В небі ключ журавлиний,дивись!
І душа моя прагне увись.
Я б розправила білі крила
Й вільним птахом над світом злетіла.
Із висот недосяжних таємних
Я погляну на рідну землю.
На вишневі сади квітучі,
На поля й на високі кручі.
ЗамилУюсь безкраїм морем,
Й повернуся в Карпатські гори.
Вмить наповниться радістю серце.
Ця краса Україною зветься.
Перелітні птахи навіть знають,
Неба кращого в світі немає.
Вони в різних краях блукають,
Та щороку до нас повертають.
Їхню тугу я серцем відчую,
Чому ж люди свій край не цінують?
Чом зажерливі й заздрісні хмари
Їхні душі так поогортали?
Невже очі настільки незрячі,
Що крім себе нічого не бачать?
Всім без винятку шанс дається
Цей політ відчути у серці.
Кожен з нас у душі крила має,
Та не кожен,на жаль,відчуває.
Хто свій скарб на землі лиш складає,
Захист неба назавжди втрачає.
Із одним крилом не злетіти,
Аксіому цю знають і діти.
Хто уміє небесне з земним об’єднати,
Той гармонію зможе в житті відшукати.
А відчуття польоту це надовго зостається,
На нього й у реальності настроюється серце.
Нічого надзвичайного тут непотрібно знати,
Лиш треба душу деколи від бруду очищати.
Коли я повертаюся із мандрів цих далеких,
То просто посміхаюся,бо на душі так легко.
Від теплих слів прокинуся,таких простих й прекрасних -
"Пора вже повертатися на землю,моя пташко…"
