хочу сюди!
 

Ирина

35 років, телець, познайомиться з хлопцем у віці 35-45 років

Замітки з міткою «выход из тела»

З МОЇХ СТАРИХ АРХІВІВ... Може кому цікаво...:-)

СТЕП. ТЮЛЬПАНИ. КАЗАХСТАН.
Або мій перший досвід "вихода з тіла"...

Цьому тексту вже років 15.., я знайшов його, переглядаючи на
день народження старі архіви, та захотілось мені перекласти
його – і вперше виложити "на люди"...
  


Ясний весняний жаркий день, пронизливо-блакитне небо, барашки
легкої білосніжної "кучовкі" на ньому, і степ у тюльпанах – білих,
червоних, жовтих – від небокраю до небокраю...
І тонкий п'янкий аромат від них (вишуканіше будь-яких французьких
парфумів – мадам Коко Шанель зі своєю колекцією просто відпочиває).
Такі прекрасні деньки у казахстанському степу бувають всього 2-3 тижні
ранньою весною...
Десь в безкінечній глибині неба заливаються жайворонки  крихітних
пташок майже не видно у вишині, але повітря все аж дзвенить їх
життєстверджуючим співом.

Мені скоро 9 років, я майже дорослий...– саме тому мене взяли на
пікнічок: "для відмазки" – типа, дивіться: двоє дорослих нічого "такого"
собі не зможуть дозволити при такому великому хлопцеві...
Неподалік вони влаштували тир: знайомий моєї тітки вчить її стріляти
з "мелкашки", цілячись по імпровізованих мішенях – і при цьому нібито
абсолютно випадково притискається до її інтимних місць.
Тітонька при цьому грайливо піщить...  але дозволяє цю гру...
"Ну і кіно... Та пофіг...!", - Думаю я – і відвертаюся: та хай собі веселяться...

Плотненько попоївши і напившись "до відвала" дефіцитного в наших
краях "Лимонаду", я задоволений лежу на спині, спостерігаю за хмарами,
подумки підношусь разом з ними в височінь, і вдихаю на повні груди
аромат весняної свіжості квітучого степу – і тихесенько мрію...

Бах-х-ах-ах!
Звук цього пострілу пролунав якось особливо – і я підіймаюсь трохи, щоб визначити причину цього: стріляли не по мішенях, а в повітря – і наш "друг сім'ї" опускає ще димлячий ствол...
Маленький сірий клубочок пір'я безжиттєво пікірує поруч зі мною в траву
серед тюльпанів...
Він ще тріпається, навіть намагається захищатися – і безсило кричить.., але крило розтрощене. та вирвано кулею, все в крові – і життя вже покидає його понівечене тільце...

"Друг" простягає мені новеньку "ТОЗовку" зі словами:
"На, поцілиш з 10 кроків? Все одно він пропаде  щоб не мучився!".

Я дивлюся на ЦЕ - і в мені раптом скипають одночасно жалість і злість!Жалість до цієї Летючої Співучої Тваринки, яку так нахабно і безрозсудно – просто так, потіхи раді – жорстоко і болісно позбавили життя!

І дика злість – до цього боровоподібного нікчемного ідіота-мисливця,
якому більше нічим було похвалитися перед симпатичною жінкою...

Ні, я не вегетаріанець (що в перекладі з чукотського означає "поганий
мисливець"), і я прекрасно знаю, ЯК ВИДОБУВАЮТЬ М'ЯСО! І я сам
вже його видобував – але щоб ПОЇСТИ, а не вбивати заради
спортивного інтересу – як Живу Літаючу Мішень!

Щасливий "мисливець" (ну як же – примудрився поцілити в таку крапочку
у зеніті!) під поважним поглядом моєї тітоньки неспішно клацає затвором
"мелкашки", викидаючи ще димлячу гільзу – і подає рушницю мені:
 "Ну, пацан, давай, стрельни! Почувствуй себя хоть раз в жизни
НАСТОЯЩИМ МУЖЧИНОЙ!".

Справжнім чоловіком, кажеш? Раз у житті? Ах, трясця ж твоїй мамі!
Ти сам хіба чоловік?!!

*** І тут у мене виникає План Страшної Помсти!
Я шанобливо приймаю новеньку гвинтівку (я люблю все, що стріляє –
мені це цікаво!)...
Точно так само неспішно, по-дорослому, дістаю з пачки маслянистий
патрон, вставляю в ствол, клацаючи затвором, відходжу на 10 кроків –
і... піднявши ствол від закривавленої птахи – повільно навожу "мелкашку" прямо в обвисле черево цього виродка...
 
З його поросячої рожевощокої обрезклої Морди Лиця повільно сповзає
заохочувально-добродушна посмішка і рум'янець – а тремтячі губи відкриваються зі словами "Т-ты что надумал, гаденыш, а?! А ну-ка-бля, дай сюда винтарь! Я кому сказалбля!".
*** Тут для посилення ефекту від сказаного – додається "общепонятний" багатоповерховий МАТ... 

Ха!!! Він тим матом хотів мене налякати або здивувати..? = Дурашка!.

І раптом, зустрівши мій погляд, він застигає з розкритим ротом в
беззвучному крику, його стріляючі по сторонам оченята молячи-просяще
скачуть – то на мене – то на тітоньку – то на ствол...
Він біліє – і якось раптом у моїх очах відразу стає таким малеееньким, гаденьким і беззахисним...– ще мить, і наробить собі в штанці...
А я в той же час – ніби виростаю сам над собою і над степом – і бачу,
що він теж дивиться десь ВГОРУ, ніби слідкуючи за моїм поглядом!  
Я з огидою – наче розчавлює Саму Мерзенну Тварюку на Землі – тисну на спусковий гачок.

... В останню мить тітонька встигає вдарити по кінцю ствола курткою –
і куля висаджує бурунчик в землі буквально в декількох сантиметрах
від ноги хахаля...

У якийсь ейфорії, як в уповільненому кіно-напівсні, я бачу, як він
верещить наче недорізане порося, дико відскакує вбік, а потім
біжить до мене...
Я відкриваю затвор  і намагаюся вкласти ще один патрон...– але не встигаю.., і падаю, придавлений до землі двома тілами: спочатку сухеньким і гарячим тілом тітки, а зверху – цією обмоченою зі страху центнерною жирною тушею...

"А-а-а, сукабля-а-а .., – утробно по-бабські верещить, задихаючись від люті і страху тремтяча туша, – понаехалобля тут уголовничков! Понаучили всех по людЯх стрелять! Даже вот такие сопляки понаучилисьбля! "Своим" не дают нормально отдохнуть на природе! Ниче-о-о, я вас скоро всех достану!".
 
Він виламує гвинтівку в мене з рук, ледве не висмикнувши разом з нею
мій вказівний палець і, боляче з розмаху гепнувши мене наостанок ногою "під дих", і брудно вилаявшись – ніяково підстрибуючи і розмахуючи зброєю, дременить до свого службового "Козлика"...

Я лежу, скоцюрбившись, з диким болем у грудях, не можу навіть зітхнути... Тітонька кричить щось перепрошуюче йому услід – але він, махнувши рукою, насилу заповзає в машину – і скажено з пробуксовкою зривається з місця...
Ми залишаємося одні – в 50 кілометрах від хати, правда, із скатертиною з їжею, водою і випивкою...

"Ти хоч розумієш, ЩО ТИ НАКОЇВ?! – кричить тітонька, – ти ж В ЛЮДИНУ
СТРІЛЯВ! Ти ж навіть анітрохи не розгубився, не побоявся, коли стріляв! –
я все бачила! Твої звички – як у закінченого бандюгана!
Ти б убив його – ЧОМУ? Через того жайворонка, яких тут мільйони!?".

Я мовчки підіймаю підстріленого птаха, розправляю його закривавлені
крила – і теж питаю: "Дивись: а цей, твій "не-бандюган" – ЧОМУ він цю
птаху вбив? Ну, стало б менше на одного гада, які стріляють по птахах,
як по живих мішенях! А потім – точно так само – стріляють і добивають
ЖИВИХ ЛЮДЕЙ – ну.., щоб не мучились..!".
---
Вже сідало сонце, коли ми добрели до нашого селища...
За півдня "пішої подорожі" ми багато про що встигли переговорити, і
зрозуміти один одного...

"Друг наш Біблєйскій" після цього кудись спішно "випарувався", і більше ніколи не показувався у наших краях...
А тітонька незабаром знайшла собі чоловіка з новоприбулих "цілинників" –
дядька Георгія з Черкасс, колишнього танкіста, мого найкращого друга!
---
А я... я іноді згадую цей момент – і думаю: адже я реально міг угрохати
того придурка!
Просто угрохати! – через малесеньку сіреньку співучу пташку...
Хоча ні... напевно, все ж не через пташку... – напевно, все ж через
ЙОГО ГАДКІСТЬ...

І ще згадую цей момент – коли мене іноді "виводять з себе!"
Бо я ж тепер точно знаю, як це робиться практично – ВИХІД З ТІЛА!
До речі, на де-яких тренінгах цьому навчають... –
а у мене це "само зробилось", чисто спонтанно!