Мазепинське училище

Чугуївське військове училище вважалося в Росії рекордсменом за кількістю Георгіївських кавалерів серед своїх випускників. Менш відомий інший бік цього навчального закладу – офіцери царської армії називали його «розсадником мазепинства». Серед викладачів училища було чимало патріотів України, які, попри опір керівництва, виховували у курсантів-українців національну свідомість. Про це писав герой бою під Крутами капітан Гончаренко: «Хочу підкреслити заслуги ґенерала Астафієва, що зумів ширити ще задовго до революції національну свідомість серед нас («малограмотних» українців). На це у російськім війську до революції було дуже мало відважних одиниць серед вищої військової ґенераліції».

Училище підготувало чимало талановитих командирів для армії України часів визвольних змагань. Його випускниками були перший командувач Запорізької бригади (майбутнього Запорізького корпусу армії УНР) генерал Прісовський, командувач Запорізького корпусу полковник Болбочан, командувач Подільської групи полковник Шаповал, вже згаданий капітан Гончаренко, командувач повітряними силами Української держави полковник Павленко, командир Сірожупанної дивізії полковник Ніконів і ще багато інших.

Маріонетковий секретаріат

Восени 1917 року ситуація в місті була вкрай непростою. З одного боку, саме в Харкові Миколою Міхновським була утворена Українська народна партія. З іншого – Харків фактично був містом космополітичним та російськомовним. Українців нараховувалося лише 26% населення (у Харківській губернії загалом – 81%). Крім того, із 382 тис. мешканців міста 50 тис. становили біженці, переважно латиші. На харківських заводах працювали багато кваліфікованих робітників (росіян та латишів), направлених у попередні роки для підвищення якості виконання військових замовлень. До цього в місті працювало чимало іноземців – здебільшого полонених угорців, румунів та німців. Біженці, іноземні робочі, переміщені особи, працівники залізниць та заводський люмпен російського походження були базою, на яку спиралися харківські більшовики.

Щодо військового питання Харківщина підпорядковувалася командуванню не Київського, а Московського військового округу. Отже, навіть українізовані військові частини мусили узгоджувати свої дії з Києвом виключно через Москву. На осінь 1917 року більшовикам вдалося перетягнути на свій бік чимало солдатів українізованих полків. Це було нескладно – гасла Центральної Ради практично ідеально повторювали гасла червоних, тож пересічним солдатам інколи складно було розібратися, де хто? Більшовики заявляли: «Національні вимоги українців, самостійність їхньої народної республіки… визнаються Радою народних комісарів повністю та ніяких заперечень не викликають». Центральній Раді офіційно закидали не сепаратизм, а те, що вона пропускала через свою територію загони царської армії на Дон, до війська генерала Каледіна, а отже – була союзником «поміщиків і капіталістів».

Проте навіть за таких умов оголосити червону владу своїми силами харківські більшовики не наважувалися. Їхній Раднарком діяв паралельно із губернським старостою від Центральної Ради Яковом Довбищенком. Влада останнього спиралася на чотири українізованих полки, два з яких: 2-й Український штабс-капітана Волоха і Чигиринський полковника Савіцького стояли в самому місті.

Все змінилося після сутички на Всеукраїнському з’їзді рад, коли вся більшовицька фракція – 125 осіб –залишила з’їзд. А 7 грудня 1917 року близько сотні членів цієї фракції приїхали до Харкова. Вже наступного дня голова Раднаркому Ленін призначив Антонова-Овсієнка командувачем радянськими військами для дій проти донських білогвардійських формувань. І перше, що зробив командувач, – це надіслав військові залоги до Харкова. У ніч проти 9 грудня до міста прибули загони московських червоногвардійців Сіверса (1165 багнетів та 97 шабель) і пітерських робочих Ховріна (300 багнетів). Попервах ці загони не йшли на прямий конфлікт з комісаром Центральної Ради і додержувалися нейтралітету. Проте під прикриттям «московських й пітерських товаришів» були розгорнуті загони харківської червоної гвардії та захоплені всі чотири панцирні авто, що були в місті.

Наступні тижні були, мабуть, найганебнішою сторінкою в історії Центральної Ради. Несподіваними ударами більшовики роззброїли Чугуївське військове училище і військові гарнізони Лозової та Катеринослава. Київ та Харків цього майже не помітили. А в той самий час у Харкові 11 грудня розпочався Всеукраїнський з’їзд рад робітничих та солдатських депутатів за участю селянських депутатів. 12 грудня з’їзд сформував зі своїх же учасників уряд так званої Української Радянської Республіки – Народний Секретаріат.

І лише 27 грудня Антонов-Овсієнко зважився роззброїти українські частини в самому Харкові. Провести цю операцію мали загони харківської Червоної гвардії. До її складу увійшли солдати-більшовики з 29-го, 30-го та 232-го запасних піхотних полків, 1-го саперного запасного полку, загін харківських анархістів Аарона Барона, робочі заводів, залізничники та працівники трамвайного депо. До гвардії увійшли, серед іншого, 300 робітників-іноземців та 200 латишів. Загальна чисельність харківської Червоної гвардії сягала 3000 осіб. Яка кількість із них були мешканцями 300-тисячного Харкова – історія замовчує.

У ніч проти 29 грудня більшовики підтягли під казарми 2-го Українського полку два бронепотяги та дали сигнал до повстання своїм прибічникам в середині полку. Полк був захоплений зненацька. Наступного дня так само без жертв було роззброєно Чигиринський полк. Група офіцерів та солдатів, які лишилися вірними Україні, на чолі зі штабс-капітаном Волохом виїхали до Полтави, де разом з курсантами Чугуївського військового училища утворили славетний курінь Червоних гайдамаків.

29 грудня з 300 добровольців зі складу 2-го українського полку та з 400 харківських робочих було сформовано полк Червоного козацтва. Того самого дня з Петрограда прибуло поповнення – тисячний загін Полякова. Антонов-Овсієнко звітував Леніну про створення українського радянського уряду, альтернативного Центральній Раді.

Мешканці Харкова до зміни влади поставилися байдуже.

Запорожці зі Слобожанщини

Зовсім інші настрої панували серед харків’ян у квітні 1918 року, коли до околиць міста наблизилися вояки 2-го Запорізького полку підполковника Петра Болбочана (зі складу Окремої запорізької дивізії). За три місяці влади більшовиків Слобожанщина наїлася досхочу. «Це армія, яка здатна лише наступати. Як тільки вона зупиниться, так зразу й почне розкладатися, реквізувати, грабувати та вбивати», – так лагідно охрестив своїх підлеглих більшовицький командарм Муравйов. І мав рацію.

4 квітня вояки-запорожці взяли Харків практично без бою. Відома теза більшовицької й нинішньої російської пропаганди, мовляв, українське військо «приїхало у німецькому обозі» не має нічогісінько спільного з реальністю. Полк Болбочана підійшов до Харкова набагато раніше за німців – запорожці встигли реквізувати на складах тканину та пошити собі нові однострої замість старих російських. Це було б неможливо за наявності в місті німців, які реквізували геть усі трофеї. Байку про «німецький обоз» було вигадано з очевидною метою –приховати панічну втечу зі Слобожанщини та Донбасу 10-тисячної Першої донецької армії. Давши драла від самих лише запорожців, що відірвалися далеко уперед від німців, більшовики, тим не менш, не можуть похвалитися «Крутами навпаки».

Слобожанці масово вступали до лав Запорізької дивізії. За місяць з дивізії неповного складу запорізька формація перетворилася на дводивізійний корпус. Харківська група у складі Республіканського полку, полку Кінних гайдамаків ім. Костя Гордієнка, Інженерного полку, кінно-гірської батареї та кількох допоміжних частин на Харківщину прибула у загальній кількості в 4000 осіб. На Крим же вона вирушила, маючи 9 000 багнетів та шабель.

За часів Української держави гетьмана Скоропадського Запорізька дивізія був частково демобілізована. Її чисельність (4 піші й один гарматний полки) було зменшено до 3800 багнетів. Дивізія стояла на Слобожанщині та Донбасі на кордоні, де регулярно відбивала атаки більшовицьких банд, що приходили з боку червоної Росії.

В період Гетьманщини під захистом німецьких та українських багнетів в Харкові підняла голову російська еміграція. З голодної Росії від репресій Надзвичайного комітету до України тікали тисячі людей. «Харків, де у ті дні життя вирувало, разюче контрастував з конаючою Москвою. Впадала в очі ряснота офіцерів всіх рангів та всіх видів зброї, що фланкували у блискучих формах вулицями та наповнювали кав’ярні та ресторани»,– пригадував очевидець. Улітку 1918 року у Харкові перебувало близько 12 тис. офіцерів царської армії. Організації шанувальників «єдиної та неділимої», що виникли у Харкові, очолювали такі одіозні особи, як полковник Штейфон та граф Келлер. Сутички між офіцерами українцями та білогвардійцями спалахували постійно, останні всіляко намагалися принизити мазепинців та сепаратистів. Саме вони й штовхнули запорожців приєднатися до антигетьманського повстання Директорії.

«Чую, хтось глумливо крикнув: «Вот і хохлацькій черкас!» (Я був у сірій черкесці). Дивиться в очі нахабно підпитий штабс-капітан… Нахабу штабс-капітана відпустили останнім. Гидко було дивитися на його пониження і сльози»,– згадував сотник Авраменко зі штабу Запорізького корпусу. 18 листопада бійці 2-го Республіканського полку Окремої запорізької дивізії та кінна сотня Чорних Шликів заарештувала громадянську адміністрацію Харківщини та командування 7-го Харківського корпусу гетьманської армії. На Харківщині, Сумщині, Донбасі, Полтавщині та Катеринославщині було встановлено владу Директорії. Російське офіцерство, що роїлося в Харкові дотого часу, не чинило запорожцям жодного опору.

І знову повторилася історія квітня 1918 року. До запорожців потяглися добровольці. Запорізька дивізія невдовзі була доведена до повного штату, а потім розгорнута у корпус у складі двох дивізій (Запорізької та Республіканської) по чотири піхотні полки кожна. Паралельно із Запорізьким корпусом харківське вільне козацтво сформувало Харківський слобідський кіш (дивізію) на чолі з отаманом Кобзою. У Харкові робочі-українці утворили робочу дружину в складі 800 осіб. Почалася робота із розгортання до повного штату 7-го Харківського корпусу гетьманської армії. Проблемою бувбрак зброї та потрібної кількості офіцерів. Владнати ці негаразди завадив наступ Червоної армії.

Від німців з любов’ю

Є багато причин, чому українське військо зазнало поразки у грудні 1918 – лютому 1919 років. Керманичі Директорії виявилися абсолютно негідними та некомпетентними для керівництва державою в умовах війни. Більшовики вчинили нападсаме під час зміни влади в країні, тобто повної анархії на місцях. Воякам-запорожцям довелося воювати з червоними, маючи за спиною веселих хлопців отаманів-анархістів Чередняка, Сахарова, Ковтуна, Шинкаря та батька Махна.

Але навіть за таких умов штаб Червоної армії не наважувався атакувати Харків – більшовики боялися загрузнути в позиційних боях з запорожцями. Проте червоний главком Антонов-Овсієнко віддав наказ наступати. Він знав, щойно червоні вступлять в бій, в Харкові повстання проти українців мав підняти німецький гарнізон.

Після революції в Німеччині в німецьких частинах утворилися солдатські комітети, з якими швидко налагодили контакти посланці червоної Москви. Їм було, що запропонувати німцям. У щойно створеній Польщі, через яку німецькі частини поверталися на батьківщину, їхні ешелони масово роззброювали та грабували поляки. Більшовики ж запропонували німцям евакуюватися через свою територію –Балтику та порт Данциг. За це червоні зажадали від німців певних послуг.

Порозумітися з німцями командуванню запорожців не дали. Директорія була проти будь-яких переговорів з німцями, і запорожцям довелося додержуватися нейтралітетуй уникати конфліктів. Маючи вісті про посилення більшовицьких залог по той бік кордону, командувач корпусу полковник Болбочан намагався не втягнути своїх підлеглих у війну ще й із німцями.

11 грудня червона Рада робочих і солдатських депутатів спробувала здійснити в місті переворот – вона оголосила себе єдиною владою на Харківщині. Командування запорожців у відповідь запровадилов місті воєнний стан. Запорожці розігнали більшовицький мітинг в театрі «Міссурі», демонстрацію на вулицях та губернський з’їзд селянських рад. Маючи ворога на кордоні, запорожці просто не мали часу гратися в зайву демократію. Більшовики ж використовували репресії запорожців, щоби сильнішепідбурити робітничу масу. Місто постійно страйкувало й жило без світла та транспорту.

30 грудня більшовики атакували станцію Козача Лопань. Українці вдало відбивали всі атаки, але 2 січня до штабу червоних надійшло повідомлення: «ЦК українських комуністів повідомляє з Харкова. 1 січня починаємо виступ… Німці беруться затримати українські війська, зайнявши спільно з нами вокзал». Німецький гарнізон лишався грізною силою в 1600 багнетів та 300 шабель, маючи 10 гармат.

Повстання більшовицького підпілля та німецького гарнізону в Харкові поставило Запорізьку дивізію на межу катастрофи. Захоплення німцями харківського залізничного вузла означало втрату українцями військових ешелонів з майном та боєприпасами. Ба більше, кілька українських полків в цьому разі потрапляли в оточення. Усвідомлюючи весь жах становища, бійці Слобідського кошу та робоча дружина харків’ян обороняли вокзал, не зважаючи на втрати.

Командувач Запорізької дивізії підполковник Загродський у цих умовах прийняв єдине правильне рішення – полки, що перебували на передовій, розвернули зброю і вдарили по німцях та більшовиках в середині Харкова. Їм вдалося відкинути ворога від залізничного вузла, але німці продовжували гарматний обстріл. Зовні ж на місто насідали більшовики. 3 січня запорожці залишили Харків.

Директорія вимагала повернути місто за всяку ціну. Більшовики ж рвалися до Катеринослава,щоби з’єднатися із загонами батьки Махна. Отаман Болбочан доручив Запорізькій дивізії Загродського тримати оборону біля Чугуєва, Мерефи та Лозової. Республіканську ж дивізію 4 січня він кинув у наступ на північ від Харкова, розраховуючи зайти у тил до угруповання червоних. Антонов-Овсієнко згадував: «Болбочану вдалося потіснити частини 2-ї дивізії під Харковом. Переполох охопив порученців штабу фронту – «потрапили в пляшечку». Ситуація коливалася, мов на терезах, – «або-або». Аж тут на допомогу більшовикам знову прийшли німці. «Німецькі частини, хоч і не додержали свогослова затримати петлюрівців у місті, проте надали нам величезну послугу, продовжуючи нести караульну службу у місті. Цим вони дозволили направити основні сили на розвиток бойових операцій під Харковом», – свідчив Антонов-Овсієнко.

Водночас банди лівого есера Шинкаря зайняли Полтаву та перерізали залізницю – довелолося кидати війська ще й туди. Це поклало край всій справі – наступ запорожців захлинувся. Харків було втрачено.

Наостанок зазначимо. 12 січня в Харкові урочисто поховали «жертв петлюрівського терору» –як ініціаторів страйків та провокацій у прифронтовій зоні, запорожцями було розстріляно21 робочого. Антонов-Овсієно згадував: «Представники німецького командування виступали услід за нами із закликами протесту проти злочинів петлюрівців та вітаннями радянській владі. Німці невдовзі евакуювалися через Брянськ– Гомель». Більшовики виявилися нешанобливими союзниками. Жодного пам’ятника «німецьким інтернаціоналістам» в Харкові ніколи не з’явилося.

А невдовзі у харківській «надзвичайці», керованій легендарним Степаном Саєнком, щодня розстрілювали по 40–50 харків’ян і до приходу Добровольчої армії довели рахунок до тисячі. У концтаборі, створеному в самому центрі міста, утримували представників «ворожого елемента» і «неблагонадійних». Влаштовувати страйки чи демонстрації проти чинної влади в Харкові більше не наважувався ніхто.