити добро тому, хто поряд в ту пору. А найголовніша справа-чинити добро тому, хто поряд, тому що саме для цього ми народжуємося.
Сів цар на коня і поїхав додому. Довіку пам'ятав він напечення пустельника, і слава про великодушність та справедливість того царя рознеслася по всьому світі.

(с)

Вистромивши голову з гнізда, орленя побачило силу-силенну птахів, що літали внизу серед скель.
-Мамо, що це за птахи?-спитав він.
-Наші друзі,-відповіла орлиця синові.-Орел живе самотньо-така його доля,-але й він подеколи потребує товариства. Який же він тоді цар птахів? Усі, кого ти бачиш внизу,-наші вірні друзі.
Вдовольнившись поясненням матері, орленя далі стежило за польотом птахів, віднині вважаючи їх вірними друзями. Раптом воно закричало:
-Ой-ой, вони украли у нас поживу!
-Заспокойся, синку! Нічого вони в нас не крали. Я сама пригостила їх. Запам'ятай раз і назавжди, що я скажу тобі тепер! Хай який буде голодний орел, він завжди мусить ділитися частиною здобичі з птахами, що живуть поблизу. На такій висоті вони не можуть прогодувати себе, і їм треба допомагати. Кожен, хто бажає знайти слбі вірних друзів, мусить бути добрим і терплячим, виявляючи повагу до чужих потреб. Шани й поваги досягають не силою, а великодушністю і готовністю поділитися з нужденними останнім шматком.

(с)