Влаштовуйтесь зручніше, якщо вирішите прослухати цей ДВАНАДЦЯТИхвилинний музичний твір. Твір, який за своїм форматом навряд чи можна класифікувати як просто пісню.
           Будь-чиєму аматорському слуху легко розрізнити в його структурі чотири частини. В третій частині (десь в кінці 5-ої хвилини) звучить партія віолончелі. Очевидно, це один з небагатьох творів, де Блекмор використовує цей інструмент. Хоча, можливо я помиляюся, і ми чуємо гру запрошеного музиканта (треба буде десь якось уточнити).
            У фінальній частині (останні хвилини три) музиканти навіть вирішили заспівати. Про що? Нижче подаю, як вдалося мені розтлумачити їх.
            Ще дозволю собі кілька ремарок.
            Власне, у фінальній частині Квітня ясно відчувається той специфічний хардовий дух, що стане пізніше квінтесенцією фірмового саунду темно-лілових. Той дух, зміст і ритм, який пізніше оголосять авангардним напрямом рок-музики - хард-роком. Але ж навіть і це не перший їх подібний твір. До альбома April (1969) був альбом The Book Of Taliesyn (1968), що мав звучання, в цілому не менш насичене низькочастотними ритмами. Ці альбоми я, як і багато шанувальників музики DP, прослухав дещо пізніше, ніж уславлені In Rock (1970), Burn (1974), Machine Head (1972) і далі... Включно з альбомами 80-х років відродженого DP "другого скликання".
            Пам'ятаю, товариш, який давав мені слухати їх ранні альбоми (людина, просто хвора на DP) сказав приблизно таке: - Ну, це така їх музика... як би сказати... ще сира. Мовляв, молоді-зелені. Ну, нічого, кажу, я послухаю, бо вже все заслухане майже напам'ять.
           Ну, от на Ваш розсуд, шановні слухачі-читачі, "сира" музика від ранніх Deep Purple. Як то кажуть, дай Боже багатьом сучасним музичним "звьоздочкам" хоча б наблизитися до того, щоб самим складати і виконувати що-небудь, хоча б "напівсире".
           В зв'язку з цим я ніколи не зрозумію поділ їхньої музики типу: оце класичні DP /In Rock ... ... ... Burn/ , а оця музика сира, чи не характерна для DP. Ніяк не можу обмежити DP рамками, наприклад 1970-74, 1984-87, 93. Ось чому. Щоразу, коли Блекмор (чи інший учасник) виходив зі складу гурту, це не призводило до миттєвої "смерті" колективу. Навпаки. DP від цього, скоріше, "розмножилася", призвівши до появи цілого куща музичних колективів, якого вона живила своїм впливом. Це і Rainbow, і менш відомі сольні проекти інших учасників DP, частково Whitesnake, частково Dio, частково Black Sabbath (принаймні один альбом 80-го року, записаний з Ронні Джеймсом Діо), і зрештою Blackmore's Night - останній проект Блекмора. Саме тут Блекмор справжній. Той, ким він є! Як би не плювалися фанати-фундаменталісти, що сприймають лише класичний склад.
            Особливо наглядно це проявилося після останньої "втечі" Блекмора в 1993 р. Гурт не тільки оговтався і знайшов хай не еквівалентну, але цілком гідну заміну Річі. Він до цих пір активно концертує, створює і виконує цілком фундаментальну і просто гарну музику. Майже повністю (і дуже) мені подобається їх Purpendicular (1996), непогано слухаються також чимало пісень з Bananas (2003) i Rapture of the Deep (2005). Річі пише і виконує зі своєю дружиною не менш прекрасну музику. Ніхто нічого не втратив, всі живуть в гармонії, мирі і в своїй тарілці.
             Це говорить про те, що DP від початку була об'єднанням самодостатніх творчих особистостей, і навряд чи доречно ототожнювати DP з Блекмором. Хоча вплив його, безумовно, важко переоцінити.
              Таким чином, для мене  DP - це (1967- ?). Люблю і часто слухаю чимало їх пісень різних років.

April
       Квітень

April is a cruel time
       Квітень - жахлива пора.
Even though the sun may shine
       Хай навіть і сяє Сонце.
And world looks in the shade as it slowly comes away
       І світ занурений у марево, ніби повільно щезає.
Still falls the Аpril rain
       Тихенько накрапає квітневий дощик,
And the valley's filled with pain
       і долина річки вже сповнена ним, наче болем.
And you can't tell me quite why
       І не можна з певністю сказати, чому.
As I look up to the grey sky
       Так само і я. Дивлюся вгору на сіре небо,
Where it should be blue
       тоді як воно має бути блакитним.
Grey sky where I should see you
       Похмуре небо, де я, можливо, побачу тебе...
Ask why, why it should be so
       Чому так діється? Хто дасть відповідь?
I'll cry, say that I don't know
      Зараз заплачу, кажу ж, я не знаю...

Baby once in a while I'll forget and I'll smile
       Знаєш, протягом хвилинного забуття я можу всміхнутися,
But then the feeling comes again of an April without end
       та потім знов охоплює відчуття Квітня без кінця і краю,
Of an April lonely as a girl
       Квітня, що самотній, наче дівчина.
In the dark of my mind I can see all too fine
       У мороці моєї свідомості я можу розгледіти все дуже чітко,
But there is nothing to be done when I just can't feel the sun
       але нічого не вдію, бо просто не знаходжу там сонця.
And the springtime's the season of the night
       Справді, весна - то пора, що належить ночі.

Grey sky where it should be blue
       Сиві небеса замість блакиті...
Grey sky where I should see you
       Свинцеві небеса... Там, може, побачу тебе...
Ask why, why it should be so
       Скажи, чому, чому так має бути?
I'll cry, say that I don't know
       Стримую плач, я справді не знаю.
I don't know
       Не знаю...

СЛУХАТИ

Давненько я вже не випускав в світ свій "Термінал". В Терміналі, я викладую свої думки, відчуття, переживання. Це ніби мій щоденник, в який я вписую миті свого життя.

Я відкрию вам одну таємницю: час не лікує! Лікують нові події в нашому житті, нові знайомства, нові відчуття, нові мрії та захоплення. А час? Час не лікує, час просто проходить повз і нічого не змінюється, лише спідометер життя намотує роки-кілометри.
Мене дратують ті люди, котрі говорять що потрібно йти до своєї мети не зважаючи ні на що! А, ще кажуть що зуби потрібно стискувати Добитися своєї мети можна коли є підтримка, коли хтось реально буде радіти твоєму прогресу, коли хтось може допомогти! Про те коли все не так як треба, коли всі проти і навіть рідні, зуби стискувати не раджу! В стоматології ціни зараз космічні!
Так само і в відносинах! Я понад усе в світі хотів бути з нею, я справді робив все що в моїх силах! Та коли ти не такий як всі, всі твої старання та спроби нікому не потрібні!
А ще мене дратує коли кажуть що "Все буде добре"! Кажуть і не уточнюють коли те "добре" настане! Ну не можна так людей дразнити!!!
Хотів на останок написати  якусь мудру фразу, якоїсь відомої людини, але нічого в голову не приходить. Тому закінчу словами одного радіо-ведучого, в якого я так безсоромно вкрав назву для свого блогу.

ЖИВІТЬ, А НЕ ІСНУЙТЕ!

xxx: Помнишь он всё распинался, люблю, мол, жить без тебя не могу?

xxx: Ну я ему проповедь зачитала по поводу того, что себя нужно любить и жить как в последний день

yyy: Это ты умеешь, да

xxx: Так этот мудак через неделю бросил курить, пить, пошёл в качалку, занялся собой, стал читать книжки. А через месяц послал меня нахрен такую убогую...

© Bash.Org

Далеко-далеко, на високій недосяжній для
нас Небесній Горі, на її вершині росте з прадавніх часів височенне, могутнє,
розлоге дерево. Древо Кохання. Скільки
людство існує, стільки й росте воно. Непідвладне часу і стихіям, глибоко
вкорінене, товстелезне… На  незліченних
гілках квітнуть впродовж усього року духмяні білі квіти. Малі янголята,
збираючи на квітках медовий нектар до свого столу, запилюють квіти. А ще вони
струшують в торбинки золотий пилок для… Напевне, ми дізнаємося дещо пізніше, для чого янголята збирають золотий
пилок. Щодня безліч плодів зав'язуються з запилених квітів. Щодня достигає
безліч червоних солодких з терпкуватим присмаком плодів. Плоди з Древа Коханя
незвичайні. І насолодитися їх смаком щастить не всім.



 Стиглі плоди розтріскуються на дві частини, з
нерівними лініями розлому. Не буває двох однакових таких ліній. Половини плоду
становлять єдину унікальну пару ключа та замку. І падають на Землю
розполовинені плоди. В долоні чоловікам та жінкам. Кожному по половинці. Вони  доволі тверді
та несмачні. І не пахнуть. Запашними та солодкими стають лише тоді, коли
двоє, чоловік з жінкою, віднайдуть серед багатьох людей на Землі того, хто
тримає частину плоду – пару до тієї частини, яку має він або вона. З'єднуючись,
половини  створюють цільний  плід, лінія розлому зростається і  зникає. Чоловік з жінкою теж з'єднуються, ключ відкриває замок, лунає небесна
неповторна, божественна мелодія… Саме для них. Лише них двох. Отоді-то можна
куштувати плід і насолоджуватись його духмяністю, соковитим, свіжим, солодким
смаком. Отоді-то можна відчути СМАК НЕБЕСНОГО КОХАННЯ. І янголята дарують
закоханим обручки з пилку золотого, зібраного з квіток Древа…


Нерідко бува  так, що єднаються жінки та чоловіки, не
додивляючись до тих половинок плоду, які вони мають. І мулько їм в житті разом.
І відчувають, ніби прірва між ними. Чи вузька
вона, чи широка, та розділяє обох нездоланно. І смак плоду гіркий або
дерев'янистий,
або прісний. І тхне
він чимось неприємним, до відрази… І що то за музика луна?! Дисонуюча мішанина
звуків!..


Найщасливіші серед людей ті, хто з'єднав розполовинені плоди з
Древа Кохання!


А воно росте, квітує, достигають на ньому
червоні плоди… І, розлускуючись на половини, падають в долоні дітям небесним –
чоловікам та жінкам…



28.03.2011


by Stepans’ka Marina (SMG)

Зараз, коли Японія вже вкотре бореться за своє існування, спостерігаються цікава реакція на її біди.
Ну, я не буду говорити про деяких росіян, котрі щиро зловтішаються з чужого горя. В їх числі священики, політики, кіноактори... Вважають вони, що Японію "Бог покарав" за... зневагу до Росії.
Ну, грець з ними, з сусідами, вони завше були в цьому плані трохи закомплексовані. Але нам, українцям, японці зла не робили, Тузли у нас не вимагали, рибку в Чорному морі не ловили. Однак зловтіха таки є - тиха зловтіха. Мовляв, допрацювалися, трудоголіки, довигадувались всяких там роботів та машин розумних. Прийшов таки Годзілла і по ваші душі.
А ще чув я - і не від одної особи - що Японія це великий мурашник, а люди там раби. Що з того, що серед потерпілих нема мародерства, що евакуювались вони похідними колонами, без паніки і страху, що добровольці йдуть у атомне пекло - працювати і вмирати. Раби... А ми є людьми вільними - на роботі вільно випиваємо...
І от пригадав я одну історію, ніяк не зв язану ні з Фукусімою, ні з Хіросімою. Однак, мені здається, що вона дуже добре розкриває глибини японського духу.
В 19 столітті європейські держави насильно, під дулами гармат, змусили Японію відкрити порти для європейських кораблів. У японців подібне "зґвалтування" викликало шок - європейці поводились так, ніби перед ними дійсно були раби.
В порту Сакаї сталося таке... З французького судна зійшли на берег моряки - розважитись. Нічого злого вони не робили - ну когось пнули, ну обмацали дівчину, ну зайшли до храму взутими - що тут такого. Чи мало вони гордо розгулювали по ріжним портам, незважаючи на тубільців.
Городяни кинулися до загону портової охорони. Воїни прибігли якраз тоді, коли якийсь меткий французик зняв з держака один зі стягів порту. На сувенір напевне.
Наслідки... Ну наслідки були поганими. Для французів. В живих зостался тільки двоє.
Французький консул у великому гніві зажадав бачити князя Тоса, правителя області. Князь до чужоземця явився, і, пам ятаючи про гармати націлені на місто, та про наказ зі столиці потакати "варварам" до пори до часу, пообіцяв виплатити грошову компенсацію і покарати винних - двадцятьох шерегових воїнів та двох офіцерів-самураїв.
Винні зізналися самі - їх не довелося розшукувати. Однак їх було двадцять дев ять - хтось зі свідків помилився в рахунку.
Представник князя зібрав вояків і мовив:
"Ваш повелитель не має іншого вибору. Він сумує над тим, що сталося, і сподівається, що кожен з вас охоче пожертвує життям. Потрібно двадцять чоловік - нині ви вирушите до храму Інарі, і там доля вирішить, кому жити і кому померти."
Опісля жеребкування дев ятеро позосталих склали таке прохання:
"Жеребок поділив нас на дві групи, одним випало життя, іншим - погибель. Однак - ми від початку були єдині у думках і ревно виконували накази командирів. Тому прохаємо, щоб і нам дозволено було померти разом з усіма"
"Прохання було відхилене - незворушно коментує японець, котрий описав цю подію, - тому, що потрібна була лише певна кількість осіб"
Ввечері приречені на смерть влаштували прощальну вечірку разом зі своїми однополчанами, котрі мали їх охороняти. Воїни пили саке, складали вірші і сумували лише про одне: їх приречено на ганебну страту, наче звичайних злочинців. А вони ж нічим не завинили - навпаки оберігали честь Ямато.
Зрештою вони вирішили домогтися дозволу на харакірі. І з цією метою відправили до начальства посланників.
Спершу вояків не хотіли приймати, але вони підняли галас і увірвалися взутими до внутрішніх покоїв ( для японців це так само жахливо, як для віруючого європейського вояка в їхати на коні до церкви).Зрештою, їх вислухали, і княжа рада винесла таке рішення:
"Завтра, в Сакаї, ви виконаєте харакірі. Виконайте цей обов язок з честю, адже всі ми належимо вітчизні. Покажіть високим особам та іноземцям всю силу японського духу".
Оскільки серед двадцятки самураями були тільки їхні командири (шерегові воїни були селянського походження, або з ронінів - збіднілих самураїв, котрі зостались без покровителя і мало чим відріжнялись від селян), то князь дарував їм всім самурайські звання.
А тепер уявіть собі... Стратити цих людей мали простим стинанням голови. Процедура малоприємна, однак час страждань є коротким. Тепер, чого вони домагались з криком і ламанням традицій, вриваючись взутими до свого сюзерена.
Під час харакірі людина сама розпорює собі живіт, розширює руками рану і викладає кишки на циновку. Все це вона має проробити без зойків, без судом, трохи не з усміхом. Ззаду стоїть помічник, зазвичай кращий друг - з мечем, щоб скоротити муки. Не кат-фахівець, котрий набив руку в стинанні голів А меч провертається в спітнілій від хвилювання руці, і вдаряє трохи не плазом, і доводиться рубати ще...
Уявили?... Тепер сьорбнемо саке... тобто горілочки і читаємо далі.
Приречених ніхто не охороняв. Три дні до "показового виступу" вони блукали по місту, милувались краєвидами, складали вірші - ті, хто вмів. Один з офіцерів був чудовим поетом - люди просили його написати танка на рукавах своєї одежі, якщо під рукою не було паперу. Зрештою він написав для тих, хто витягнув "життя" таке:
Японія жива - вам є для чого жити
Вітчизні вірні ми, і знаєм своє право
Собі добудьмо чести - князю слави
А смерть така дрібниця, що про неї
Не варто й говорити.
На церемонії був присутнім французький консул. Він не знав, що мусить побачити. А видовище було не для слабодухих. Коли дванадцятий воїн розпоров собі живіт, француз кинувся тікати геть
Оскільки наказ був - відбути покарання в присутньости іноземця, представники князя спинили церемонію. Позосталих вояків відвели до храму і там зоставили. Без охорони.
А тепер знову уявіть собі... Церемонія продовжувалась кілька годин. Ці воїни все бачили... І очікували своєї черги... Уявили? Сьорбнули саке, читаємо далі.
Француз був у шоці. Він благав князя помилувати засуджених, вважаючи, що це якась особливо витончена страта. Маючи наказа потакати іноземцям, князь помилував позосталих вояків.
Думаєте вони зраділи? Вони написали скаргу, в якій обурювались, що їм завадили померти з честю. Жити ж погодились тільки, коли зі столиці прийшов імператорський наказ.
Донині в храмі Мьококудза, неподалік Сакаї є дванадцять обелісків з каменю. І вісім порожніх кам яних трун - в пам ять тих, хто готувався до почесної смерти. До храму відбуваються паломництва.
Якщо ви думаєте, що японські воїни купалися в розкошах, то помиляєтесь. Для прикладу - винагородою тим, хто зостався в живих, була шовкова білизна, нове кімоно і три товстих ковдри. А ще їм щодня давали тушене м ясо - розкоші, однак.
А тепер, вільні люди і просвічені європейці, прочитайте все це ще раз і спитайте себе - а я би зміг?. А тоді й називайте вільних людей рабами.
І якщо ви думаєте, що за сто літ японського духу поменшало - ой, помиляєтесь. Коли під час Другої Світової оголосили набір в пілоти-камікадзе, то бажаючих було вдвічі більше, ніж в Японії літаків.
Те, що я оповів - це не голівудський фільм, а історичний факт. Я знаю,
що японці далеко не ангели, що з витонченою любов ю до краси у них
завжди уживалась витончена жорстокість, що в середньовіччя вони вели
кровопролитні громадянські війни, що японське селянство тоді жило бідно
(а де воно, зрештою, в ті часи жило багато), що деякі групи населення
офіційно не вважалися людьми (ета-парії, котрі виконували роботу
різників). Ну, і так далі...
Однак, чого у них ніколи не можна було відняти - любові, вірності і відваги.
І тому не загине Дракон Ямато. Не дочекаються.

 

Вони існують і грають досить важливу роль у суспільстві. Комусь вони йдуть легко, наче "падають з неба", але для більшості вони стають метою життя, соціальним інструментом, недосяжною мрією тощо...

Сучасна соціальна система налагоджена таким чином, щоб з самого дитинства готувати людину до заробляння грошей. Хочеш - закінчи навчальний заклад і наймайся кудись на роботу, або сам створи нове робоче місце, або навіть просто існуй за рахунок держави - отримуй субсидії, виплати, пенсію... Головне - бути пристроєм для отримування та витрачання грошей.

І ось, люди живуть-живуть, прагнуть заробити спочатку 100 доларів, потім 1000, потім 10 тисяч, дехто тягнеться до 100 тисяч і вище, з кожним наступним "нулем" стає все складніше, ризикованіше. Але ніхто не зупиняється, і навіть готові померти, ризикуючи заради того наступного нуля....

Чомусь, вважається, що щастя - це заробити якомога більше грошей, і цим забезпечити собі безтурботне майбутнє. Але ніхто не каже, скільки саме грошей потрібно для такого життя, і чим більше заробляєш, тим більше потрібно заробляти бо планка підвищується набагато швидше, ніж зростають фінансові можливості людини..

Зараз у світі кількість грошей у всіх валютах + облігації + золоті/алмазні/нафтові і інші фонди складають суму, яка за приблизними підрахунками складає більше 10 в 15 ступені (1 000 000 000 000 000 - тобто квадрильйон доларів). Якщо поділити навіть на 6 мільярдів (кількість населення), то вийде що на кожну людину у світі приходиться більше ніж по 100 тисяч доларів.  Площа поверхні земної кулі -  510 млн км, відповідно, на кожну людину приходиться по 10 гектарів землі (з них 7 Га займають моря, океани та річки).

І при усьому цьому люди вважають що заробіток від 2-3 тисячі доларів - це круто, навіть якщо при цьому вся ваша житлова площа складає не більше 70 кв. м., і ви ще платите щомісяця за неї податки. А якщо заробіток перевищує 10 тисяч вічнозелених на місяць, то це вже просто неймовірне щастя, і можна дозволити собі що завгодно.

Тобто, навіть якщо всім людям роздати по 100 тисяч, і видати по 10 гектарів у володіння, ВСІМ ВИСТАЧИТЬ І ЩЕ ЗАЛИШИТЬСЯ!!! Земля сповнена величезним потенціалом можливостей, доступних для людей у будь-якому розумінні. І це тупо витрачати час свого життя на якісь мізерні цілі, задовольнятись малим.

Я вважаю, що тупо присвячувати своє життя зароблянню грошей. Якщо без них не обійтись, то краще гарненько подумати, і зробити щось справді грандіозне, яскраве, корисне і таке, що запам'ятається надовго, та отримати за це відповідний гонорар.

Тупо присвячувати своє життя спробам зміритись із чимось неприємним, звикнути до небажаного, прийняти за правило. Якщо вже боротись, то за те, чого справді бажаєш всім серцем, про що мрієш всію душею!!! І тільки коли вкладаєш ВСЮ свою енергію у справу, яка тебе цілком захоплює - народжуються справжні витвори мистецтва.

А гроші... їх ніколи не стане "багато", і ніколи не буде "достатньо". Тому що така їх природа, такі їх правила. А ще - вони ніколи не належатимуть нікому з людей, бо це завжди власність тих, хто їх друкує, а нам дають ними просто покористуватись... за невеличкий відсоток. 

Австрійський 

мистецтвознавець   Г.Зедльмаєр  про  сучасне мистецтво  писав: «Нічне,  тривожне, хворобливе,  неповноцінне,  гниюче, огидне,  спотворене,  грубе, непристойне,  перекручене, механічне  і  машинне – усі  ці  регістри,  атрибути й  аспекти   нелюдського  оволодівають  людиною  та  її  найближчим  світом,  її  природою та  її  уявленнями. Вони  ведуть  людину до  розпаду,  перетворюють  її  на  автомат, химеру,  голу  маску, труп,  примару,  на блощицеподібну  комаху,  виставляють її  на  показ  грубою,  жорстокою,  вульгарною, непристойною,  монстром,  машиноподібною  істотою.»  Дійсно,  з  цією думкою   важко  не погодитись,  але  не  потрібно применшувати  «заслуги»  людини. Як  не  крути, а  сучасна  людина  сама сплюндрувала  і занапастила  своє  життя,  перетворила  його  на суцільну  жорстоку  боротьбу  за  існування,   за місце  під   сонцем.  В  сучасному  світі кожен  сам  за себе.  Страшно,  але факт. То  чого  ми хочемо  від  мистецтва слова?  Яким  воно повинно  бути?  Адже сучасна  література,  з  якої  сторони  на  неї  не подивися,  повністю  відображає весь  той  жах, що  нас  оточує.  Це своєрідне  дзеркало  реального життя.  Навіщо  ж прикрашати  і  дурити самих  себе?!  Що маємо,  то  маємо, і  від  цього нікуди  не  втечеш. Якщо  є  в нас наркомани  та  люди, схильні  до  алкоголізму, то  відповідно  маємо твори  про  них. Візьмімо  для  прикладу останній  витвір  молодого і  епатажного  Любка Дереша  «Трохи  пітьми».  Але  не  думаю, що  цей  твір варто  сприймати  як опис  життя  людини, яка  живе  від дози  до  дози, це  швидше   пересторога: до  чого  таке життя  може  привести.  А  новела     Є. Кононенко  «Два  білети  в  театр»,  комусь вона  здасться  аморальною і  непристойною,  але якщо  таке  життя…  Алкоголь,  наркотики,  проституція, торгівля  людьми,  численні аборти  і  самогубства, корупція  і  тероризм і  це  ще далеко не  кінець.  Цей список  прикладів  людської деградації  можна  продовжити, але  це  не головне.  Важливим  є той  факт,  що сучасні  письменники  не бояться  піднімати  такі  питання.  Всякі  андруховичі, забужки,  павлюки,  ципердюки,  пашковські,  степовички  та багато-багато  інших   дивляться на  світ  не через  рожеві  окуляри, а  широко  відкритими очима.  Вони  нічого не  приховують,   недофантазовують.  А  навіщо?  Якщо  те, що  є  в реальності  настільки  вражає, що  і  вигадувати нічого  не  потрібно.  Вони  просто  не побоялися  і  сказали правду  вголос.  Крім того,  якщо  подумати, то  те,  що ми  називаємо  сьогодні класичною  літературою,  також написане  з   життя: панаси  мирні  та нечуї-левицькі,  шевченки  та франки   теж  писали те,  що  бачили, але  не  так   сміливо.  Хоча  ні!  Можливо,  несміливо лише  з  нашої точки  зору,  а для   того   часу  їх  писання  були аж  до  непристойності  вражаючими?! Але  це  не тепер і  не  нам судити!  Пройде  ще якихось  сто  років, і  сучасна  українська література  зніме  з себе  ярлик  «масова», і  передасть  його  естафетою  іншим  поколінням літераторів,  які  писатимуть про  щось  дике  і  огидне для  своєї  епохи, сама  ж  вона здобуде  звання  класичної, а  класика  (в сучасному  її  розумінні) забудеться,  її  перестануть розуміти,  а,  отже, і  сприймати.  І так  все  по одвічному  колу…  Але це  лише  припущення. І  хоч  сьогодні   сучасна  українська  література гидка,  непристойна,  жорстока і  груба,  але вона  правдива.  І не  варто  її сприймати  як  доказ деградації  мистецтва  чи самої  людини,  це лише  етап,  який потрібно  пережити;  це сходинка,  на  якій ми  стоїмо сьогодні,  а завтра   ми    її  переступимо  і  підемо, надіюсь,  догори,  до чогось  кращого,  до досконалості,  і  таке  явище  більше  не  повториться.  То  чи потрібно  критикувати  і засуджувати?   На  мою думку,  потрібно  насолоджуватись  тим, що  маємо,   або хоча  б  сприймати те,  що  є, не  намагаючись  щось  зрозуміти.  Хоча,  власне, кожен  має  свою думку!..

Цікава це річ, мрії! Як правило наші мрії здійснюються в когось іншого, в того хто мріє зовсім про інше. Цікаво, чому так? Та в мене сталось напаки! Від недавна в мене здійснилась мрія, про те не моя. Здійснилась мрія дівчини, яку я кохаю. І що тепер робити з її мрією, я не знаю! Та в свою чергу, я чув, що вона здійснює мою мрію!  Цікаво, прада?
Мрія, таки цікава річ!

Сніжинка тане

На долоні. Зникла. Ми -

В долоні часу.


23.02.2011
© Stepans’ka Marina(SMG)

Ми може й не погані.Все одно проте й не ті.Ми залишаємось осторонь,ніби за бортом особистого
життя.Ніби і все як треба.Єдине але.Нас не зауважують ті,хто потрібен нам.Отак і живем по різні
сторони барикад.Ти там бачиш веселку,а я шукаю нових відтінків для вираження власної ідивідуальності.
Кожен з нас по-різному удосконалюється.Дорослішає.Змінює шкідливі звички на залежність,а незалежність на гроші.
Кожен шукає якогось власного вигаданого героя.Але здається,що ніхто нікого не знайде.Бо в кінці виявляється,
що ті самі герої твоєї хворої фантазії шукають своїх ідеалів.І ти в іх плани не входиш.Тоді ми зупиняємось не на тих.
І все стає не так.З враженням,ніби ти проживаєш чуже життя чи просто граєш у голівудському кіно.




Віолетта Міщенко 21 лютого 2011 р.