Іван Миколайчук – кінозірка 60-70-х років, тоді майже жоден фільм не обходився без його участі. 34 ролі в кіно, 9 сценаріїв, та 2 режисерські роботи, пише інтернет-видання «Коло».

Його називали обличчям і душею українського поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самородком, натхненником повернення до власного коріння. А нині декомунізований провулок Ярослава Галана у Полтаві перейменували на його честь. Для української нації він – творець безсмертного образу позитивного героя, який протягом тривалого часу пробуджував національний дух.

У фільмі «Пропала грамота» (1972), який знімався на Полтавщині, Миколайчук був не лише виконавцем ролі козака Василя, а й співрежисером. Проте на екрани цей фільм вийшов тільки наприкінці 80-х. Існує кілька версій причини, чому картину не випустили. Перша – не оминула цензури в Держкіно СРСР, оскільки, крім розкішної природи Полтавщини, у фільмі також є кадри, відзняті у Петергофі. Кажуть, постановка саме цих сцен стала причиною заборони картини: ляпас Катерині ІІ, який потім замінили на ляпас її придворному, у Москві сприйняли як образу всього російського народу. Друга – картину поклали на полицю вже в Києві.

Загалом зйомки почали наприкінці травня 1972 року й закінчили у вересні. Працювали в селах Красногорівка та Білоцерківка на трасі Київ-Полтава.

Кажуть, значний внесок у режисуру картини вніс саме Іван Миколайчук. На рахунку актора і музичне оформлення: він запросив до роботи тріо «Золоті ключі» (Марічка Миколайчук (його дружина), Ніна Матвієнко, Валентина Ковальська), підібрав народні пісні й «Козацький марш», що звучить лейтмотивом усього фільму.

Народився Іван Васильович Миколайчук 15 червня 1941 року, в селі Чортория Чернівецької області в родині Василя Миколайчука, залізничника-обхідника. Іван був четвертою дитиною із 10 у сім’ї.

Своє майбутнє визначив ще в ранній юності, вступивши до музичного училища Чернівців на спеціальність «Хормейстер художньої самодіяльності». Під час навчання в училищі актор опанував гру на багатьох інструментах, але в подальшому вирішив дещо змінити рід діяльності. Він вступив до театру-студії, яка працювала при українському драматичному театрі імені Ольги Кобилянської в Чернівцях.

1962 рік – одружився з Марією Карп’юк.

1963-1965 роки – навчався на акторському факультеті в Київському інституті театрального мистецтва  імені І. Карпенка-Карого.

1964-1981 – працював у кіно як актор, сценарист, режисер, композитор.

3 серпня 1987 року Івана Миколайчука не стало. Його поховали на Байковому кладовищі в Києві.

Під час роботи в театрі актор знайомиться зі своєю майбутньою дружиною Марією. Незабаром побралися, час зйомок «Тіней забутих предків» став для них медовим місяцем. З тих пір він називав її лише Марічкою.

Весілля молодих людей пройшло без особливої помпезності, у нареченої навіть не було традиційної білої сукні і фати. Побратися вирішили швидко, до цього вони спілкувалися кілька років. На церемонію наречена одягла яскраво-салатову сукню з капрону, замість фати вона прикріпила до зачіски білу квітку. Але молодятам було неважливо, як вони виглядають, їм обом 21 рік, і факт одруження був головним.

Спочатку молоде подружжя жило в гуртожитку. Через деякий час сім’я отримала однокімнатну квартиру в центральній частині столиці. У тісноті, але в незмінно приємній атмосфері Миколайчуки прожили 10 років, після чого переїхали в трикімнатну квартиру на Лівому березі. Довге очікування Марічка Миколайчук пояснювала тим, що чоловік кілька разів за 10 років віддавав свою чергу на отримання квартири друзям. Більш того, акторові Аліму Федоринському він віддав чергу на автомобіль, але потім колега підвозив подружжя при необхідності.

Не могла молода сім’я похвалитися і достатком, хоча за знімальний день Миколайчук отримував 50 карбованців – непогані на той час гроші. Більшу частину зароблених грошей актор, який виріс у багатодітній родині, віддавав рідним. Однак балувати дружину подарунками актор любив, хоча під час відсторонення від зйомки було нелегко зводити кінці з кінцями.

Звинувачення в націоналізмі почали надходити на адресу Миколайчука ще у 1968 році, під час його зйомок в картині «Анничка», де актор грав роль вояка УПА. У перерві між зйомками актор прямо в костюмі вийшов пообідати в один із закладів громадського харчування. У ресторані якраз був якийсь військовий чин, який звинуватив Миколайчука в націоналізмі. Незабаром цей же військовий і до Києва повідомив про побачене. А через 2 роки почалися утиски носіїв української культури, зокрема арештували відомого режисера Сергія Параджанова.

Майже на 10 років Миколайчук був позбавлений можливості брати участь у кінозйомках, що стало причиною перебування його в стресовому стані практично постійно. Актор днями сидів удома.

Людиною, яка допомогла Миколайчуку повернутися до зйомок, став Володимир Івашко, секретар з питань ідеологічної роботи в Харківському обкомі компартії. Завдяки протекції партійного функціонера акторові вдалося отримати дозвіл на початок зйомок фільму «Вавилон ХХ».

Від депресії на деякий час Миколайчука врятувала маленька племінниця, яка попросила дядька написати для неї казку. В результаті на світ з’явилися «Небилиці про Івана». Після написання цього твору почалася довга історія з отриманням дозволу на зйомки, який видали тільки за місяць до смерті Миколайчука.

Ще з молодих років актор страждав на сильні болі в шлунку, у 30 років лікарі діагностували виразку. Після кожних зйомок він сідав на дієту, що допомагало вгамувати біль. Остаточно здавати позиції здоров’я Миколайчука почало під час роботи над фільмом «Вавилон ХХ», він став скаржитися на болі в шлунку, іноді через це не міг навіть на зйомки приїхати, після картини йому стало зовсім погано.

Сильно хворів Миколайчук і в останній рік життя. Деякий час актор навіть сам пересуватися не міг, дружина змушена була носити його на руках. Щоб відволікти Миколайчука від постійного болю, Марічка перенесла його диванчик у кімнату з телевізором. Дружина переконана в тому, що наближення власної смерті Миколайчук відчував.

В останні дні, коли метастази охопили багато внутрішніх органів, актор не відпускав дружину від себе й на хвилинку. Говорив, що згоден навіть не їсти, тільки б Марічка не йшла від нього в магазин.

У молодості сільська віщунка, яка давала напрочуд правдиві пророцтва, сказала акторові, що судилося йому жити 25 років. Щоб відволікти актора від похмурих думок, Марічка сказала, що мати Миколайчука написала лист із проханням її провідати. У рідних місцях і родинному колі про погане пророцтво Миколайчук забув, але воно все-таки збулося. Правда, дещо згодом і несподівано. У ніч після дня, коли подружжя відзначало 25 років спільного життя, у актора стався напад. Абсолютно знесилений, посеред ночі він раптом сів на ліжку, ліва рука актора тремтіла, він чітко вимовив: «Тепер я знаю, як знімати кіно». Після 3 днів перебування у непритомному стані Миколайчук помер.

Через багато років після смерті чоловіка Марія Євгенівна не називає себе вдовою. Вона каже, що залишається дружиною Івана, все тією ж Марічкою, яку він любив. Померлого чоловіка жінка часто бачить у снах, особливо перед важливими подіями. Вона впевнена, що чоловік її оберігає. У 2006 році Марічка, яка, до слова, має звання народної артистки, записала диск, присвячений чоловікові. Збірник народних пісень має назву «Прощаюсь, ангеле, з тобою».