Грустно…

Пробел в искусстве…

Шестое чувство

Отключено…

Почта

Шепнет нарочно…

В душе тревожно

Перечеркнет…

Счастье…

Давно на части…

Без всякой страсти

Обречено…

Глупо…

Честно, хоть грубо –

Живые трупы…

Нет ничего…

Її волосся золотим колоссям в’ється,

Її характер – грози навесні,

Джерельною водою пісня її ллється,

А сльози в неї – то дощі рясні.

Очі її синіють волошками у житі,

Вночі сузір’ями виблискують вони,

Її любов горить у маках цвіті

І полум’ям запалює дерева восени.

У неї гнів – бурхливе Чорне море,

Безмежний, мов простори степові,

Низьким гулом трембіт лунає її горе,

Карпатських гір торкає вершини вікові.

У неї сміх – дзвінкий пташиний гомін,

Радість веселкою у небі мерехтить,

А туга – то печальний вітру стогін,

Що в полі стрімголов собі летить.

Її душа – собори стародавні,

Серце навіки в Києві лежить,

Де квітнуть вздовж алей каштани славні

І де Богдану пам’ятник стоїть.

І як її таку нам не любити,

Єдину, неповторну, чарівну,

Країну, де нам честь випала жити,

Для нас на цілім світі лиш одну.

Шипами острыми и гибкими стеблями,

Словно в единой песне отчаянно слились,

Две розы – красная и белая, как будто лед и пламя,

Между собою тесно вдвоем переплелись.

И красным жаром лепестки пылая,

Касаются жемчужной чистоты,

И остывает пламя, как будто не желая

Обжечь невинность белоснежной красоты.

Любовь и страсть кружатся в танце диком

И связь эту вовек не разорвать,

Где меркнет власть пред хрупким ликом,

И нежности стремится силу дать.

Как ночь и день, как запад и восток,

Они так далеки, но неразлучны вечно,

Как свет и тень, законам вопреки,

Друг друга дополняют безупречно.