12.

- Привіт, - посміхалася Світлана, - ти ще більше розгублений по життю, ніж я думала. Як ти міг забути про мене? Я чекаю вже півгодини.

- Нічого немає. Тобто є щось, але не те.

- Ти темніший за смерть. Що таке?

- До чого тут смерть? Навіщо ти це сказала?

- Та що з тобою?

- Купа проблем. У мене дід помер. Дівчина в лікарні. А в тата ювілей.

Світлана потупилася кудись вдалечінь.

-      Співчуваю. Коли похорони?

-      Сьогодні.

-      Можна я піду?

-      Куди?

-      На похорони.

-      Чого?

-      Хочу пофотографувати.

-      Ти не зрозуміла. У мене горе. А ти зі своїми фотографіями.

-      Вибач. Я поїду вже.

Вона розвернулася й пішла до входу в метро. Розтоптані кросівки, потерті джинси-кльош під колір усе тієї ж курточки, яка мені так не злюбилася з першого погляду.

-      Світлано, - вона зупинилася  і повернулася обличчям, - а тобі подобається наша викладачка з російської?

-      Я не думала про це.

-      Обіцяй, що ти не фотографуватимеш діда.

-      Обіцяю, що фотографуватиму лише тебе.

Ми йшли до мого дому мовчки. Біля парадного вже назбиралося повно людей, стояла тітка Олеся, мамина молодша сестра, з чоловіком та моїми сестрами двоюрідними - близнючками Анею й Танею. Я поздоровався й запитав, чи скоро. Тітка відповіла: «Уже», - витираючи очі носовичком. Дивно звучить «очі витирати носовичком», тоді вже «очничком» витирати, чи що.  Вінки, ялинові гілки, ніколи не думав, що все це може бути на стільки обтяжливим. Сутужно. От тепер би й відмотати час.

попередня глава http://blog.i.ua/user/3026999/552363/

На фото - я - падлюка (1) http://blog.i.ua/user/3026999/544034/

11.

- Мамо, що сталося? Чого ти плачеш? Зі святом, тату. Це тобі від мене. Я там підписав на обкладинці. Ну, як завжди. Мамо, що таке?

- Олексію, дід помер, - промовив тато сумним голосом.

- Він не встав сьогодні вночі, я ж там готувала ще в такий час, як він встає звичайно. Думаю, ладно. Зранку принесла йому чаю з бутербродами до спальні, а він уже холодний.

Оце так свято. У мене, мабуть, тупішого вигляду зроду не було. Я стояв, стояв час, стояли меблі в залі. Усе стояло, ніякого руху, ніякого зовсім. Мама тільки схлипувала. Тато обперся на піаніно, дивився кудись у килим. Якщо візуально поділити килим на три частини, то він дивився у третю третину, перед самим столом письмовим, далі тільки вікно й балкон.

-      Алло.

-      Здрастуйте, дядь Паш,  це Олексій. Покличте, будь ласка, Оленку.

-      Вибачай, старий, Оленку сьогодні вночі забрала швидка.

-      О, Господи.

-      Температура зависока, не могли збити самі. То вона зараз під крапельницею. Дати адресу?

-      Я не зможу поїхати. У мене дід помер.

-      О, Господи. Чого?

-      Не знаю. Час прийшов, дядь Паш?

-      Час не йде нікуди, щоб йому приходити. А от смерть приходить. Скільки йому? Було.

-      Сімдесят два.

-      Ще міг би жити. Не сумуй, старий. Йому, певно, вже краще, ніж нам.

-      Дивлячись на маму, здається, можу погодитися.

-      А з Оленою буде все добре.

-      Вона мені говорила це позавчора. А сьогодні вночі її забрала швидка.

-      Ну, що ти поробиш. Таке життя, старий. Тримайся.

-      До побачення. Вам також.. я не знаю, що сказати.

-      Я зрозумів, бувай, Льошо.

Я поклав слухавку. Що робити? Що коїться навкруги? Куди я потрапив? Як ми тепер житимемо без діда, хто тепер серед ночі човгатиме капцями по паркету й розповідатиме про те, як воно в старовину було. Я зайшов до своєї кімнати, прикрив двері й улігся животом вниз на диван, туго вткнувся обличчям у подушку, так що аж пташки почали літати, утворюючи калейдоскоп із іскринок. Може з годину так пролежав, потім постукав хтось до мене й без питань до кімнати зайшов батько.

- Я замовив гроб, привезуть через півгодини, уже яму викопали і там прийшли тітки мити й одягати діда. Ти допоможеш занести гроба?

- З дідом?

- Ні. Пустий, коли його під парадний привезуть.

- Допоможу. А на цвинтар хто нестиме?

- Там уже все домовлено. Не можна, до речі, щоб близькі родичі несли.

- Дурниці. Але я б усе одно не ніс.

- Оленці дзвонив?

- Вона в лікарні.

- Що вже трапилося?

- Я не знаю. Температура висока. Під крапельницею лежить.

- Усе міняється, усе проходить, - промовив батько вже майже нечутно, підводячись зі стільця.

Згадалася історія з книжки «Конспекти практикуючого психотерапевта» не пам’ятаю вже автора. Там чоловік прийшов з купою проблем на прийом, вивалив йому з три короби. Психотерапевт порадив повісити над робочим столом аркуш з написом «так буде не завжди». Я б, мабуть, не вішав ніяких аркушів, такі штучки дешеві, дитячі аж. Через пару місяців пацієнт прийшов знову ж таки до лікаря, але вже сіяв від щастя. Дякував, говорив, що вдома, на роботі в нього все наладилося. Психотерапевт запитав, чи зняв він аркуш над столом. Той відповів, що зняв. «То поверніть його на місце. Так буде не завжди», - відказав лікар. Тато схожий зараз на того психотерапевта з цим «усе міняється, усе проходить». Я люблю зірки, навіть, якщо їх раптово не стане, або я осліпну, я любитиму зірки. Господи, що я верзу. Я не в собі. Які дурощі. Кому це закортіло дзвонити на домашній. Саме час. Тобто зовсім не час.

-      Алло.

10.

- Обміняємося мобільними?

- У мене є візитка, - вона простягла картонку салатового кольору. Я навіть не заглянув у неї, сунув у портмоне.

- Мені вже час. Завтра в нас субота. Тоді неділя. І аж потім ми зустрінемося.

- Не поспішай говорити так. Невідомо, що ми робитимемо сьогодні ввечері, а ти вже й про понеділок думаєш.

- Ні про що я не думаю. І коли ви, дівчата, зрозумієте, що хлопці не обов’язково говорять те, про що думають. Знову балачки. Я пішов.

- Бувай.

Удома пахло булочками з корицею, відбивними і ще чимось. Коротше, пахло дуже смачно. Мама в мене – чудова хазяйка, у неї все виходить прекрасно: готувати, шити, влаштовувати затишок і таке інше, що з цим пов’язано, тобто золото, справжній скарб вона в мене, і в тата, звичайно. Але дивина в тому, що тато її вибирав, а мені й так пощастило, волею долі. Найкраща жінка у світі – це мама.

-      Привіт. Я купив татові книжку. Подивишся? Слухай, у мене одногрупниця – фотограф. Може хай прийде? – пам'ять яка-не-яка буде.

-      Хай прийде. А скільки вона бере?

-      Не знаю. Нагодуємо її і досить.

Мама подивилася на мене засудливо.

-      Будь-яка праця заслуговує на винагороду.

-      Я зараз подзвоню їй, домовлюся про все, запитаю про гроші.

-      Зови її на завтра на п’яту вечора. Слухай, а Оленка буде?

-      Я не говорив? – вона хвора.

-      Бідненька. Може провідаєш?

-      Не знаю.

Дістав візитку. Чудово, у Світлани мій оператор. Тьху, у мене ж на рахунку нічого немає.

-      Мамо, я подзвоню з домашнього, бо забув знову рахунок поповнити.

-      Алло.

-      Це Олексій.

-      З домашнього? У тебе немає мобільного?

-      Яка тобі різниця? Дорого балакати, я з домашнього. Коротше, у мене в тата завтра ювілей. Зможеш пофотографувати?

-      Зможу. Де й о котрій?

-      Зустріну тебе біля метро Московська завтра о 16.45. Підходить?

-      Так. До завтра?

-      Зачекай. Скільки коштуватиме це?

-      Знущаєшся? Ніскільки.

-      Дурниці. Будь-яка праця заслуговує на  винагороду, - повторюю мамину фразу.

-      Я прийду без подарунка й погодуєте мене. Ото й уся винагорода. Нові обличчя для фото – то моє щастя. Я в парку тоді була, бо я там людей перехожих фотографую.

-      Зрозумів. До завтра, - я поклав слухавку, - Мамо, я домовився про все. Вона сказала, що прийде без подарунка й поїсть у нас – ото й уся винагорода. Це я тобі дослівно.

-      Гаразд, Льошику, щось придумаємо. Намалюєш що-небудь, щоб прикрасити кімнату?

-      Намалюю. Ну, я пішов.

-      Стояти. А хто їсти буде?

-      Я вже й забув, що голодний.

-      Сідай уже. Я ось приготувала тобі.

(пиес2)

-      І не треба. Тільки не криви лоба. – Я відвернувся від неї й завернув у двір, там у цокольному приміщенні звичайного жилого дому знаходиться моя улюблена книгарня. Там завжди повно нових надходжень, усе впорядковано до ладу, привітні консультанти й музика приємна грає. Світлана йшла за мною крок за кроком. І я подумав, чи не запросити її як фотографа на святкування татового дня народження, непогана пам'ять залишиться, до речі, у нього ювілей, треба з мамою порадитися. Книжки; можна забути про мене хвилин на сорок, бо я про себе в такі моменти точно забуваю, головне мене не торкатися, бо може бути не зовсім адекватна реакція. Буде боляче всім: і вам, і мені.   

9.

Класна назва предмету  і цікаві художні твори – ще не велика радість: посидівши на такій парі, починаєш втрачати будь-які дитячі мрії про ідеали. І куди я спускаю свій час? Як люди можуть в мене викрадати дорогоцінні хвилини життя? Я б використав ці хвилини, які плавно й не дуже плавно переростають у години, а потім не встигаєш опам’ятатися, як втрачено роки, так от, я б їх використав  на багато продуктивніше, навчаючись самостійно, але спробуй це поясни батькам. Уявляю розгублені очі мами і вже чую, як вона говорить: «Льошику, ти не правий, знову щось химерне придумуєш. Краще не починай розмову про це з татом». Треба, до речі, татові якусь книжку забігти купити.

-      Ти поспішаєш?

Замість відповіді я подивився скоса на Світлану. Є такі люди, яким по приколу, щоб їх гнобили й морально опускали. Дивно те, що всі мої вибрики ображають Світлану й вона прекрасно розуміє, що я знущаюся, але чомусь продовжує шукати спілкування зі мною. Тут може бути два варіанти: або вона симпатизує мені, що відпадає, судячи з її орієнтації, або їй зовсім самотньо й не вистачає спілкування. Можливо також, що вона мазохіста, можливо навіть вона сама про це не знає, тому підсвідомо шукає собі покровителя. Це погано, що я постійно на своїй хвилі. Треба було поспостерігати, із ким та як вона дружить у групі. У неї сьогодні колосок заплетений, такий тугий дуже, і їй так досить непогано, як-то кажуть, личить, хм..

-      Агов! Здається, я не забула зняти капелюха-невидимку.

-      Ти читаєш книги взагалі?

-      Ти зациклений на книжках?

-      Бути начитаним – один із кращих недоліків. Я просто в книгарню зараз. Якщо немає чим зайнятися, можеш зі мною піти.

-      Це нічого, якщо я іноді клацатиму тебе на фоторушницю? – привітно всміхається.

-      Домовилися.

Мене пройняла раптово ідея-фікс залізти в самі нетрі душі цієї дівчини, зрозуміти, чим вона живе, за що переживає, про що мріє, хто вона і яка загалом. Я без усякого сорому розглядав її, кожну дрібничку. Так усе натурально, ніяких емоцій: вона мені не подобалась і не викликала жодних негативних емоцій, я сприймав її як людину в цілому. Як говорять дзен-будисти, коли ти миєш чашку, мий чашку. Так от, розглядаючи Світлану, я розглядав Світлану. Раптом уявив її мармуровим пам’ятником, чомусь оголеною, і коси, підібрані до верху, вільно спадали кучерявими пасмами.

-      Про що ти думаєш?

-      Ні про що. Я роздивлявся тебе просто.

-      І що?

-      І все.

-      Не вірю.

 читать эту часть дальше http://blog.i.ua/note/edit/551233/

8.

Знову ці сни. Я стаю параноїком, аналізую сам себе. Якої дурки мене потягло вчора читати ту практичну магію, що мене змусило прочитати розділ про сновидіння від початку до кінця. Тепер я не в змозі побритися вже другий день. Сьогодні уві сні я ходив по воді, розмовляв з померлим однокласником. Він у восьмому класі втопився в озері. Іду я, значить, по воді, тут виринає Максим, синій весь, очі з орбіт йому повилазили, дуже страшний, і говорить: «Краще йди звідси. Тут погане місце, вир тут». Просто жахи.

-      Льошику, ходи щось скажу. Завтра в батька день народження. Ти пам’ятаєш?

-      Завтра вже тридцяте?

-      Так. Мені потрібна буде твоя допомога. Батько сьогодні в інтернаті на нічну зміну. Ми зможемо зробити все нормально.

-      Добре. Я прийду біля п’ятої вечора. Щось купити?

-      Та ні. Я сама. Бутерброд ось твій.

Як то може бути вже завтра тридцяте? Жах просто. Одні жахи довкола. От у мене вже два явних страхи – час і сновидіння.

-      Привіт. Поганий сон був? Виглядаєш розгублено. – Хто як не Світлана міг до мене проговорити.

-      Я вже звик, що ти постійно з’являєшся неочікувано.

-      А  мені сьогодні ти снився.

Тьху, знову сни. Я точно параноїк. Але мене це починає переслідувати.

-      Цікаво. І що снилося?

-      Не повіриш. Я виходила заміж за тебе.

-      Оце так новини. Ти хочеш заміж взагалі?

-      Та не дуже. Якщо бути чесною, то мені більше дівчата того.., подобаються.

-      Оце так заявочки.

-      Ти вдруге починаєш говорити з «оце», - засміялася Світлана.

-      Тобі подобаються дівчата?

-      А тобі хіба ні? – вона сміялася так щиро, як дитя.

-      Мені хіба подобаються. Але ми відрізняємося з тобою хіба тим, що статями. Не знаходиш нестиковок?

-      Це ти знаходиш. Бо скоріше за все мислиш стереотипами. Знаєш, у якій ми аудиторії?

-      Ні.

-      4-10.

-      Навіщо питала, якщо знаєш?

-      Щоб і ти знав.

Російська література. Нарешті толковий предмет, що хоч якимось боком мені цікавий. Викладачка аристократичного виду, молода ще, у неї кокетлива родимка над верхньою губою. Така нерішуча якась. Дивиться на нас сторожко. Не можна так на нас дивитися, ми одразу відчуваємо слабкість, всідаємось на шию й забуваємо про будь-які норми й порядки. Питання, давайте питання. Не можна так робити, ну не можна промовляти до нас вголос такі речі на кшталт: «Про що хочете поговорити? Як вам твір узагалі?». Згадується одразу команда КВК П’ятигорська. У них коронна фраза була: «Мо-ло-дец!  Задаешь умные вопросы - получаешь умные ответы». Цікаво, чи подобається Світлані ця викладачка? Запитаю після пари обов’язково.

7.

Не думав, що в нашій домашній бібліотеці знайдеться посібник з практичної магії. І хто його тільки придбав? Рік видання – 1987, Москва. Мило, дуже мило. Забивати чи не забивати мізки магічною дурнею – ось у чому питання. Бідний Шекспір, певно в гробу перемішався в черговий раз прах його кісток. Жах, чим тільки не починаєш займатися від «нічогонероблення». Текст так легко написаний, як для восьмирічної дитини. При згадці про восьмирічних дітей спадає на думку «Сауспарк», його головні герої. Борони Боже, така книга потрапила б Картману до рук, ото чудес він би натворив. Як-то кажуть, погано, коли в тебе неяскрава уява, але важко і з переобтяженою уявою. Ось я вже дітей з мультфільму бачу як реальних. А все чому? – від все того ж нічогонероблення. Химери якісь тут написані. О, цікавий розділ – «Сновидения».  Подивимося. Геть голіме написано, якщо вірити, звичайно. Прочитав якось у книжці одній про методи НЛП, що люди з високим рівнем інтелекту легше піддаються різноманітним психічним та психологічним впливам, а також гіпнозу. Мене тут зомбує зараз ця практична магія, застрашує, а я маю вірити. Нічого подібного. Усе буде добре. Дурня. Голосно захлопую книжку, здається, з неї сиплеться в різні боки пилюка, як у казках про відьом; ставлю книжку на полицю там, де брав.

-      Олексію, ти брав книги? – не люблю, коли тато так говорить. Я щось не так уже поставив. У батька шалена пристрасть до книжок. У нас усе просто завалено ними. Та ні, книжки не валяються купами, але всі шафи й полиці забиті ними в прямому значенні цього слова. І що дивує, тато знає, де, яка книжка стоїть, хоча ніколи не заводив картотеки.

-      Олексію, я до кого зараз говорю? Підійди, будь ласка, сюди, - тон стає все непривітніший. Тьху, здається, намагався все ставити як було. Що я міг там натворити.

-      Скажи, як можна було поставити книжку навпаки? Ну хто запихає книжки корінцем всередину? Ну хто? Олексію, якщо б це ще вперше було.

-      Що там відбувається? – кричить мама з кухні.

-      Ми говоримо як чоловіки. Усе нормально. Ні, ну ти мені скажи, я просто не розумію, як можна було впхнути книгу так?

Прийшла мама. Стала на порозі до зали й мовчки спостерігає за сценою. Ніби я клоун. Стою тут на килимі, при чому в прямому значенні цього слова, перед татом, кліпаю очима, а мама  спостерігає. Добре, що хоч дідові однаково.

-      Чого ти мовчиш, любий? – нарешті промовила мама.

-      А я не знаю, що сказати. Ніби ставив усе нормально. Сам не розумію.

-      Розтяпа. У яких хмарах ти літаєш? – дратується батько.

-       Просто мені страшенно подобається, коли ти мене ображаєш і свариш. От я й придумав, як привернути твою увагу. Правда гарна фраза «страшенно подобається»?

-      Ні, ти чула таке? Ти чуєш, що він говорить?

Мама розгублено вдихає глибоко й голосно.

-      Не бери більше моїх книжок. Як не вмієш користуватися.

-      Ти говорив це вже разів зі сто.

-      Олексію, давай не сваритися. Говори чемніше, бо я скоро взагалі зірвуся.

-      Не сваритися? Хіба я сварюся? Ти знаєш, я визнаю, що неправий, але я ненавмисно, чесне слово.

-      Коли ти вже виростеш?

-      Те саме говорила мама сьогодні зранку. Я піду до себе, гаразд?

-      Будь трохи уважніший просто.

-      Домовилися.

Нудно. Навіть сварки домашні все на ті ж самі старі теми, протерті до дірок, вичерпані до самих підземних ключів. Дірка, «лох» - німецькою, «хоул» - англійською. Але німецькою цікавіше.

На фото - я - падлюка (1) http://blog.i.ua/user/3026999/544034/

На фото - я - падлюка (2) http://blog.i.ua/user/3026999/544330/

На фото - я - падлюка (3) http://blog.i.ua/user/3026999/544986/

На фото - я - падлюка (4) http://blog.i.ua/user/3026999/545634/

На фото - я - падлюка (5) http://blog.i.ua/user/3026999/546244/

На фото - я - падлюка (6) http://blog.i.ua/user/3026999/549148/

6.

- Алло, - промовила Оленка хриплим голосом, але все таким же милим, Оленчиним голосом.

- Привіт, люба. Як ти? Нічого, що я на домашній? У мене просто гроші скінчилися на мобільному. Я б так раніше подзвонив.

- Та, звичайно, що нічого, але довго не поговоримо, бо я не зможу стояти біля слухавки. У голові крутиться. Як пари?

- Пари як пари. Так а ти лікуєшся?

- Ага. Не переймайся. Скоро буду як новенька.

- Ти знаєш, мені сон сьогодні снився. Ніби ти прийшла до мене в гості. І мама моя підійшла, ти ще й порогу не переступила, а вона до тебе говорить: «Оце нігті. Жах який! Справжні кігті». Ти ж знаєш мою маму, вона ніколи нікому кривого слова не скаже. А тут таке. Ти стоїш розгублена. Мама своє продовжує: «А волосся. Ні, ви подивіться на цю курву». Коротше, кінець-кінцем ти розплакалася й побігла пішки вниз по сходах, а я став у дверях й кричу тобі: «Не йди, зачекай». Я ще зранку подумав, що за жахи такі сняться. А після твоєї смски стало все зрозуміло, до чого такі картинки. Я так хочу тебе побачити.

- Я також хочу. Тебе побачити. Усе буде добре. Це всього лиш застуда. Що ще новенького?

- Одногрупниця сьогодні задовбала.

- Яка?

- Світлана. Не думаю, що ти її знаєш. Сиджу я на ТЗН, нудоття страшне, думаю, чи порахувати лампи на стелі. А вона мене торкає за плече і говорить – їх шістнадцять. Тоді я просто відвернувся, вона далі собі з розмовами лізе.

- Ти не правий. Може, їй також нудно було, як і тобі. Ти їй нагрубив?

- Це не все. Вона мене наздогнала ще після пар на бульварі, а тоді ще й у парку наче з повітря намалювалася знову. Знаєш, таке собі селянське створіння. Одягається дешево й натяку на смак ніякого. Зате в неї класний фотоапарат. Прикинь, говорить, що їй подобаються мої риси обличчя і вона хотіла запропонувати фото сет, а я ніби не даю їй слова сказати.

- Любий, чому ти такий нечемний? До чого тут одяг? Хіба людину треба сприймати за її зовнішністю?

- І за зовнішністю також, Оленко. Я такий нечемний, бо поряд тебе немає. І як ти тільки надумалася захворіти?

- У мене в планах також не записано цього пункту. Пам’ятаєш, як там у Маяковського: «.. значит, кому-то надо…»

- Мені не треба.

- І мені.

- Усіх вилікують?

- Звичайно, - я яскраво уявив, як Оленка нарешті посміхнулася. У неї чудова ямочка на правій щоці з’являться при посмішці,   мила дуже.

- Ти посміхаєшся?

- Так.

- Чудово. Я також.

- Я вже піду. Важко стояти.

- Цілую тебе.

- Бувай. Дзвони.

Я поклав слухавку. У нас з нею немає дитячих приколів з тим, хто першим кластиме слухавку. Ми виховані. Той, хто дзвонив, той і кладе слухавку першим. Етикет – велика штука, дуже зручна. Що робити? Як сумно. Знову врубати комп’ютер, знову блукати тенетами глобальної сітки. Можна зустрітися з кимось, але немає жодного бажання. Можна почитати, але та ж проблема і з цим. Ще можна помалювати, наприклад, або построчити віршики. Качаюся в кріслі за столом, приклавши пальці правої руки до рота, направивши очі до стелі й нахиливши голову трохи вліво. Подумав про Світлану, зараз би непоганий кадр вийшов. А що як взяти її на перевиховання?  Зробити з неї красуню-розумницю. Усе одно нема чим морочити собі голову, хіба тим, чим себе зайняти. Вона саме той пластилін, з якого бери й ліпи, такий готовий на все матеріал. Чим зайнятися?

5.

- Вибачте, що відволікаю, але чи пожертвуєте ви  на благодійну компанію для дітей-сиріт?

 Хлопець років двадцяти трьох тикає папку з якимись незрозумілими фотографіями, на перший погляд зовсім непричетними ні до яких благодійних компаній.  Дивлюся на нього відсутнім поглядом і повністю холодно запитую:

-         А коли відбуватиметься акція?

-         Точна дата ще невідома.

-         Для яких дітей відбуватиметься акція, говорите?

-         Сиріт. Для дітей-сиріт.

-         Я розумію, що для сиріт, але яких саме?

-         Для дітей нашого міста.

-         Ага. Скажіть, а у вас що, немає спонсорів?

-         Е-е.. та є.

-         І що? Не вистачає коштів?

-         Е-е.. не вистачає.

-         Неправильна відповідь. Потрібно говорити, що у вас соціальний проект – залучення матеріальних сил пересічного населення. Ви погано підготовлені.

-         Вибачте, що потурбував.

-         Нічого-нічого. Це мене трошки розважило.

Хлопець пішов ні з чим. А що? Хочеш мати дурні гроші – підготуйся хоча б. Мене завжди дивували люди, які спокійно можуть виходити із зони власного комфорту, але в них чомусь не вистачає прудкості розуму придумати щось влучне й правдоподібне. Сорому в них немає. Та в кого той сором зараз є? Навіть у мене, такого всього правильного й начитаного ніякого сорому, ось сьогодні Світлану образив ні з того, ні з сього.

-         Круто ти його..

-         Знову ти? – Світлана дивиться на мене широко розплющеними очима, - ти говорила, що тобі там дорогу переходити, а прийшла туди, куди і я.

-         Я не знала, що ти йдеш у парк. Я звикла там переходити дорогу, тому й перейшла.

-         Мені однаково.

-         Що ти тут робиш?

-         Думаю.

-         А чому ти не дав йому грошей? Ти не любиш дітей?

-         Я не люблю брехунів. Ти за мною стежиш?

-         Та ні.

Вона спокійно розвернулася й пішла до лавки навпроти. Я таки встиг роздивитися її черевики. Не помилився, такі на середньому підборі з довгим, але квадратним носом, трохи стертим, збоку замочок й якісь квіточки, тупі повністю, як на мене. Вона демонстративно всілася, вийняла з сумки фотоапарат і почала щось клацати на ньому. Я погано бачив, але здалося, що річ така собі, не за три копійки, як-то кажуть. Аж дивно було бачити таке в неї в руках. Я дивився декілька хвилин на все те, потім встав і підійшов.

-         Ти фотографуєш?

-         Ба! Ти говориш до мене першим?

-         Можеш відмітити в календарику цей день.

-         Так, фотографую, капітане, - промовила вона з тими ж складками на лобі, що й тоді, коли переходила дорогу, - якщо хочеш знати, то мені подобаються твої риси обличчя, я хотіла тобі запропонувати фото сет, але ти так і не дав мені жодного разу такої можливості.

-         Оо. Потрібно було зразу говорити, нічого тріпати язиком пусте.

-         Ти  дуже злий.   

-         І що?

-         Знову автовідповідач вмикаєш?

-         Це питання?

-         Я не можу вже. Або ти починаєш нормально говорити зі мною, або розмову закінчено.

-         А якщо ні те, ні те?

-         Мені немає, що сказати. Чесно. Просто бракує слів.

-         Читати треба більше. Набиратися лексики.

-         Чого ти підійшов? Я ж уже залишила тебе в спокої. Хіба не цього ти хотів?

-         Техніка класна в тебе в руках. Зацікавився.

-         Ти – нудний. Тебе не цікавлять душі людські, тебе цікавлять механізми.

-         Ти права. Якщо б ти була роботом, я би зацікавився твоїм механізмом значно більше.

Я демонстративно пішов вздовж алеї, бо стало знову нудно, прагнув створити ситуацію недосказанності. Такий собі я театрал. Дань Станіславському, моєму кумирові ще зі старшої школи. Та й, чесно кажучи, не хотів уже бачити зморшки на лобі Світлани, які, я впевнений, вона намружила.

Мандруватиму вже до метро. Пора додому мабуть їхати. Який малий цей акваріум. Ніде навіть кисню вихопити декілька ковтків. Ніяких свіжих емоцій, нічого нового. Як я хочу дивуватися, хочу, щоб щось мене вразило до глибини душі, так, щоб тремтіти. Нудно, нічого розважливого. Здається, химерні тіні гілок на мокрому асфальті – єдине, що може захоплювати.

На фото - я - падлюка (1) http://blog.i.ua/user/3026999/544034/

На фото - я - падлюка (2) http://blog.i.ua/user/3026999/544330/

На фото - я - падлюка (3) http://blog.i.ua/user/3026999/544986/

На фото - я - падлюка (4) http://blog.i.ua/user/3026999/545634/

2.

Жахливий сон, жахливий сон. Бррр, холодна вода, ще не встигла стекти зранку. Не буду бритися. Хоча Оленка буде й незадоволена, усе одно не буду, мені й так личить.

- Льошику, ось твій сніданок, а це твій бутерброд. Коли пари сьогодні закінчуються?

- Ніколи. Вони ніколи не закінчуються. І немає їм не кінця, не краю, мамо.

- Усе зрозуміло з тобою. Ти хоча б подзвони, якщо будеш затримуватися. Чуєш?

- Ні, мамо, я не чую. До речі, чи не виділили б ви з татом мені грошей на слуховий апарат. Дуже треба, ти ж сама бачиш. Чи мені в діда попросити?

- Ти все жартуєш. Ти не виростеш ніколи.

- Звичайно. Думаєш, як воно, коли тебе називають «Льошиком» у двадцять років.

- Не забудь тільки ключі.

- Бувай!

Метро. Набивається шалена кількість людей. І куди  їм усім  треба? Не вірю, що всі їдуть на роботу або навчання. Тоді, навіщо напихатися у вагони, якщо немає нагальної потреби кудись їхати. Чи від того, що вдома сидіти нудно. А так весело. Напихаються, напихаються: дами в строкатих плащах з розкішними зачісками (до речі, мене завжди цікавило, скільки часу ці дами витрачають на зачіски і для кого вони витрачають той час, щоби виглядати такими всіма з себе), чоловіки ділового вигляду в костюмах і з валізами, відверто недешевими, різних кольорів і розмірів, тут повно й занедбаних осіб, у нечищених черевиках багаторічної давності й таких самих куртках і піджаках, неформали в окулярах, подраних фірмових джинсах і з химерними штуками у вухах. Уся ця маса перемішується, пресується, утворюючи дивні фігурки, шалені експерименти з кольорами. Подивитися зверху на все це було б класно. Друг у мене є, художник, Артем. Він майстер змішувати кольори. Треба йому якось підказати черпати натхнення в метро в час-пік. Чи не говорити, так одним пасажиром буде більше, це додасть незручності, як-то кажуть, я людина дрібниць. Але все це цікаво. Стою собі, придавлений до протилежних від виходу дверей, обличчям до скла, треба якось себе розважати, дмухаю на  жахливо брудне скло, різко просовую руку крізь тепленькі плоті, яким випало на долю сьогодні вранці їхати поряд мене, і вожу пальцем по запареному  місцю. Пишу: «Миру мир!». Поняття не маю, чого саме ця фраза згадалася, але хай буде так. Як говорив Маяковський: «.. значит, кому-то надо, чтобы  эти плевочки светили». Він говорив про зірки, жаль, що зірки вранці не світять. Не так, жаль, що в метро неба не видно.

На фото - я - падлюка (1) http://blog.i.ua/user/3026999/544034/