(продовження, початок зразу за цим))

- Ну, що підйом. - Вони повставали. Ні багаття, ні Петровича. Посеред галявини лишилась тільки чорна яма.

Раптом щось засвистіло у повітрі. Вони знов припали до землі. Те, що летіло, гупнуло за кілька метрів... Піднявшись знову відмітили, що то той самий шмат бляхи.

Мовчки, навіть боячись зазирнути один одному в вічі, підійшли до воронки.

- Ех славний був чолов`яга! - Мовив Іван Іванович.

- Да-а, майже всю Європу пройшов, а тут... - Степан не договоривши замовк.

- Помолитись тре чи що? - Кум Василь, змахнувши сльозу, підняв очі і глянув у небо.

Інші зажурено схолили голови.

- Ге, того... - Слова ніяк не вимовлялись, - Петрович там...

- Самі знаємо, що тепер там.

- Та ні, дивіться! - Василь показав на височенного дуба край галявини.

- Ха! Дійсно. - Радості не було меж. Вони чим дуж побігли до дерева.

- Петрович, ей, Петрови-и-и-ич! - Махали руками, кричали.

- Гляньте, ворушиться. Ногами дригає! Живий значить. Тихо Петрович, не ворушись!

Петрович нічого ще не второпав. Хвилею його підкинуло угору і занесло мало не на верхівку дуба. Повезло ще, що зачепився шитиком за сучок на дерев`яному велетні.

Страшенно гула голова, але потроху червоні кружальця зникли з перед очей і Петрович побачив землю.

- Мамо!.. - Земля була далеченько. Хотів схопитись за щось, але нічого такого не нащупав поблизу. Гіляка захиталась і погрозливо тріснула. Отож Петрович облишив ризиковані спроби позбутись самотужки якось цього полону.

- Хлопці, зніміть мене!

- Зараз, зараз! Почекай трохи щось придумаємо.

- Ну, а якже зняти? Височенько все таки. - Степан ще раз прикинув дистанцію поглядом.

- Залізти до нього - не залізеш, - Сказав Іван Іванович. - Гілляка трохи затонка, того й диви ще й сам гепнешся.

- Це, та може підстелити б щось? - Подав ідею кум Василь.

- То можна. - підтвердив Іван Іванович. - Тут недалеко біля річки копичка сіна є.

За пару годин під дубом вже намалювалась невеличка скирдочка.

- Все-е-е! Пригай!

Петрович кілька хвилин мовчав, видно готувався. Оскільки це вже затягувалось, Степан занепокоївся.

- Ну, що там?

- Ні-і-і, не можу! Знаєш статистику? - Крикнув зверху Петрович.

- Яку ще в чорта статистику? - Незрозумів Степан.

- Занадто високо! Вісім людей з десяти до землі живими не долітають, серце не витримує...

- Теж мені, математик-садистик знайшовся. - Пробурчав Степан.

- Ну, стрибай вже! - Не витерпів і Іван Іванович.

- Ні! - Замотав головою Петрович.

- Правду каже, я теж колись таке вичитав. - Підтвердив Василь.

- Правду-правду, то й повиси там за компанію.

Вони задумались. А що тут поробиш? Хто ж його знав, що таке трапиться? Зненацька тишу порушив Іван Іванович. Тихо спочатку, потім все голосніше та голосніше.

- Іванович? Ти чого? - Не розуміючи спитав Степан.

- Та йо..., ну, Петрович... - Іван Іванович ледь не давився сміхом. - ну... космонавтом тепер уже став!

На весь ліс вибухнув регіт. Сміялись, ні, таки справді реготали. Позгинались, потім на землю взагалі попадали. Сльози йшли з очей, подих перехоплювало, сили ледь вистачало та зупинитись не могли.

- От зарази. - Лаявся Петрович наверху. - Спробували б тут, найшли час сміятись... - Але не ворушився бо гілка потріскувала.

Сонце сідало. Запевнивши Петровича, що скоро його знімуть, а скоро - це на слідуючий день, дядьки поїхали в село. Петрович перший раз у житті ночував під зоряним небом у прямому смислі цього слова...

В селі, після довгих дискусій, ні до якого рішення так і не прийшли. В кінці погодились, що треба викликати вертоліт. На ранок цією звісткою Петровича трохи заспокоїли. Але вертоліт того дня так і не прилетів. Другу ніч Петрович однак провів не під зоряним небом - небо покрили хмари і почався дощ...

Зранку домдуба приїхали Степан з кумом Василем. Але, на превеликий подив, Петровича на дубі не побачили.

- Може не на ту галявину потрапили? 

- Та наче на ту... О-о, глянь роги! - Степан вказав на копицю.

- Та не роги, а ноги!

За кілька хвилин з копиці витягли Петровича. Знесилений, голодний, мокрий він, прийшовши до тями, мало не цілував землю. Коли привезли в село, радостям не було меж. Зустрічали не згірше від справжнього космонавта, порівняти можна хіба що виграш українського клубу в лізі чемпіонів і то для чоловічої половини.

- Аякже ти насмілився? =- Спитали.

- Та знаєте, дощ все таки, гілка намокла, сковзнуло, вітер якраз ще зірвався... - то був перший варіант відповіді, а потім вже Петрович відказував, - А що? Настроївся... Помирать так з музикою. Хіба не я всю Європу об`їздив, ще в армії? Хе, ви такої висоти й не візьмете!..

Десь у три години, коли збирались було відзначати повернення Петровича "на Землю" прилетів вертоліт з самого Луцька. Петрович на цю звістку хвацько насупив брови:

- От у нас завжди так! Як якусь роботу зробити, з города чорта когось дочекаєшся, а коли на п`янку-гулянку, то як ухи на мед злітаються! - Потім почухав лоба і мовив вже м`якіше:

- Добре! Гуляти так всім, в нас не забракне, до столу гостя!

Така от гостинна наша земля... Вже як Петрович того вечора перший раз сів за штурвал вертольота і в Польщу махнув за... годі й розказувати. Така от історія, трошки надумана, трошки і ні. В житті всяке трапляється)))

 ...

ЗІбрались якось одного разу вони по дрова в ліс... вони - Петрович, кум його Василь, Іван Іванович та Степан. Пора була осіння, саме бабине літо вирувало. запрягли коня у підводу та й вирушили зранку до того лісу дров заготовити. Попрацювавши на славу, відмітили, що час вже й обідати. Місце вибрали посеред галявини, за наполяганням Петровича ..."хороше горіти буде!" під присохлим ялівцем.

Накрили нехитру полянку, Іван Іванович дістав бутель домашнього самогону (не при ярих борців зі спиртним буде сказано) і, як годиться випили по першій ..."За ударний труд лісоорубів!..." а як говориться між першою і другою... вже після третьої розмова полилась більш жвавими темпами.

- Отжеж не кажіть... - Степан, говорячи, вибрав собі кусень сала з м`ясцем, - І скільки тих наших українців по цілому світі - і в Америці, і в Австралії скрізь хватає

- Да-а. - Підтримав йогомкум Василь, - Зараз он і в Росію, Білорусію, і в Польщу, в Чехію туж саму... Скільки то народу на заробітки їздить! А чому? Тому що працювати нікому там. А нашому чоловіку будь-яка робота не страшна, а от поляк чи білорус, буде ото так в полі працювати чи де інде? Ні!..

- Точно кажеш! - Підтримали його.

-  От, а українцю робота звична.

- Так-так. Он у Совєтські часи мало не весь союз годували. - Додав Степан.

- Взяти хоч би тебе Петрович, - Іван Іванович кивнув до сусіда, - поки був армії, так мало не всю Європу об`їздив...

- Та що ви?!.. - почав було.

- Не скромнічай! Ми всі знаєм, що ти хіба що космонавтом не був.

- Та який з мене космонавт? Хіба що ще як і гімнаст якийсь. - Реготнув Петрович.

- А що, забув як вороного об`їжджав? - згадав Степан.

- Ну, розмови розмовами, - сказав Василь і узявши бутель наповнив чарки.

"ну..." - прозвучало як готовсь, але всі стартували з фальцстартом і без зайвих претензій перехилили по четвертій...

- Ет, хлопці... - Почав кум Василь, - Я от згадав... - хвильку витримав паузу аби дістати ласий шмат тушонки, - Казав мій Сашко, що десь у цих місцях, як ходили з хлопцями по гриби, снаряд знайшли. Хотіли на металобрухт здати уявляєте!!! Але не осилили...

- От шибеники! Розібрати хоч не пробували? - Спитав Іван Іванович.

- Ні, сказав що важкий був занадто і вони його сховали, прикопали... під... ялівцем, - ковтнута тушонка ледь не стала Василеві поперек горла... - посеред галявини... - додав стишено.

- ...!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! - Усі великими очима поглянули на багаття...

- Йо-ма-йо. - Тільки й встиг сказати Петрович. Тільки й встиг, бо за цей час Степан прихопив бутля, Іван Іванович - свого кожуха і, всі стояли вже метрів за п`ятдесят, від галявини.

- Ну, що?! - Блимнув Степан на Петровича, відсапуючись, - "Під ялівцем, давайте під ялівцем... Хороше горіти буде!"

- Ага! І мені на схилі віку ще таку стометрівку чкурнути довелось. - Додав тримаючись за поперек Іван Іванович.

Петрович мугикнув, винувато ховаючи очі від докірливих поглядів, - А що Петрович?, Що Петрович? Хіба ж я знав?!

- Ну, добре хлопці добре. Тре поміркувати як діяти. Воно ж може й бабахнути. - Кум Василь почухав потилицю.

- Тушити тре чи що?

- Та тре, а кому? - продовжив Степан і сам же відповів, - Звісно Петровичу!

- Чому це?! - Не погодився той.

- Твоя ідея! Казали ж ближче до дров.

- А може кинемо? Хай собі бабахкає? - Не здавався Петрович.

- Не вийде. - Степан показав поглядом. - Он діти, гриби прийшли збирати, ану ж як осколки?

Дійсно, з іншої сторони галявини з-пів десятка дітлахів ходили з кошиками.

- Ху, ну добре. - Погодився врешті-решт винуватець

- Дай йому для хоробрості. - Звернувся Іван Іванович до Степана. Дійсно, для хоробрості треба було, бо ця непередбачена раптова подія всіх отверезила, і трохи ноги затрусилися.

Кум Василь звідкись припер ще й шмат бляхи.

- На ось, Петровичу, про всяк випадок.

- Спасибі друже! Ну, не поминайте лихом. - І Петрович хотів було уже йти, та зупинившись спитав Василя: - А снаряд того, великий?

- Десь сто міліметрів...

- Ого! Тоді дайте ще для хоробрості.

Посміливівши достатньо для такого подвигу Петрович, узявши бляху, попрямував до багаття. Настали напружені хвилини очікування. Петрович підходив поволі, деколи визираючи з-за бляхи, щоб бачити куди йти.

Ось нарешті вже й вогонь поруч. Потріскують гілки. Ех, добряче багаття розклали. Петрович скинув фуфайку і взявши її в одну руку, бляха в другій, приготувався вискочити. Здавалось ще мить і.....

Що тут сказати... Не встиг Петрович... Земля затряслась. Пролунав вибух. Курява, падаючі гілки і... кількахвилинна тиша

- Дорогой, правда, с этой новой стрижкой я больше не похожа на старуху?
- Правда. Теперь ты похожа на старика.

_-_-             __------__         -_-_

На скільки часу біль змусив знепритомніти й незнав, але поштрикування шаблею під боки привело до тями.

- Що, може геть дорізати тебе? - Татарин грався з ним як кіт з пійманою мишею.

Зажурений підняв голову і, пересилюючи біль, звівся на ноги. Зразу ж руки йому обплутали мотузкою і підігнали до гурту.

- Нащо ти його взяв?! Ще лікувати треба буде! - Старший татарин процідив крізь зуби невдоволено до молодого, того що змусив Журу підвестись.

- Як дорогу осилить, то житиме. А ні, кину, хай подихає!

В пітьмі Зажурений нагледів своїх, уже колишніх, чумаків - тепер просто ясир. Хлопці стояли похнюплені, втупивши погляди в землю.

Один з нападників голосно щось вигукував біля возів, махаючи ножем. Біла сіль з пробитих мішків щедрими струмками зрошувала степову траву.

- Все-все!!! Поїхали. Часу не гаймо! - Сивий татарин почав підганяти своїх. Вони повискакували на коней і, оточивши бранців з усіх боків, намірились гнати в степ.

Дорога чекала їх назад, до моря... Та тепер ця дорога була дорогою в небуття.

- Все одно втечу! - Невгавався Василь, котрого добряче обшнурували до пояса.

Жура усвідомлював, що далеко не протягне і, певно, дійсно "подихати" таки доведеться. Зненацька полонені, яких взялись підганяти було татари, зупинились. Татарські коні почали хрипіти і схвильовано бити копитами землю. Вершники, не можучи нічого вдіяти, лаялись.

Щось заворушилось в степу. З великою швидкістю рухалось прямо на гурт людей. Чутно було як розлягалась висока степова трава...

Та враз все стихло. Татари, не на жарт перелякавшись, вже й позамовкали. Страх почав охоплювати всіх. Коні не заспокоювались. Та й воли чутно було не неспокійно тупцяли на місці. 

І тут, метрів вмтридцяти від них, з темноти глибокого вечора, наче з чорної безодні невідомості, розриваючи лихе очікування луною покотилося вовче виття...

- Гу-у-у, у-у-у, у-у...!

Під дією цих звуків навіть коні тепер уже повклякали, але потім за мить, мов навіжені, зірвались у дикий галоп і почали кружляти довкола. В темноті налітали на вози з сіллю, ламали ноги, падали. Полонені з жахом помітили, що воли з возами, з яких не були випряжені, неслись тепер прямо на них...

- Шайтан-шайтан!!! - Репетували татари, шугаючи на своїх чотириногих, верхи просто в пазурі наглої смерті.

Хтось з своїх вигункув: "Біжімо!", - і зв`язані мотузками хлопці почали кудись намагатися бігти, але подали під копитами навіжених від жаху коней і волів, колесами тяжких чумацьких возів...

Тварини і люди - всі, то розбігались, то сходились до купи, збиваючи одне-одного, вгризаючись від шаленого страху одне-одному в горлянки, намагаючись вирватись, пробити собі шлях домпорятунку з цієї смертельної агонії.

Зажурений ледь встигав уникати величезні тіні, вже й не розрізняючи що це. Раптом ноги заплутались у якесь порване мотуззя і він упав.

Щось тріснуло неподалік і, схоже, зовсім близько від нього протарахкотів віз. Ще якесь мичання (таки віл!) прямо над ним і здоровенна маса накрила Журу, трощачи кістки. Далі безвість...

Чорна пітьма... Вже й хотілося наче, щоб вона забрала його назавжди, окутала і сховала від прийдешнього. Але ні. Не час.

І та пітьма його виплюнула, відкинула у дійсність наступного ранку. Перше, що почув - хтось схлипував...

після короткочасного перегляду  навколишньої дійсності , здається попустило і все потихеньку вливається у звичайне русло... 

Дійсність якс завжди виявиялась трохи схожою на Пізанську вежу та ще й язика показуючи  на що отримала адекватну відповідь  ...

Хоча в принципі  ... чого це зациклюватися на цій дісності коли людство давно придумало для розваги ще й такі речі як минуле і майбутнє ...

Чогось притому минуле назвали !"історія" - те що було і, як кажуть, погуло, а майбутньому притарабанили таку собі назвочку !"фантастика" - типу, світле майбутнє, фіг діждешся... 

як на мене, то спрацювує ніби червона матня тореадора з іспанської кориди , адзуськи! Я вже пхав носа і туди і сюди  ...

що вам сказати про враження... двоякі 

наприклад, минуле. Ото все що чуємо і читаємо геть неправда. Крім сухеньких і часто пустопорожніх дат родився, вчився, всунувся у крісло, вляпався в таку то дурницю, гигнув тоді то - нічого іншого, вартого уваги. Тай дати на 90% брешуть, навіть сучасні.

Найбільше з недавнього розвеселило, коли тут на і.ua налізла на очі інформація, що уркаїнці щось там збираються наробити на місяці здається у 2014 році... ... І це після того як так звані інопланетяни надавали по дупі і американцям, і радянським пупам Землі на тому ж Місяці у не такому й далекому минулому...

Не вірите?..  А тоді спитайте стовпів космонавтики, чому це супердержави так швидко звідти накивали п`ятами і носа туди не показують?    Їх тепер туди ніяким калачем не заманиш.

Куди нам, з дизельними двигунами, проти справді космічних (навіть галактичних) технологій тягатися? А наші вже збираються... Хоча від такого життя не тільки на Місяць потягнути може 

Так місцями покопирсавшись в історії, погтягнуло мене і у сферу "будущого"... спочатку було цікаво просто вчити в універі скажімо не сто двадцять питань на екзамен, а максимум штук дев`ять, інші були зайвими - все одно не випадуть  . Три курси грався цією чачкою, потім набридло і навіть по цю пору... Набагато веселіше коли менше знаєш. З фантастикою трохи по іншому, тут до слова мовити: "не винуватий я!"...

Той же Жюль Верн скажімо передбачив он кучу винаходів. Може й я щось утну)... От і так граючись вляпався по самі вуха. Воно завжди так .

Казатиму коротко бо то певно таємна інформація. 

Фантазуванням давно займаюся як кажуть, літературним як і звичайно з трьох років - шкарабублики вимальовував. Більш серйозно почав коли перше кохання зиркнуло і, як і всіх, понесло на творчість. З віршиків ржу тепер незлою посмішкою, приємно згадати наївні думки дитинства... Але не з фантастики... 

Почав зблизька - з Балкан...мБемц - балканські проблемки

Ірако-кувейтські розборки з втручанням Альянсу... 

Кавказ - суто Абхазія, це завдяки Баграту Шинкубі, якого прочитав у у тому ж дитинстві...

В "общим" пишу щось, фантазую, а воно оп... і чую з новин телевізора... Але то все квіточки...

Вгепало мене те, що за місяць написав про повітряну атаку на Вашінгтон до того як вона сталась!..   

Такі от справи, така фантастика, і від тоді стало страшно писати про майбутнє, краще вже про буденні проблеми чи історію... 

Але знаєте що?     Знову тягне... 

Хочу предложить вашему вниманию прозу, рассказы и крео, которые истинные ценители «почитать за бутылочкой пива и сигареткой» наверняка оценят по достоинству. Сегодня представляю вам двух, гениальных, на мой взгляд, авторов. Это Дмитрий Горчев и некий Иван. Иван (а больше нам о нём ничего не известно, кроме того, что до 2005 года он публиковался на Удаве) – автор одинадцати восхитительнейших рассказов о неком Князеве, беспробудном колдыре и распиздяе, обитающем на Колыме и постоянно заполучающем интереснейшие приключения на свою задницу. В программе: превосходнейший слог и юмор уровня «ржунимагу», «истерико», «рыдайу», интересный сюжет, нецензурная лексика, криминал, сцены секса и насилия над людьми и животными, поэтому дети младше тринадцати идут читать Чипполино, чистить зубы и спать. Горчев же, напротив, очень интиллигентный человек, обладатель нескольких литературных премий, способный сделать на бумаге литерутурную зарисовку жизненной ситуации, или выразить свои мысли так, что просто дух захватывает! Юмор также присутствует, причём в весьма неплохих дозах. Ненорматив есть, но не везде и не через каждое слово. Это именно тот случай, когда мат так же к месту, как приправа к хорошему блюду. Начнём с Ивана.

---

Иван. Хронология и цитаты (читать рекомендую по порядку, не вразброс) Деловой человек (Рассказы про Князева)

«Еще было хуево, что по утрам как всегда сушняк, а воды - ни глоточка. Воду вечерами привозила машина-водовозка, но эти моменты Князев регулярно проебывал. Не проебал только однажды: в тот раз он как раз подходил к дому, увидел водовозку, собрался уж было ломануться за ведром, но тут выяснилось, что водитель приехал порожняком - просто к какому-то приятелю за какой-то хуйней. Толпа с ведрами и бидонами, высыпавшая при виде долгожданной цистерны, и обломавшаяся, ввалила пизды и водителю, и приятелю. Князев тоже с удовольствием поучаствовал в потасовке, получил по печени, но и сам успел кому то хорошенько пару раз уебать. Кажется - дворничихе.»

Рассказ второй. Алкогольный апокалипсис

«Сидор обладал способностью уникально быстро превращать в вонючие трущобы любое жилое помещение, вот и сейчас он успел наблевать в аквариум со сдохшими по такому поводу рыбами, заплевать весь пол и зачем-то насрать на угол ковра. "И потом, здесь хоть закуска есть, телевизор, а у меня вообще ни хуя". "Закуску с собой возьмем, а телевизор один хер не работает, я тут было в него нассал, и он сломался.»

Рассказ третий. Кися-пися

«Когда у Князева было много свободного времени, он почти все его посвещал воспитанию кота. Кот оказался существом, не спиздеть, гениальным, и витиеватой князевской педагогике внимал успешно. Так, на третий день своего появления он опрометчиво насрал на подушку. Когда Князев заметил вонючую улику, он как раз находился в состоянии меланхоличного опьянения, то бишь - был уделан до прозрачности и пятен (от большой дозы водки рожу Князева всегда покрывали красные пятна, он называл их "аллергией на беспонтовую жизнь", но это другая история).»

Рассказ четвёртый. Аллергия

«Настоящая весна на Колыме начинается поздно. Зато и проистекает стремительно, чтобы дать дорогу столь же стремительному лету. Компенсация за долгую зиму: охуеваешь, когда буквально на твоих глазах лед и сугробы сменяет жирная черная грязь, а ее в свою очередь - беспредельная буйная зелень. Вот таким погожим весенним днем, радостно охуевший от весеннего воздуха Князев шлепал по грязи на работу. Намедни он как следует нажрался, и теперь, выдвинувшись аккурат к обеду, твердо рассчитывал на опохмел.»

Рассказ пятый. Криминал

«Менты требовали бабла за охрану и сигнализацию, начальники в ответ продемонстрировали босый хуй, и в итоге сигнализация на складах осталась локальной: ебнешь по ней или начнешь вскрывать помещение - звенит, но сигнала на 02 не поступает, и спасать товары - дело одного только сторожа. Ну заебись. Тот же сторож имеет ключи от большинства помещений и возможность вообще к ебеням отключить сигнализацию. Ну пиздато. Вова работу полюбил всей душой.»

Рассказ шестой. Инопланетяне

«Был там богомолец Ефстафьев, староста группы, который снес однажды месячную стипендию двадцати трех человек в какой то фонд, типа Фонда Мира. Но мира он ни хуя не получил, а получил таких пиздюлей, что почти год потом не молился, так как при наклонах и потугах опуститься на колени мгновенно ломался, заваливался на бок и ударялся головой.»

Рассказ седьмой. Тьма-Таракань

«Князев с друзьями очень любили ходить в гости. Нет, они много чего еще любили - помидоры, женщин, ни хуя не делать, гашиш, ездить во Флориду, на Редингский фестиваль и в Голландию, конечно. Только это все херня.

Никуда они не ездили, у них денег вечно не было. Но - любили. И в гости ходить особенно. А если в гостях присутствуют помидоры и женщины - то это вообще идеальные почти что гости.»

Рассказ восьмой. Уголовное дело

«Прийти в сторожку - это раз. Если уебок Миша еще не ужрался в усмерть, как он это по обыкновению делает, - налить ему стакан (как раз осталось, а ему и половины стакана хватит) - это два. Как только он самоликвидируется - взять ключи от складов - это три. И, наконец, четвертое - спокойненько открыть склады, выбрать самое ценное и компактное и красиво удалиться, заметая следы. Плюс приложение: если гандурас Шаболтанов не захочет самоликвидироваться - ликвидировать его путем уебошивания фомкой по голове. Через шапку, чтобы не контузить, ибо конец двадцатого века, возможно, - эпоха гумманных подходов к разного рода проблемам.

План был принят почти единогласно. Только алкоголик Сидор внес в него коррективу, заявив, что нехуй тратить последние двести грамм на разных сифилитиков, а лучше сразу прямо, не заморачиваясь и не корча из себя интеллигентов, уебать Шаболтанову по башке. А водку поделить и хряпнуть за успех мероприятия и вообще на посошок. Коррективу одобрили, ебнули по полтиннику (при этом Князев произнес непонятный всем прочим тост "за Вендетту") и выдвинулись. Пошли на дело, как говорится.»

Рассказ девятый. Князев и дети

«Сидор появился спустя два часа, и ребенок, практически целый и невредимый, - тоже. По довольному виду одного и другого можно было понять, - все прахом и пошло. "Мама! Мама! - завопило чадо, обрушиваясь с шеи Сидора, - Мама, я упал, как монстр!!!" Сидор, похоже, тоже упал как монстр, поскольку грязь и собачачье дерьмо покрывали парней с одинаковой равномерностью.»

Рассказ десятый. Летний отдых

«Первым о лете Князеву сообщил сосед снизу. Князев лежал себе поперек подоконника, смотрел мечтательно вдаль, на черные сопки с остатками снега, курил, плевал. И наплевал на соседа - тот как раз чего-то там копошился под окнами. Сосед заматерился, Князев посмотрел удивленно - чего он там пиздИт? Оказывается - сосед уже разбивал и вспахивал свой многострадальный огородик, в какой уж раз освобождая его от многочисленных и малоприятных продуктов жизнедеятельности Князева и его друзей. По зиме из князевского окошка в сугробы вылетало много всякого добра, и сейчас соседом уже была собрана приличных размеров почерневшая зловонная (судя по респиратору на еблище этого дурака-огородника) куча из разных вещей, в которой их бывший хозяин даже разглядел часть предметов домашнего обихода.»

Рассказ одинадцатый. Рыбалка

«Под командованием Вовы они выстроились в цепочку и принялись спешно перебрасывать шмотки на берег. Один только Князев в спасательной операции принимать участие отказался наотрез - он заявил, что его, во-первых, во время аварии контузило, а во-вторых - болотных сапогов у него нет, а стоять в ледяной воде в кедах он не намерен. На самом-то деле Князев по дороге выпил чутка лишнего, и сейчас ему больше хотелось петь, орать и выебываться, чем изображать сотрудника МЧС.»

---

Творчество Дмитрия Горчева я не буду разделять на рассказы (их слишком много) и приводить цитаты. Приведу несколько ссылок на мои любымие произведения и ссылку на общий список рассказов. Дмитрий Горчев Блядь Великолепнейшее описание нескольких дней жизни конторской служащей в возрасте. Борода Вы никогда не носили фальшивую бороду? А Пётр Семёнович носил. Картины идеального мироустройства Та панацея, что, видимо, нужна нашей стране. План спасения, План спасения-2 и План спасения-3 Может, черезчур радикально, но действенно. Не надо пиздеть Руководство к действию и ничего больше. Это лишь немногие из его рассказов. Читать рекомендую всё! Полный список здесь: http://gorchev.lib.ru/txt/list.shtml Вот вам, дорогие блогеры, чтиво на недельку вперёд. Буду рад отзывам, на основании которых приму решение, публиковать ли дальше обзоры интересных на мой взгляд авторов у себя в блоге.  

Тиша. Над степом красується величаве небо. Якийсь птах безшумно парить у вишині. Вні, здається, купається серед щедрого сонячного проміння у повітряних потоках піднебесся.

- Но! Гей, но! - Баский кінь, ставши на диби, в мить полетів над матінкою землею, висікаючи багряні іскри. Розкішна грива розвивається на вітрі, могутні м`язи не знають втоми. Він мчить розтинаючи простір. У такт копитам коня б`ється серце вершника.

- Агов! - Над степом розноситься всеосяжна луна. Вона іде далі, відбивається у горах сотнею голосів. То ніби пробудився весь світ і це його громовиті звуки сколихують землю.

Ось вони переганяють день. Стрічають у своєму леті вечір і несуться над морем. Вперед, вперед! Хвилі завмирають, дивуючись сміливцям.

Чотириногий стрімкий друг підносить вершника все вище. Тепер вони мчать між зір по небесній дорозі. Ті зорі палко сяють вогнем і, їм вторить, таким же вогнем серце юного вершника. Вітер несе йому назустріч зоряне сяйво. Юнаку здається, що те сяйво, то сяйво її очей. Тієї, що чекає його з походу, з зоряних прерій.

...

Май - месяц цветочного меда, когда он летуч. В пчелах и цветах. Не собран, еще живет сам, не для нас, еще частью радости не лишь чайного стола.

Июнь. Девичий вкус желтой черешни. Сладость шариками. И запах травы на газонах. Трава умирает под сотней ножей и пахнет радостью, безоговорочной. Вовсе не так - растертая пальцами. Запах смерти травы на пальцах - он не радостен, а серьезен, он лишь для того, кто рядом. Для тех, кто...

Июль. Женский вкус вишен. Когда уже темные от невмоготу, созревшие до полной беззащитности, готовые лопнуть натянутой кожицей - в первых же руках, у первых же губ. Оставляют след. Долгий. На коже и в памяти. А как же...

Август. Вы когда в последний раз - помидоры с куста? Чтоб Темный август, и жара такая, что все замирает и не способно сопротивляться. И тогда, среди сухости и жестяного цокота насекомой мелкоты, горячий атлас, чуть прикрытый шершавым листком. Под атласом - взрыв. И во рту не поймешь, кровь ли, слюна, или накопленный жарой сок, повисший огромной каплей красного среди беспорядочной сухости трав. Мужской вкус, мужской запах.

Сентябрь...  

(о пользе фотографий)

- А что это у вас в коробке?

Не ответить облеченному властью, в погонах и форме, покидая Украину, как не ответить? И страшно, а вдруг отберет?Или - высадит из поезда?

 В марте задуманная, полвесны и все лето - хлопоты и старания, в самом начале сентября, прохладным уже вечером, полученная из Севастополя в двух увесистых коробках (их несли на плечах с автовокзала ко мне домой - двое парней, посмеиваясь и слушая других двоих, что на подхвате; и я тоже пошутила, что могу отвести душу и порадовать редких прохожих, покрикивая начальственно на команду носильщиков - пусть гадают, куда и что несут). И вдруг!..

- Книги.

- ? Какие?

- Это сборник прозы и стихов из сети, - сказала я погонам, - везу авторам их экземпляры.

Полистал, посмотрел на белые страницы.

- Современная, - уточнил несколько разочарованно.

И я, поддев первую страницу за уголок, перевернула и открыла таможеннику коротенькое предисловие с маленькой фотографией над ним. Села, вспомнила ту самую улыбку и честно изобразила Елену Блонди.

Столь же честно человек в погонах рассмотрел снимок, несколько раз поднимая глаза на оригинал. Кивнул и отдал мне книгу. Как самый большой и толстый паспорт в белой глянцевой обложке.

И отправился дальше - искать незаконное в других купе.

Но я знаю, что не курьез с фотографией мне помог, а чудесная улыбка замечательной девушки Дельты, которая за полчаса до того специально прибежала на вокзал за книгами. И пожелала мне главного - встречать побольше хороших людей.

Спасибо, Delta357! И спасибо всем, кто помогал нам и поддерживал нас.

PS. к вопросу о современной политике:

Авторы книги живут в Москве, Евпатории, Керчи, Киеве, Санкт-Петербурге, Подмосковье, Краснодаре.

Версталась книжка в Керчи, а отпечатана в Севастопольской типографии.

А если вы живете в одном из перечисленных городов и захотите себе такую книжку - пишите мне и встречайтесь с одним из авторов.

Если ты обнаружил, что незаметно для себя проникся симпатией к человеку, у которого нет ни высоких достоинств, ни каких-либо выдающихся талантов, задумайся над этим и проследи, чем именно человек этот произвел на тебя столь хорошее впечатление, и ты увидишь, что это приятность манер, обходительность и умение себя держать.

Как важна для успеха обходительность, как губительно ее отсутствие! Я знал людей, которые  умели отказать в какой-нибудь просьбе настолько вежливо, что просящий нисколько не обижался, тогда как другие, несмотря на то что обращенную к ним просьбу удовлетворяли, грубостью своей давали повод к обиде.      Граф Честерфилд.

Не справиться с делом - меньшая беда чем нерешительность!!! Не проточная вода портится, а стоячая. Иные шагу не сделают, пока их не подтолкнешь; и причина порой не в тупости ума - ум может быть проницательным, - но в его вялости. Немало ума надобно чтобы предвидеть трудности, но еще больше, чтобы найти выход. А иных не смущает, это люди ума великого и решительного; они рождены для великих дел, ясность понимания порождает быстроту действий и успех. Все им удается само собой... Веря в свою звезду, они берутся за дело со всей решительностью.   Гарсиан-и-Моралес Бальтасар.