хочу сюди!
 

Марина

45 років, діва, познайомиться з хлопцем у віці 37-49 років

Замітки з міткою «арутюнянц»

Погляд неупередженого. Ретро

Партійні бонзи боялися потрапити до «Перця»

Кілька років тому, завдяки товаришеві, мені вдалося познайомитися з відомим українським поетом-сатириком Владиславом Федоровичем Бойком, який чверть століття пропрацював фейлетоністом у відомому на весь СРСР гумористичному журналі «Перець».

 

Владислав Федорович Бойко (ліворуч)

 

Пам’ятаю, як у радянські часи мої батьки виписували це видання. Тато на правах господаря першим брав до рук свіже число й обговорював із мамою його зміст. Уже після їхнього «студіювання» воно потрапляло до мене. На той час мені було лише 10 років, тому цікавився тільки смішними яскравими карикатурами, а не критикою спекулянтів, бюрократів, всяких «негативних явищ» соціалістичного суспільства. Під час розмови з Владиславом Федоровичем запитав у нього, як їм вдавалося в ті часи так гостро критикувати чиновників і залишатися на хвилі популярності? Посміхаючись, Бойко почав розповідати про життя «перчан». Воно виявилося захопливим. Понад три години розповіді мене не лише не втомили, а навпаки – розпалили бажання дізнатися більше про редакцію. Період роботи Бойка в «Перці» припав переважно на роки редакторства Федора Маківчука, тому розповідь здебільшого стосується його.

 

Федір Маківчук

 

- Секрет величезного авторитету «Перця», єдиного гумористичного журналу в Радянській Україні, полягав саме в тому, що в нас бачили захисників інтересів простої трудової людини, – починає свою розповідь Владислав Федорович Бойко. – До редакції йшли, як на прощу, як до останньої інстанції в пошуках справедливості: «Друже «Перче», ми вже скрізь побували – і в Генеральній прокуратурі, і у Верховній Раді. Ото вже як ти не поможеш, то більше й не звертатимемось». Листи з отакими передмовами, криками душі, редакція отримувала мало не щодня. Ми, звичайно, допомагали своїми критичними матеріалами, а деколи і просто телефонували до місцевої влади, просили прийняти міри або розібратися в справі. Потрапити на сторінки журналу місцевому керівництву не хотілося, тому вони намагалися все владнати. Частенько траплялися у нас з цього приводу кумедні історії.

 

Якось до редакції завітала одна жіночка – прийшла до фейлетоніста Григорія Безбородька зі скаргою на свого чоловіка-п’яницю. Може, мовляв, хоч ви налякаєте мого харцизяку, бо зовсім пустився берега. Говорила, говорила. Григорій Володимирович співчутливо слухав, зітхав. Потім, глянувши на годинник, відчинив тумбочку, дістав склянку з якоюсь прозорою рідиною, відковтнув із неї і гірко скривився. Жіночка роззявила рота. Підвелася зі стільця й перелякано позадкувала до дверей:

 

- Господи… І тут такі самі!

 

Звідки їй було знати, що Григорієві Безбородьку – інвалідові війни, хворій людині, який в рот не брав ні краплини спиртного, саме настав час випити ліки?

 

Звичайно, журнал підлягав жорсткій цензурі, ми не могли критикувати секретарів обкомів, керівництво ЦК, членів політбюро, заборонялося писати про репресованих часів Сталіна – і Брежнєва також. Натомість від нас вимагали рубрику про українських націоналістів, «які гавкають на нашу прекрасну радянську дійсність із закордону». Виходили зі становища таким чином: друкували рубрику «Самі про себе». Вони ж там постійно чубилися між собою, так ми брали витримки з таких статей і давали. У «великій хаті» (так ми між собою називали ЦК Компартії України) також були дуже зацікавлені в рубриці «Вісті з того світу», в якій висміювали життя в капіталістичних країнах. В редакції з цього приводу частенько жартували, а один із карикатуристів навіть зобразив малюнок, на якому було зображено труну, з якої тягнулася рука зі стаканом горілки, а під ним підпис: «Двісті з того світу». Ця рубрика іноді добряче доставала керівників західних країн, і коли вони іноді на переговорах заводили про це мову (мовляв: так ви ж он критикуєте «не в ту стєпь» у рубриці «Вісті з того світу»), партійні бонзи відповідали:

 

- А у нас «Перець» безприв’язний – що хоче, то друкує.

 

 

Не дивлячись на заборони в критиці високого партійного керівництва, нам все ж інколи вдавалося завдяки своїм критичним фейлетонам «довбонути» й їх. Так, одного разу досвідчений фейлетоніст Безбородько поїхав до Чернігова і «зняв» другого секретаря міському партії за те, що той взяв піаніно для своєї дочки нечесним чином. Стояв на це піаніно в черзі один роботяга (тоді ж дефіцит на все кругом був), в якого дочка займалася в музичній школі. Він зібрав гроші, пішов у магазин, купив піаніно, а коли в дома розпакував, то виявилось, що воно вже «б/у». На його кришці була поміточка, з якої можна було визначити, кому воно належало. Вони як зробили? Взяли старе піаніно чиновника, поставили в магазин і продали робітнику як нове, а нове собі забрав секретар міському. Безбородько все розвідав і написав про це фейлетон під назвою «Піаніссімо!!!». Після чого того відразу зняли з посади. Звичайно, він не «потонув», його поставили директором шовкового комбінату, але в усякому разі шум був величезний.

 

Колись ми також «довбонули» двох партійних бонзів із Москви – це голову всесоюзної «Сільгосптехніки» й одного міністра – не пам’ятаю, чи сільського господарства, чи якогось іншого, які приїхали до нас браконьєрствувати. Причому браконьєрствували вони в державному заповіднику на косі Бюрічий острів, що на Азовському морі. Але не так це розгнівило наше партійне начальство (а тоді першим секретарем ЦК КП України був Петро Шелест), як те, що йому не доповіли, що без його відома на його території займалися такими справами. Шелест подзвонив Маківчуку, який відправив до заповідника Євгена Дударя. Той уже на місці розвідав, хто, як і що. Потім рубанув фейлетон – це був такий грім на весь Союз. Усі дивувалися, як ми посміли замахнутися на московських партійних бонз, а шеф із гордістю відповідав:

 

- А хай не лазять по наших угіддях!!!

 

 

Звичайно, такі фейлетони бували не в кожному номері. Проте «Перець» ніколи не був беззубим. Кожен його випуск вміщував масу фактичного матеріалу. Окрім повнометражних фейлетонів, у ньому друкувалися й невеличкі, але кусючі замітки під рубриками «Друже Перче!», «Телеграфне агентство «Перця», «Чи знаєте ви, що…» і так далі, в яких повідомлялося про нехлюйство та безвідповідальність начальників місцевого масштабу з усіх куточків України. І коли Маківчуку часом закидали, що «Перець» б’є «з гармати по горобцях», він незмінно відповідав на те:

 

- От нас звинувачують у «дрібнотем`ї». Ширше, мовляв, треба брати, глибше копати, а то ви все пишете про поламані містки, недіючі лазні, холодні клуби. А я не уявляю собі розвинутого соціалізму, коли людина півроку не може постригтися й помитися в лазні! Коли вона не може пройти вулицею, не загрузнувши по коліна в грязюці! Коли їй немає, де увечері культурно провести дозвілля і в неї в хаті місяцями не світиться світло й мовчить радіоточка.

 

В 1960-х роках через карикатуру в одному з номерів «Перця» до віршованого фейлетона Павла Глазового «Балабон їде за кордон» ледь не розгорівся серйозний скандал, але завдяки мудрості Маківчуку все вдалося зам’яти на початковому етапі. Йшлося в тому вірші про такого собі обмеженого міщанчика, який потрапивши у закордонне турне, спить та й бачить, як би його нахапати якнайбільше дефіцитних шмоток і, взагалі, всією своєю поведінкою ганьбить ім’я радянського громадянина, забуваючи слова великого пролетарського поета: «У совєтскіх – собственная гордость: на буржуєв смотрім свисока».

 

Перчанський художник проілюстрував цей текст, зобразивши «балабона» кругленьким, пухкеньким, лисуватеньким чоловічком у брилі та ще й у вишиваній сорочці. І відразу ж після виходу журналу якийсь надміру пильний доброзичливець, яких у нас ніколи не бракувало, написав «тєлєгі» в «велику хату» та в «Контору Глибокого Буріння»: а погляньте, мовляв, добрі люди, що собі дозволяє «Перець»! Це ж викапаний Микита Сергійович Хрущов!

 

Звичайно, така підозра могла зародитися лише в параноїдальній уяві професійного «стукача». Та ЦК було зовсім не тією установою, в якій могли проіґнорувати такий «сигнал». Отож, один із високих чиновників негайно викликав шефа до себе «на килим» для «розпіканції».

 

- Ви що собі дозволяєте?! Як ви могли таке надрукувати? – істерично заверещав він, як тільки головний редактор «Перця» переступив поріг його кабінету. – Та ви знаєте, чим це для вас може скінчитися?

 

Маківчук слухав-слухав і нарешті озвався:

 

- Шановний Андрію Даниловичу, а Ви що, серйозно вважаєте, що наш Микита Сергійович – балабон? Я так не вважаю!

 

Партбос із несподіванки ніби галушкою вдавився:

 

- Ідіть к бісу! – тільки й знайшовся верескнути у відповідь.

 

Пам’ятаю, інший «пильнувач соціалістичної моралі» «стуконув» у ЦК, що головний редактор «Перця» дозволяє собі інтимні зв’язки з молодими співробітницями редакції. Тодішній завідувач відділу ЦК Єльченко, який добре ставився до «Перця» й «перчан», не став створювати комісію з перетрушування їхньої брудної білизни, на що розраховував донощик, а просто зняв трубку урядового телефону й подзвонив Маківчукові:

 

- Федоре Юрійовичу, а ви знаєте, що про Вас пишуть?

 

- А що?

 

- Та от пишуть, що Маківчук «склоняєт молодих cотрудніц к сожитєльству». Що Ви на це скажете?

 

- Та що ж я Вам скажу, Юрію Никифоровичу, - зітхнув Маківчук. – Воно, звичайно, діло спокусливе, але ж – якби то не мої сімдесят з гаком років! А так – ну добре, ну «склоніл», а що ж далі?

 

Редакційне життя «Перця» було наповнене різними курйозними історіями, розіграшами і приколами.

 

Якось призначили нам у «Перець» черговим куратором журналу мого однокурсника по ВПШ (Вища партійна школа) Ігоря Ненька, не вельми на той час іще досвідченого у справах журнальних. Одним із завдань кураторів було уважно з лупою перечитувати кожен номер газети чи журналу, який вони курували і доповідати керівництву, коли щось не так.

 

Прийшовши до нас на партзбори, Ігор звичайно, не міг не виступити, - згадує Владислав Бойко. – Становище зобов’язувало. Отож, він підвівся й сказав, що йому в принципі, сподобалася творча, ділова атмосфера в партійній організації і взагалі в редакції. Однак що ж то був би за партійний куратор, якби він не висловив хоч одного критичного зауваження?

 

І він його висловив:

 

- Я от перегорнув підшивку журналу – й у вічі впадає одноманітність автури. Переважно це штатні працівники редакції, літератори. Так же не можна! А чому на сторінках «Перця» не виступають передовики виробництва, керівники заводів, директори радгоспів, голови колгоспів? Де позитивний досвід?

 

З реакції притихлої аудиторії Ігор зрозумів, що передав куті меду. Після закінчення засідання, коли він вийшов, Маківчук, люто глипнув на мене: «Ну й однокурсники ж у Вас!». Набрав по «сотці» телефон на той час уже секретаря ЦК з питань ідеології Єльченка:

 

- Юрію Никифоровичу, добрий день! Маківчук турбує… У вас є вільна хвилина? Юрію Никифоровичу, от у нас у «Перці» було багато кураторів. Одні були гірші, інші – кращі. Ну, а оце тепер ви прислали нам Ненька. То що я вам хочу сказати, Юрію Никифоровичу: ніж мати таку неньку, то краще вже залишатися круглими сиротами!

 

Не обділений почуттям гумору секретар ЦК хрюкнув у слухавку, й бідолашний Ігор більше до нас не з’являвся.

 

 

Якось, коли Маківчук відправився на засідання в ЦК, всі працівники редакції зібралися в одній кімнаті потеревенити. Підчас розмови хтось запропонував заспівати українських пісень. Не знаю, як так сталося, але всі дружно затягли «Ще не вмерла України…». Колега Орлов прилаштувався диригентом нашого імпровізованого хору, за співом ніхто й не помітив, як шеф повернувся до редакції. Коли побачили його за спиною в диригента, всі враз притихли, а Орлов і далі наспівує, розмахуючи руками, а потім помітивши, що щось не те, обертається і бачить перед собою похмурий вигляд шефа, який говорить йому:

 

- Ну, ти старий жидяра, викрутишся, а їх же посадять!!!

 

На завершення хотів би додати від себе кілька слів. «Перець» у радянський час досягнув свого найбільшого розквіту саме за часів редакторства Маківчука, про що свідчить наклад у 3 мільйони 300 тисяч екземплярів на 1 січня 1986 року. Більше того – видання кожного місяця отримувало до 60 тисяч листів від пересічних громадян із прохання допомогти у вирішенні їх проблем. І, як бачимо, «перчанам» вдавалося допомагати людям. На жаль, такий колоритний і авторитетний журнал виявився нікому не потрібний у незалежній Україні. У минулому році влада видання закрила, за офіційною версією – ніби через нерентабельність, за не офіційною – хтось із сучасних «бізнесюків», наближених то тогочасної влади, «поклав оком» на приміщення журналу. 

Малюнки зверу до низу: Р.Сахалтуєва, А.Аратюнянца та В.Чмирьова

 

 

01.04.2014

Фотография главного редактора журнала "Перець"

Эта фотография была сделана в помещении  редакции журнала "Перець" 09.05.1986г. На фотографии только часть творческого и технического коллектива журнала. На ней нет главного жудожника Зелинского В.Ф., зам. главного редактора Чепиги В. Из художников - карикатуристов только я (Чмырёв В.) первый в верхнем ряду  и Арутюнянц А.С. (мой крестный отец в журнале)- последний в верхнем ряду.
В центре- Макивчук Ф.Ю.
Верхний ряд. Стоят - Чмырёв.В., Герасимчук Р.И.,Головина Е.,Шараевская О.,Поляковская Т., Бойко В.Ф.,(Василь Шукайло), Бондаренко В.В.,Прокопенко Ю.Т.,Молякевич Д.П.,Диденко К.Д., Арутюнянц А.С.
Сидят - Хоменко А.А., Самгина Л.М.,Ищенко Е., Лозовая Г.И., Ананьина Н.