Покохала мене ,

Ти мене покохала… даремно.

А можливо,

Можливо… тобі пощастить.     (спасибі тобі  за пораду OLGINYA)

Я до тебе прийду,

Тільки зірки засяють на небі…

Тільки зоряний міст,

Тільки зоряний міст… я знайду.

 

І тебе я назву…

І тебе я назву…моє серце.

В подарунок тобі,

Я тобі принесу весь цей Світ.

Сподівання твої

Сподівання здійсняться …напевно.

Знаю скоро будЕ…

Він відбудеться день твоїх мрій.

 

І кохання твоє,

І кохання твоє…безперечно.

Як до тебе прийду,

То воно запалає без меж.

Я до тебе знайду,

Я знайду до коханої стежку.

Та з зірок я до тебе…

Я зірковий збудую місток.

 

 

Кожний свої десять хвилин має, щоб наяву пережити великий сон....

Дивися , як я   зачарую світ...

Він нам дасть  те ,чого захочем ....

...спробуй так, як я...

Так , то я, той з Твойого сну...

Так, то я    є з Тобою тут...

Це диптих - спочатку каже він, а потім вона

Я – твій творець…

Тебе відтворюю з уяви,

Життя вдихаю у бездушний камінь,

Закохано і трепетно торкаюсь…

Твій полонений я – Пігмаліон,

О, мила серцю Галатея!.....

 

Я – Галатея…

Була я мертвим каменем -

Одна між тисяч мармурових брил.

Від теплих ніжних рук твоїх

В мені життя зануртувало.

О, мій творець, Пігмаліоне!

04.09.2009

© Copyright: Марина Степанская, 2011 Свидетельство о публикации №11109270260

Кохання - це біль. Нестерпний, пекучий. Він спалює все зсередини. Він розриває тебе на частини, примушує кричати, плакати, вити від знемагання. Цей біль найненависніший, найпекельніший, але і найпрекрасніший. Коли ти хочеш його… Коли ти дивишся йому в очі і хочеш сказати: «Так!», але не можеш, бо ти боїшся. Бо ти ніколи раніше цього не казала. Ти боїшся цього, але ти хочеш цього найбільше. Тут і зараз. Ти відчуваєш на собі доторки його сильних рук. Він ще не встиг торкнутися, але ти вже відчуваєш, як щось відбувається в тобі. Світ перевертається. А його поцілунки... Коли він опускається до твоєї шиї, а потім на живіт, а потім ще… Ти заводишся. Ти бажаєш цього найбільше в світі. Ти хочеш кохати його до нестями. Але тобі страшно. Ти розриваєшся на частини між бажанням тіла і острахом розуму. Де вона ота кульмінація всіх твоїх почуттів? Коли настане той переломний момент? Але варто лише прислухатися до себе і ти розумієш наскільки сильно ти цього бажаєш. Кохатися, кохатися і ще раз кохатися. Щодня і щоночі. Нестримно, палко, до нестями. Грати на скрипках тіл пекельну мелодію. Вона торкає найпотаємніші струни бажання. Вона доходить до найглибших фантазій. Варто лиш провести смичком і ти вже відчуваєш той ритм музики. Вона проникає в твій розум і примушує тіло танцювати. Ти не можеш протистояти мелодії тіла. Ніхто не може. Адже ви самі створюєте ту музику, пишете ноти кінчиками пальців. Ніхто інший не може повторити таку ж саму мелодію, адже у кожного вона своя, неповторна. Спочатку легкий блюз, повільно грає скрипка. Згодом темп наростає. Пальці натискають клавіші фортепіано, переходячи в кульмінаційний вибух органу. Кожна нотка тіла в інструментах оркестру. Але кожен концерт повинен закінчуватися. Ритм поступово стихає і серце вибухає оплесками. Щоб мати надію на ще не один такий концерт. Бо полум’я кохання незгасиме. Воно прагне все більше і більше жару, все більше і більше висмоктує усе всередині, витягує всі думки, всі почуття, аж доки не пролунають перші звуки…

Любіть Україну, як сонце, любіть,  як вітер, і трави, і води…  В годину щасливу і в радості мить,  любіть у годину негоди.  Любіть Україну у сні й наяву,  вишневу свою Україну,  красу її, вічно живу і нову,  і мову її солов'їну.  Між братніх народів, мов садом рясним,  сіяє вона над віками…  Любіть Україну всім серцем своїм  і всіми своїми ділами.  Для нас вона в світі єдина, одна  в просторів солодкому чарі…  Вона у зірках, і у вербах вона,  і в кожному серця ударі,  у квітці, в пташині, в електровогнях,  у пісні у кожній, у думі,  в дитячий усмішці, в дівочих очах  і в стягів багряному шумі…  Як та купина, що горить — не згора,  живе у стежках, у дібровах,  у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,  і в хмарах отих пурпурових,  в грому канонад, що розвіяли в прах  чужинців в зелених мундирах,  в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях  до весен і світлих, і щирих.  Юначе! Хай буде для неї твій сміх,  і сльози, і все до загину…  Не можна любити народів других,  коли ти не любиш Вкраїну!..  Дівчино! Як небо її голубе,  люби її кожну хвилину.  Коханий любить не захоче тебе,  коли ти не любиш Вкраїну…  Любіть у труді, у коханні, у бою,  як пісню, що лине зорею…  Всім серцем любіть Україну свою —  і вічні ми будемо з нею!  1944    Володимир Сосюра   

В душі моїй – несказані слова,
Вона під ними часто знемагає,
І тільки ніч безмовна правду знає,
Яка то сила, вперта і жива.

Вона в мені – як дивовижний світ,
Що бавиться небесними вогнями,
Змагається з холодними вітрами
І тихим болем опадає з віт.




Жіноча доля - як терпка роса,
Що на чебрець опівночі спадає.
Цілує душу відчаю сльоза,
А каяття помилки виправляє.

Жіноча доля – як лукавства тінь.
Уста сміються, а в очах – зажура.
Закреслить тугу забуття глибінь,
Сама себе, всміхаючись, одурить.

У щасті пригортає цілий світ,
Про зло благає память замовчати.
Жіноча доля – милосердя цвіт,
Воістину уміє все прощати




Цей світ зими… Замріяні сузір’я,
Печальні вишні в дивній білизні,
Морози, тиша, місяць із загір’я
І синя пісня в далечі сумній.

Стою одна, лиш зорі загадкові,
І гріє серце цей чудовий світ,
Дивлюсь на нього з висоти любові,
З доріг життя, з вершин прожитих літ.

ДВА СЕРЦЯ

У вечір, в обрії, у спів підем, обнявшись, перед себе. Мов черепицю із дахів, зриває вітер зорі з неба.

І, відділившись від юрби, загорнемося в хутро ночі. Хай два серця - два голуби– співзвучно й тужно затріпочуть.                          ( Богдан Ігор-Антонич )