Із-за обрію зявились перші промені травневого сонця, які осяяли заспаний небосхил своїми фарбами, окутавши поодинокі хмари своєю теплотою. Дерева почали вмиватись легкими поривами весняного ранкового вітру наповнивши звуками шелесту простори сірих бетонних вулиць. Циклічний  цокіт взуття по вологому асфальту розбавив творчу ідилію природи доповнивши її тактом. Так здавалось ідучому, який за хвилину вже двічі дивився на свій наручний механічний годинник, стрілка якого йшла в унісон його крокам. Сьогодні, був саме цей ранок з «дитинства». Свіже, прохолодне ранкове повітря з запахом забуянівшого бузку обіймало його так само ніжно як у дитинстві. Це навіювало теплі спогади з юності, котрі викликали стриману «дорослу» усмішку на вустах. З посмішкою яка для себе а не для людей, герой призупинився. Ця мить наповнювала його. Вже довгий час йому ніщо так не приносило задоволення та не підносило, як сьогодні. Розмірковуючи, яку силу мають спогади та можуть  впливати та розбавляти своїми яскравими фарбами звичайні будні, він не втримавшись подивився на годинник. Перед очима пробіг сьогоднійшній робочий день, в принципі такий же як і декілька років назад і напевно декілька років потому. З далеку доносились звуки ліниво їдучих тролейбусів, які остаточно повернули героя з його «подорожі у минуле». «Такий ранок ще буде» вимовив свої перші слова після сну і попрямував на зупинку де стояли одні і ті самі люди, яких він бачить вкотре.

За роки очікування трамвая герой встиг запам'ятати більшість пасажирів, які також його упізнавали. Але далі як від сонних поглядів знайомства не заходили. Він вивчив їх манери очікування, елементи гардеробу, навіть хто приходить раніше на зупинку , а хто «добігає». І за весь час ніхто ні з ким так і не познайомився….

Далі буде....