Ми з вами – чернівчани – приречені торгувати, на заздрість навколишнім містам і селам. Бо вже 600 і три роки юрмимось на перехресті торгівельних шляхів з північно-західної Європи на Балкани і в Туреччину. Перші письмові згадки про нормальні місця містять відомості про собори та університети, у нас – таке: «У Чернівцях вози не перевіряти, достатньо того, хто купець завіряє, що він не має заборгованого товару: куниць, срібла, воску та добрих коней місцевою породи Від воза з рибою платиться також мито, також як і від остальних». Минуло вже більш ніж пів тисячоліття, а ми все платимо і платимо мито…  Коли на початку австрійської доби герцог Карл фон Енценберг запросив сюди купців з усієї Австро-Угорщини для того, щоб вони допомогли розвивати торгівлю, він явно гадки не мав, що ті лишаться назавжди. І по сьогодні у Чернівціях, хто не гендлює, той не їсть. Точніше, їсть, але не часто, п‘є, але не коньяк.  Ще наприкінці 70-х у культових кав‘ярнях Чернівців тусувалися творці і фарци. Сьогодні велика частина тусувальників відвалила за кордони. Там вони перестали творити і фарцювати, а зайнялися справами більш серйозними – пашуть з ранку до ночі на ударних будівлях капіталізму. Тому, життя поступово сповзло униз, до Пруту, де розкинувся широко Калинівський ринок – мегагендлярське юрмище часів та народів. Останні 15 років, відчуття – Чернівці сонні, спорожнілі, а на Каліні життя б'є ключем. Кого по голові, кому – в голову, кому ще куди.  Ринок постав з масового човникування на початку 90-х, коли СРСР вже не стало, а Євросоюзу ще не було. Вчорашні іженери і викладачі вузів, загнавши куди подалі інтелігентські рефлексії, їздили до Польши і Румунії, де пластикові скатерті і праски обмінювали на заслинені злоті і леї, які потім перетворювалися на зеленуваті портрети американських президентів. Потім, долаючи сором, вийшли на місцевий ринок, та так там і залишилися…Сьогодні, це місто у місті, в якому своя неповторна вдача та гумор.  - У вас смородина чорна? - Ні, червона. - А чому така біла? - Бо зелена. А якщо ви захочете позичити сто гривень у баби Домки, яка продає насіння біля ринкового офісу «Приватбанку», то вона скаже вам, що в неї з банком – угода: Приватбанк не продає насіння, а Домка не видає кредитів…  Коротше, істина проста – базар годує, поїть і вдягає місто.

Декому це не подобається. Мовляв, місто-естет, місто-свято, якому присвячували вишукані есе, спростилося, перемістившись на базар майже цілком. Залишки колись гордої чернівецької інтелігенції звично морщать ніс – торгаші, споганили місто, наліпили свої ментально-торгашеські фасони, вбилі-зарізали високу культуру… Коли запитуєш, про яку культуру йдеться, мало хто пригадає містичні осяяння Целана, неквапливу прозу Рози Ауслендер або станси Альфреда Маргул-Шпербера. Зате, захлинаючись від ностальгії, розкажуть, як провінційна публіка заповнювала щовечора Кобилянську… Чи варто ностальгувати за плітками, чутками та іншими мансами-романсами? Доки гендлюємо – живемо, а доки живемо – є шанс, що висока чернівецька культура повернеться! А куди ж їй дітися?

Еміль Крупник

Не зря наш город называют маленьким Парижем. Его необычная красота не может не завораживать. Элегантные улочки в центре города, поразительная архитектура которой не возможно не восхищаться, его комфорт и уют, это то место, куда хочется возвращаться. В гости, или навсегда, кому как посчастливится.

Бывает, пройдешь по Панской улице, услышишь, как из ее уголка доносятся звуки флейты, и ты мысленно попадаешь в страну эльфов, ты уже не тут, ты за сотни миль от сюда.
Фасады домов не могут надоесть, и ты ходишь по улицам любимого города словно турист, пусть ты и живешь не один десяток лет в этом городе, но каждый новый день словно узнаешь его заново и не перестаешь любоваться его красотой, его тихими улочками, его колоритом и простотой.

А когда завернешь в один из двориков, словно переносишься в совсем иное место, страну и даже время.




Этот город обладает особой аурой, в нем легко и приятно, в нем комфортно жить и проводить свободное время. Он не валится на тебя всей своей массой и грузом, в нем ты можешь дышать полной грудью, наслаждаться каждым вздохом, каждым шагом, каждым мгновением…
В нем приятно пройтись по улицам новым ярким днем, и так же приятно коротать время теплым вечерком.

Тут проживает немало разных национальностей, народов. Кто-то попал сюда по счастливой случайности, кто-то целенаправленно прибыл, дабы грызть гранит науки. Но не важна цель, важно место, которое объединяет миры.

В будни в нем бурлит жизнь, а в выходные город отдыхает. Кто-то предпочитает выехать за город, студенты разъезжаются по домам… настает мир и покой, но не на долго.


С приходом новой недели все опять пойдет своим чередом – люди будут все так же спешить на работу, школьники и студенты – на учебу, а пенсионеры, пусть спешить им уже не куда, но они не могут не попасть в эту волну энергии, которая поглощает все и всех на своем пути.