хочу сюди!
 

Альона

36 років, телець, познайомиться з хлопцем у віці 30-40 років

Замітки з міткою «дисиденти»

Сьогодні - День українського політв’язня

Сьогодні в Україні відзначають День політв’язнів!
Українці відзначають День політв’язнів 12 січня, Бо саме в цей день 1972 року в Україні розпочалася "друга хвиля" масових арештів інтелігенції, найбільше - у Львові.
Було тоді арештовано багато друзів моєї мами, Галини Гордасевич.
Її врятувало проживання в Донецьку, що вже було майже ізоляцією.





***
Кажуть, що ми ображені,
Кажуть, що ми зневірені,
Почуття на терезах важимо,
Розмовляємо словами сірими.
Що забули слова червоні:
Комунізм, світова революція!
Не обпалюють полум'ям скроні
Наші мрії убогі та куці.
Юнаки запустили бороди,
А дівчата в штани залізли.
Що ж! Давайте рахунки зводити,
Комуністи наші залізні
Ви, що слухали в Жовтні "Аврору",
Що горіли чуттями святими,
Так повірили легко і скоро
В підлу зраду своїх побратимів!
Розтрощили царську корону,
Викидали ікони з порога.
А самі, без церков і без трону,
У шинелі воздвигнули бога.
А кулі усі смертельні -
Чи з Руру вони, чи з Уралу.
І не Сталін сам, і не Берія -
Ви своїх побратимів стріляли.
І щоб це не вернулось знову,
Щоб так не спіткнутись, як ви.
Ми нікому не віримо на слово,
Ми не віримо в правду Москви.

1966 р.

[ Читати далі ]

100%, 38 голосів

0%, 0 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Генерал, що рятував честь українців

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»                                                Серія "Забуті Імена"

ФОТО З САЙТУ XA.YIMG.COM

25 років тому пішов із життя всесвітньо відомий правозахисник і громадський діяч. Сьогодні, о 12.00, у Володимирському соборі відбудеться поминальна служба за Петром Григоренком, на якій будуть присутні і представники кримськотатарського народу.

У добу найгострішого дефіциту моральних авторитетів в українському суспільстві не тільки можна, а й абсолютно необхідно віднаходити еталони громадянської, духовної, просто суто людської позиції в минулому: адже такі високі приклади лише примножують свою цінність через ту сумну обставину, що сьогодні таких людей трагічно обмаль (або, що ймовірніше, ми про них не знаємо).

Генерал Петро Григорович Григоренко (1907 — 1987), 25 років від дня смерті якого ми відзначаємо сьогодні, є саме тією особистістю, чий життєвий шлях, вчинки та діяння неспростовно доводять: справжня Людина завжди здатна на подвиг подолання. Подолання слабкості, конформізму, ба навіть симптомів рабства в самому собі, подолання байдужості до страждань інших — іншої людини, яка страждає за свої переконання, іншого народу, який зазнає гонінь, бо хоче реалізувати споконвічне, природне право — вільно жити на своїй землі, звідки свого часу був у геноцидно-терористичний спосіб депортований сталінським наказом. Той вибір, що його 1961 року зробив «цілком благополучний» генерал Радянської армії, учасник війни, завідувач кафедри Військової академії ім. М. Фрунзе — і то зробив, сягнувши 54 років, — назавжди увічнив його ім’я.

Він (спочатку сам-один) розпочав двобій з колосальною державною машиною СРСР, бо не міг і не бажав терпіти тотального насильства та брехні. Почалося все з гострої критики, що пролунала з вуст Григоренка на адресу вищого парткерівництва Союзу та особисто Хрущова за обмеженість, непослідовність і навіть фарисейство «десталінізації», — це було заявлено цілком легально, на районній партконференції в Москві. Не почули, стали давати жорсткі сигнали: припини «вільнодумні» виступи, а то гірко пошкодуєш. Григоренко не побажав «отямитися», навпаки, його публічні виступи з критикою режиму ставали дедалі голоснішими. Кара не забарилася — в лютому 1964 року Григоренка вперше заарештовують і запроторюють у «спеціальну» психлікарню, де він пробув більше року.

Але генерал не капітулював: вийшовши на волю, йому, немолодій уже людині, довелося працювати і вантажником у магазині, і сторожем, і майстром-будівельником — іншої роботи не міг мати, а, навпаки, продовжив боротьбу.

1967 — 1969-ті роки стали доленосними в житті Петра Григоренка: саме тоді він розпочав потужну публічну правозахисну кампанію проти переслідувань правлячим тоталітарним режимом народів СРСР. Передусім ішлося про захист прав кримськотатарського народу, насильницьки позбавленого злочинною волею Сталіна своєї Вітчизни. Саме ця діяльність принесла Петрові Григоровичу заслужене визнання в усьому світі. Він був на десятках судових процесів, інспірованих владою проти активістів національного кримськотатарського руху; він казав цим людям: «Вам треба твердо засвоїти: того, що належить по праву, не просять а вимагають! Починайте вимагати — і вимагайте не частину, не шматочок, а все, що у вас незаконно віднято — вимагайте відновлення Кримської Автономної Республіки, яку було брутально знищено Сталіним. Своїх вимог не обмежуйте писанням петицій. Підкріплюйте їх усіма тими засобами, які вам надає Конституція: використовуйте свободу слова і друку, мітингів, зборів, вуличних ходів та демонстрацій». Саме генерал Григоренко, як ніхто інший, доклав колосальних зусиль задля того, аби привернути увагу світу до трагедії кримськотатарського народу. Цей народ законно вважає його своїм національним героєм.

У 1969 — 1974 рр. Петро Григорович перебував у закритому психіатричному закладі в Калінінградській області, де зазнав психічних та фізичних знущань. 1977 р. під тиском світової громадськості йому було надано дозвіл на виїзд до США. Там генерал брав активну участь у національних та правозахисних заходах української діаспори, не забуваючи водночас і про трагедію кримськотатарського народу. Помер Петро Григорович рівно 25 років тому, 21 лютого 1987 р., його було поховано на українському кладовищі в Баунд-Бруку (США). Такі люди (а Григоренко завжди пам’ятав, що він — українець!) належать до нашої національної «золотої спадщини».

КОМЕНТАР

Зевджет КУРТУМЕРОВ, учасник національного руху кримських татар:

— Вперше я зустрівся з генералом Петром Григоренком 1968 року, коли він у серпні нелегально приїжджав до Криму під виглядом відпочинку для вивчення ситуації та зустрічей з тими кримськими татарами, яким уже вдалося закріпитися на Батьківщині. Саме в цей приїзд до Криму Петро Григорович написав свою відому статтю «Звернення до кримськотатарського народу», в якій говорив про потребу створення спеціальних органів самоорганізації народу для успішної протидії тому режимові, який порушив і не збирався відновлювати наші національні права. Таким чином, можна сказати, що вже тоді Петро Григоренко вбачав необхідність створення системи меджлісів нашого народу, яка, будучи створеною 1991 року, вже показала свою ефективність і дієвість. Копії цієї статті ми нелегально розповсюджували серед наших співвітчизників як у Криму, так і в Узбекистані.

Уже багато років ветерани кримськотатарського національного руху з вдячністю згадують Петра Григоренка. Щороку в Сімферополі в храмі Рівноапостольних князів Володимира та Ольги УПЦ КП групою ветеранів кримськотатарського національного руху проводяться громадянські панахиди пам’яті Петра Григоренка. У них, як правило, беруть участь ветерани кримськотатарського національного руху Зампіра Асанова, Веджіє Кашка, Айдер Зейтуллаєв, Едіє Джемільова, Фатма Язиджієва, Енвер Муслядінов, Фікрет Халілов, Іззет Хаїров, Зевіт Газієв, Ельдар Шабанов, Ферат Усєїнов, Зевджет Куртумеров. Кримськотатарський народ сумує за одним із наймужніших синів братнього українського народу, який свідомо пожертвував перспективами блискучої кар’єри військового та вченого, благополучним, забезпеченим життям у боротьбі за справедливість, за громадянські та людські права.

Публікується за матеріалами http://www.day.kiev.ua/223964                    http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE_%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE_%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

Галина Гордасевич на сайті дисидентів України

ГОРДАСЕВИЧ ГАЛИНА ЛЕОНІДІВНА

 505820.05.2005

автор: Овсієнко Василь

(нар. 31.03. 1935, м. Кременець Тернопільської обл. –  11.03. 2001, м.Львів).

Репресована за безпідставним звинуваченням у звязках із повстанським підпіллям. Поетеса, учасниця руху шістдесятників, громадська діячка.

Мати Г. закінчила учительську, а батько духовну семінарію в Кременці. Батько мав парафію в с. Язвенки, потім у с. Парахонськ на Пінщині, відтак у Дібровиці на Рівненщині. Уникаючи переслідувань німців, потім більшовиків, перебрався в с. Городець, потім Кричильськ, де за відмову порушити таємницю сповіді був у липні 1946 р. заарештований і увязнений за ст. 54-1"а" у Сибіру на 10 р.. Повернувся в Україну  аж 1959 р. Помер 15.09. 1990 р., похований у с. Михайлівка під Черкасами біля церкви. 

Г. 1950 р. з похвальною грамотою закінчила сьомий клас у с. Кричільськ і без екзаменів вступили в Острозьке педучилище. Як така, що приховала правду про батька, потрапила під безпідставні підозри НКВД у звязках з підпіллям. Жила впроголодь, лише на стипендію. Щоб бути ближче до бабусі, на другий курс перевелася в педучилище у м. Костопіль. 13.03. 1952 була затримана міліцією на три доби за провокативним звинуваченням у крадіжці. При обшуку виявили щоденник і вірші, справу передали до Рівненського обласного управління КГБ, де від 16-літньої дівчинки домагалися зізнання в антирадянських настроях. Єдину з групи її не приймали до комсомолу.

Щоб виправдати марні витрати на дворічне стеження, 20.06 1952 Г. заарештували. Слідчий Шустов розумів безпідставність звинувачень, співчував підслідній, навіть підгодовував її, але справу про “антирадянську агітацію” за ст. 54-10 таки сфабрикував. У справі фіґурувала єдина листівка, яку Г. спровокувала написати подруга, та вірші типу "Зазеленіла ружа в полі, а я, всміхаючись, іду назустріч невідомій долі". Радянські люди знають, що треба йти до комунізму. 31.07. 1952 Рівненський обласний суд присудив Г. 10 р. увязнення. Коли Г. зачитали вирок, вона подякувала, що не 25.

 Як неповнолітню, її не відправили за межі України, утримували під Черніговом у таборі для жінок-інвалідів. У звязку з беріївською амністією звільнені були майже всі жінки – карні вязні, тому дівчат, яким виповнилося 18 р., 29.04. 1953 перевели в Одесу, щоб там не зупинилася фабрика, яка шила білизну для солдатів.  Коли кримінальні повернулися в зону з новими термінами, політичних у вересні 1953 перевели в Куйбишев, де вони працювали на заводі будівельних деталей. Г. доводилося також розвантажувати баржі з цементом (мішки по 50 кг).

За Указом 1954 р. Г. як малолітній і за добру роботу зняли судом 2/3 терміну. Звільнена 24.12. 1954 р. Оскільки мати і сестра поїхали на Сибір до батька, Г. не було куди повертатися. У Рівному її не прописали. Зупинилася в Костополі в бабусі, а через кілька днів завербувалася на Донбас, у Сталіно. Працювала різноробочою на будівництві, жила в гуртожитку, пішла у вечірню школу, щоб поступити згодом на фізичний факультет політехнічного інституту. Але оскільки паспорт був виданий на підставі довідки про звільнення, то звернулася до Верховної Ради України з проханням зняти судимість. Виявилося, що судимість уже знята Верховним Судом. Одержала новий паспорт. Однак увага КГБ до Г. не слабла. Вчилася, працювала в друкарні. Одружилася, перша дитина померла. 1961 р. народила сина Богдана. З чоловіком, чужим по духу, розлучилася.

З вересня 1963 р. відвідувала літературне об'єднання "Обрій" при газеті "Комсомолец Донбасса", яким керував Йосип Курлак. Там познайомилася з Василем СТУСОМ, Василем Захарченком, Володимиром Міщенком, Леонідом Талалаєм, Анатолієм Гарматюком. У тюрмі не написала жодного вірша, а тут вони пішли потоком. Г. зрозуміла, що її покликання – література, а не фізика. Що розмовляла з сином українською мовою, то 1965 року біля експериментальної школи на неї звернули увагу художники, які створювали мозаїчні панно, зокрема, Григорій Синиця, Алла ГОРСЬКА, Віктор Зарецький, Надія СВІТЛИЧНА, з якою Г. подружила.

1965 р. Г. вступила на заочне відділення Літературного інституту ім. М.Горького У звязку з підготовкою до друку книжки віршів "Веселки на тротуарах" (ред. Володимир Підпалий) 13.12. 1965 Г. приїхала до Києва, і Н.СВІТЛИЧНА познайомила її з Олесем Сергієнком, Оксаною МЕШКО, Вячеславом ЧОРНОВОЛОМ, Іваном СВІТЛИЧНИМ та Євгеном СВЕРСТЮКОМ на його дні народження, потім з Іваном ДЗЮБОЮ. Прочитала працю І.Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”..

Кагебісти робили спробу завербувати Г., щоб доносила на своїх нових друзів, навіть послали її з групою шахтарів до Польщі, та вона категорично відмовилася. 1968 року у видавництві “Донбас” знімають з виробництва підписаний до друку рукопис нової збірки поезій, 1971 року у київському видавництві “Молодь” знищують верстку наступної книжки. Донецькі письменники влаштовують обструкцію “затятій націоналістці і бандерівці”: до Спілки письменників її прийняли аж через 17 років.

У 80-х роках Г. писала листи В. ЧОРНОВОЛУ на заслання та в якутській табір.

1988 р. Г. включилася в громадську діяльність: була одним з організаторів Товариства української мови на Донеччині, НРУ, “Меморіалу”, ДемПУ.

1990 р. переїхала до Львова. Виступала як публіцист, повістяр, поетеса, вела передачі на радіо, кандидувала до Верховної Ради. Тричі була лауреатом літературного конкурсу “Шістдесятники”, лауреат премії ім. Олександра Білецького, премії ім. В. Марченка. Вийшло понад 30 її книжок, зокрема, “Степан Бандера – людина і міф”, “Нескорені берегині” – про українських жінок-героїнь, політвзенок. Працювала натхненно, до знемоги. Задумала видати 15 збірочок поезії, та встигла видати лине 7, решту готує син Богдан – філолог.

Бібліоґрафія:

І.

 Московський детектив. Найзагадковіша пригода мого життя, розгадати яку пропоную читачам // Літературна Україна, 1992. – 13 серпня.

Гордасевич Галина. Не від миру сього. – Літературна Україна – № 2 (4619).– 1995. – 12 січня (і добірка віршів Л. Тереховича).
Степан Бандера: людина і міф. – Львів: В-во „СПОЛОМ”, 2000 – 192 с., з іл.
Архів ХПГ: Інтервю з Г.Гордасевич 3.02. 2001 р. http://archive.khpg.org/index.php?id=1185442425&w
Соло для дівочого голосу. Автобіографічний роман. – Львів: Добра справа, 2001.
Галина Гордасевич, Богдан Гордасевич. Нескорена Берегиня. Документальна антологія-мартиролог про українських жінок-політв’язнів у СРСР. – Львів: Піраміда, 2002.
ІІ.
Клавдія Бачинська. Згасла зірка Волині. – Українське слово, ч.20 (3072), 2001. – 17 травня.
Петро Гоць. Галина Гордасевич серед нас. – Шлях перемоги, ч. 13 (2500), 2002. – 21 березня.
Надія Романюк. „Жила. Любила. Плакала. Сміялась”. – Дзеркало тижня, № 314 (389), 2002. – 13 квітня.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 151–154. http://archive.khpg.org/index.php?id=1185442425&w
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 157–158; 2-е вид.: 2012 р., – С. 173–175.
31 липня 1952 року неповнолітню Галину Гордасевич засуджено до 10 років таборів:
http://maidan.org.ua/2016/08/31-lypnya-1952-roku-nepovnolitnyu-halynu-hordasevych-zasudzheno-do-10-rokiv-taboriv/
Сидір Кіраль. «…Слово бере Галина Гордасевич – українка…» Штрихи до біографії й творчості // Українська літературна газета, ч. 12 і 13 (174 і 175). – 2016 р.

 Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. 2.03.2004. Останнє прочитання 4.08. 2016. 

Падло Віктор Медведчук

Адвокат Медведчук лив на мене більше бруду, ніж прокурор – дисидент Кунцевич
06 Вересень 2018, 23:45
Софія Середа
Володимир Паутов
 Дисидент Микола Кунцевич пригадує, що призначений адвокат Віктор Медведчук не сподобався йому з першого погляду



Дисиденту Миколі Кунцевичу 63 роки. За його плечима – три кримінальні справи, порушені проти нього радянською владою у 1974, 1980 та 1984 роках. У рамках останньої сторону захисту Кунцевича представляв Віктор Медведчук, нині лідер проросійської сили «Український вибір» та кум президента Росії Володимира Путіна. Медведчука часто звинувачують у порушенні адвокатської етики під час захисту іншого радянського дисидента –українського поета Василя Стуса. Микола Кунцевич стверджує, що і у випадку з його справою, Медведчук радше нагадував прокурора, ніж адвоката, адже не лише проявляв бездіяльність у захисті, але й навіть особисто посприяв тому, щоб йому додали до передбаченого цією справою терміну у три роки ще майже два. Більше про це, а також про те, чому адвокат Медведчук не прийшов на оголошення вироку своєму підзахисному та чи бачились вони уже після тих подій, Микола Кунцевич розповів у ексклюзивному інтерв'ю Радіо Свобода.

– Мене возили на психіатричну експертизу, а потім слідчий прийшов і каже: «Завтра ми починаємо знайомитись зі справою». Я кажу: «Хвилиночку! Мені адвокат потрібен, мабуть». На що він мені: «Ваші батьки уже визначились з адвокатом».

– Як саме вони вибрали вам захисника?

Слідчий показав список з 10 прізвищами і одразу сказав: «От цього», – і показав пальцем на Медведчука
– Мати розповідала мені, що слідчий показав список з 10 прізвищами і одразу сказав: «От цього», – і показав пальцем на Медведчука. Немає сумнівів, що цей список затверджувався десь нагорі, тобто слідчий не сам визначав кандидатів.

– Чим він аргументував свій вибір?

– Нічим. Але мама знайшла цікаве пояснення, що юридична консультація, в якій працював Медведчук, знаходилась поруч з тією вулицею, на якій працювала вона, то каже, можливо, їй його і запропонували, щоб далеко не бігати. Та й хто тоді знав, хто такий Медведчук. Тоді ще про справу Стуса ніхто не чув.

Коли мама прийшла до Медведчука і сказала, що вона мати Кунцевича, він відповів: «Я знаю».

Медведчук сказав моїй мамі: «Ви мені винні 300 рублів». Мовляв, за те, що трохи перепрацював, хоча гроші йому мала платити держава
– Чи спілкувався він потім ще з вашими батьками?

– Ні, був лише один момент, коли він сказав моїй мамі: «Ви мені винні 300 рублів». Мовляв, за те, що трохи перепрацював, І це при тому, що він був державним адвокатом, тобто гроші мала платити йому держава.

– Яке у вас було перше враження від адвоката?

– Неприємне. Чисто візуально. Але потім я переконався, що це так і є. Слідчий приніс нам три томи справи на ознайомлення, а Медведчук одразу мені: «Давайте быстренько все за два часа закончим». Я кажу: «Хвилиночку», – адже в мене вже був досвід: у першій справі два томи, у другій справі один.

Кунцевич: «Адвокат Медведчук не зробив жодної виписки з моєї справи»

Слідчий приніс нам три томи справи на ознайомлення, а Медведчук одразу мені: «Давайте быстренько все за два часа закончим»
– Скільки часу ви тоді витратили на ознайомлення з ними?

– На першу – сім днів. У мене досвіду тоді ще не було, але мій тодішній адвокат Каплан підказував, на що я маю звертати увагу і що маю записувати. Окрім того, він собі теж тоді багато усього переписував. Згодом ми з ним знайомились з одним томом другої справи два дні.

А тут три томи і Медведчук каже: «За дві години ми закінчимо»! Я кажу: «Ні! Я буду читати стільки, скільки мені треба буде!» І я читав, робив виписки. Загалом десять днів я знайомився.

– Медведчук допомагав у цьому процесі?

– Із 10 днів він прийшов лише 5 разів.

Навіть у ті 5 днів, коли Медведчук приходив знайомитись зі справою, він не зробив жодної виписки!
– Інші 5 ви знайомились зі справою самостійно?

–Так, зі слідчим. Але навіть у ті 5 днів, коли Медведчук приходив, він не зробив жодної виписки. Жодної!

– Просто сидів?

– Просто сидів. Я кажу: «Зверніть на це увагу чи на це», – а він у відповідь: «Да это не нужно!» Але я собі все одно виписував.

– Як часто він потім з вами спілкувався?

– Лише ці 5 разів. У той час адвокат долучався до справи тільки з моменту ознайомлення з її матеріалами.

– Призначили судове засідання. Що відбувалось далі?

– Вирішили, що мене будуть судити у Білій Церкві. Мене привезли туди. Я чекав, що до мене прийде адвокат, бо попередній, Каплан, завжди до мене приходив перед кожним судовим засіданням. Наприклад, у першій моїй справі за 1974 рік було 26 судових засідань і перед кожним Каплан підходив до мене в суді і ми з ними перемовлялися, а цей до мене навіть не підійшов.

– Чому цього разу перший адвокат з вами не працював?

– Він поїхав на батьківщину на той час. До того ж його прізвища точно не було серед тих, що пропонував слідчий.

Почався судовий процес. Мене запитують, чи визнаю я себе винним. Я запитую: «У чому?». Мені пояснюють:«У тому, що поширював поему». Кажу: «Це не я поширював її, а журнал ЦК ВЛКСМ «Юність».

Потім почався допит свідків. 26 їх, здається, було. Чотири із них це ті, у кого нібито знайшли зошити з моїми віршами, решта – ті, хто чув, як я декламував на концерті «Братську ГЕС».

Я запропонував провести експеримент: «Ви берете журнал «Юність» як оригінал, свідки сидять в залі, я читаю по пам’яті те, що я читав зі сцени. Ви перевіряєте у журналі, чи співпадає це з оригінальним текстом, а свідки підтверджують: це я читав чи не це».

Суддя запитав думки у прокурора, на що той відповів: «За бажанням суду». А адвокат Медведчук сказав: «Я категорически против. непонятно, с какой целью подозреваемый хочет зятянуть процес».

Я заявив про відвід адвоката. Суд зробив перерву, щоб порадитись, але потім повідомив, що відмовляє. Причин було дві: перша – адвокат мені призначений державою, друга – за моєю статтею підсудний не може захищатися самостійно, без адвоката. Потім я ще 5 разів просив відводу Медведчука, суд вже на місці радився, але відповідь була незмінною.

– Скільки всього судових засідань було?

– Два.

Медведчук дуже психував, що я затягую судовий процес. Навіть одного разу попросив зробити мені зауваження на цій підставі
– Як адвокат Медведчук себе поводив під час них?

– Він дуже психував, що я затягую судовий процес. Навіть одного разу попросив зробити мені зауваження на цій підставі. Він увесь час кудись поспішав.

– А що було між судовими засіданнями?

– Не підходив до мене жодного разу.

Кунцевич: «Адвокат Медведчук не прийшов на зачитання мого вироку»

– Що було під час другого дня судових слухань?

– Того дня прокурор сказав: «Безумовно, вина підсудного доведена. Це злочин передбачений статтею 187-1 (поширення завідомо неправдивих вигадок, що паплюжать радянський державний і суспільний лад – ред.). Тому прошу призначити максимальне покарання у вигляді трьох років позбавлення волі».

А потім слово взяв адвокат, який підтримав прокурора у тому, що моя вина доведена, і що покарання мені має бути максимальним – три роки. Водночас він додав: «Товариш прокурор чомусь не врахував, що згідно зі статтею 43 КПК до терміну цього покарання повинен бути доданий термін 1 рік 9 місяців і 19 днів з попереднього терміну».

– Що ви відчули в цей момент?

Ще на ознайомленні з матеріалами справи я в принципі зрозумів, хто такий Медведчук і який він «адвокат»
– Що я міг відчути, якщо я 6 разів просив його відводу… Я розумів, що воно таке. Я прекрасно розумів, що мені три роки дадуть, бо за цією статтею, наприклад, Сергія Набоку засудили до трьох років.

Ще на ознайомленні з матеріалами справи я в принципі зрозумів, хто такий Медведчук і який він «адвокат». А коли приїхали на судове засідання і почалося з того, що «з матеріалів справи видно, що він скоїв злочин...» Вибачте, якщо ти адвокат, то ти в будь-якому випадку повинен захищати свого підзахисного, а він лив на мене бруду більше, ніж прокурор!

У мене був на пам’яті Каплан: двічі людина не випускала ручку з рук під час судового засідання, усе одразу нотував. А у цього навіть папірця не лежало! Він сидів і дивився. Свідок щось говорить, а суддя каже: «Товаришу адвокат, у вас є питання до свідка?» «Так а вот какое впечатление у вас было, когда подсудимый читал стихотворение со сцены?» – починав Медведчук до усіх свідків, навіть до тих, які не були присутніми на тому виступі.

– Що було далі?

– Потім мені дали останнє слово. Суддя сказав: «Только предупреждаю, если что-то антисоветское начнете говорить, я вас лишу последнего слова». А я кажу: «Товаришу суддя, справа в тім, що в мене таке враження, що скоро взагалі настане кінець радянській владі і те, що ви тут написали, все піде до смітника. І все!»

Після цього суд оголосив перерву на два дні. Я ще здивувався, думаю: «Як це два дні?!», бо був впевнений, що вирок написаний (так завжди робили). До того ж на суді у першій справі у мене було 40 хвилин перерви і майже годину суддя читав вирок, тобто тоді написали швидше, ніж прочитали. А тут дві доби! Протягом цього часу мене не повезли до Києва, а тримали там у Білій Церкві.

– Чи був присутній адвокат Медведчук під час оголошення вам вироку?

Медведчук не прийшов на зачитання мені вироку
– Вирок був, а адвоката ні. Він не прийшов на його зачитання. Я йому ще казав раніше, мовляв, після вироку нам треба зустрітися, касаційну скаргу подати, на що він мені відповів: «Не надо никаких кассационных жалоб! Все как они скажут, так и будет».

Медведчук говорив: «Не надо никаких кассационных жалоб! Все как они скажут, так и будет»
Після оголошення вироку я написав заяву з проханням надати мені можливість ознайомитись з протоколом судового засідання. До мене прийшов суддя Васильєв, він сам приніс протокол судового засідання, і я його запитав, чому так довго готували текст. Він відповів: «Чесно тобі скажу: у нас був написаний вирок на три роки, але я ж не маю права, якщо адвокат просить додати рік і дев'ять, не додати цього. Тому йому довелося переписувати».

– Тобто востаннє ви бачили Медведчука перед оголошенням вам вироку. Чи зустрічались ви з ним ще колись-небудь після цих подій?

– Так. Вже після звільнення. Одного разу керівництво Народного Руху України зустрічалось з керівництвом партії СДПУ (о).

– Він вас впізнав?

– Я йому нагадав. Але він дуже поспішав, з Кравчуком якраз був.

– Що Ви йому сказали?

– Сказав: «А пам’ятаєте, ви мене захищали в Білій Церкві?» «А, так-так», – відповів він і побіг.

Після цього я з ним перетинався ще одного разу, але тоді він зі мною навіть не говорив.

Сталося так, що на мене та ще двох моїх товаришів завели кримінальну справу. Ми якось поверталися з київського Гідропарку на метро і спілкувались між собою українською. Двом пасажирам це не сподобалось. «Прекратите это, а то ни слушать это, ни дышать, ничего из-за ваших разговоров нельзя», – сказали нам вони. Зав'язалась сутичка. Згодом з'ясувалось, що один з цих двох був співробітником КДБ, а інший старшим лейтенантом міліції. В результаті справу відкрили щодо нас, а не щодо них. Невдовзі її припинили, але перед тим слідчий мені радив шукати адвоката і я прийшов до Медведчука з копією мого звинувачення, яку мені надрукував слідчий. Я підійшов до нього в його тодішньому офісі, він зупинився, прочитав, але ані слова не сказав: просто віддав мені все назад і пішов.

– Але чому після вашого досвіду роботи з ним у 1984 році, Ви все одно вирішили звернутися до нього?

– Бо тоді він вже був у СДПУ (о), не був комуністом. Плюс його прізвище було на слуху. Я просто хотів налякати слідчого.

– Загалом, як би ви охарактеризували роль Медведчука у вашій справі?

– Прокурор.

Кунцевич: «Ще на ознайомленні з матеріалами справи я зрозумів, який Медведчук «адвокат»

– Чи вважаєте ви його винним в тому, що він фактично допоміг засудити вас, а не захищав?

– Є таке розуміння як адвокатська етика. Її порушення є кримінальним злочином. От у цьому він винний. Каплан був порядним адвокатом, хоча я впевнений, що йому теж телефонували і казали, що робити, але він робив так, як вважав за потрібне. Він вважав, що мене треба вивести на «хуліганство», бо так мені буде легше. І дійсно, так було легше, бо якби мене вперше засудили за 187-ю статтею, то вдруге у мене вже була б 62 стаття (антирадянська агітація і пропаганда – ред.) і втретє знову була б 62 і я би тоді точно отримав 15 років.

Згадаймо про Аллу Горську

Алла Горська. «Ярій, душе. Ярій, а не ридай»

45 років тому, у вересні 1964-го, лідери українського молодого руху, яких згодом назвуть «шістдесятниками», святкували подвійний день народження. Алла Горська й Іван Світличний відзначали «70-ліття на двох». Нині це було б, важко повірити, 160-ліття… З двох іменинників Алла Горська була на два дні старшою: вона народилася 18 вересня 1929 р.

Алла Горська є символічною постаттю в українському шістдесятництві. Її доля є незвичайною і водночас показовою для свого часу. Вона походила з по-совєтському «благополучної» родини – та відважилася на протиборство з казенною системою; вона не встигла зазнати арешту й тюремно-табірних поневірянь – та її, доньку досить високого «номенклатурника», двічі виключали зі Спілки художників за ідеологічну несумісність її творчості з «керівною і спрямовуючою» роллю єдиної на той час партії; зрештою, сама її загибель стала зловісним знаком часу. Обставини смерті Алли Горської і досі залишаються нез’ясованими. Та хоча прямих доказів участи совєтських спецслужб у цьому злочині немає, очевидно: це був цілком свідомий, підступний удар по українському відродженню, одна з перших його втрат – неймовірно трагічна й болюча.

Нині на будинку по вулиці Терещенківській (колишня Рєпіна), де жила Алла Горська зі своїм чоловіком, також видатним художником-шістдесятником Віктором Зарецьким, висить меморіальна дошка, біля якої завжди – живі квіти. А тоді, 45 років тому, держава «шанувала» їхнє помешкання та їхню родину тільки повсякчасним стеженням, репресіями й провокаціями. Адже це був один із центрів «неблагонадійности», місце спілкування творчих, небайдужих, вільних духом людей. Тут бували літературні критики Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Іван Світличний, поети Василь Стус, Микола Вінграновський, Іван Драч, художники Опанас Заливаха, Людмила Семикіна, Веніямін Кушнір та багато інших, кого тодішня влада воліла би бачити разом тільки за колючим дротом у сибірських чи мордовських концтаборах.

І справді, на багатьох відвідувачів цієї квартири згодом чекали арешти й роки ув’язнення й поневірянь. Та, мабуть саму Горську «будівничі казарм» (вислів Є. Сверстюка) ненавиділи особливо – через те, що вона насмілилася кинути виклик не просто їхній людожерській системі, але й тому середовищу, з якого сама походила. Тому вона й стала однією з перших серед шістдесятників у сумному списку жертв боротьби за людську волю й гідність.

А перед тим було брутальне знищення великого вітражу у фойє Червоного корпусу Київського університету, де гнівний Кобзар пригортав скривджену Україну, а напис проголошував: «Возвеличу / Малих отих рабів німих, / Я на сторожі коло їх / Поставлю Слово» (Горська працювала над цим вітражем спільно з Опанасом Заливахою, Людмилою Семикіною, Галиною Севрук та Галиною Зубченко), потім – згадане вже виключення зі Спілки художників. У Спілці Горська була поновлена, та невдовзі вона починає надавати моральну підтримку репресованим учасникам руху опору. Вона підписує листи протесту, ходить на суди, підтримуючи обвинувачуваних – і її виключають удруге.

А 28 листопада 1970 року Алла Горська трагічно загинула від руки вбивці у Василькові. Її похорон зібрав, фактично, весь тодішній цвіт української інтелігенції – попри те, що з «органів» приходили персонально до багатьох «неблагонадійних» з попередженням: не з’являтися на траурній церемонії. Зі словами прощання тоді виступили Євген Сверстюк, Олесь Сергієнко, Іван Гель. Василь Стус читав щойно написаного вірша пам’яти Алли Горської:

Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України –
а ти шукай червону тінь калини,
на чорних водах тінь її шукай.

Пройде трохи часу, і багатьох з присутніх на цьому похороні буде заарештовано й ув’язнено. Український рух опору продовжить свій хресний шлях. А ім’я Алли Горської залишиться символом нескорености, творчої й громадянської мужности й чесности – і саме так увійде в наші часи, часи незалежної України, де ця мужність і нескореність так потрібна, аби зберегти волю від зазіхань нових яничарів та імперсько-стурбованих «сусідів».

автор: Кирило Булкін
источник: www.maidan.org.ua

Алла Горська вивчила українську!

ГОРСЬКА АЛЛА ОЛЕКСАНДРІВНА


(нар. 18.09.1929, м. Ялта — п. 28.11.1970, м. Київ)
Видатна художниця, з найвідоміших шістдесятників.

Г. народилася в Ялті в радянізованій номенклатурній родині. 1941—1943 пережила в Ленінграді зі своєю матір’ю дві блокадні зими. Закінчила художній інститут у Києві за фахом живопис.

Г. була одним із організаторів Клубу творчої молоді „Сучасник“ (1959-1964). Разом із В.СИМОНЕНКОМ і Л.ТАНЮКОМ відкрила місця поховання розстріляних в НКВС на Лук’янівському і Васильківському кладовищах, у Биківні (1962 — 1963), про що вони заявили в Київську міськраду („Меморандум №2“). Після цього В.СИМОНЕНКО бул жорстоко побитий, унаслідок чого помер від швидкоплинної хвороби нирок у 1963.

1964 Г. в співавторстві з П.ЗАЛИВАХОЮ, Л.Семикіною, Г.Севрук та Г.Зубченко створила в Київському університеті вітраж „Шевченко. Мати“. Вітраж був знищений адміністрацією університету. Скликана після цього комісія кваліфікувала його як ідейно ворожий. Г. і Л.Семикіну виключили зі Спілки художників, щоправда, через рік відновили.

1965 було заарештовано багатьох друзів і знайомих Г. Цей рік став для неї початком діяльної участі в русі опору. 16.12.65 Г. надіслала заяву прокуророві УРСР з приводу арештів.

Г. викликали в КДБ на допити як свідка та на зводини віч-на-віч, де велися специфічні „кагебістські розмови“ з попередженнями й погрозами.

Матеріально й морально підтримувала родини політв’язнів, листувалася з ними, систематично — з П.ЗАЛИВАХОЮ. У квітні 1966 подала клопотання на його захист. Правозахисники, які поверталися з ув’язнення, зверталися до неї за допомогою.

Г. була на процесі В.ЧОРНОВОЛА 15.09.67 у Львові, де з групою киян заявила протест проти незаконного веденння суду. 1968 Г. підписала „Лист-протест 139“ на ім’я керівників КПРС і радянської держави з вимогою припинити незаконні процеси. Почалися адміністративні репресії проти „підписанців“, кагебістський тиск. Києвом і Україною пішли чутки про існування підпільної терористичної бандерівської організації, керованої західними спецслужбами. Одним із керівників цієї організації називали Г.

За нею стежили, іноді демонстративно, їй погрожували невідомі особи. 1970 Г. викликали на допит в Івано-Франківськ у справі заарештованого В.МОРОЗА, але вона відмовилася давати покази. За декілька днів до смерти склала протест до Верховного суду УРСР про незаконність і жорстокість вироку.

28.11.70 Г. вбита у м. Василькові Київської обл. Похорон Г. 7.12.70 на Мінському (Берковецькому) кладовищі в Києві перетворився в мітинґ протесту. Слідство, яке вела прокуратура Київської області, дійшло висновку, що Г. вбив її свекор з мотивів особистої неприязні, а потім покінчив самогубством. В Україні поширювалися жахливі чутки про ці смерті, зарубіжне радіо подавало свої версії. Розмови про смерть Г. й обставини її загибелі присікалися владою.

Трохи більше, ніж через рік, у січні 1972, здійнялася найбільша хвиля арештів учасників руху опору, що значною мірою ослабило українську духовну та інтеллектуальну еліту.

Після розпаду СРСР органи прокуратури й безпеки України, гребуючи вимогами громадськості, не оприлюднили ніякої інформації про загибель Г. Відкрита тільки слідча справа. Аналіз справи показує, що розслідування було неповним, воно суперечливе, велося з порушеннями слідчих норм, тобто було сфабриковане. Прослідковуються також загальні риси вбивства з іншими політичними вбивствами в СРСР.



Бібліоґрафія:


I.

Алла Горська. Червона тінь калини. Листи, спогади, статті. Редакція та упорядкування Олексія Зарецького та Миколи Маричевського.— К.: Спалах. ЛТД, 1996.— С. 240.



II.

Г.Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років.— К.: Либідь, 1995.— С. 18, 20, 21, 28, 29, 31, 57, 69, 70, 73, 76, 86, 87.

А.Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні.— К.: Видавництво ім. О.Теліги.— 1998.— С. 19, 142, 149. 151, 152, 153, 155, 171.

Український вісник. Вип. IV— Париж-Балтимор: Смолоскип, 1971.— C. 11-21.

Хроника текущих событий. — Нью-Йорк: Хроника, 1977, вип. 44.— С. 121.

Білокінь С. Життя і смерть Алли Горської. // Розбудова держави, 1992, № 4.— С. 45-55.

О.Зарецький. Мої батьки. // Україна, — 1994.— № 22-24; 1995.— № 1-2.



автор: В.Овсієнко