Провела вихідні з подругою, багато ходили, дивилися різні цікавинки, а коли в мене, дитини рівнин, незвичної до київської реальності "міста на семи пагорбах" ( а враження, що семи сотнях)) вкінець відмовляли ноги, то ми відволікались від красот архітектури, до якої в мене слабкість)) , і просто  по- дівчачому тринділи за чашкою чаю і чимось смачненьким . Ну і звичайно ж - розмовляли за життя, тобто і про чоловіків)) це корисно, іноді в таких розмовах раптом багато що зрозумієш сам для себе.

  Саме тому замітку "Одиночество" я побачила тільки ось, прочитала, і задумалась, бо дещо в ній і навколо перегукувалось з тим, що було в наших розмовах.

  Я колись кохала, по-справжньому, неочікувано для себе, одного одесита ))) , а він мене не настільки, щоб не бачити інших.... Тоді було дуже боляче. Довго, кілька років не могла про нього згадувати без цього відчуття. І йому то всерівно, а мені боляче, це так тисне в грудях...що я шукала всілякі поради - як забути? І знайшла дивне мені - жінка може пробачити, але забути ніколи. Коли мені боліло, я думала, що навпаки, зможу забути, не згадувати, але пробачити - ніколи. 

  А кілька років тому раптом зрозуміла, що якраз да, забути не зможу , але я дійсно пробачила, більше того - вдячна йому. За те, що його зрада не дала нам зробити помилку і довести наші стосунки до чогось більшого, сім'ї наприклад, витрачених нервів, років , проведених не з тим, з ким справді тобі добре. Більше того, його поведінка дала мені отой поріг в нових стосунках, через який не міг перебратися жоден , хто через мій досвід той викликав хоч якісь підсвідомі підозри.

  Бо як легко вийти заміж, за ніби то хорошу партію, достойного чоловіка, з яким нібито все у вас гарно, а через десять-двадцять років раптом зрозуміти, що то не твоя половинка, бо стосунків як таких і не було, раз чоловік зраджує, а тебе це не задуматись змушує, а подати на розлучення.. І я могла б так, ось що страшно.

  Я не просто пробачила, я вдячна йому. Ми й досі іноді листуємося, вже більше десяти років, і я зі здивуванням відчула цю вдячність, коли зрозуміла, що хочу йому теж якось віддячити, зробити щось хороше, справжнє...

  Бо саме завдяки йому я зустріла того, хто дійсно моя людина. Кому віриш не словам, і навіть не діям,  а просто віриш, підсвідомо. Хто не помітив навіть отого "порогу", бо то не про нього. З ким добре поряд завжди, а не коли все чудово. З ким розумієш зміст смішних слів що "вбити іноді хочеться, але розлучитися-ніколи" 

  Я вдячна за ту зраду. 

  А щодо "самотність" чи  "свобода" ... В мене не буває самотності навіть коли я одна, і в мене свобода навіть тоді, коли не одна. Це все в голові. Любіть себе, хоча б в цьому