Вибрані  сторінки  з станнього числа журналу "Перець",  ліквідованого з 1.12.13 року. Читачі  можуть ознайомитись із "Сльозніцами"на 2-й сторінці на його захист , які допомогли  виданню як мертвому кадило.

Вчора  29.03.2013 у галереї "Майстерня" Товариство художників-карикатуристів до дня 1-го квітня відкрило  6-ту традиційну виставку творів художників - перчан. На цей раз  перчани представили  відвідувачам смішні та дотепні, а для когось дошкульні,  шаржі на відомих в Україні людей, зокрема політиків. Виставка працюватиме до 13 квітня . Репортаж про відкриття виставки буде опубліковано пізніше.

Євген Дудар «Дзеркало тижня. Україна» №30,31 серпня 2012,

Переказувати біографію людини — не сказати про неї нічого. Бо біографічні дані — це всього-на-всього «суха бухгалтерія», статистика, яка слугує переважно чиновникам. Тому піду іншим шляхом. Подам свої враження про цю людину — епізоди з її життя, які були дотичні до мене.

Уперше «ніс до носа»я зустрівся з Федором Юрійовичем Маківчуком восени 1961 року.П’ятикурсником факультету журналістики Львівського університету приїхаву «Перець»на практику. Мене ніхто не посилав і ніхто не запрошував,бо «Перець» практикантів не брав. Домовився з деканом,що «за свої гроші поїду шукати долі».

«Перець» тоді розміщувавсяв цокольному приміщенні готелю «Театральний», навпроти Опери.

Ще задовгодо початку робочого дня я з’явився у просторому холі. Там стояликілька стільців і два канцелярські столи. За одним сидів кругловидийуже немолодий чоловік. Перед ним стояла чвертка «Московської» і лежали двачималенькі зелені огірки. Зазвичай такої ранньої години до редакціїз поїздів прямували скаржники. Тож чоловік запитав мене:

 — На когоскаржитесь?

Я пояснив,що й до чого, на що він зауважив:

 — Ну, практиковаццяв «Перці» — почотно… І є в кого…

Запропонував мені трішкивипити. Я відмовився, і він засумнівався, чи з мене щосьвийде. Проте дозволив чекати «відповідальних». Бо він «усього-на-всього»чергує і на громадських засадах приймає скаржників. Себто координує —кому до кого. А прізвище його Самохін…

Десь по дев’ятійу дверях з’явився жвавий худорлявий чоловік. Самохін сказав:

 — Оце —відповідальний секретар Олесь Єфремович Громов. А це, — кивнувна мене, — практикант. Приїхав зі Львова…

 —Ми на практику нікого не приймаємо, — придушив мої надіїГромов. — Нам і грошей на це не виділяють…

Я щось белькотів про«свої гроші», про те, що мені хоч трохи подихати б перчанськоюатмосферою. На що Громов мовив:

 — Ну, добре. Прийдередактор — хай вирішує. Але запевняю вас, справа це безнадійна…

ДочекалисяМаківчука. Сиджу перед ним як заєць перед левом. «Лев» запалив цигарку.Затягнувшись, усміхнувся:

 — То чогож вам так раптом захотілося в нас практикуватися?

«Заєць» намагавсяв кожне слово вставити щонайбільше змісту:

 — Не раптом.Я п’ять років самотужки пишу сатиру. Бо на факультеті такогокурсу не було. Регулярно друкую фейлетони у «Вільній Україні», іншихгазетах…

Маківчук зупинив мене:

 — Добре, добре…Бо зараз договоримося до того, що вам одразу й премію требабуде давати…

 — Ну що, —каже до Громова, — спробуємо… Вишні з нього не зробимо, то,може, хоч пити навчимо… Посади його в кімнату до Жолдака. Практикоюнехай керує Білкун…Та зніми за рахунок редакції для нього готель… Бо,не дай Боже, влипне до якоїсь… Пропаде талант… 

У 1965 роція знову в кабінеті Маківчука. Тепер уже як шукач роботи.

Знав про нього вже чимало.І легенд, і правди. І про те, як «нісу ЦК ср…ку», і про придибенції на полюваннічи риболовлі. Знав про його крутий характер.

Тому, правду кажучи,на удачу не дуже сподівався. Хоч знав, що він пам’ятає менез практики, хорошої думки про мій сатиричний калейдоскоп, рукопис якогочитали в редакції.

Обтрусив попілз цигарки:

 —То ви хочете в нас працювати?

 — Це булоб для мене великою честю…

 —Тиць-пердиць — контрактація телиць… Тут честі мало. Тут треба вміння…

Я опустив вуха.Хандрець, думаю. Куди ти, сіромахо, поперся?

Дивиться, наче пропікає:

 — Це якбиви були приїхали пару тижнів тому… Ми взяли чоловіка… Повертайтесядо Львова, пишіть нам. А там, може, щось наклюнеться…

Я пішов ва-банк:

 — Бачите, ФедореЮрійовичу, «може» — глибоке й широке… Розумію, що ви менене «купуєте», але котом у мішку не хотів би бутині для вас, ні для себе… Якби ви мені дали якесь завдання… Щобя себе хоч перевірив, чи варто мені в цьому жанрі працювати?

Йому це сподобалося.Досі ті, хто претендував на роботу в «Перці», боялися Маківчуковихзавдань. Як мінімум три-чотири перші матеріали він «різав».

Мої три перші фейлетонипідписав, після чого я був оформлений як «постійний позаштатний» приредакторові. Зарплати не отримував, але жив за рахунок редакціїв готелі, мав добові. А коли звільнилася посада секретаря-друкарки,я запропонував «друкарку» відкинути й оформити мене «секретарем».Думав, Маківчук не захоче. Та його турбувало інше:

 —Це як ви будете жити на 60 рублів? Ні готельоплачувати, ні добові видавати ми штатному в Києвіне зможемо…

 — Нічого, ФедореЮрійовичу, зате я вже буду в штаті. Душа спокійна…

 — Коли в шлункубурчить, то й душа не спить…

Черезякийсь час і шлунок заспокоївся. У ЦК вибили ще одну ставкуфейлетоніста. Правда, потім Маківчук, коли був чимось незадоволений, дорікав:«Завльок мене тими першими фейлетонами, а тепер сачкує…».

Я не «сачкував».Часто в номер ішло по два фейлетони. Один — під своїм ім’ям,інший — під псевдонімом. Але інколи писав не так, як шефспрямовував…

Стою перед його столомначе облаяна невістка. Втретє повертає фейлетон, щоразу інші претензії.Я мовчки слухаю і, мабуть, не дуже люб’язно на нього дивлюся.

 — Чогови на мене витріщилися?!

 — А чогови на мене вишкірилися?! — не витримав. Розвернувся,хряпнув дверима так, що вікно зачинилося.

Сів за робочий стіл.Але яка робота? Думаю: мабуть, усе. Треба готуватися до «евакуації»…

Десьза півгодини — гуде коридором (він, ходячи, любив мугикати).

Відчиняє двері, кладеперед моїм носом підписаний фейлетон, а до хлопців, з якимисидимо в одній кімнаті, каже:

 — Хороший фейлетоннаписав Дудар. Але якби написав так, як я казав, бувби ще кращий…

А після роботи,за «круглим столом», спрямовуючи на мене підняту чарку, зауважує:

 — Це тількиДудар може собі дозволити в моєму кабінеті дверима хряпнути так,що вікна випадають…

Він був, якщо можна таксказати, різнополюсний. Коли тобі тяжко — допоможе. Але, колити купив нового кожуха — начувайся. Ми навчилися своїми«матеріальними статками» шефа не дратувати. Але такого атрибута достатку,як авто, бодай найменшеньке, не приховаєш. Він чогось вважав,що все, чим ти живеш, і навіть дихаєш, — за рахунокперчанського бренда.

Мій «вухастий»«Запорожець» він образливо називав «жоповозець». Я ж, на честь шефа,величав його: «Кадилак-Фердінанд».

Якось заходить:

 — Викликаютьу ЦК, а той архаровець з «Волгою» десь тиняється. Заведіть свого«жоповозця» й підкиньте мене…

Їдемо. Я газую, вінрепетує:

 — Обережно! Кудиженете?!

 — В ЦК. Вамже треба швидко…

 — Так мене тудиживого викликають, а не мертвого…

Повернулина Орджонікідзе (нині — Банкова).

 — Коло Спілкиписьменників зупиніть, пройдуся…

Я зрозумів,що він не хоче, аби в ЦК побачили, що приїхавна «Запорожці», та ще й червоному. Натиснув на газі пригальмував перед самим входом у ЦК.

 — Вибачте, —кажу, — переплутав педалі…

Він, крекчучи,вивантажується, а я:

 — Федоре Юрійовичу,вас чекати чи приїхати за вами?

 — Да єжжайтєви к Фєнькіной матєрі!.. Єздок!.. Ще не вивчило,де яка педаль, а вже береться шефа возити…

«Перець» був журналомавторитетним і дієвим. «Перця» часто боялися навіть ті, хто вже нічогоне боявся. Понад тримільйонний тираж сатиричного видання,не пропагований і не планований, сприяв добрій славі «Перця».Але тієї слави заслуговував насампепед його головний редактор. Він добиравкадри, він формував кожне число журналу, він читав і підписувавк о ж е н матеріал, відбирав кожен малюнок, текстівкудо нього. Корегував верстку.

Верстку вичитував кожентворчий працівник, ставив свій підпис. 

За моєїп’ятнадцятирічної «відсидки» у «Перці» це правило порушили лише раз.Коли друкували пасквіль на Івана Дзюбу. Така собі совдепівськабрехня — «Про містера Стецька та літературне жабеня».Я не знаю, кому з перчанських колег довірили його вичитувати,але в день, коли мала з’явитися верстка, мені сказали: «Можеш іти додому…Верстки не буде…».

Матеріал вийшов підпсевдонімом. Але те, що Маківчук до того працював «за зачиненимидверима», його творча манера підказували, що це був його плід.Ще більше утвердився в цій думці, коли за чаркою деякі колегивихваляли, мовляв, матеріал написано дуже кваліфіковано. Я тоді ляпнув:«Та яка це кваліфікація? Приміром, фраза, де „викликаєйого Лин“, повчає, лає… І виходить, що жабеня, яке живе в чистійводі, — негативний герой, а лин, який у болоті, —позитивний…».

 — Та заткнітьсяви! — гиркнув на мене Маківчук. — Ще один жабознавецьзнайшовся…

У журналістськихколах про Маківчука ходили легенди як про надзвичайно сміливу людину.Мовляв, пісочить, не зважає на чини й ранги. Це, звісно,легенди. Насправді ж він був типовим радянсько-партійним чиновником —із «вихилясом» перед вищими і «свистоплясом» перед нижчими. Привілеї,які дала йому природа, — почуття гумору, відчуття міри і хорошийжурналістський «нюх»… Він і сам добре розумів, що, можливо, йогояк сатирика, гумориста не дуже й бояться чи поважають. Алекому хочеться, щоб з нього публічно кепкували? Тому партійні чиновникиі з «Перцем», і з його редактором час від часу загравали.Тим більше коли запевняли, що партії потрібні щедріни і гоголі.Це створювало навколо персони редактора «захисну оболонку», додавалосамовпевненості…

Якось викликає мене:

 — Дзвонив Шелест.У заповіднику на Бирючому острові браконьєрничали Мацкевичі Єжевський. Убили 17 оленів… Виписуйте відрядження.І пам’ятайте — це «вільні пошуки». Ніхто ніякого завданняне давав. І в редакції нікому ні слова… Підтримуйтезв’язок…

Хто такіМацкевич і Єжевський ми знали. Перший — міністр сільськогогосподарства СРСР, другий — голова Всесоюзного об’єднання«Сільгосптехніка». Обидва — члени ЦК КПРС… А от де тойБирючий острів?.. Була репліка Шелеста, що після полювання «…тинялисяпо Запоріжжі в тірольських шляпах»…

Літак доправив менедо Запоріжжя ввечері. Січень, заметіль, автобуси не ходять.Зателефонував знайомому з обкому партії. Він сказав, що Бирючийострів — фактично півострів на території Херсонщини, але в’їздна нього із Запорізької області. В Якимівському районі.Це заповідник, у якому дачі всіх членів політбюро ЦК КПРС,в тому числі й Хрущова.

Об’єкт режимний.На косі, що веде до острова, — три смуги загорожі. Одна відодної за кілька кілометрів. Посилена озброєна охорона… Перепустки видаєлише Москва…

Телефоную Маківчуку. Кажу,що й до чого.

 — Раз «хазяїн»сказав, треба пробиватися…

Мої «пробивання»,перевірка й утікання описані в книжці «Роздуми легковажного».

З Херсонськогоаеропорту знову зателефонував Маківчуку. Це був якраз мій день народження.Він міг стати останнім…

Увечері прибувдо редакції. Мене чекали за накритим столом. Маківчук ходивкандибобером. Усі все вже знали.

У найближчому числі«Перця» вийшов фейлетон «Браконьєрство на високому рівні».За підписом моїм і Білкуна. Для більшої солідності. А черезтиждень я писав у ЦК пояснення, як літав на «вільніпошуки». І, «не радячись ні з ким», проник на територію«режимного об’єкта» і т.д. і т.п. Страхував себе член політбюроЦК КПРС і перший секретар ЦК України Шелест, страхував себеМаківчук. Застрахував себе і я. Написав заяву «за власним бажанням».Але Маківчук порвав її зі словами:

 — Не спішіть,може, перемелеться…

Наступного завданняШелеста і Маківчука я не виконав. Хоч об’єкт був аж ніякне режимний. І мені ніхто не перешкоджав. Крім власної совісті.

Викликав Маківчук:

 — Дзвонив Шелест,казав: «Пошли хлопця на Чернігівську науково-дослідну станцію сільськогогосподарства. Нехай роздраконить директора. Ми його будемо знімати…».

Станція —не доїжджаючи Чернігова. «Хлопець» наступного раночку, ще задовгодо початку робочого дня, обсервовував її територію. Першоюна роботу прийшла прибиральниця. Спитав її, коли буде директор, бо,мовляв, хочу влаштуватися на роботу. 

 — З директоромбіда, — каже вона. — Лежить у лікарні, інфаркт… А перед тимпараліч розбив дружину, бо в горах загинув син… Бувальпіністом… 

Я повернувсяв редакцію. Кажу Маківчуку: «Фейлетону не буде…». Змальовуюситуацію — не можна добивати людину…

 — Ви що?!Опупєлі?! — гиркнув Маківчук. — Не розумієте, чиє це завдання?Повертайтеся в Чернігів і…

Розмову перервала«вертушка». Якраз зателефонував Шелест. Маківчук схопив слухавку:

 — Так, ПетреЮхимовичу, так… А він отут біля мене… Даю… — простягнув меніслухавку.

 —Ви ще не поїхали? — питає Шелест.

Я скоромовкою пояснив,що вже приїхав, і вважаю, що фейлетону писати не можна.Пояснив чому…

 — Правильнийвисновок ви зробили, — сказав Шелест. — Дайте трубочкуредактору…

Маківчук слухає,і його перелякане обличчя ясніє:

 — Так, так, ПетреЮхимовичу. І я йому кажу, що молодець… Людину добиватине можна… Ми ж не варвари…

Те, що в «Перці»час від часу випивали, — брехня. У «Перці» випивали постійно. Дляцього в сейфі відповідального секретаря завжди лежав фінансовий резерв.«Перець» часто отримував премії від Комітету охорони природи.Їх виписували на того чи іншого працівника, а зберігалияк редакційну заначку. Окрім того, була «парубоцька складчина». Існувалоправило: п’єш чи не п’єш, а гроші даєш. Але в гастрономбігав той, хто прийшов на роботу в «Перець» останнім. 

Та в колективі,крім нормальних людей, були й «доброзичливці». Одні «стукали» шефовіна мене, інші — в ЦК — на мене, шефа і веськолектив. Хтось із «доброзичливців» написав у ЦК,що в «Перці» постійно п’ють, а Дударя посилаютьу гастроном.

Викликали Маківчука. Вінкаже:

 —А що я Білкуна пошлю? Так він без ноги.

Дотепність Маківчуканавіть його супротивників часто обеззброювала. А в колективі булазбудником доброго настрою.

Якось на вечірньомузастіллі питає мене:

 —А то правда, що вас жінки люблять?

 — Не знаю,Федоре Юрійовичу. Але коли раз поцілую, то ще хоче…

 — О,похвалився, — каже Маківчук. — Он Лавруша, — кивнувна Лавріна Гроху, — як «поцілує», то вона два тижніне хоче… 

Маківчук дужене любив, коли хтось із працівників друкувався в інших виданнях.У журналі «Соціалістична культура» я мав рубрику «Галереячудотворців». Він про це знав, але не казав нічого. Та комусьз моїх «доброзичливців» це муляло. І він іще до приходушефа на роботу підпихав журнал з черговою моєю публікацією йому піддвері.

Викликає. Журнал —перед ним:

 — Коли ви всеоце пишете?

 — Вночі, ФедореЮрійовичу. Вдень я працюю лише на «Перець»...

 — Вночі спати треба…А взагалі, раджу, якщо вже таке «нєдєржаніє таланта» — ставтепсевдонім. То вам буде спокійніше і мені. Бо заздрість ваших«друзєй — нєобьятная»…

Був у редакціїчоловік з якимось особливим «інтересом» до мене. Часто«жартував» — і все однаково: «О, вже іде перевіряти схрони»…Це тому, що я з Галичини, де були криївки повстанців.

Я все пропускав повзвуха. А на якомусь усередакційному застіллі, коли він знову видав цей«жарт», я не стримався:

 — Шановний(ім’ярек)! Іще раз це почую, наклепаю пику…

Всі ахнули. Чоловік бувнабагато старший. І на відповідальній посаді. Наступного дня викликаємене заступник редактора Микола Білкун. Сидить у нього і вчорашній«жартівник».

 — Требавибачитися! — каже категорично Білкун.

 — Не буду! Хайвибачається той, хто не до ладу жартує…

Заходить Маківчук:

 — Що, не хочевибачатися?.. Та вибачтеся перед тим лайном! Бо завтра побіжитьу ЦК, знов наробить смороду…

 — Добре, — кажу«жартівникові». — Вибачте мені…

Той кидається менеобнімати, цілувати, а Маківчук коментує:

 — О-о, поцілунокІуди… Та не обслинюйте вже його, хай біжить, бо гастрономзачинять.

 — ФедореЮрійовичу, — питаю, — що брати — «Пліску»,чи «Будафок»?

 — Та беріть«Будафок». Там хоч пляшка більша…

Коли ми вжету пляшку «ділили», Маківчук мовив:

 — Наступного разу,коли захочеш комусь сказати, що він лайно, мовчки постав перед ним пляшкуконьяку і йди…

Якось улітку каже: 

 — Поїдьтеу Бердянськ. Зробіть «З олівцем…» і в Будинку мисливцядомовтеся про полювання. Я приїду машиною…

Приїхав з дружиноюта внучечкою. Підстрелили кілька качок. Дружина зафарширувалаїх гречкою, запекла. Випили по чарочці. Кажу:

 — Піду скупаюся.

 — Тількиж далеко не залазьте, бо я погано плаваю.

Борсаюся серед хвиль.Бачу, він вийшов з будиночка, ходить берегом сюди-туди, сюди-туди,а тоді гукає:

 — Та вилазьтевже! Не вимотуйте моїх нервів… Я зовсім не вмію плавати…

Було зрозуміло,що йому не так дороге моє життя, як власний спокій.І я покірно вийшов на берег. Хоч, правду кажучи, і прожиття турбувався. Дізнавшись, що в мене напередодні трохи«підкульгало» серце, одразу по приїзді зателефонував професору Міхньову,і я зо два тижні відлежувався в інституті ім.Стражеска… 

Це — всього лишекілька епізодів з життя Федора Юрійовича Маківчука. Не сумніваюся,що кожен, хто тією чи іншою мірою з ним контактував, оповівби не менше. Пишучи ці нотатки, не використовував того, що знаюпро цю колоритну людину з розповідей інших. Не переказував нашихнеприємних розмов. За п’ятнадцять років роботи було всяке.Я не був любимчиком Маківчука. Але він знав, що ніколине підведу і ніколи не вчиню підло. 

Цього року йому виповнилося б сто.Сорок із них він редагував «Перець». Можливо, десь там, в іншихсвітах, його неспокійна душа продовжує сміятися, смішити й перчити.А ми — ті, хто працював під його орудою, вдячні долі за те,що якусь частину свого життя перцювали поруч із ним. 

Від себе додам наступне фото: