Ідеолог антикомуністичного руху в СРСР, один із засновників і співголова руху «Демократическая Россия» Юрій Афанасьєв хоча й відійшов від активної політичної діяльності, проте і далі у своїх аналітичних статтях різко та послідовно викриває природу і суть російського неототалітаризму.

У.Т.: У своїй статті «Qui prodest?», опублікованій на сайті «Каспаров.ру», ви кажете, по-перше, що примирення Росії та Європи вже оформилося за схемою: «Ми вам сировину, енергоресурси, а ви за це не помічаєте нехтування в РФ демократичними нормами, а також зберігаєте таємницю і недоторканність авуарів господарів Росії у європейських банках». А по-друге, що Європа і Росія разом заплющили очі на «відповідальність західних демократій за світові кризи та війни в ХХ–ХХI століттях і за наслідки цих криз і цих війн у нашому сьогоденні». Перша теза зрозуміла; розшифруйте, будь ласка, другу.

– Річ у тім, що одним із наслідків тих криз і війн якраз стала поява тоталітарних режимів. Я маю на увазі гітлерівський нацизм і сталінізм. І якщо відволіктися від надзвичайно важливого питання про те, хто відповідальний за ці світові кризи та війни, то залишиться не зовсім зрозумілий сам факт появи двох головних людиноненависницьких режимів у ХХ столітті. 

Цю відповідальність обов’язково треба розкривати. Адже зміст періоду між двома війнами значною мірою сформували світова криза 1929 року, Велика депресія і спосіб виходу з неї: Новим курсом Рузвельта, що дістав обґрунтування трохи пізніше від його початку в економічній доктрині Джона Кейнса. Головне в реалізації останньої те, що розширення споживчого попиту в Америці відбувалося не тільки за рахунок розвитку громадських робіт (будівництво доріг тощо), промисловості, а й через звільнення долара від його співвідношення із золотим запасом США. Тобто вже тоді почали друкувати паперові гроші, не підкріплені золотим запасом. Прагнення безмежно розширяти попит призвело до того, що долару стало тісно в національних межах, йому треба було вийти за ці рамки. Таким чином, уся версальська карта світу, що будувалася в міжвоєнний період на існуванні національних держав, виявилася під питанням. А тому логічним продовженням дедалі більшого панування долара стали аншлюс Австрії, так звана Мюнхенська змова, пакт Молотова – Ріббентропа і початок Другої світової війни.

Ту саму логіку можна простежити й напередодні Першої світової, особливо очевидною вона є в кризі 2008 року, а такоє у початку нинішньої, що стала загальносвітовою. Надування фінансових бульбашок, що стартувало під час реалізації Нового курсу Рузвельта, розширилося і стало – тепер уже на основі монетаристської політики неоліберальної макроекономіки – справді загальносвітовим. Теоретичне обґрунтування такої політики – роботи Мілтона Фрідмана і Фрідріха Хаєка, а найвиразніше вона втілилася в тетчеризмі та рейганоміці. Таким чином, уже весь світ охоплений тим процесом, що почався 1929 року. Життя в борг і відхід від трудової етики стали нормою для сотень мільйонів людей.

Ось такі глобальні речі, мені здається, треба враховувати, говорячи про відповідальність західних демократій за кризи і війни в ХХ–ХХI століттях. Але це аж ніяк не означає, звісно, що тільки про них потрібно вести мову – ні передусім, ні переважно. Важливо не забувати і про відповідальність тоталітарних режимів – нацизму і сталінського тоталітаризму – за всі жахіття минулого століття, і про їхні жертви. І в цьому сенсі Звернення європейських країн про увіковічення пам’яті жертв тоталітарних режимів, що увійшло до Варшавської декларації 23 серпня нинішнього року, цілком обґрунтоване і своєчасне.

У.Т.: І все-таки чи можливе справжнє примирення Росії та Європи на основі гуманістичних цінностей?

– Якщо говорити про реальність, яка цілком виразно вимальовується в сьогоднішній Росії, то, звісно, жодного примирення чи навіть зближення на підставі гуманістичних цінностей бути не може. В основі того, що в нас відбувається, їх і близько немає .Нинішнє життя в РФ визначається, навпаки, неототалітарними тенденціями. Вони виявляються і в економіці, і в політиці, і в фінансах. Їхня суть у тому, що ми вже фактично дійшли до такого стану, коли людина як особистість, як суверен, як суб’єкт суспільного устрою виявилася принципово непотрібною путінському режиму. Тому що визначальний принцип нашої влади зовсім в іншому: доступ до основних ресурсів країни і дохідних видів діяльності тільки для «своїх», а решті – мінімум для виживання та компенсація за лояльне служіння цій системі. Наслідок розвитку таких тенденцій – практично все дієздатне населення Росії загнане у своєрідний соціальний заповідник, резервацію. І панівний режим намагається утримувати його в такому стані, якось охороняти й навіть зберігати в цій безвиході, час від часу кидаючи подачки у вигляді мізерного збільшення пенсій, жалюгідного підвищення достатку тощо.

З огляду на те що це стан більшої частини російського населення, то гра на матеріальних інтересах, на умовах виживання видається дуже гіркою і навіть образливою. Вона постає як заздалегідь спланована і реалізована антилюдяність в ім’я власної незмінності. Справді, ось уже 20 років єльцинсько-путінська влада всіма мислимими й немислимими способами намагається усунути дієздатне населення від вільної участі в економічному, політичному та соціальному житті. Це робилося і робиться послідовно, наполегливо, цілеспрямовано на всіх рівнях: законодавчому, виконавчому, медійному. Навіть на рівні політичної і кримінальної злочинності, корупції та рейдерства за безпосередньою участю вищої влади. Тепер, коли мета досягнута, – розмови навперебій, щодня і щогодини про надбавки до пенсій та незмінну увагу до соціальної сфери. Щоб забалакати проблему вільного доступу на конкурентній основі до ресурсів і політики.

У.Т.: У ваших статтях часто можна натрапити на словосполучення «Російська система». Що стоїть за ним?

– Я тут маю на увазі три складові: систему володарювання, спосіб громадського та соціального життєустрою і світобачення. Усі разом вони і є «Російською системою». Цей термін увели в науковий обіг наші історики Юрій Півоваров та Андрєй Фурсов. На перше місце я не випадково ставлю систему володарювання. Йдеться не просто про авторитарну владу, а про єдиновладдя, понад те, про самовладдя. Тобто влада як спрагла себе воля. Це явище унікальне, такий собі абсолют – більше ніж авторитаризм, більше ніж диктатура. А спосіб життєустрою саме й визначається тим, що одна особистість, навіть якщо вона є символом, навіть якщо уособлює сукупність якихось кланів, цілковито і тотально пригнічує собою суспільство. Понад те, ліквідує все соціальне різноманіття, властиве нормальному, природному розвитку будь-якого соціуму, і, врешті-решт, робить із громадян суцільних підданих. Причому влада зрівнює останніх коротким повідком у вигляді окладу, забезпечення, утримання, на який саджає кожного. І насамкінець те, що належить до світобачення, тобто вся система міфів, містик і забобонів: по суті, вони є не раціональним віддзеркаленням того, що відбувається, а саме міфологією. Усе це разом і є «Російська система».

У.Т.: Усупереч усталеній думці, ви не вважаєте події серпня 1991 року демократичною революцією. Стверджуєте, що саме тоді почалися становлення нового російського самодержавства і відродження тоталітаризму, який, говорячи вашими словами, «відмічений точковими, такими, що ніколи не розкриваються, вбивствами». Як можете довести це?

– Я не просто був у ті дні в Москві, у самій гущі грандіозних демонстрацій, ходів, мітингів, які проводила «Демократическая Россия» на Манежній площі та головних московських вулицях. Я був одним з організаторів, які безпосередньо відповідали за безпеку, за те, щоб усе пройшло мирно, спокійно – не те що без крові, а навіть без тисняви. Адже в одному місці збиралися сотні тисяч. Я, як мені здається, мав той самий настрій, переживав ті самі емоції і думав про те, про що й усі ті, хто вийшов тоді на вулиці.

Цей порив був потужний, соціально зумовлений, бажаний, щоправда, політично не артикульований, але в ньому досить виразно прочитувалися демократичні стремління. Було небажання продовжувати те, що існувало досі, пристрасне прагнення відійти від радянської дійсності. Драматизм тих подій – в їхній переважно емоційній, а не раціональній основі. Благородні почуття, помисли і переживання ми не довели тоді до політичного структурування. І тому маса людей, хоч якою благородною вона була, на жаль, так і лишилася різношерстою масою, об’єднаною лише загальним емоційним поривом. Жодних кроків у напрямку політичного оформлення таких настроїв не було.

А разом із тим були не тільки вулиці. Був I З’їзд народних депутатів, і там Міжрегіональна група, де я співголовував із Сахаровим, Поповим, Пальмом та Єльциним. Була доповідь про пакт Молотова – Ріббентропа, обговорення подій у Тбілісі, Вільнюсі, Алма-Аті. Порушувалося питання про саме існування СРСР. Криза вже назріла, і були її конкретні вияви в економіці, політичному устрої, навіть воєнні зіткнення. Але паралельно відбувався і так званий новоогарьовський процес: лідери союзних республік чогось домагалися, а Ґорбачов їх умовляв і умовляв не порушувати статус-кво. Він страшенно хотів зберегти Радянський Союз, до того ж як союзну державу, а не як союз держав.

Я не можу сказати, чи можливо було так глибоко реформувати СРСР, щоб перетворити його із союзної держави на союз суверенних держав. Але тільки-но в серпні в Ново-Огарьовому намітилося формальне рішення у сенсі трансформування унітарного Союзу у федерацію, відбувся «путч» ҐКЧП. Далі – розпад, припинення Радянського Союзу як державного, економічного та політичного устрою. Крах і руйнування були суттю тих подій. А заднім числом за неї (суть) видали прихід до влади переможців на чолі з Єльциним. Вони й визначили те, що відбувалося, як «демократичну, ліберальну революцію» без будь-яких підстав. Словесно зробили з усього того так званий історичний транзит: перехід від тоталітаризму до демократії, від планової економіки до ринку, від СРСР до національної держави. Увесь цей «транзит» – суцільна декларація. Ухвалили кілька законів, намагалися ще щось зробити, але якщо досконально проаналізувати тодішні процеси, то виявиться: нічого ліберального, нічого демократичного в них фактично не було. Хоч як намагаються тепер прибічники Єльцина, Ґайдара і Чубайса заднім числом довести, що зробили все лише правильно, у них нічого не виходить. Підсумок їхніх дій - ми маємо сьогодні в Росії.квазіринкову економіку і за своєю суттю тоталітарний, тотально насильницький спосіб життєустрою росіян, яких у єльцинсько-путінські часи знову перетворили на підданих. Ми сховалися в патерналізмі, у здатності виживати в соціальному просторі за межами моралі, моральності та людської гідності, на рівні тваринного існування, на межі життя і смерті. Це всередині держави, а на зовнішньому боці ми маємо протиставлення російської великодержавності всьому світові й найближчому оточенню, зокрема колишнім радянським республікам.

У.Т.: У своїх статтях ви також стверджуєте, що в Росії так і не настала ринкова економіка, що й інституту приватної власності як такого немає. А як же олігархи, Путін, зрештою?

– Приватна власність у Росії начебто є. Але ось це «начебто» діє навіть стосовно олігархів і до найвищих правителів. Поняття «олігарх» стало розмитим. Раніше так називали тих, хто захопив величезну кількість власності, нерухомості, основних фондів, фінансових потоків. А тепер у тій самій ролі виявляються наші найвищі чиновники. Вони теж фактично зосередили у своїх руках і основні фонди, і фінансові потоки, і нерухомість. Але власниками вони залишаються лише доти, доки перебувають на цій посаді. Посада для них – гарант їхньої приватної власності. Якщо вони з якихось причин втрачають її, то цілком можуть втратити і так звану власність. І прекрасно знають це. Тут можна побачити спадок радянськості : власність залишається власністю доти, доки є продовженням функції, посади. Такий принцип стосується абсолютно всіх: і тих, хто просто сидить на якомусь чиновницькому місці, маючи доступ до ренти, і тих, хто, як Дєріпаска або Абрамовіч, начебто і не в кріслі, але забезпечує доступ до ренти тим, хто в ньому. Вони ніби у зв’язці та постійній взаємозамінності: один як рентодержатель, рентодавець (принципал), інший – як рентоотримувач (агент) і так далі за відомою принципал-агентською моделлю. Ось така виходить не дуже складна конструкція, що змушує говорити про власність із отим «начебто».

Що ж до ринкової економіки, то про що може бути мова за відсутності трьох її основних складових: власності, права та особистості? Досі в нас багато хто доводить, що в Росії є ринкова економіка. Проте вони посилаються на ті її параметри, які були ще до того, як стало відоме рабство або феодалізм. Адже ринок певною мірою існував завжди і всюди, в усіх куточках світу.

У.Т.: Ви не втомлюєтеся викривати догматизм «системних лібералів» на чолі з Євґенієм Ясіним, вважаючи, що вони підпирають путінський режим, а «Ходорковскі читання» взагалі розцінюєте як колабораціонізм. Чому?

– «Ліберали», яких я критикував і критикую, – саме ті люди, що прийшли до влади з Єльциним та оголосили: ось вони і є «демократи» й переможці, вони заклали основи «ліберального» курсу Росії. І досі доводять та обстоюють це в усіх ЗМІ. Зараз у Політехнічному музеї читається серія публічних лекцій: Чубайс, Нєчаєв, Авен, Кох, Ясін. Вони діють у публічній сфері, і далі сіючи ілюзії. Їх ніяк інакше, окрім як «ліберастами», не називають.Російське суспільство доведене до краю в сенсі поляризації, втрати моральних орієнтирів і тепер уже фізичного вимирання. На такому тлі переконувати, що курс, із яким «переможці» 1991 року прийшли до влади, єдино можливий і перспективний, звучить як знущання з цього суспільства. Сьогодні в Росії доводиться відмивати поняття «лібералізм»: у ході реалізації курсу Єльцина – Путіна його так загидили й забруднили, що воно перетворилося на лайливе.

Я виступаю проти «системних лібералів», оскільки у своїх книжках, публічних виступах, серіях лекцій і радіопередач вони невпинно товкмачать, що в Росії є ліберальна економіка, ринок тощо. Щоправда, у триєдності складових: від планової економіки до ринку, від тоталітаризму до свободи, від імперії до національної держави, мовляв, стався збій по фазі. Ринок ми вже, вважай, забезпечили, залишилося дуже мало. Не мали ми тоді можливості, руки були зв’язані економікою, ніколи було подумати про дві інші складові. Інакше кажучи, вони просто не бачать, що будь-яка економіка, фінанси – продукт того, що відбувається в головах людей. Не випадково всі вони економісти, частково, можливо, юристи – у них професійна схибленість вузьких спеціалістів на тій чи іншій справі. А оскільки фахівців із загального блага в принципі бути не може, ось і виходить, що подумати про найголовніші речі в нас, на жаль, нікому.

«Ходорковскі читання» – це, по суті, те саме продовження «Ліберальної місії», один із напрямів їхньої активної роботи. Там багато говорять цілком справедливого, там є і глибокий аналіз, і критика того, що відбувається. Але сам путінський режим не стає в їхніх доповідях фокусом усього мерзенного, що ми бачимо в сучасній Росії. У цьому біда «Ходорковскіх читань».

У.Т.: У російській і навіть радянській історії народ піднімався на бунт проти влади: повстання в Краснодарі, Новочеркаську, Муромі, Бійську, Александрові. Нині, кажучи вашими словами, в суспільстві спостерігається «пасивність умирання». Чи можливий перелом цієї ситуації, чи можливий бунт?

– Така думка є. Наприклад, у Міхаіла Ходорковского в його останній статті. Він вважає, що «точку неповернення» вже пройдено, Росію очікує якийсь вибух. Я цілком згоден із його аналізом і висновками й не став би оспорювати припущення щодо можливого вибуху, але певні сумніви все ж таки висловлю. Щоб сталося щось на зразок бунту, вибуху, потрібна ще людська воля. Причому воля не розосереджена в окремих людях, у різних краях і селах, а якимсь чином солідаризована. Чи можлива вона в сучасній Росії? Є такі спалахи, як події, пов’язані з Хімкинським лісом, або в Сагре чи на Далекому Сході – схожих епізодів було кілька по всій країні. Якщо уявити РФ як застійне болото, то це як болотяні вогники: то там, то тут спалахують окремо. По суті, виходить, що навіть вони – один із виявів мертвечини, гнилі, про яку я казав.

Росія – величезна і занадто різна з усіх поглядів країна. Як казав мій нині покійний приятель Міхаіл Ґефтер, це «світ світів». Причому світ дуже різних світів – не лише в сенсі цивілізаційних відмінностей, а і в часовому плані. Ці світи зібралися на одній території, але лишаються в різних часових епохах. Хтось живе ще в дофеодальному вимірі, хтось – досі в родоплемінному стані. А є і дуже передові острівці, там мало не в постіндустріальне суспільство прорвалися. Ось таке черезсмужжя світів, де поки що немає основи для якоїсь солідарної дії, немає волі для пориву і він поки що не передбачається.

РЕІНТЕГРАЦІЯ В СРСР

У.Т.: Що можете сказати про посилення імперського синдрому Росії, який наочно виявляється у відносинах з країнами пострадянського простору?

– Думаю, що імперський синдром – різко виражена великодержавність сьогоднішньої Росії – одна із не просто найдраматичніших, а найтрагічніших реалій сучасності. Цей трагізм найбільш явно та очевидно виявився стосовно Грузії. Спочатку агресія, потім окупація частини країни і тепер її розчленування. Причому все зроблено на очах у всього світу і, як мені здається, з чітко сформульованою метою: показати ЄС і США, в чому реальність російського імперського синдрому. Тобто: «Думайте там про нас і нашу демократію, що хочете, а ми відверто вестимемо повноцінну, повномасштабну війну проти суверенної держави, і ви нікуди не подінетеся». Що й сталося. Понад те, Захід в особі президента Франції Саркозі взяв участь в імітації якихось дипломатичних зусиль і навіть має почуття гордості з приводу такої «дипломатії».

Це найочевидніший факт. Але є і безперервний тиск на Європу,  а разом із нею передусім на Україну з приводу газу і з інших питань. Ось, наприклад, «Північний потік», покликаний заявити: «Дивіться, ми разом зі своїми західними партнерами покажемо, насамперед Україні, – будь ласка, перша черга готова, друга будується. Таким чином частка вашої країни в транспортуванні газу істотно зменшиться». Газова криза, що повторюється щозими, зводиться, по суті, до того, що «корпорація Росія» бажає прибрати до рук газотранспортну систему України. Торг триває і зараз: «Хочете дешевше блакитне паливо – гаразд, ми готові, але платіть. Ціна – поступіться своєю газовою інфраструктурою».

Остання державна пісня Путіна – Євразійський союз: Білорусь, Казахстан, Росія. Але приховано і водночас у конкретних діях Кремля прочитується немеркнуча мета – Україна. Ну який же Митний союз, та й союз узагалі, без України? Причому розглядається він не лише як економічна категорія, а як частина геополітики в такій послідовності: Митний союз – єдиний економічний простір – регіональна фінансова структура – нарешті, політичне об’єднання. Тобто, по суті, вимальовується стратегія: Росія хотіла б реінтегрувати пострадянський простір у Радянський Союз, тепер під назвою «Євразійський союз». Ці слова вимовлені не лише Назарбаєвим, а вже й Путіним. Абсолютно очевидний підтекст: якщо у світі вже є ліберальна демократія під назвою «Європейський Союз», то в нас буде свій, з іншою філософією та з іншою назвою – «Євразійський». Сумно тільки, що замість Євразії нам фактично готують Азіопу.

Ліберально-демократична філософія ЄС – це не лише економіка і політика, це щось на кшталт загального життєустрою і, що особливо важливо, складу розуму. І воно постулює повагу до особистості, гідності людини, закону, Конституції, підносить до принципу пріоритет індивіда, а не держави або нації. Якщо до Євразійського союзу з Росією увійдуть лише Білорусь і Казахстан, то виходить, що пострадянськість реінтегрується на основі білоруської диктатури, казахського султанату і російського тоталітаризму. Ось суть наміченої «євразійськості», щоб не сказати «євроазіатчини».

А Україна нехай і важко, з якимись запинками, з подоланням своїх труднощів і суперечностей, але все-таки, як мені здається, тримається іншої лінії. У вашій державі з цього погляду триває цивілізаційний вибір. Якщо подивитися на Україну і Росію у великій часовій перспективі, то в їхній історії очевидні два різні типи суспільного устрою. Вже з домонгольских часів, особливо з Галицько-Волинської Русі, в Україні окреслився такий устрій, що типологічно, як певна соціокультурна визначеність ґрунтувався на вічевому ідеалі. Приблизно відтоді, починаючи з ХII століття, проглядається й інший соціокультурний тип суспільного устрою, що базується на авторитарному ідеалі. Він досить виразно виявився в період князювання Андрія Боголюбського і розвивався по лінії: Володимиро-Суздальське князівство – Орда – Московія – Росія. Як цілком сформований постав за часів Івана III, в ХV столітті.

Усі найскладніші суперечності сучасної України – і внутрішньополітичні, міжрегіональні, і зовнішньополітичні, зокрема з Росією та Європою, – визначаються, на мій погляд, саме цим цивілізаційним вибором. Мені хотілося б, щоб він відбувся саме на основі гуманістичних цінностей.

У.Т.: Враховуючи стійке прагнення нинішньої української верхівки побудувати вертикаль влади, подібну до путінської, чи може це обернутися тим, що ми, як і росіяни, з громадян перетворимося на підданих?

– Я з великою надією дивлюся на Україну і намагаюся якомога більше знати про неї, зрозуміти те, що у вас відбувається. Можливо, зараз даються взнаки певні сумніви в ідеалах Помаранчевої революції, у дотриманні її курсу, але, як мені здається, у вас стала вже фактом чи не найважливіша обставина – реальність зміни влади. Вибори як головний інститут волевиявлення саме громадян, а не підданих. Він реальний. Нехай не в такій формі, не так чітко виражений, як хотілося б, але в Україні є розподіл гілок влади, ведеться дискусія з найважливіших політичних питань. Я думаю, що і стосовно ЗМІ, особливо телебачення, різниця теж вельми помітна. Тобто якісна, сутнісна відмінність ситуації в Росії та Україні залишається.

СВІТОВА КРИЗА І «СУСПІЛЬСТВО СПОЖИВАННЯ»

У.Т.: Передрікаючи світову кризу, яка почалася 2008 року, ще глибше і бурхливіше її продовження аж до самознищення капіталізму, ви зазначили, що це наслідок історичної перемоги в п’ятсотрічному змаганні прагнення до прибутку над прагненням до свободи.

– Я не передрікаю, а посилаюся на деяких авторів, які говорять про це, і вважаю, що не виключено й таке. Я розглядаю таку можливість. Не знаю, чи знайдеться вихід із глухого кута, у якому опинився західний монетаристський, або технократичний фінансово-монетаристський, лібералізм. Не беруся і навряд чи хто візьметься щось конкретне стверджувати. На початку 1930-х років здавалося, що то була цілковита катастрофа. Скільки тоді книжок з’явилося про «занепад Європи», у яких переконливо обґрунтовувався крах. І тепер пишуть чимало про те, що настав кінець. Глобальна криза завжди затягує у свої жорна десятки і сотні мільйонів людей, породжуючи відчуття безвиході. Усе, кінець світу, і більше нічого бути не може. Це природне бачення. Кілька разів у світі було так безутішно, але якийсь вихід досі знаходився. Не виключено, і тепер він буде. Але не можна заперечувати те, що криза торкнулася глибин цивілізації. І те, що саме цей вид неолібералізму, або технократичного фінансового монетаристського лібералізму, в якому жив увесь світ і куди тягнеться Росія, вичерпав свої можливості й потрібно шукати щось принципово інше, – сумнівів немає

У.Т.: Може, глобальна криза змусить цивілізацію здригнутися й перестати фетишизувати «суспільство споживання»?

– Для цього є попередні умови. Потрібно спочатку зрозуміти всю глибину того, що відбувається. Обов’язково докопатися до самого денця, до тих початків, до яких дають змогу дістатися наш сьогоднішній розум і методи наукового аналізу. Причому не комусь двом-трьом: має з’явитися певна кількість людей у кожному суспільстві, якийсь мінімум мініморум здатних думати, щоб утворилося щось на кшталт мислячої критичної маси. Порушити питання: як переглянути суспільну потребу споживання?  І головне – чому виникла моральна деградація людини, що доводить нас до фізичного вимирання? Це треба зрозуміти в сукупності усіх складових кризи.

У.Т.: Ви не раз заявляли, що російський соціум вмирає. Чи є у світі суспільства, які перебувають на підйомі, які розвиваються?

– Сьогодні у світі виокремилося приблизно 25 країн, для яких економічний розвиток став реальністю в довгостроковій перспективі. Не ривок якийсь, не періодичні злети і падіння: спільний тренд цих держав – постійний розвиток. І приблизно 175 країн не подолали тієї межі, де починається поступ на довгочасній основі. Остання п’ятірка: Японія, Південна Корея, Сінгапур, Гонконг, Тайвань – увійшла до цих 25 успішних за останні 25 років. Все. Тобто удача у всьому сучасному світі –це випадковість для меншості, для деяких. Для решти – норма світової недорозвиненості. Більше нікому не вдалося опинитися поміж щасливців. Зокрема, і Росії. Ми глибоко поміж 175. Китай, Бразилія, Індія, Індонезія – на підйомі, їх називають країнами, що швидко розвиваються, але вони ще й до порогу не підійшли. Як буде далі, невідомо. Можна назвати умови, що визначають такий поріг, найважливіших із них лише п’ять-шість. У Росії ми не виконуємо жодного.

У щасливців, європейських суспільств, дуже погана демографічна ситуація: приріст населення відбувається переважно за рахунок іммігрантів. Щодо Росії, то депопуляція в нас, особливо у східній частині, на Заураллі стає фактом, причому її темпи дедалі швидші. Люди від’їжджають у європейську частину або просто вимирають. Пустішає і Далекий Схід. А порожнє місце на Землі бути не може. Певна річ, підпирають. Це може бути Китай, може бути Японія, але щось станеться. Китайці поки що не надто квапляться переїхати назовсім, освоюють російську територію вахтовим способом. Що буде далі, незрозуміло.