Андрій ОКАРА

ПОЛТАВА-2009 ЯК ЗАГРОЗА ТА ЯК ГУМАНІТАРНИЙ РЕСУРС

300-річчя Полтавської битви повинно відкрити новий етап в російсько-українських відносинах

Зустріч Віктора Ющенка та Володимира Путіна 12 лютого у Москві принесла справжню сенсацію: президенти України та Росії таки домовились спільно відзначати 300-річчя Полтавської битви, до того ж у трьохсторонньому форматі – з залученням Швеції, представників якої російський президент навіть визвався запросити сам.

Це справжній прорив, бо на попередній російсько-українській зустрічі на найвищому рівні йшлося лише про спільне святкування 200-річчя Гоголя, а щодо битви – мовляв, ніяк неможливо через різні інтерпретації цієї події в російській та українській історіографіях.

За адекватного підходу тема 300-річчя Полтавської битви для України може стати важливим гуманітарним ресурсом впливу і розвитку іміджу країни (так званою "Soft Power" – технологією "м'якої влади"). За незбалансованого і недбалого підходу ця тема може стати реальною гуманітарно-політичною загрозою: наприклад, ухилення од діалогу з Росією з приводу 300-річчя і від спільного відзначення (саме "відзначення", а не "святкування"!) означатиме моральний програш влади і позиціонуватиме її представників як слабаків, що не вміють відповідати на виклики і "тримати удар". Оскільки 2009 рік – це не тільки ювілей, а ще й рік президентської передвиборчої кампанії, очевидно, що різна інтерпретація битви і її наслідків, а також постатей Петра I та Івана Мазепи може стати матеріалом для чергової інформаційної війни, яку зацікавлені сили неодмінно використають для подальшого ментального та ціннісного розколу країни.

Тож вибір формату відзначення 300-річчя Полтавської битви для України є питанням справді стратегічного характеру.

Полтавська битва: погляд з України, Росії та Швеції

Отже, Полтавська битва, що відбулася 27 липня (за старим стилем) 1709 року на північних підступах до Полтави, стала, наскільки можна судити з трьохсотлітньої дистанції, справжньою "точкою біфуркації" – таким ключовим моментом, після якого історія Європи пішла іншими шляхами.

Після битви під Полтавою Швеція почала "зосереджуватися" – зняла з себе тягар наддержави, перестала бути загальноєвропейським політичним "балансиром" і фактично почала будувати той самий "шведський соціалізм", яким шведи зараз пишаються.

Росія навпаки: існує причинно-наслідковий зв'язок між битвою під Полтавою та перетворенням Московського царства на Російську імперію, влаштовану на новій, секулярній, концепції влади та централізованій моделі державного устрою.

Одна із складностей у знаходженні російсько-українського взаєморозуміння щодо 300-річчя Полтавської битви полягає у відмінностях історичних міфів. Справа не лише в тому, зрадив Мазепа чи не зрадив. Справа навіть не в тому, було на нього накладено анафему з дотриманням канонічного права чи ні? Справа в тому, що в Росії усі знають про "викторию под Полтавой", але далеко не всім навіть гуманітарно освіченим людям відомо про трагедію Батурина, про тактику "випаленої землі", яку Петро повелів Мазепі застосовувати до українських регіонів, де могло пройти шведське військо, про руйнування Запорізької Січі, про політику обмеження прав Гетьманщини і т.д. Тому російська свідомість не сприймає того факту, що у тих подіях діяло, як мінімум, три суб'єкти: російський, шведський та український, а не лише два перші, як вчили у радянській школі. Тож на сьогодні створення "спільного" для Росії та України курсу історії, про необхідність чого постійно заявляють російські політики, – з області малореального.

Над іміджем Івана Мазепи, Петра I та інтерпретацією Полтавської битви ось вже 300 років працюють дві команди "чорних" піарників – істориків, публіцистів, письменників, кінорежисерів. Одна команда доводить, що Мазепа – "зрадник", "клятвопреступник", "другий Іуда", тоді як Петро – "мудрий цар", "переможець", "реформатор", "модернізатор", "європеїзатор" (з цією "PR-командою" попрацював і Олександр Пушкін). Інша команда доводить протилежне: Мазепа – "державний будівничий", "євроінтегратор", "покровитель наук і мистецтв", Петро ж – "азіатський тоталітарист", "скажений тиран" та "збоченець" (один з останніх "шедеврів" цієї "агітгрупи" – фільм Юрія Іллєнка "Молитва за гетьмана Мазепу"). Зрозуміло, що обидві інтерпретаційні схеми існують за логікою пропаганди та інформаційних воєн – аргументи обох сторін добре відомі протягом трьох століть. Тому намагання відстоювати одну з цих версій з точки зору продуктивності російсько-українського діалогу неперспективне.

Гарним прикладом підходу, що розбиває усталені стереотипи, є книга пітерського історика Тетяни Яковлевої "Мазепа", видана минулого року в серії "Жизнь замечательных людей" (!) московським видавництвом "Молодая гвардия". Автор – росіянка, позбавлена якихось особистісних сентиментів щодо України, намагається за допомогою позитивістської методології дослідити справжні мотивації вчинків гетьмана і докладно розповісти російському пересічному читачеві те, що російська історіографія воліє обходити увагою: і про Батурин, і про тактику "випаленої землі", і про образ тієї квітучої України, яку майже збудував Мазепа, і про те, що саме український гетьман може вважатися одним з провідних ідеологів створення Російської імперії.

У 2004 році (до речі, напередодні Оранжевої революції) Тетяна Яковлева віднайшла у фондах Санкт-Петербургського інституту історії РАН, опрацювала і частково видала той самий знаменитий Батуринський архів гетьмана Мазепи (близько 1000 документів), який історики марно шукали протягом століть. (Українське МЗС вже порушило питання про копіювання цього архіву для України або навіть про його можливу передачу.)

Полтавська битва: погляд з Полтави

Якщо для Києва, Москви та Стокгольму Полтавська битва і її ювілей – це абстрактно-концептуальна ідеологічна проблема, то для Полтави – питання цілком конкретне, емпіричне, навіть господарче.

Саме битві Полтава зобов'язана тим, що під час адміністративних реформ Олександра I у 1802 році з полкового містечка вона перетворилася на центр великої губернії. Прадавні Лубни – вотчина князів Вишневецьких, Ромни, відомі своїм ярмарком, чи навіть придніпровський Кременчук з точки зору практичної доцільності мали більше шансів стати губернським центром, але "тендер" виграла саме Полтава.

Існує два полтавських бренда, які мають загальносвітову відомість чи, принаймні, можуть на неї претендувати: Гоголь та Полтавська битва 1709 року. Але щоб Полтава могла повноцінно заробляти на їхній експлуатації, щоб могла стати великим туристичним центром, ще треба докласти чимало зусиль. Поки що музейна, туристична та навіть готельна інфраструктури міста знаходяться у проблемному стані.

На сьогодні сформульовано дві концепції перспективної реконструкції поля Полтавської битви.

Автором першої є полтавський архітектор Валерій Трегубов: поле передбачається максимально наповнити об'єктами показу – відреставрувати існуючі споруди (склеп на могилі російських воїнів, Сампсоніївську церкву, сам Музей Полтавської битви) та побудувати нові – в першу чергу Музей історії українського козацтва (вже існує проект, виділена державна субвенція, ось-ось мають розпочатися будівельні роботи), в другу чергу – Музей історії Росії, Музей історії Швеції, Музей Івана Павловського (організатора першого музею у 1909 році) з конференц-залом, залом для прийомів та ін.

Автори другої концепції – києво-полтавський архітектор Віктор Шевченко та полтавський художник Олександр Нечипоренко – виходять з недоцільності забудови поля битви, яке розглядається як найважливіший меморіальний об'єкт. Їхній план передбачає протягом 20-30 років знесення максимально можливої кількості будов XIX-XX століть, у тому числі нинішнього Музею Полтавської битви та численних об'єктів Інституту свинарства УААН, розташованих в центральній частині поля. Музеї ж передбачено перенести до центру Полтави – або в приміщення колишнього Петровського кадетського корпусу (унікальна архітектурна пам'ятка першої половини XIX століття зараз знаходиться в занедбаному стані – навколо нього йде складна судова справа), або в наймодерновіших, наново збудованих в стилі "хай-тек" музейних поліфункціональних приміщеннях.

Кожна з цих концепцій має свої плюси і мінуси, а також складнощі виконання і дефіцит грошей. Але, як визнав міський голова Полтави Андрій Матковський, об'єднує ці дві концепції те, що першочерговим кроком підготовки до 300-річчя повинно стати упорядкування самого поля битви (розчищення, рекультивація, звільнення його частини з-під колишнього військового містечка та бази паливних матеріалів) і реставрація кількох редутів в натуральних розмірах 50 на 50 м (єдиний відновлений у 1909 році редут виконаний в мініатюрі – 35 на 35 м).

Ще одна проблема пов'язана з найновішою українською політтехнологією – війною пам'ятників. Згідно з Указом президента України N955 від 9 жовтня 2007 року, передбачається встановлення у Полтаві пам'ятників Івану Мазепі та Карлу XII. Але в цей проект закладається, як здається, велика концептуальна помилка. Цілком логічно, аби пам'ятник Карлу стояв не в центрі Полтави, яку шведи протягом двохмісячної облоги не змогли взяти, а на самому полі – наприклад, біля одного з редутів, який взяти їм таки вдалося. А от що буде символізувати пам'ятник Івану Мазепі на полі битви, в якій він не брав участі і після якої трагічно завершилася його кар'єра, а згодом і життя, – це питання. В Росії багато хто обурений самим фактом появи пам'ятника гетьману-"зраднику", але, в принципі, готові змиритися з тим, що це внутриукраїнська проблема. Тож такий пам'ятник не повинен викликати ані іронії, ані сарказму: найкраще місце для нього – в історичному центрі Полтави.

Полтавська битва: погляд у майбутнє

Кульмінацією подій, пов'язаних із відзначенням 300-річчя Полтавської битви, можуть стати щорічні військово-історичні реконструкції на полі – так звана "жива історія". Детальна програма та проект такого дійства розроблений президентом громадської організації "Департамент воєнно-культурної антропології" Олексієм Руденко (у його професійному багажу, поміж іншого, недавня реконструкція бою під Крутами і три роки проведення міжнародного військово-історичного фестивалю "Terra Heroica" у Кам'янці-Подільському). Так, вже у цьому році у подібній реконструкції під Полтавою можуть взяти участь до 100, а у 2009 році – до 500 чоловік з України, Росії та різних країн Європи, чиї представники брали участь в битві на боці Карла XII.

Як відомо, людську увагу можна привернути лише розвитком дії, тож саме щорічні військово-історичні реконструкції під Полтавою, якщо вони отримають загальноєвропейський розголос і визнання, можуть стати одним з найголовніших факторів туристичної привабливості та брендінгу Полтавського регіону.

Отже, зараз складаються усі підстави для російсько-українського взаєморозуміння на проблемі 300-річчя Полтавської битви. Українській стороні є про що вести продуктивний діалог з Росією: про Батуринський архів, про анафему Мазепі, про участь російського бізнесу в реставрації пам'ятників та поля Полтавської битви, про розвиток історичного туризму, про участь у військово-історичних реконструкціях, про ознайомлення російського суспільства з українськими інтерпретаціями подій Північної війни (1700-1721) та ін.

Як правило, кожна "кругла" дата використовується владою для історичного підтвердження тих чи інших сучасних прав, для збільшення власної сили, легітимності та авторитету. Наприклад, 300-річчя Переяславського договору у 1954 році було використане для символічного "підтвердження" російсько-українського союзу та для зміцнення політичного режиму Микити Хрущова (на початку 1980-х років з цією ж метою режим Леоніда Брежнєва використав 1500-річчя Києва). З метою ствердження політичного статусу Москви у 1947 році з великою помпою відзначено 800-річчя міста, а от 850-річчя у 1997 році було більше схоже на PR-кампанію мера Юрія Лужкова в якості політика загальноросійського значення. Помпезне 300-річчя Санкт-Петербургу у 2003 році повинно було всьому світові розповісти, хто такі "пітерські" і яке вони мають моральне право керувати усією Росією. Під час ліберальних реформ Олександра II у Новгороді Великому 1862 року встановлено відомого пам'ятника до 1000-річчя Росії. До речі, 200-річчя Полтавської битви теж відзначено з помпою не заради любові до мистецтва: Микола II намагався використати ювілей для збільшення власної легітимності в очах суспільства під час складного політичного протистояння з Державною Думою.

Тож питання до 300-річчя битви під Полтавою, відповідь на яке ще треба знайти і сформулювати, є таким: що саме означає ця дата для сучасної України, для сучасних українців, для сучасних українсько-російських та українсько-шведських стосунків?

Без відповіді на нього Полтава стане ще одним "прогуляним" уроком історії.

"Зеркало недели", 23 февраля 2008 года

P.S.

Президент нагородив директора Центру з вивчення історії України Санкт-Петербурзького державного університету Тетяну Таірову-Яковлеву

Президент України Віктор Ющенко нагородив директора Центру з вивчення історії України Санкт-Петербурзького державного університету, доктора історичних наук, професора Тетяну Таірову-Яковлеву орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня.

Високої державної нагороди Тетяна Геннадіївна удостоєна за значний особистий внесок у дослідження історії України та українсько-російських взаємовідносин, плідну наукову діяльність.

Довідка. Тетяна Таірова-Яковлева викладає спеціальний курс – козацька Україна в творах культури. Вона також очолює Центр з вивчення історії України Санкт-Петербурзького державного університету.

Т.Таірова-Яковлева є автором монографій та статей: "Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття, причини і початок руїни"; "Руїна Гетьманщини: від Переяславської ради – до Андрусівської угоди (1959-1967рр.) "; "Іван Мазепа"; "Гетманщина и её инкорпорация в Российскую империю"; "Донос старшини на І.Самойловича: аналіз першоджерела"; "Іван Богун-Федорович"; "Мазепа-гетман: в поисках исторической объективности"; "Проблемы взаимоотношений Украины и России 1654-1667 гг."; "Проблемы неоднородности украинского казачества и внутренние противоречия их идеалов. Войско Запорожское и Запорожье".

За ініціативи та під керівництвом Т. Таірової-Яковлевої діє спільне видання Центру з вивчення історії України Санкт-Петербурзького державного університету і Санкт-Петербурзького інституту історії Російської Академії Наук документів з архіву І.Мазепи.

http://www.president.gov.ua/news/9066.html

Джерело: http://blogs.pravda.com.ua/authors/okara/47bfd1432f9d3/

Нашла интереснейшего блоггера, он так интересно пишет о Киеве. Я узнала много интересных фактов. Кому интересно почитайте, там ссылка внизу КИЕВ - 59

Триглав (лат. Triglau) – бог славян, трехголовый идол которого был уничтожен Оттоном, епископом Бамбергским (Otto of Bamberg, ок. 1060 - 1139).

Описание идола содержится во всех трех житиях Оттона, составленных в 12 веке Гербордом, Эббоном и монахом Прифлингенским. Так Герборд сообщает, что в 1124 году

    Были в городе Щецине четыре контины (храма), но одна из них, главная, была сооружена с удивительным старанием и мастерством. Внутри и снаружи она имела скульптуры, выступавшие из стен изображения людей, птиц и зверей, столь соответственно своему виду переданные, что казались дышащими и живущими… Было также здесь трехголовое изваяние, имевшее на одном теле три головы, именовавшееся Триглав; завладев им, [Оттон] одни лишь соединенные головы, уничтожив тело, забрал с собой в качестве трофея и позже отправил в Рим как доказательство их обращения…


    Erant autem in civitate Stetinensi continae quatuor, sed una ex his, quae principalis erat, mirabili cultu et artificio constructa fuit, interius et ex-terius sculpturas habens, de parietibus prominentes irnagines hominum et volucrum et bestiarum, tam proprie suis habitutlinibus expressas, ut spirare pu-tares ac vivere… Erat autem ibi simulacrum triceps, quod in uno corpore tria capita habens Triglaus vocabatur; quod solum accipiena, ipsa capitella sibi cohaerentia, corpore commnmto, secum inde quasi pro tropheo asportavit, et postea Romam pro argumento conversionis illoruin transmisit…

Эббон дает такое описание статуи:

    1126 г. Щецин… заключает в себе три горы, из которых средняя и самая высокая посвящена верховному богу язычников Триглаву; на ней есть трёхглавое изваяние, у которого глаза и уста закрыты золотой повязкой. Как объясняют жрецы идолов, главный бог имеет три головы, потому что надзирает за тремя царствами, то есть небом, землёй и преисподней, а лицо закрывает повязкой, поскольку грехи людей скрывает, словно не видя и не говоря о них.

Mater Verborum упоминает Триглава (лат. Trihlav — Triceps, qui habet capita tria capree), а в трактате XVII века Абрахам Френцель (Abraham Frentzel) упомянута Тригла - богиня неба, зебли и моря (лат. De Trigla, Dea Poli, Soli Salique).

Некоторые исследователи связывают Триглава с императором Трояном, фигурирующем среди славянских богов.

На фото: Фигурка бога Триглава из храма в Ретре (нем. Prillwitzer Idole).

Источник: Википедия.

Три властителя и пять императоров () – легендарные правители древнейшего периода истории Китая, относящегося к третьему тысячелетию до нашей эры.

Три властителя

Существуют разные списки трёх властителей, наиболее употребительный -

   1. Фу-си (Пао-си) -совершенномудрый правитель, который изобрёл Восемь Триграмм Ицзина
   2. Шэнь-нун - изобрёл плуг и сельскохозяйственный календарь, покровитель земледелия, от него происходит китайская фармакология.
   3. Хуан-ди - Жёлтый император, основатель даосизма, от него происходит китайская медицина.

Пять императоров

Перечень пяти императоров может варьироваться в зависимости от источника. Согласно версии Сыма Цяня это Хуан-ди, Чжуань-сюй, Ку, Яо и Шунь ().

Число императоров выбрано равным пяти под влиянием теории о пять первоэлементах или пяти стихиях – у-син. Пять стихий находятся в постоянной борьбе, с ходе которой они бесконечно взаимоуничтожаются и вновь порождают друг друга. Каждому императору покровительствует определенная стихия. Когда стихия господствует, то правящий дом процветает, когда стихия оказывается побежденной, то правящий дом приходит в упадок.

Например, в начале правления Хуан-ди Небо явило огромного червя и кузнечика, как символов стихии Земли. Поэтому Хуан-ди отдавал предпочтение желтому цвету.

Источник: Википедия.

Число три в китайской культуре

Число «три» () в китайской культуре символизирует триаду, множественность.

В отношениях

    * Означает триаду «государь — отец — учитель».

В философии

    * Означает триаду «небо — земля — человек».
    * Соответствует стихии Дерево: : , , , , Пять стихий: первая называется вода, вторая — огонь, третья — дерево, четвёртая — металл, пятая — земля. (Хун фань)

В музыке

    * Означает третью ступень гаммы

В именах и фамилиях

    * Ли Саньцай – правитель династии Мин
    * Чжан Саньфэн – даос, по легенде создатель тайцзицюаня.

В пословицах, поговорках, чэнъюях

    * на трех листах купчей на осла, ни слова о самом осле (образно, о пустом бездарном сочинении)
    * три свиньи переправились через Хуанхэ (об описке, ошибочном написании, по притче об искажении фразы в предложении , Войско царства Цзинь пошло войной на царство Цинь и в 36-й день цикла переправилось через Хуанхэ)
    * три лучших места (для обдумывания сочинения: верхом на лошади, на подушке в постели, в отхожем месте).

Источник: Википедия.

Три богатыря — Илья Муромец, Добрыня Никитич, Алёша Попович — богатыри русские при дворе князя Владимира Красное Солнышко, главные герои русских былин.



Источник: Википедия.

Третий рейх (нем. Drittes Reich — «Третья империя»), также известна в литературе и историографии как «нацистская Германия», «фашистская Германия», «Тысячелетний рейх» — неофициальное название Германской империи с 24 марта 1933 по 23 мая 1945 года. Некоторые историки ошибочно считают день капитуляции Германии 8 мая днём падения Третьего рейха. Официально он прекратил существование только 23 мая после ареста правительства Карла Дёница.

Третий рейх пришёл на смену Веймарской республике после прихода к власти национал-социалистической немецкой рабочей партии под руководством Адольфа Гитлера. Гитлер был бессменным рейхсканцлером практически всё время существования Третьего рейха.Терминология

Происхождение термина Термин «Третий рейх» был заимствован из средневековых эсхатологических учений о «трёх царствах» (ветхозаветном царстве Бога-отца, христианском царстве Бога-сына и грядущем тысячелетнем царстве Бога-Духа Святого) и широко использовался в немецкой националистической литературе. Исторические связи Первой империей провозглашалась средневековая Священная Римская империя германской нации, созданная Оттоном I и просуществовавшая в течение девяти веков с 962 по 1806 год, второй — Германская империя, основанная в 1871 году и фактически (но не юридически) прекратившая свое существование в 1918. Третьей должна была стать обновлённая, воспрянувшая после поражения в Первой мировой войне и революции новая национальная Германия, которой предстояло просуществовать тысячу лет. Нацистами термин был заимствован непосредственно у известного публициста правого толка Артура Мёллера ван ден Брука, выпустившего книгу под названием «Третий рейх».

В НСДАП употребляли термин «Третий рейх», дабы подчеркнуть преемственность своего государства великим империям прошлого. Однако в правительственных документах это название никогда не использовалось. Германия под властью национал-социалистов официально именовалась сначала Германской империей (Deutsches Reich, это же название имела ранее Веймарская республика), а после 1943 года — Великогерманской империей (Grodeutsches Reich).

Источник: Википедия.

Двое молодых людей предложили двум девушкам стать спутницами их жизни. Один сказал:
— Я могу предложить только свое сердце, в которое может войти одна из тех, кто согласится разделить мой трудный путь. Другой же молвил:
— Я могу предложить огромный дворец, в котором хочу разделить со своей спутницей радость жизни. Одна из девушек, подумав, ответила:
— Сердце, которое предлагаешь ты, странник, слишком тесно для меня. Оно поместится на ладони моей руки, а я должна войти в обитель сама и ощутить простор и свет, которые могут приносит счастье. Я выбираю дворец и надеюсь, что мне в нем не будет тесно и не будет скучно. В нем будет много света и простора, а значит, будет много счастья.
Молодой человек, предложивший дворец, взял красавицу за руку и сказал:
— Твоя красота достойна великолепия моих чертогов.
И он увел девушку в свою прекрасную обитель. Вторая протянула руку тому, кто мог предложить только сердце, и тихо молвила:
— Нет в мире теплее и уютнее обители, чем человеческое сердце. Ни один, даже самый огромный дворец, не сравнится размерами с этим святым обиталищем.
И девушка пошла по трудному пути в гору с тем, с кем пожелала разделить свое счастье.
Нелегкой была дорога. Много невзгод и испытаний встретили они на своем пути, но в сердце любимого ей всегда было тепло и спокойно, и ощущение счастья не покидало ее никогда. Ей никогда не было тесно в маленьком сердце, потому что от Любви, которую оно излучало на всех, оно становилось огромным, и всему живому находилось в нем место. В конце пути, на вершине, которая пряталась под облаками, они увидели такой лучезарный свет, ощутили такое тепло, почувствовали такую всеобъемлющую Любовь, что поняли — какое счастье может испытать человек, если путь к нему лежит через сердце.
Красавица, выбравшая богатую обитель, недолго испытывала удовлетворение от простора и света дворца. Вскоре она поняла: каким бы огромным он ни был, он имеет границы, и дворец стал напоминать ей прекрасную золоченую клетку, в которой тяжело дышалось и пелось. Она выглядывала из окон, металась между колонн, но не находила выхода. Все давило на нее, душило, угнетало. А там, за окнами, было НЕЧТО, что не осязаемо и прекрасно. Никакое великолепие дворца не могло сравниться с тем, что было за его окнами, в необозримых просторах лучезарного пространства. Красавица поняла, что ей никогда не испытать того далекого счастья. Она так и не поняла, через что ведет дорога к этому счастью. Она только опечалилась, а печаль окутала черным пологом ее сердце, которое перестало биться. И красивая птица умерла от тоски в золоченой клетке, которую сама себе выбрала.

Люди забыли, что они птицы. Люди забыли, что они могут летать. Люди забыли, что есть необъятные просторы, в которые можно опуститься и никогда не утонуть.
Прежде, чем сделать выбор, нужно прислушаться к сердцу, а не прикасаться к ледяной строгости ума, который более расчетлив, чем чувствителен.
Люди забыли, что близкого счастья не бывает, что за счастьем нужно идти по трудному, длинному и долгому пути, и в этом смысл человеческой жизни.

Предлагаю к рассмотрению чудеснейшую вещь, которая появилась в 15 веке до н.э. в Древнем Египте и, с которой были потом передранны 10 заповедей Моисом (египетское имя, между прочим), в силу моральных норм евреев того периода. Здесь нет ничего лишнего, даже для нашего времени. Это этические правила, духовные правила, правила, которых должен придерживаться хороший человек. 125 глава из "Книги Света" (ее какой-то дурак перевел как "Книгу мертвых", хотя на самом деле - это не так). Умерший после смерти попадает в загробный суд — Великий Двор Двух Истин, где председательствует «великий бог» Уннефер (одно из имен Осириса), суд должен рассмотреть поступки человека на земле и решить дальнейшую судьбу умершего в загробном мире. В заключении первой речи «чистота» умершего отождествляется с чистотой великого феникса в Гераклеополе, иначе, с чистотой самого Осириса. Каждый из сорока двух богов — членов суда «заведует» особым грехом, и во второй речи умерший убеждает каждого члена суда в отдельности в своей невинности. Итак, поехали (рекомендуется не зацикливаться на чтении имен божеств, а обратить внимание на само отправдание: Введение Привет тебе, великий бог, Владыка Двух Истин! Я пришел, дабы узреть твою красоту! Я знаю тебя, я знаю имена сорока двух богов, пребывающих здесь, на Великом Дворе Двух Истин,- они поджидают злодеев и пьют их кровь в день, как предстанут злодеи на суд Уннефера. Вот, я знаю вас Владыки справедливости! К вам прихожу со справедливостью, ради вас отринул несправедливость. Первая оправдательная речь умершего 1 Я не чинил зла людям. 2 Я не нанес ущерба скоту. 3 Я не совершил греха в месте Истины. 4 Я не [...] 5 Я не творил дурного. 6 [.........] 7 Имя мое не коснулось слуха кормчего священной ладьи. 8 Я не кощунствовал. 9 Я не поднимал руку на слабого, 10 Я не делал мерзкого пред богами, 11 Я не угнетал раба пред лицом его господина. 12 Я не был причиною недуга. 13 Я не был причиною слез. 14 Я не убивал. 15 Я не приказывал убивать. 16 Я никому не причинял страданий. 17 Я не истощал припасы в храмах. 18 Я не портил хлебы богов. 19 Я не присваивал хлебы умерших. 20 Я не совершал прелюбодеяния. 21 Я не сквернословил. 22 Я не прибавлял к мере веса и не убавлял от нее. 23 Я не убавлял от аруры. 24 Я не обманывал и на пол-аруры. 25 Я не давил на гирю. 26 Я не плутовал с отвесом. 27 Я не отнимал молока от уст детей. 28 Я не сгонял овец и коз с пастбища их. 29 Я не ловил в силки птицу богов. 30 Я не ловил рыбу богов в прудах ее. 31 Я не останавливал воду в пору ее. 32 Я не преграждал путь бегущей воде. 33 Я не гасил жертвенного огня в час его. 34 Я не пропускал дней мясных жертвоприношений. 35 Я не распугивал стада в имениях бога. 36 Я не чинил препятствий богу в его выходе. 37 Я чист, я чист, я чист, я чист!

Чистота моя - чистота великого феникса в Гераклеополе, ибо я нос Владыки дыхания, что дарует жизнь всем египтянам в сей день полноты ока Хора в Гелиополе - во второй месяц зимы, в день последний - в присутствии Владыки этой земли.

Да, я зрел полноту ока Хора в Гелиополе! Не случится со мной ничего дурного в этой стране, на Великом Дворе Двух Истин, ибо я знаю имена сорока двух богов, пребывающих на нем, сопутников великого бога.

Вторая оправдательная речь умершего

1 О Усех-немтут, являющийся в Гелиополе, я не чинил зла! 2 О Хепет-седожет, являющийся в Хер-аха, я не крал! 3 О Денджи, являющийся в Гермополе, я не завидовал! 4 О Акшут, являющийся в Керерт, я не грабил! 5 О Нехехау, являющийся в Ра-Сетау, я не убивал! 6 О Рути, являющийся на небе, я не убавлял от меры веса! 7 О Ирти-ем-дес, являющийся в Летополе, я не лицемерил! 8 О Неби, являющийся задом, я не святотатствовал! 9 О Сед-кесу, являющийся в Гераклеополе! Я не лгал! 10 О Уди-Несер, являющийся в Мемфисе, я не крал съестного! 11 О Керти, являющийся на Западе, я не ворчал попусту! 12 О Хеджи-ибеху, являющийся в Фаюме, я ничего не нарушил! 13 О Унем-сенф, являющийся у жертвенного алтаря, я не резал коров и быков, принадлежащих богам! 14 О Унем-бесеку, являющийся в подворье 30-ти, я не захватывал хлеб в колосьях! 15 О Владыка Истины, являющийся в Маати, я не отбирал печеный хлеб! 16 О Тенми, являющийся в Бубасте, я не подслушивал! 17 О Аади, являющийся в Гелиополе! Я не пустословил! 18 О Джуджу, являющийся в Анеджи! Я не ссорился из-за имущества! 19 О Уамти, являющийся в месте суда, я не совершал прелюбодеяния! 20 О Манигеф, являющийся в храме Мина, я не совершал непристойного! 21 О Хериуру, являющийся в Имад, я не угрожал! 22 О Хеми, являющийся в Туи, я ничего не нарушил! 23 О Шед-Херу, являющийся в Урит, я не гневался! 24 О Нехен, являющийся в Хеха-Джи, я не был глух к правой речи! 25 О Сер-Херу, являющийся в Унси, я не был несносен! 26 О Басти, являющийся в Шетит, я не подавал знаков в суде! 27 О Херефхаеф, являющийся в Тепхет-Джат, я не мужеложествовал! 28 О Та-Ред, являющийся на заре! Не скрывает ничего мое сердце! 29 О Кенемтче, являющийся во мраке, я не оскорблял другого! 30 О Инхетенеф, являющийся в Саисе, я не был груб с другим! 31 О Неб-Херу, являющийся в Неджефет, я не был тороплив в сердце моем! 32 О Серехи, появляющийся в Удженет, я не нарушил [...] 33 О Неб-Ацп, появляющийся в Сиуте, я не был болтлив! 34 О Нефертум, являющийся в Мемфисе, нет на мне пятна, я не делал худого! 35 О Тем-Сен, являющийся в Бусирксе, я не оскорблял царя! 36 О Иремибеф, являющийся в Чебу, я не плавал в воде! 37 О Хен, являющийся в Куне, я не шумел! 38 О Уджи-рехпт, являющийся в подворье, я не кощунствовал! 39 О Нехеб-Неферт, являющийся в Нефер, я не надменничал! 40 О Нехеб-Хау, являющийся в городе, я не отличал себя от другого! 41 О Джесер-теп, являющийся в пещере, [.........] 42 О Инаеф, появляющийся в Югерт, я не оклеветал бога в городе своем!

---

Примечание:

«Книга Мертвых» — нечто вроде руководства для умершего в загробном мире. В полном объеме она появляется во времена XVIII династии, то есть в XV в. до н. э. Здесь нет возможности даже коротко рассказать о ее содержании в целом, о ее происхождении и т. д. [125 глава «Книги Мертвых»] — одна из самых интересных ее глав. «Книга Мертвых», и, в частности, ее [125 глава], дошла до нас во множестве экземпляров, но вряд ли можно найти два совершенно тождественных. Тем не менее композиция и содержание [125 главы] в основном во всех экземплярах одинаковы.

(с) М. Коростовцев