Як насправді живуть заробітчани закордоном? Про це багато пишуть, про це розповідають українці, під час відпусток в країні, проте є правда, яку ретельно приховують наші співвітчизники-чоловіки.
Не завжди сподівання реалізовуються у реальному житті. Люди, які поїхали за кордон чекаючи «красивого життя», часто не знаходять бажаного і опиняються перед вибором. Визнати свою поразку і повернутися додому (як їм здається, «з ганьбою»), або продовжувати залишатися у негостинної, злої «мачухи» в гостях. Про це не прийнято говорити в слух, проте ми спробуємо підняти завісу цієї таємниці.

Як насправді живуть закордоном більшість українських чоловіків? І що ховається за їх веселими статусами в соцмережах?

Мене дуже бентежить заголовок цієї статті, я не хочу, щоб мене звинуватили в сексизмі. Але, якщо глянути правді в очі,  чоловіків очікує складніша доя за кордоном, а жінкам куди простіше … Отже,

Поговоримо про нестоячий статус нашого мужика за кордоном.

«Ось приїду, як зароблю купу “бабла”, куплю “круту тачку”, крутий будинок, а свої фотки із відпустки на Мальдівах з двома гарячими красунями запощу у ФБ. Нехай заздрять колишні дружбани» – Ось з такими думками альфа-самець Вася приїжджає на «землю обітовану» далекого зарубіжжя.

І продовжує Вася тішити себе такими думками поки привезені Васіні заощадження не почнуть зникати, як вода крізь пальці. Під час пошуку пристойної роботи з’ясовується, що тут потрібен визнаний диплом і  досвід роботи в країні, а на це може піти кілька років життя.

Але як то кажуть голод не тітка, і замінив Вася свій костюм ХУГО БОС (з Китаю) на джинсову спецівку і пішов на фабрику ящики для яблук майструвати.

Самотність, як і голод, теж не тітка, особливо на чужині. Згадав Вася як на колишній Батьківщині Олі і Наталі гронами на нього вішалися, оскільки вважався Вася місцевим Альфа-самцем. І вирішив він проблему самотності побороти своїми «прокачаними» навичками альфа-самця.

Дуже скоро наш Вася розуміє, що і тут йому не світить нічого путнього: місцеві панянки вельми розпещені чоловічою увагою і ідеями фемінізму, пікаперскими навичками Вася не володіє і конкуренцію місцевим альфа-самцям програє. За шот горілки в барі може зняти тільки страшненьку, як і він, іммігрантку, яка тільки після двох літрів горілки може здатися «красунею». Розпещені Олі і Наталі закордоном, усвідомивши силу своєї «неземної краси» полюють за майбутніми «Трампами» і тому з «Васями» в джинсового спецівці зв’язуватися не хочуть.

От і вирішує Вася повернутися на колишню Батьківщину, одружитися на Олі або Наталі і привезти молоду дружину на «землю обітовану».
Одружився. Привіз. Але, напевно, на чужині в повітря щось розпилюють небезпечне для жінок, через шість місяців Наталя починає качати «жіночі права» і викликає поліцію при кожному підвищенні голосу в її адресу. Поліція в таких випадку довго розбиратися не буде, оскільки тут «жінка завжди права».

І куди Васі діватися від лихої долі? Або в горілку, або в роботу на фабриці, або повертатися назад на колишню Батьківщину.

І багато Васів повертаються, тільки про це не прийнято масово говорити.

Признавайтесь, вам знайома така ситуація???

                                                                                                     Морена Морана

2.Про Тёлочку    

Бути дівкою на виданні, в українському суспільстві накладає на тебе ряд непростих обов’язків. Європейська революція фемінізму пройшла повз наші кордони. Під впливом комуністичної догми та східних віянь, сформувалася своя модель стосунків між чоловіком і жінкою. Щоб на тебе був попит, треба бути в міру дурненькою і достатньо недоступною, бажано забезпеченою і дуже молодою.
Але як виміряь ліміти цих «в міру» і «достатньо». Адже недоступності ніколи не буває в міру, а грошей завжди бракує.
Ірина уже змучилася від усіх приваб статусу незаміжньої дівчини. Вона перейшла ту межу, коли готова була вийти заміж за будь-якого, лиш би мати обручку на пальці. Позаду залишився період пошуку і становлення, романи з одруженими і розведеними, випадкові зв’язки і непотрібні знайомства. Зараз вона знала, чого хотіла. А хотіла вона заміж за іноземця, щоб відвіз він її звідси куди-небудь в забезпечену Європу і влаштував райське життя в обмін на молодість і любов.
Сказано зроблено. Фото зроблено, лист написано і анкета заповнена. Готуйтеся, заморські женихи, на ваш розсуд виставлено ще одну слов’янську наречену, готова віддати руку і серце, розкрити свою загадкову душу тому, хто … раніше відгукнеться і дорожче заплатить. Такий знайшовся швидко. Він був готовий оплатити її переліт, дати притулок у себе і навіть одружитися. Він слав любовні листи, по телефонних дротах розтікався мед його зізнань і обіцянок. Ірина відповідала тим же. Вони завмерли в знемозі очікування.

Проводи були призначені на неділю. Її проводжали дві подружки, теж дівки на виданні, тільки з «приданим», тобто з дітьми. Завтра гарний легкокрилий літак підніме її над землею і перенесе в іншу державу. І почнеться нове життя поруч з надійним, люблячим чоловіком! Але це буде завтра, а сьогодні вони будуть пити шампанське, їсти шоколад, мріяти і …брехати.
– Дівчата, а потім я знайду і вам женихів і заберу до себе, – щебетала сп’яніла Ірочка.
– Мене і тут непогано годують, – зауважила Марина. Вона була розумна і заробляла на життя мізками. Переведені в готівку, вони коштували чимало.
– А я стільки не вип’ю, – сказала Олена, виразно подивившись на фото нареченого.
Фізичні якості наречено не були видатними, щоб не сказати чогось більшого. Його вузькі косоокі очі ніби розповідали про те, що якась монголо-татарська орда, заблукавши, пройшлася і по Європі, залишивши в подарунок подібні людські екземпляри.

Йому вже минуло 53, та він ввсе ще шукав наречену: чи то був надто вибагливий, чи то надто дефективний. Але Іринку це не бентежило. Жених, а тим більше з-за дордону – це святе!
– Дівчата, я сьогодні такий сон бачила. Ніби я в магазині купую діаманти, їх багато і вони дешеві. Що б це значило? А втім, яка різниця. Завтра я покину цю країну назавжди, забуду своє минуле, як страшний сон, і буду щаслива всім на зло!
В її очах блищали сльози. Вечірка закінчилася, Ірочка обняла подружок і, щоб не розридатися, поспішила піти.
– А знаєш, – сказала Марина, коли двері за Ірочка закрилася, – діаманти – це нездійснені мрії і невиправдані надії. Дай Бог їй удачі, але її сон говорить про інше.
– Поживемо побачимо. Розумієш, людина не народжується там, де зможе найкраще реалізувати себе. Якщо ти не змогла знайти себе тут, не знайдеш і там. А, втім, вона – ризикова жінка. Кинути все, щоб поїхати в тридев’яте царство і поріднитися з людиною, якого ніколи не бачила, – це виклик, – підсумувала Олена.
Літак комфортно переніс Ірину в Європу.
Вона йшла по іншій землі і вже викреслила батьківщину зі свого життя. Більше не існувало багатодітної сім’ї, середньо-спеціальної освіти і незакінченого середнього виховання. Вічно п’яного агресивного батька і вічно втомленою, забитої матері, коханців-гвалтівників-кривдників, зрад, принижень, образ, потреби, відчаю. Нічого не було! Зараз вона йде по аеропорту молода, красива жінка без минулого. У неї майбутнє в якому чекає лише щастя.

…..

Весільний ранок почалося нестандартно. Ірина одягла коротеньке платтячко, уклала волосся, освіжила обличчя непомітним макіяжем. Довгі стрункі ноги, осина талія, кокетливі кучерики. Тільки блиску в очах немає і почуттів ніяких: ні гіркоти, ні розчарування. Лише …туга.
З тих пір, як вона вперше ступила на цю землю, минуло три місяці. Тоді вона йшла по аеропорту радісна, в очікуванні майбутнього щастя і шукала очима судженого. Впізнала його відразу.

Він дивився на неї випробовуюче і посміхався. Александер їй сподобався, а кому б не сподобався чоловік, який хоче зробити тебе щасливою? Вони обнялися, сіли в машину і поїхали додому. За віконцем миготіли доглянуті пейзажі, але Ірина їх не помічала. Вона припала до чоловіка і насолоджувалася відчуттям потрібності і захищеності.
Будинок був добротний і красивий,  додавав привабливості його господареві. Александер відчинив двері і сказав: «Мій дім – твій дім, моя мати – твоя мати, твої проблеми – мої проблеми». Скільки років вона чекала цих слів!
Почалося нове життя. Вони пізнали один одного, а зрілому чоловікові і дорослій жінці є що сказати. У перервах між сексом їздили в супермаркет і купували всяку всячину. Коли любимий виїжджав на роботу, Ірина розкладала по вазочки виноград, полуницю, ананаси і ще якісь невідомі їй досі фрукти, включала музику і дуже шкодувала, що ніхто не бачить її благополуччя.

Вона дзвонила на Батьківщину: «Дівчатка, якщо вам скажуть, що за кордоном жити погано, не вірте, це рай на землі!» Їй хотілося всіляко догоджати коханому. На ті гроші, які він давав їй на дрібні витрати, Ірина купила тканину і пошила йому халат. Наречений був здивований і втішений.

Наречена поспішала стати дружиною. Вона вимила квартиру, готувала обіди і вечері, кожен день вносила щось нове в життя завзятого холостяка. У ліжку ініціативу вона брала на себе і догождала йому усіми відомими їй способами. Навіть коли він повертався  з роботи втомлений, Ірина поспішала затягнути його куди-небудь розважитися – на дискотеку, бар або басейн. Їй хотілося всього відразу: любові, розваг, заміжжя.
Але чим далі, тим Александер ставав холоднішим. Він уже не поспішав додому, частіше залишав наречену на самоті. Скоротив витрати і зовсім не починав мову про весілля.
Термін візи наближався збігав невблаганно. Якщо він не одружиться, вона не зможе залишитися в країні. Ірина вивчала мову, знайомилася з традиціями і звичаями країни, спостерігала за жінками, ніби приміряючи на себе їх життя. Жінки часто були некрасиві, тому Ірина часто була в центрі уваги і відчувала себе королевою. Однак Александр передумав стати її королем, він сказав про це за тиждень до від’їзду. Її істерика ще раз переконала його в правильності цього рішення.
Але наречена була приваблива, і Александру не хотілося відпускати її просто так. Він вирішив зробити презент своєму другу, який давно пускав слину, дивлячись на ласий шматочок.

Марк був класичним невдахою, якого кидали жінки, підставляли друзі, а роботодавці регулярно звільняли. У свої 45 років він був розлученим, безробітним і дружив з Андреасом. Коли друг запропонував йому фіктивно одружитися з Іриною, щоб та змогла залишитися, у Марка від радості «дихання заперло». Він не сумнівався, що за подібну послугу слов’янська наречена розплатиться натурою і дав добро на шлюб.
Церемонія одруження була до банальності проста. “Чи ви готові? Чи згодні ви? Розпишіться і будьте щасливі ». І все.

Жодного рідної людини, жодного щирого слова. Після церемонії, щоб відзначити подію всі спустилися в бар і після першої ж чарки забули, з приводу чого зібралися. Александер не приховував радості. Свобода! Марк теж не сумував, такою жінкою заволодів!

І тільки Ірина почувалася зайвою на власному весіллі. Їй згадалося одне весілля в Україні. Це було в її минулому житті, але пам’ять невблаганно відтворювала епізод того весілля.
Це була її велика любов. Вона любила свого розлученого офіцера. Любила цілих три роки і цілих три роки чекала пропозиції одруження. Пропозиція він зробив, але не їй, і пішов до шлюбу з їх, ще не охололого, ліжка.

І ось тепер друге її весілля. Фіктивне: наречений, який купив її за допомогу по безробіттю.

“Краса” сімейного життя не забарилася. Ірина переселилася в маленьку квартиру нового чоловіка, яку він ділив зі своєю вагітною дочкою. Вранці ніхто нікуди не йшов. Він весь день ходив по кімнаті, харкав, чхав, а після їжі відригав. Спілкуватися вони не могли, у них не було ні спільної мови, ні спільних інтересів.

Вірніше, загальний інтерес був: і він, і вона хотіли щоб Ірина залишитися в країні.

Щоб убити час, Ірина спала. А чоловік у цей час ходив навколо неї, придивлявся, принюхувався. Іноді торкався, а потім дзвонив Александру і хвалився: справи йдуть на лад, я її помацав. Жінка чула це крізь сон і зневажала його.
Коли ставало несила, Ірина йшла до Александра. В його будинку вона почувалась значно краще, вони їли якісну їжу, займалися любов’ю і сміялися над Марком. Для Александра вона була зв’язком, який нічого не коштував і ні до чого не зобов’язував. Він повернув навіть ті гроші, які витратив на квиток. По суті, він продав її іншому, але ця дивна жінка продовжувала ходити і догоджати йому.

А Ірина ніяк не могла зрозуміти дружбу, яку демонстрували обоє чоловіків. Марк був безмежно вдячний Александру, він навіть не мріяв отримати таку дивну іграшку. Молоденька (на 20 років молодша), гарненька, а головне, ціни собі не знає. Він запрошував дружину в бар і повідомляв всіх знайомих, що виводить дружину в світ. Ірина вбиралася, фарбувалася і йшла на оглядини. Їй подобалося, коли на неї дивляться, тим більше будь-який вихід – це шанс на нову зустріч. Але як тільки вона з кимось знайомилася, втручався Марк і вимагав гроші за її квиток. Він вів себе як її господар і власник.
Ірина продовжувала жити у Марка, терпіти його свинські звички, і відмовляти в його законному праві. Коли в однокомнатной клітці ставало нічим дихати, йшла до Александра, але не займатися любов’ю, а прибирати його будинок. Він платив за це гроші. Вона настільки впала в його очах, що вважав її за прислугу.

Ірина скочувалася все нижче і нижче. Її використали і викинули, але життя тривало і вона не могла розчинитися в повітрі. Щоб повернутися, потрібні були гроші, а їх не було. Молода жінка безцільно бродила по вулицях, її вже не розчулювала їх краса і не приваблювали вітрини магазинів. Вона чітко зрозуміла, що чужа тут і нікому не потрібна. Одного разу, втомившись від довгого, безцільного ходіння містом, Ірина придбала до Александра (чи то за звичкою, чи то по дурості). Його не було вдома. Вона опустилася на сходинки і так і залишилася сидіти, як вулична собака, якій нікуди йти.

Близько першої ночі Александр повернувся з казино, п’яний і втомлений. Побачивши колишню наречену, він став кричати на неї. Жінка лише втомлено сказала: «Мені нема куди йти». «Добре, почекай тут», – сказав він і зник за дверима. Через кілька хвилин вийшов з ключами і відвів її в сусідній будинок, в якому йшов ремонт і люб’язно дозволив там переночувати. Кругом була стружка, обдерті шпалери, розбите шкло, сміття. Ірина знайшла комору, постелила туди якісь брудні ганчірки і вляглася на них. Уже засинаючи, подумала: коли квартиру відремонтують, сюди в’їде якась фрау і буде спати на м’яких перинах і батистовій білизні і не цiнуватиме те що має.
Прокинувшись, Ірина нарешті вирішила повернутися додому. Однак колишній коханий відвів її до чоловіка, і розповів, що Ірина відмовляє у близькості тільки йому. Ображений чоловік почав вимагати розлучення. Вони стояли перед нею: коханець, що так і не став чоловіком, і чоловік, що так і не став коханцем. Вона стояла перед ними – фіктивна дружина і кинута коханка. Нехай їде. І не літаком. Це дорого.
Ірина відчула, що вона божеволіє. Вона кинулася до Марка, але жива маса вагою в 100 кілограм відштовхнула її. Жінка відлетіла до столика і перекинула підставку із ножами. Вона схопила один ніж і з криком кинулася на кривдників.
На заході існує сумнівна теорія «пелюшкового детермінізму», з якої випливає, що через те, що слов’яни від народження дуже туго сповивають своїх немовлят, і дитина до пори лежить, не пручаючись обставинам, а коли з нього знімають пелюшки, він надолужує згаяне своєю активністю. Цим пояснюється войовничість слов’ян.
Ймовірно, Ірина занадто довго терпіла. Ліміт було вичерпано. І зараз ця тендітна жінка трощила німців зі страшною силою. Коли поліція зайщла в квартиру, перед їх очима постала жива картина: на підлозі в істериці билася, як поранена пташка, молода жінка. А два здорових мужика тремтячими руками прибирали уламки скла та посуду. Це були уламки розбитого життя.

Елена РОГ з книжки «Подарунок долі»