Поезія «Сучасникам» - моральний заповіт Олени Теліги сучасному та майбутнім поколінням. Авторка закликає горіти душею, діяти сміливо, виробити в собі рису суворої самодисципліни та обов'язку, не втрачати людських рис на тернистих шляхах випробувань. 

«Не треба слів! Хай буде тільки діло! Його роби — спокійний і суворий, Не плутай душу у горіння тіла, Сховай свій біль. Зломи раптовий порив». Але для мене — у святім союзі: Душа і тіло, щастя з гострим болем. Мій біль бринить, зате коли сміюся, То сміх мій рветься джерелом на волю! [ Читати далі ]

Авторка поезії Олена Теліга - це рідкісний тип жінки-поетеси, у якому поєднались сила, мужність, воля, безстрашність з жіночістю та чарівністю. У творчості Теліга стояла на межі, де закінчується спокій, сірість буднів і починається вогонь боротьби, справжнього життя. Лірична героїня у творах Теліги - це сама поетеса, а творчість - це її життя.

О, так, я знаю, нам не до лиця З мечем в руках і з блискавками гніву, Військовим кроком, з поглядом ловця Іти завзято крізь вогонь і зливу. Ми ж ваша пристань — тиха і ясна, Де кораблями — ваші збиті крила... Не Лев, а Діва наш відвічний знак, Не гнів, а ніжність наша вічна сила. [ Читати далі ]

Українська земля породила чимало видатних людей. Але завдяки історичним парадоксам далеко не всі вони мали змогу творити перебуваючи безпосередньо на території України. Багато хто із геніальних українців через різні обставини змушений був емігрувати. Однією з таких непересічних особистостей в українській літературі був Євген Маланюк.

Тому поколінню, яке ходило до радянської школи, навряд чи широко відоме це ім’я. І в цьому напевне найбільша трагедія поета-емігранта. Який усією силою свого таланту звертався до рідної землі, яка його не знала в широкому трактуванні цього слова. Ні, Маланюк не прагнув слави, але за те Україна прагнула Маланюка.

За структурою свого творчого способу мислення Маланюк — символіст і цим він схожий до раннього Тичини. Але творчість Маланюкова — це симфонія слова, лаконічність, як спосіб організації тексту та найкоротшого рафінованого викладу явища. Просто і зрозуміло, одним словом, але завжди влучно і завжди метафорично. Одна з книжок, яка вийшла вже за часів незалежності України називається “Невичерпальність”, що зайвий раз наголошує принцип Маланюкової поетики.

Народився Євген Филимонович Маланюк 2 лютого 1897 року в містечку Архангород (тепер Кіровоградська область). Закінчив Єласиветградське реальне училище та вступив до Петербургського політехнічного інституту. Але з початком Першої світової війни стяв  слухачем військової школи в Києві і згодом у званні поручика був відправлений на південно-західний фронт. Після Жовтневої революції Маланюк працює у Генеральному Штабі України. Пізніше стає ад’ютантом генерала Василя Тютюнника — командувача Наддніпрянською армією УНР. У 1920 році потрапляє в табір для інтернованих у Польщі. Разом із кількома друзями видає журнал “Веселка”, в якому і було надрукованого його перші поезії. А вже в 1023 розі побачила світ невеличка збірка — “Озимина”, видана разом з Михайлом Селегієм та Михайлом Осикою. З цього часу і починається Маланюкова еміграція. Він вчився у Подєбрадах (Чехословаччина), Працював у Варшаві, а в 1949 році опинився у Нью-Йорку, де жив і працював аж до смерті — 16 лютого 1968 року. Рівно 40 років тому.

Саме в США Маланюк нависав свою “Книгу спостережень”. Вона вийшла друком в 1962 році (перший том) та в 1966 (другий) в Канаді. Це збірка унікальної осмисленої філософської прози. Дослідники літератури й досі вивчають аспекти цієї праці і відкривають все нові грані Маланюка мислителя. Він не міг залишатися осторонь своєї Батьківщини, тому чимало сторінок це його власне осмислення української історії, починаючи від найдавніших часів. Це і літературна критика, і літературна теорія, і філософія, і політика. І все в рафінованому Маланюковому стилі, все в його символічній системі світовідчуття.

До літературної критики поет взагалі ставиться символічно. Критику Тичининих поезій він сам вміщає в поетичні рядки. Його знамените: “Від кларнета твого, пофарбована дудка зосталась”, вкрай точно символізують  творчу трагедію Тичини.

Творча спадщина Євгена Маланюка різнобарвна насамперед географічно. Найвідоміша збірка — “Стилет і стилос” (1925) була видана у Польщі, “Гербарій” (1926) — у Гамбургу, “Земля і залізо” (1930) — в Парижі. Наступні — “Земна мадонна” (1934) та “Перстень Полікрата” (1939) — у Львові. “Вибрані поезії” (1943) — у Львові та Кракові, “Влада” (1951) вже у Філадельфії. Останні побачили світ у Нью-Йорку. До них належать: “П’ята симфонія” (1953), “Поезії в одному томі” (1954), “Остання весна” (1959) та “Серпень” (1964). І вже після смерті поета у Мюнхені вийшла збірка “Перстень і посох” (1972) 

В Україні існує літературна премія імені Євгена Маланюка. Нею нагороджуються найкращі літератори Кіровоградської області за високохудожні твори, спрямовані на ствердження гуманістичних ідеалів, збагачення історичної спадщини народу, державотворення та демократизацію суспільства. Конкурс проходить в трьох номінаціях: художня література, літературознавство та публіцистика, переклад.

Запрошую на сайт "Сучасна українська поезія"
Заходьте,реєструйтесь та діліться зі світом своїми творчими здобутками.

До уваги читачів: Замітка буде постійно доповнюватися...

МУЖЧИНАМ
Не зірвуться слова, гартовані, як криця,
І у руці перо не зміниться на спис.
Бо ми лише жінки. У нас душа криниця,
З якої ви п’єте: змагайся і кріпись!
І ми їх даємо не у залізнім гимні,
У сріблі ніжних слів, у вірі в вашу міць.
Бо швидко прийде день і у завісі димній
Ви зникнете від нас, мов зграя вільних птиць.
Ще сальви не було, не заревли гармати,
Та ви вже на ногах. І ми в останній раз
Все, що дає життя іскристе і багате,
Мов медоносний сік, збираємо для вас.
Гойдайте ж кличний дзвін! Крешіть вогонь із кремнів!
Ми ж радістю життя вас напоївши вщерть —
Без металевих слів і без зітхань даремних
По ваших же слідах підемо хоч на смерть!

Олена ТЕЛІГА

 

ЩАСТЯ
З усіх людей найбільше я щасливий,
будую білий калиновий міст.
Мій дім скляний не з казки, лиш правдивий.
Великої моєї філософії
такий безглуздий зміст.
Не заплачу стражданню й горю мита,
люблю риск, небезпеку й сум’яття.
Я є рушниця, радістю набита,
якою вистрілю на честь життя.
Я п’ю його до дна, без сумнівів, без журб і бід,
ніщо, що людське, — не є мені чуже,
а що сьогодні я не маю грошей на обід, —
байдуже.

Богдан-Ігор АНТОНИЧ

Лягла зима, і білі солов"ї
Затьохкали холодними вустами.
В холодні землі взулися гаї.
І стали біля неба як стояли.
Скоцюрбивсь хвіст дубового листа,
Сорока з глоду водить небо оком,
І вітер пише вітрові листа,
Сорочим оком пише білобоко,
Що гай з землі дивився і стояв,
Що солов"ї маліли, як морельки,
А Київ, мов скажений, цілував
В степах село чиєсь, чуже, маленьке.
Що я з тобою ще одні сніги
Зимує на щасті, як на листі.
Нога в дорозі. Вітер з-під ноги.
І пам"ять наша - мак в колисці.

Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ

Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:
Чому я не сокіл, чому не літаю,
Чому мені, Боже, ти крилець не дав?
Я б землю покинув і в небо злітав.
Далеко за хмари, подальше од світу,
Шукать собі долі, на горе привіту
І ласки у зірок, у сонця просить,
У світлі їх яснім все горе втопить.
Бо долі ще змалку здаюсь я нелюбий,
Я наймит у неї, хлопцюга приблудний;
Чужий я у долі, чужий у людей:
Хіба ж хто кохає нерідних дітей?
Кохаюся з лихом, привіту не знаю
І гірко і марно свій вік коротаю,
І в горі спізнав я, що тільки одна —
Далекеє небо — моя сторона.
І на світі гірко, як стане ще гірше, —
Я очі на небо, мені веселіше!
Я в думках забуду, що я сирота,
І думка далеко, високо літа.
Коли б мені крилля, орлячі ті крилля,
Я б землю покинув і на новосілля
Орлом бистрокрилим у небо польнув
І в хмарах навіки от світу втонув!

Михайло ПЕТРЕНКО

 

МАЛЮНОК НА ВІКНІ
Мороз спогадує
І на моїм вікні
Рослинний світ епохи неоліту
Відтворює.
Галузка до листка
І стовбур до коріння.
Ростуть ліси опішньо,
Ніби думи,
І невловиме їхнє зачинання.
Так творяться планети:
Таємнощі творіння незбагненні.
Як туск,
Як радість, —
Ні запаху, ні кольору нема,
Як голос, —
Виймаєш, наче шаблю із піхов,
Лиш відчуваєш рух,
Ну, а протяжності його не знаєш.
А може, він ворушить злотне листя,
Приміром, на Венері.
Мороз спогадує
В такій масштабності,
Як ми — своє дитинство:
Один до тисячі,
А може, вдвоє більше.
Химерні пальми, фігові кущі
Свій рух затамували,
Нахилені пагінням у минуле,
Де не лишилось стогону примерзлого коріння,
Лиш голос мерзлих соків.
Сягнистою ходою
бреде в сучасність
І ніяк не дійде.
Мороз спогадує…
А подих мій — сполука всіх сокир —
Ліси корчує в сатанинськім гніві.
А на вікні, так ніби на дровітні,
Тремтить сльоза розтала,
Сльоза віків минулих.

Павло МОВЧАН

 

НЕ БЕЗ АЛЕ
Гарна дівчино, ти, цвіте розвитий,
Глянуть на тебе — значить полюбити,
Глянуть в ті очі, як море без дна,
Вчути той голос, дзвінкий, як струна,
Вчути той тихий сміх,
Сумом повитий, —
Як же тебе би міг
Хто не любити?
Гарна дівчино, блідавая зірко,
Думать про тебе і сумно, і гірко.

Іван ФРАНКО, 1884 р.

 

ЛЕБІДЬ
На болоті спала зграя лебедина.
Вічна ніч чорніла, і стояв туман…
Спало все навколо, тільки білий лебідь
Тихо-тихо сходив кров'ю своїх ран.
І співав він пісню, пісню лебедину,
Про озера сині, про красу степів,
Про велике сонце, про вітри і хмари,
І далеко нісся лебединий спів.
Кликав він проснутись, розгорнути крила,
Полетіти небом в золоті краї…
Тихо-мирно спала зграя лебедина,
І даремно лебідь звав, будив її.
І коли він вгледів, що брати не чують,
Що навік до себе прикував їх став, —
Закричав від муки, вдарився об камінь,
Зранив собі груди, крила поламав.
Чорна ніч чорніла, не світало вранці,
Ввечері далекий захід не палав…
Тихо зграя спала, тихо плакав лебідь,
Тихо кров'ю сходив, тихо умирав.
Аж колись уранці зашуміли хвилі,
І громи заграли в сурми голосні,
Вирвалося сонце, осліпило очі,
Роздало навколо обрії ясні.
Стрепенулась зграя, закричала біла:
"Тут гниле повітря, тут вода гнила!..
А над нами сонце, небо, простір, воля!" —
І ганебно спати більше не змогла.
Зашуміла зграя піною на хвилях.
Зашуміла вітром… ще раз! І — прощай!..
І летіла легко, наче біла хмара,
І кричала з неба про щасливий край.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Тихо, тихо сходив білий лебідь кров'ю,
То, здавивши рани, крила рознімав…
І в знесиллі бився… Зграє лебедина!
Чи хто-небудь в небі лебедя згадав?

Олександр Олесь, 2.IV.1917

ВЕЧІРНЯ ПІСНЯ

За вікнами день холоне -

У вікнах перші вогні.

Замкни у моїх долонях

Ненависть свою і гнів.

Зложи на мої коліна

Каміння жорстоких днів

І срібло свого полину

Мені поклади до ніг.

Щоб вільне, розкуте серце

Забилось знов гаряче,

Щоб ти, найміцніший, сперся

Лицем - на моє плече.

А я поцілунком теплим,

М'яким, як дитячий сміх,

Згашу полум'яне пекло

В очах і думках твоїх.

Та завтра, коли простори

Проріже перша сурма -

В задимлений чорний морок

Зберу я тебе сама.

Не візьмеш плачу з собою -

Я плакать буду пізніш.

Тобі ж подарую зброю:

Цілунок гострий, як ніж.

Щоб мав ти в залізнім свисті

Для крику і для мовчань -

Уста рішучі, як вистріл,

Тверді, як лезо меча.

ОЛЕНА ТЕЛІГА

 

Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!

... А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі чи, може, Андромеди —
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих, і згадую про мертвих.

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутніть.

Ліна КОСТЕНКО

  

В букварях ти наряджена і заспідничена,
Поворозками зв"язана, ледве жива,
На обличчі бринить в тебе радість позичена,
На устах скам"яніли казенні слова.

... Україно! Тебе я терпіти не можу!
Я тебе ненавиджу чуттями всіма!
Коли ти примітивна й на лубок похожа,
Коли думки на лобі у тебе нема.

Я люблю тебе іншу — коли ти бунтуєш,
Коли гнівом під кручі клекоче Дніпро,
Коли думаєш ти, коли бачиш і чуєш
І несеш од криниці вагоме відро.

Україно, мовчи! Україно, затихни!
Не така ти багата, щоб тратить слова.
Хай брехня твоє слово дугою не вигне,
Хай не вірить твій розум в убогі дива.

Україно! Яка в тебе мрія шалена!
Ти не кліпай очима на мрію чужу.
Притулися горбами й устами до мене,
Перетни в моїм серці криваву межу!

Ти здави моє серце своїми руками
І угледиш, що в ньому немає води.
Не сиди в пелюшках над чужими віками,
Але гордо крізь смерть до безсмертя іди!

21.12.1961
Василь СИМОНЕНКО

Нареклась сама нареченою
підійшла впритул опустила зір
дорогУ мені на плече поклав
хустку вишиту на старий узір
і стояла я ледь не плакала
гамувала кров і світилася
з білих рук моїх миро капало
розтікалося розходилося
розливалося медом-солодом
як тримав мене як перо легке
на рудім коні пряжки золотом
жовті китиці стремено вузьке
хмари вівкали попід сутінки
напивалися набувалися
несли кречети мої уплітки
що вінчальними називалися
хмарам кланялась я до пояса
і поїла їх зіллям - ладаном
і просила їх упівголоса
щастя-радості щастя-радості
і дрижала як річка вигнута
перед ним одним опускала зір
як знімав з мене хустку вишиту
хустку вишиту на старий узір.

ВЛАСТА ВЛАСЕНКО

 

 

Якими словами можна виразити моє сприйняття життя?
Мабуть, словами з поезій Василя Симоненка

ЛЕБЕДІ МАТЕРИНСТВА

Мріють крилами з туману лебеді рожеві,
Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.

Заглядає в шибу казка сивими очима,
Материнська добра ласка в неї за плечима.

Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати,
Не пущу тебе колиску синову гойдати.

Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,
Опустіться, тихі зорі, синові під вії.

Темряву тривожили криками півні,
Танцювали лебеді в хаті на стіні.

Лопотіли крилами і рожевим пір'ям,
Лоскотали марево золотим сузір'ям.

Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
Виростуть з тобою приспані тривоги.

У хмільні смеркання мавки чорноброві
Ждатимуть твоєї ніжності й любові.

Будуть тебе кликать у сади зелені
Хлопців чорночубих диво-наречені.

Можеш вибирати друзів і дружину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати.

За тобою завше будуть мандрувати
Очі материнські і білява хата.

І якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі,

Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.

Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

***
Світ який — мереживо казкове!..
Світ який — ні краю ні кінця!
Зорі й трави, мрево світанкове,
Магія коханого лиця.

Світе мій гучний, мільйонноокий,
Пристрасний, збурунений, німий,
Ніжний, і ласкавий, і жорстокий,
Дай мені свій простір і неспокій,
Сонцем душу жадібну налий!

Дай мені у думку динаміту,
Дай мені любові, дай добра,
Гуркочи у долю мою, світе,
Хвилями прадавнього Дніпра.

Не шкодуй добра мені, людині,
Щастя не жалій моїм літам —
Все одно ті скабри по краплині
Я тобі закохано віддам.

День прозорий мерехтить, мов пломінь, 
І душа моя горить сьогодні.
Хочу жити, аж життя не зломить,
Рватись вгору, чи летіть в безодню.

Хоч людей довкола так багато,
Та ніхто з них кроку не зупинить,
Якщо кинути в рухливий натовп
Найгостріше слово — Україна.
[ Читати далі ]

***Навiщо менi панi без минулого?
Безгрішна, без страждань, без каяття?
Яка вночі коханого поснулого
не бачила ні разу за життя?

Яка на самоті не змерзла вдосвіта?
Яка не пережила: «Прощавай!»?
Яка не слізьми вмилася, а росами,
бо так її навчив книжковий рай?

Я хочу ту, що не була іконою.
Я хочу ту, що виносила біль.
Що встигла бути білою вороною.
І зустрічати йшла крізь заметіль...

Миколаш Форма
mimozochka

Самотній час Галини Гордасевич



Українську письменницю Галину Гордасевич доля пов`язала з Донеччиною внаслідок трагічних подій воєнного і повоєнного лихоліття. Незалежний, у рамках системи, Донбас післясталінського періоду охоче приймав «вільнонайманців», звичайно, і тих, хто вийшов із таборів ГУЛАГу. Звідси, з тих таборів, – Галина, яка знайшла свою долю тут, на Донеччині, хоча і повернулася згодом на рідну Волинську землю.

Тернопільська земля здавна славилася релігійністю, сільський священик був не просто представником інтелігенції, а залишався сам-один адміністративно-правовою силою, котра могла впливати на навколишню ситуацію. Галина Гордасевич любила повторювати такий вислів, що справжній інтелігент повинен мати не один, а три дипломи про вищу освіту: свого діда, свого батька і власний. Десь так воно і сталося. Тільки свою, справжню, інтелігентську освіту їй довелося здобувати в інших «університетах».

Народилася 31 березня 1935 року у м. Крем’янцi на Тернопiльщинi в родинi священика Леоніда та його дружини Олени. Дитинство майбутньої письменниці не було щасливим через щоденні сімейні чвари, ініціатором яких була мати. Все своє дитинство Галина Гордасевич згадує як суцільну чорну незгоду, де їй добряче перепадало, особливо після народження сестрички. Тому більшу частину вільного часу дитина проводила у «шевченківських» бур`янах. Десь із цього моменту п’ятирічна Галина стала серйозно мучитись над питанням: «А може мої теперішні батьки – не мої? Може мої справжні люблячі батьки – якісь інші люди?». З дитинства вона звикла бути самотньою, згодом ця самотність стає її своєрідним авторським стилем, що відбився у кількох книжках її поезій і прози.

Переживши війну і німецьку окупацію 1941-1945 років, Галина влітку 1946 року стала свідком арешту батька, якого засудили на 10 років, сім’я опинилась без засобів для існування. Не зважаючи на все, Галина закінчила семирічну школу з похвальною грамотою, поступила в Острозьке педагогічне училище, наступного року перевелась до м. Костополя. Однак настали важкі часи: 13 березня 1952 р. Г. Гордасевич була заарештована після тривалого вистежування органами МГБ, вдруге заарештована 20 травня того ж року і засуджена до 10 років ув’язнення по ст. 54 Кримінального Кодексу УРСР з вироком «За написання націоналістичних віршів та антирадянську агітацію серед студентів». Згодом були кількамісячні перебування під слідством у тюрмі м. Рівного, етапування до жіночої зони коло м. Чернігова, а в подальшому – покарання у зонах Одеси та Куйбишева (нині – Самара, Росія).

Усі жахи, пов’язані з арештом і перебуванням в ув’язненні, вона описала в автобіографічній повісті «Соло для дівочого голосу».

Як неповнолітню, її не відправили за межі України, утримували під Черніговом у таборі для жінок-інвалідів. У зв`язку із беріївською амністією звільнені були майже всі жінки – карні в`язні, тому дівчат, яким виповнилося 18 років, 29 квітня 1953 р. перевели в Одесу, щоб там не зупинилася фабрика, яка шила білизну для солдатів. Коли кримінальні повернулися в зону з новими термінами, політичних у вересні 1953 р. перевели до Куйбишева, де вони працювали на заводі будівельних деталей. Галині Гордасевич доводилося також розвантажувати баржі з цементом (мішки по 50 кг). За Указом 1954 р. Г. Гордасевич як малолітній і за добру роботу зняли судом 2/3 терміну.

На волю вийшла 24 грудня 1954 р. Удома її ніхто не чекав – мати з сестрою поїхали в Сибір до батька. Що чекало дівчину з табірним минулим у радянському суспільстві, згуртованому навколо соціалістичного будівництва? Саме доля безликої трудівниці-чорнороба: Галина Гордасевич завербувалася за оргнабором у січні 1955 р., прибула на Донбас, де починала з різноробочої на будівництві. Жила спершу у м. Макіївці та шахтарському поселенні Ханжонковому, з 1962 р. – мешкала у м. Донецьку.

Навчалася у школі робітничої молоді. Вступила до Донецького індустріального інституту, потім – на театральне відділення культосвітнього училища. Працювала в Макіївці на труболиварному заводі, керівником драмгуртка в Ханжонковому, друкарем у Донецькій обласній друкарні.

У Донецьку Галина Гордасевич вийшла заміж. Але і в родинному житті вона залишалася самотньою, чоловік покинув її вагітною. Її перша дитина померла від дизентерії. У 1961 році, поза шлюбом, народився син – Богдан Гордасевич, нині відомий львівський поет Жорж Дикий.

У середині 1960-х Галина Гордасевич знову після юнацьких спроб почала писати вірші, трохи пізніше – прозу і критичні статті, стала членом літературного об`єднання „Обрій” при газеті «Комсомолец Донбасса», яким керував Йосип Курлат і з якого вийшли відомі письменники Василь Стус, Леонід Талалай, Василь Захарченко, Анатолій Гарматюк. Тоді ж познайомилася і подружилася з українськими дисидентками Аллою Горською та Надією Світличною. У 1965 році Галина вступила на заочне відділення Літературного інституту ім. М. Горького у Москві (закінчила 1971 р.). У цей час були спроби КДБ завербувати письменницю, навіть послали її з групою шахтарів до Польщі, та вона категорично відмовилася.

Як наслідок, 1968 року у видавництві «Донбас» знімають з виробництва підписаний до друку рукопис нової збірки поезій, 1971 року у київському видавництві «Молодь» знищують верстку наступної книжки. Донецькі письменники влаштовують обструкцію «затятій націоналістці і бандерівці»: до Спілки письменників України її прийняли лише в 1988 році.

У 1990-му році Галина Гордасевич переїхала з сином до Львова. З тих пір вийшло понад 30 її книг, серед яких «Степан Бандера – людина і міф» і «Нескорені берегині» – про українських жінок, політичних ув`язнених.

Не склалося особисте життя табірного в`язня Галини Гордасевич: у неї є свій варіант весільної пісні про Галю:

«Ой, повезли Галю темними лісами,
Прив`язали Галю до сосни косами...
А щоб слухала батька-матір,
Та не рвалась в широкий світ!
І стали біля неї сосни на варті,
І до ніг їй послався калиновий цвіт.
І виходили з гущавини сарни й лисиці,
Не насмілювались ближче підійти.
І тільки конвалія принесла росиці,
Щоб губи зволожила в час самоти».

Галина Гордасевич померла 11 березня 2001 р. у м. Львові, похована у м. Кременці на старовинному Монастирському цвинтарі.

Творчий дебют Галини Гордасевич відбувся 1966 р., коли вийшла друком її перша поетична збірка «Веселки на тротуарах». Книжку було визнано однією з найкращих за підсумками року серед українських видань, але час поетичних лаврів в умовах нової хвилі репресій тривав дуже недовго. Творчий доробок письменниці – чотири поетичні збірки та п`ять книжок прози вкупі з добірками критичних та публіцистичних статей – не є показником її справжнього потенціалу, але виразно ілюструє ситуацію, коли письменник змушений «писати в шухляду», правдами і неправдами вибиваючи друк власних творів.

Поезії Галини Гордасевич – це діалоги з сучасниками, гострі рефлексії з приводу реалій навколишньої дійсності. У більшості своїй це твори сповідального характеру, у яких без прикрас і зайвих метафор озвучені малоприємні прикмети часу і факти власного невтішного життєвого досвіду. Як гостро і болісно свідчать рядки поезії «Для мене «культ» – не абстрактне поняття…», жаль за загубленою молодістю, прикрість несправедливих звинувачень, коли доказом злочину ставили дівочі вірші про першу весну і перше кохання, не можуть змінити поетичне кредо героїні: «Найстрашніша із зрад – це себе зрадити».

Раз у раз ставить Галина Гордасевич питання «Хто ми?», нагадує, що без ідентифікації національної приналежності не може бути самодостатньої людської особистості, і рецепти для цього лишаються незмінними:

«То що ж ми чинити маємо?
Що нам тепер робити? –
Рабів у собі убиваймо!
Воскрешаймо мужність убиту!»

Часто у її віршах оживають постаті близьких за духом і творчістю людей. Тут і тверда постава та ясний погляд Алли Горської у вірші «Споконвічний вогонь», і величний сум над труною В`ячеслава Чорновола, до якого «приліпились не ті, ой не ті», і спогади, про подругу-єврейку Раю Розенберг, з якою переносила центнери бетону, спогади, що легко розв`язують національне питання:

«Трагічне в життя нашого повісті
Було на кожній сторінці.
А між тими, хто нас стеріг по совісті,
Були свої, українці».

Творчість Галини Гордасевич відображає невгамовні пошуки самореалізації знедоленої, але незламаної особистості, самотньої, але не одинокої у пошуках одвічних істин душі, мисткині, яка до кінця своїх днів не втратила можливості побачити у людині людину, відкинути фальш, лицемірство і фарисейство, а натомість наголосити на збереженні божественного начала у людині, милосердя як вищої духовної цінності. «Так, жiнка в свiт приходить для любовi!» – стверджує письменниця у своїй поезії «Історія жінки», власним прикладом свого життя вона доводила цю істину, щиро і безхитрісно намагаючись протистояти будь-яким проявам свавілля, жорстокості, цинічності і звичайної байдужості.

«Але якби усе почати знов?
Адже обiд щоденний – це любов!
Сорочка, чисто випрана, – любов!
І ночi, що не спала ти – любов!
І пiсня, що спiвала ти, – любов!
І квiти, що посiяла, – любов!
І очi правнукiв яснi – любов!
І Україна вся – одна любов!
Було б все так, якби почати знов.
Жiноча доля в свiтi – це любов».

Автопортрет, який у вигляді творчої самохарактеристики підготувала письменниця, вражає ліричними нюансами, поєднанням звукових і зорових вражень і легкістю мистецької фантазії. Він завершується грайливим візерунком, у якому відчутні нотки суму і самотності, адже справжній митець завжди залишається самотнім.

«У Жака Превера є вірш про те, як намалювати птицю. Детально описавши цей процес, поет радить підписувати свою картину лише після того, як птаха заспіває. Дивлюся на свій автопортрет і чую музику, яку слухає та, намальована. Але чи почують її інші люди? Того я не знаю. Але беру свій пензель (тобто кулькову ручку) і ставлю своє ім`я в нижньому правому кутку картини: Галина Гордасевич».

Сергій Несвіт.
Газета "Провинция":
    № 14 (1265) 08.04.2015
http://www.konstantinovka.com.ua/node/23315