Сергій ЖАДАН 

ПЕРЕВАГИ ОКУПАЦІЙНОГО РЕЖИМУ 
 

В один із днів повернеться весна. 
З південних регіонів батьківщини 
потягнуться птахи, і голосна 
свистулька вітчизняної пташини 
озвучить ферми і фабричні стіни, 
і грубий крій солдацького сукна, 
і ще багато всякого гівна.  

Але печаль лягає на поля. 
Нужда голімі розправляє крила, 
докіль поет тривожно промовля: 
я є народ, якого правди сила; 
цю жінку я люблю, вона просила. 


Сумна країна у години скрут. 
Блукає міщанин поміж споруд, 
з усталеним природнім артистизмом 
говорить і його словесний труд 
повніє нездоровим еротизмом 
і побутовим антисемітизмом. 

Сколовши босі ноги об стерню, 
старенький Перебендя коло тину 
ячить собі, що, скурвившись на пню, 
лукаві діти в цю лиху годину 
забули встид, просрали Україну, 
забили на духовність і борню, 
і взагалі творять якусь фіґню. 


Бідує місто. Кинувши фрезу, 
робітники на заводському ґанку 
лаштують косяки, бузять бузу, 
розводять спирт, заводять варшав’янку 
і, втерши соплі та скупу сльозу, 
майовку перетворюють на п’янку. 


Село мине спокуту цю тяжку. 
Село – це корінь нації, це води, 
що рушать берег. Молодь на лужку, 
довірившись сільському ватажку, 
заводить, навернувшись до природи, 
народні сороміцькі хороводи. 

Тому життя ніколи не втрача 
своїх прозорих гомінких проекцій. 
Стрімкий юнак, легке дитя ерекцій, 
хапа за руку втомлене дівча, 
і вже вони – аж дня не вистача – 
займаються конспектуванням лекцій, 
зневаживши вимоги контрацепцій. 


І лиш зоря над містом пролягла, 
юнак змахне краплини із чола 
і молодечо усмішкою блисне. 
Бо попри те, дала чи не дала, 
у щастя людського два рівних є крила: 
троянди й виноград – красиве і корисне.