Ямаока Тесю, будучи молодым учеником Дзэн, посещал одного учителя за другим.

Однажды он пришёл к Докуону.

Желая показать свои знания, он сказал:

— Разум, Будда, чувственное бытиё — все они на самом деле не существуют. Истинная природа явлений — пустота. Не существует ни воплощения, ни заблуждений, ни мудрости, ни посредственности. Ничто нельзя дать, ничего нельзя взять.

Докуон, который спокойно курил, ничего не сказал.

Внезапно он сильно ударил Ямаоку по голове. Юноша очень разозлился.

— Если ничего не существует, — спросил Докуон, — откуда же эта злость?

Схоже на те, що Христос насправді жив за три тисячі років до свого «канонічного» народження і говорив (як і Нефертіті) коптською мовою, наближеною до мови предків сучасних українців. Сьогодні ми маємо нові дані стосовно непересічної особистості Христа, який, можливо, є узагальненим образом кількох поколінь пророків Бога на землі...

Єдинобожжя і влада

Ще донедавна вважалося, що всі провідні світові релігії зародились на Сході, а ця частина Земної кулі розглядалась як осередок духовності глобальної людської цивілізації.

Проте навіть після розшифровки А. Кифішиним текстів Кам’яної Могили (які дали підстави для висновків щодо зародження основ релігійної міфології на території України) ми маємо віддати належне Стародавньому Сходові, котрий зробив неабиякий внесок у становлення та розвиток світової політичної думки, зокрема, в контексті поєднання політики і релігії.

Скептики можуть зауважити: мовляв, що ж спільного в політики і релігії? Насправді на початковому етапі історії становлення інституту держави, коли знання про витоки держави та влади ще не узагальнили, їх основною формою були міфи, в яких виникнення влади пов’язувалося з богами.

Наприклад, в одному з «Текстів пірамід» (2700—2400 рр. до н. е.) ідеться про те, що єгипетський фараон Пепі народився від шлюбу Бога Сонця та смертної жінки, а отже, за версією авторів зазначених міфотворчих текстів, фараон є цілком правомірним «політичним нащадком» Бога на землі.

Зрозуміло, що для побудови міцної держави бажано мати не тільки одного (авторитетного в електорату) фараона, а й одного (і всемогутнього) Бога.

Однією з найвідоміших спроб запровадження єдинобожжя був епохальний соціально-релігійний експеримент фараона Аменхотепа ІV (ХІV ст. до н. е.). Останній (за підтримки своєї дружини Нефертіті, що походила з родини жерців-коптів) змінив адміністративним шляхом правлячу чорножрецьку релігію Бога Амона на солярний культ Бога Атона (Сонячного диска), а самого себе проголосив Божим Сином — АнхАтоном (AnkhAton).

Якщо ми уважно подивимось на першу частину імені цього фараона, то побачимо там коптський (давньоєгипетський) ієрогліф анх (символ життя), який (між іншим) зливається з іменем Христа і символом Сонця, зображеного на українських берегинях!

«Мемфіська теологія» як прообраз Біблії

Загалом найбільший внесок у релігійно-політичну концепцію єдинобожжя зробили єгипетські жерці коптського храму Хет-ка-Птах (Het-ka-Ptah), заснованого фараоном Менасом/Менасем на початку ІІІ тисячоліття до н. е. в Мемфісі (нині — Каїр).

Бог Птах (лелека ?) став центральною фігурою розробленої жерцями «Хати-Птаха» філософської теологічної (тео — бог, логос — слово) системи. До нас вона дійшла у вигляді викарбуваного за часів правління фараона Шакбе/Сакбе (сака-скіфа?) у VІІ столітті до н. е. священного тексту — «Мемфіської теології», написаної орієнтовно ще у 2700—2400 роках до н. е.!

Як стверджує цей більш як 4500-літній космогонічний текст, «Птах творить своїм розумом (своїм «серцем») і словом (своїм «язиком»)», він «дав богам існування». Після цього інші боги набули свої тіла, увійшовши «в кожний вид рослин. Кожен вид каменю, кожну глину, в усе, що росте на її (землі) поверхні і в чому вони (боги) можуть проявитися».

Згадаймо класичну біблійну фразу: «Спочатку було Слово, і Слово було — Бог», написану через три тисячі років після «Мемфіської теології», і переконаємося, що Біблія (створена у ІV—V ст. н. е.) фактично дублює зміст релігійно-філософського тексту, створеного набагато раніше жерцями-лелегами коптського храму, заснованого єгипетським фараоном з неєгипетським іменем — Менас/Менес (1. першолюдина — санскритом; купець, міняла — староукраїнською ?).

Напевно, це й пояснює, чому стародавні єгиптяни — копти (мова яких наближена до староукраїнської) на своїх іконах дуже полюбляють розміщувати найбільш шанованих персонажів своєї історії — Менаса і Христоса.

Зверніть увагу: Мене(а)с і Христос зображені на одній коптській іконі, і Син Божий Христос (трохи зверхньо) тримає руку на плечі всесильного фараона Єгипту Менеса (?). Але ж церковна традиція іконографії не передбачає розміщення на одній іконі людей (богів ?), що жили з інтервалом у три тисячі років!

Можливо, Христос і Менес були спільниками в державно-релігійному будівництві Стародавнього Єгипету. Більше того, враховуючи тогочасну релігійно-політичну практику, ми можемо зробити висновки, що духовна влада в ті часи ще домінувала над владою світською (в Іудеї та Візантії все сталося навпаки).

Якщо так, тоді Їсус Христос жив щонайменше на три тисячі років раніше за свого «канонічного» народження і цілком міг бути верховним жерцем храму Бога Птаха при фараоні Менесі! В такому разі є підстави говорити, що міф про народження Христа від Бога і земної жінки логічно «вписується» в концепцію єдинобожжя, розроблену мемфіськими жерцями ще на початку ІІІ тисячоліття до н. е.!

Хоча, ймовірно, згадана ікона могла символізувати певну ідеологічно-релігійну чи етнічно-міфологічну правонаступність від Менеса до Христа (або від Христа до Менеса ?). Але в будь-якому разі зрозуміло, що зв’язок Менес—Христос має, безумовно, коптську природу!

Спецоперація «Біблія»

На коптських іконах, що містять зображення кінних «християнських» святих, намальовано шпори, які не використовувала візантійська (римська) кіннота. Натомість активно використовували цей технологічний винахід саки/скіфи, котрим удалося підкорити Єгипет у ІІ тисячолітті до н. е. (династії Великих і Малих гіксосів) — завдяки кінним військам, колісницям та мідній зброї, яких не знали чорношкірі автохтони Давнього Єгипту.

Ця маленька дрібничка може бути ключем до розгадки причин, чому візантійські імператори (які фактично керували християнською церквою) так жорстоко переслідували коптський народ, який, судячи з усього сказаного, дав світові Їсуса Христа!

Можливо тому, що «нестори-літописці» візантійського «відділу пропаганди і агітації» вже готували інформаційну спецоперацію «Біблія» (приблизно V ст. н. е.), в котрій потрібно було змінити національність Божого Сина і вирвати його з історичного контексту домінування духовної влади над політичною?

Якщо це так, тоді так звана «наша ера» насправді розпочалася на межі ІV—ІІІ тисячоліть до н. е. і має бути прив’язана до осіб фараона Менеса та верховного жерця храму лелегів Христоса, котрі належали до богообраного народу, що й досі зветься коптами!

Але ж копти, відповідно до тверджень «батька географії» Страбона, дуже схожі на скіфів. А скіфи, за словами римлянина Помпея Трога: «...завжди вважалися найдавнішими, хоча між скіфами і єгиптянами довго тривала суперечка про давність походження...».

Христос та Менес (ІV—ІІІ тис. до н. е.), а згодом і АнхАтон (ІІ тис. до н. е.) недовго протрималися на своїх посадах і явно достроково пішли з життя. Можливо, тому, що змінили головний пантеон богів-автохтонів Єгипту на домінування єдиного Бога Птаха (Лелеку, популярного в Стародавній Україні)?..

Іудаїзм і зміна релігійно-політичної моделі влади

Концепцію єдинобожжя і відповідну модель походження влади, винайдену коптами, розвинули й реалізували західні семіти — євреї у своїй національній релігії — іудаїзмі (пророк Мойсей, ХІІІ ст. до н. е.) та релігійно-політичній практиці (цар Соломон, Х ст. до н. е.).

До речі, зв’язок та змістовне наслідування між релігійно-політичними міфами і концепціями політичної влади коптів та іудеїв простежується досить очевидно. І це зрозуміло, оскільки до так званого виведення Мойсеєм ізраїльського народу з «єгипетського полону», останній досить довго перебував у складі Давньоєгипетської держави (1700—1300 рр. до н. е.). І його вожді та ідеологи, безперечно, були ознайомлені із системою релігійно-політичних поглядів коптів.

Єдина відмінність полягає в тому, що з ІІ тисячоліття до н. е. у стародавньому глобальному суспільстві починає домінувати не духовна влада жерців, а влада царів, яку водночас із скіфами-аріями реалізували спочатку єгипетський фараон АнхАтон, а потім іудейський цар Соломон.

Виникнення та розвиток іудаїзму як релігійно-філософської системи найяскравіше висвітлено у Старому Завіті, що ввійшов до тексту священної книги християн — Біблії, написаної під впливом іудейських релігійних кіл. Зокрема, п’ятикнижжя Мойсея (ХІІІ ст. до н. е.) є основним священним текстом іудеїв, який докладно регламентує їхнє життя.

Лейтмотивом іудаїзму є теза: перед народом Ізраїлю нібито поставлено високі моральні вимоги, оскільки, мовляв, через нього Бог Старого Завіту благословить усі народи світу. І месія з коліна Давидова прийде спокутувати гріхи людства і правити як Цар усіма народами.

Протягом століть цей міф ортодоксальними іудеями тлумачився насамперед не з морально-етичного, а з політико-ідеологічного погляду глобального панування євреїв у світі. Хоча природніше було б зосередитися на спокутуванні гріхів людства, розглядаючи так зване Царство Боже не як державно-політичне утворення, а як духовний імператив.

Соломон — співавтор і «науковий редактор» Біблії?

Цікаво, що справу (аскетичного?) єврейського пророка Мойсея на практиці реалізував власник гарему із 700 офіційних жінок і 300 наложниць — цар Соломон, який здійснив централізацію релігійного культу й будівництво величного іудейського храму для зберігання ковчега із скрижалями (заповідями Бога).

Змістовний аналіз Біблії, написаної коптами і «модернізованої» іудеями, свідчить, що шанований семітами (євреями та арабами) Соломон (Сулейман) був справді непересічною людиною.

Судячи з того, що після Мойсея йому найбільше виділено місця у Старому Завіті (Торі), він, напевно, був одним з авторів і «наукових редакторів» Біблії. Принаймні його «Соломонові притчі», «Екклезіаст», «Пісня пісень», котрі є складовими частинами Старого Завіту, свідчать про його високі розумові та поетичні здібності...

Римляни вигнали іудеїв із Палестини 135 року н. е., але іудаїзм не зник тільки тому, що єврейські громади-діаспори існували тоді в багатьох країнах. Іудеї зазнавали переслідувань, довго не мали своєї держави, і логіка їхнього виживання потребувала відокремленої внутрішньої самоорганізації щодо культури та релігії.

Іудаїзм — локальна етнічна релігія євреїв, що набула водночас світового значення як одна з основ християнства (після того, як поставила останнє під свій догмато-ідеологічний контроль), а згодом стала основою сучасної політичної концепції глобалізму, що, по суті, спрямована на реалізацію ідеї домінування єврейського народу над усіма іншими народами світу.

У будь-якому разі очевидним є те, що інформаційний спецпроект «Біблія», реалізований християнською церквою під впливом іудаїзму у ІV—V століттях н. е. був певним «перезавантаженням» релігійно-політичного коду людської цивілізації (і відповідної моделі божественного походження влади), результати якого ми споживаємо й досі.

Христос — з роду Хрисів, жерців Бога Аполлона?

Вас не дивує, чому Їсус Христос має два імені? Єгипетський фараон — просто Менес. Іудейський цар — просто Соломон...

Можливо, це є простим «збігом», але від Гомера ми знаємо про існування Хриса — жерця храму Аполлона на острові Хрис, що розташовувався поблизу Трої (Хрис — це жрець-топонім, ім’я-посада).

Нагадаємо, що Троя була заснована царем Теукром 3100 року до н. е. Зверніть увагу, приблизно в цей само час фараон Менес заснував храм Хет-ка-Птах (Мемфіс/Каїр)!

Відповідно до сюжетної лінії «Іліади» (ХІІІ ст. до н. е.) цар Агамемнон відмовився віддати за великий викуп Хрису (він же — троянський цар Менелай) його дочку Хрисеїду, захоплену ахейцями в полон (за що розлючений Бог Аполлон наслав на них мор).

До речі, на думку П. Гарачука, цей самий Хрис/Менелай є водночас і батьком всім відомого Одіссея. Чи немає у вас аналогії з Христом і Менесом, що жили в Єгипті?.. Можливо, це, справді, одна особа?..

Загалом історія тих часів налічує щонайменше декілька десятків осіб, належних до жрецького стану Хрисів, а відомий античний літератор Софокл навіть написав трагедію, що називалася «Хрис».

Античні джерела доносять до нас такі імена представників тогочасного релігійно-політичного бомонду: Хрис і Хрисаор — сини Бога Посейдона, Хрис — син царя Міноса, Хрисолай — син царя Пріама, Хрисофеміда і Хрисіппа — дочки Даная, Хрисіпп — син Єгипту, Хрисогенія — народила сина Хриса від Бога Посейдона, Хрисороя народила сина Корона від Бога Аполлона тощо.

Явно простежується лінія: «Хрис — Божий Син», хіба ні? Більше того, епітети з цим коренем мали й самі еллінські боги: Хрисаорей — епітет Бога Зевса (був розповсюджений в Лелегії/Карії) та Хрисеній — епітет Аїда, Бога підземелля!

Отже, з цього ми можемо зробити висновки, що з часом культ Бога Аполлона поступово набув найвищого релігійно-соціального статусу і претендував на одноосібне лідерство в тогочасному пантеоні богів (ще одне свідчення зародження традиції єдинобожжя).

Між іншим, як свідчать античні джерела, Бог Аполлон на зиму відлітав (бо лелека ?) на свою північну батьківщину — Ніперборею (Дніперборею?), а навесні повертався у свою літню резиденцію в Греції...

Наскільки лелегський Бог Аполлон був авторитетним і впливовим у ті часи, можна судити хоча б із того, що сам грецький верховний Бог Зевс «вважав, що поліпшує імідж», якщо додає у свою титулатуру епітет Хрис, приналежний жерцям храму Аполлона! Але — не лише Зевс.

Геракл (герой, син Зевса), котрий вважається прабатьком скіфів/українців (а згодом і греків), теж належав до служителів солярного (сонячного) Бога Аполлона, що пов’язувався еллінами із світлом, вищим розумом і вищою красою.

Незважаючи на численні християнські джерела, про долю справжнього Їсуса Христа ми поки що знаємо мало. Можливо, знаємо й не те, що було насправді...

Напевно-таки, він був розп’ятий (як антський цар Буз готами-християнами) на хресті. Але чи був він один? І чи відповідає дійсності біблійна версія його народження та сходження на Голгофу?..

Наявність цілої низки географічних назв (острови, міста) та імен (боги, герої), впливовість і поширеність сонячного культу Бога Аполлона роблять правдоподібною гіпотезу про узагальнення образу Христа — Божого Сина, котрий (імовірно) міг бути представником жрецької касти Хрисів, що домінувала і в Трої, і в Греції, і в Єгипті?..

Ураховуючи, що переселення лелегів, теукрів та киянідів з України в Єгипет та Грецію, найімовірніше, здійснювалося через Трою, такий перебіг подій не можна відкидати. Так само, як і гіпотезу про можливе присвоєння Їсусу (адептами християнства) популярного «Аполлонового» епітету Хриса/Христа для «поліпшення іміджу» нової монорелігії, що набувала глобального статусу...

ВАЛЕРІЙ БЕБИК,доктор політичних наук, проректор Університету «Україна»,голова Всеукраїнської асоціації політичних наук.

"Голос України"

Жили-были два соседа. Пришла зимушка-зима, выпал снег. Первый сосед ранним утром вышел с лопатой разгребать снег перед домом. Пока расчищал дорожку, посмотрел, как там дела у соседа. А у соседа - аккуратно утоптанная дорожка. На следующее утро опять выпал снег. Первый сосед встал на полчаса раньше, принялся за работу, глядит - а у соседа уже дорожка проложена. На третий день снегу намело - по колено. Встал еще раньше первый сосед, вышел наводить порядок... А у соседа - дорожка уже ровная, прямая - просто загляденье! В тот же день встретились они на улице, поговорили о том, о сем, тут первый сосед невзначай и спрашивает:

- Послушай, сосед, а когда ты успеваешь снег перед домом убирать?

Второй сосед удивился сначала, а потом засмеялся:

- Да я его никогда не убираю, это ко мне друзья ходят!

Дервиш сидел у обочины, когда мимо него стремглав проскакал надменный царедворец в сопровождении пышной свиты. Со злостью наотмашь хлестнув дервиша тростью, царедворец прокричал:

- Ты, бродяга! Прочь с дороги!

Когда они умчались, дервиш поднялся с земли и сказал им вслед:

- Да обретешь ты все, чего желаешь в этом мире, каковы бы ни были твои желания, и даже больше того!

Эта сцена произвела глубочайшее впечатление на прохожего, который подошел к благочестивому человеку и спросил:

- Будь так добр, скажи мне, чем были вызваны твои слова: благородством ли твоего духа - или же тем, что мирские желания, вне всякого сомнения, приведут этого человека к еще большему бесчестию?

- О ясноликий! - произнес дервиш. - Не пришло ли тебе в голову, что я сказал то, что сказал, потому что люди, которые достигают удовлетворения своих истинных желаний, не имеют нужды нестись, сломя голову, и стегать дервишей?

Один прихожанин подошел к одному небезызвестному священнослужителю и сказал:

- Я слыхал об одном молодом человеке, который собирает толпы народа, произнося пламенные речи, подстрекающие к нарушению законов. Он претендует на сверхъестественное происхождение, демонстрирует "чудеса" и противоречит сам себе.

- Довольно! - воскликнул священник. - Он будет подвергнут суду и изобличен в богохульстве и нарушении общественного порядка. Если он не покается, то будет казнен как еретик и совратитель. Скажи мне только имя, а об остальном я позабочусь.

- У меня нет слов, чтобы выразить, как глубоко я восхищен вашим деловым подходом, - промолвил прихожанин. - Его зовут Иисус.

Бог слепил человека из глины, и остался у него неиспользованный кусок.
— Что еще слепить тебе? — спросил Бог.
— Слепи мне счастье, — попросил человек.
Ничего не ответил Бог, и только положил человеку в ладонь оставшийся кусочек глины.

Ты живёшь привычкой — это означает, что на самом деле привычка живёт тобой. Сама привычка продолжается, у неё есть собственная энергия. Конечно, она берёт энергию у тебя, но ты сотрудничал с ней в прошлом и сотрудничаешь в настоящем. Мало-помалу привычка становится хозяином, а ты — только слугой, тенью. Привычка даёт тебе приказания, и ты будешь лишь послушным слугой. Тебе придётся следовать ей.

 Случилось так, что индуистский мистик Экнатх отправлялся в паломничество. Паломничество должно было длиться, по меньшей мере, год, потому что он собирался посетить все святые места страны. Конечно, быть с Экнатхом было привилегией, и с ним путешествовали тысячи людей. Городской вор тоже пришёл и сказал:

— Я знаю, что я вор и недостоин быть членом твоей религиозной группы, но дай шанс и мне. Мне хотелось бы отправиться в это паломничество.

Экнатх сказал:

— Это будет трудно, потому что год — это долгий срок, и ты можешь начать красть вещи у людей. Ты можешь создать проблемы. Пожалуйста, отбрось эту идею.

Но вор настаивал. Он сказал:

— На этот год я перестану воровать, но я должен пойти с вами. И я обещаю, что целый год не украду ни у кого ни одной вещи.

Экнатх согласился.

Но через неделю начались проблемы, и вот что произошло: вещи начали исчезать из багажа паломников. И ещё более странным было то, что никто их не крал — они просто исчезали из сумки одного человека и через несколько дней оказывались в сумке кого-то другого. Человек, в сумке которого они были найдены, говорил, что ничего не сделал, что понятия не имеет, как эти вещи попали в его сумку.

Экнатх имел свои подозрения, и однажды ночью он притворился спящим, но продолжал бодрствовать и наблюдать. Около полуночи появился вор. Он начал перекладывать вещи из одной сумки в другую. Экнатх поймал его с поличным и сказал:

— Что ты делаешь? Ты же обещал!

— Я следую своему обещанию, — сказал вор. — Я не украл ни одной вещи. Но это моя странная привычка… Среди ночи, если я не сделаю ничего преступного, совершенно не могу уснуть. Не спать целый год? Ты человек сострадания. Ты должен быть сострадательным ко мне. Я же не краду! Вещи всегда находятся; они никуда не исчезают, просто переходят из одного багажа в другой. И, кроме того, через год мне снова придётся начать воровать, поэтому я должен сохранять форму.

 Привычки заставляют тебя делать определённые вещи; ты их жертва. Индуисты называют это теорией кармы. Каждое действие, которое ты повторяешь, или каждая мысль — потому что мысль это тоже тонкое действие в уме, — становится более и более сильным. Оно захватывает над тобой власть. Тогда ты живёшь жизнью заключённого, раба. И это заключение очень тонко; тюрьма состоит из твоих привычек, обусловленностей и действий, которые ты совершил. Она окружает твоё тело, и ты в ней запутался, но продолжаешь думать и дурачить себя тем, что это делаешь ты сам.

Смех настолько преобразующая сила, что часто ничего больше не нужно! Если вы сменили своё отчаяние на празднование, то вы сможете превратить свою смерть в возрождение.

Я слышал о трёх китайских мистиках. Их имена неизвестны. Они известны как «Три Смеющихся Святых», потому что они никогда ничего не делали — они просто смеялись. Они ходили из одного места в другое, останавливались на рыночной площади и смеялись приятным утробным смехом. Эти три человека были прекрасны, они смеялись, а их животы колыхались. Это было так заразительно, что весь рынок начинал смеяться. Веселье распространялось молниеносно, и через несколько секунд — открыт новый мир! До их прихода на рынке были только печальные, раздражённые люди, завистливые, жадные, уставшие, спорящие и торгующиеся. И вдруг всё преображалось! Люди начинали смеяться с ними.

И многие начинали понимать — они могут измениться, и могут сделать это сами.

Смеющиеся святые странствовали по всему Китаю, из одной деревни в другую, просто помогая людям смеяться.

Но вдруг, в одной деревне, один из трёх умер. Жители деревни сказали:

— Уж теперь-то они не смогут смеяться. Их друг умер, они должны оплакивать его.

Но эти двое танцевали, смеялись и праздновали смерть. Жители сказали:

— Ну, это уж слишком! Это ни на что не похоже. Когда умирает человек, это просто издевательство — смеяться и танцевать.

Но двое смеющихся сказали:

— Вы что, не понимаете, что случилось? Мы всегда загадывали, кто же из нас умрёт первым. Этот человек победил, мы проиграли. Всю нашу жизнь мы смеялись вместе с ним. Мы не можем проводить его в последний путь по-иному! Как ещё мы можем проститься с ним? Мы смеёмся, мы радуемся, мы празднуем. Это единственно возможный способ прощания с человеком, который всю жизнь смеялся. И если мы не будем смеяться, он сам посмеётся над нами и подумает: «Вот дураки! Они вновь попали в ловушку!» Мы не видим, что он умер. Как может смех умереть, как может жизнь умереть?

Но тело нужно было сжечь, и жители сказали:

— Вы должны обмыть его, как предусмотрено ритуалом.

Но те двое сказали, что их друг просил не придерживаться ритуала, не мыть его и не менять одежду, а просто, как есть, положить на погребальный помост. Так что они должны выполнить его пожелания.

И тут случилось нечто неожиданное. Когда тело положили на огонь, и люди стали грустить, этот старик сыграл свою последнюю шутку. Он спрятал много разных огненных хлопушек и фейерверков под одеждой. Они начали взрываться, лопаться и искриться! Это было очень ярко и красочно! И его два сумасшедших друга стали танцевать, а с ними танцевала и вся деревня, смеясь сквозь слёзы.

Это была не смерть, это было возрождение, новая жизнь. Потому что смерть — это иллюзия. Всякая смерть открывает новую дверь. Если вы можете свою печаль превратить в празднование, то вскоре вы будете в состоянии превратить вашу смерть в возрождение. Так что учитесь этому искусству, пока у вас ещё есть время.

Было время, когда существовала группа людей, называющих себя рыбаками.
Кроме того, много рыбы плавало вокруг. В действительности весь регион был испещрен ручьями и речками полными рыбы. И рыба была голодна.
Неделя за неделей, месяц за месяцем, год за годом эти люди называли себя рыбаками, собирались на встречи беседовали о своем призвании рыбачить, обилии рыбы и способах рыбной ловли. Год за годом они давали точные определения рыбной ловли, защищали ее, как профессию, и заявляли, что рыбная ловля - это главная задача рыбака.
Непрерывно они искали новые и лучшие методы рыбной ловли и лучшие определения для нее, они также утверждали: “Рыбалка- задача каждого рыбака”, “Каждый рыбак- ловец рыбы”. Они спонсировали специальные собрания под названием “Кампания по рыбной ловле” и “рыбный месяц”. Они спонсировали конгрессы национального и мирового масштаба, чтобы обсуждать рыбную ловлю и послушать о всех способах рыбной ловли, о рыбах, о снастях и новых изобретениях в этой области.
Эти рыбаки строили большие красивые здания под названием “Офис рыбной ловли”. Было воззвание: “Каждый - рыбак, а каждый рыбак должен рыбачить”.
Одного однако они не делали - они не рыбачили.
В добавок к регулярным встречам был организован совет, чтобы посылать рыбаков в другие места для ловли рыбы.
По мнению рыбаков этот совет понадобился, чтобы призывать рыбаков ловить рыбу. В совет вошли те, у кого было мужество говорить о рыбной ловле и ведении работы.
Этот совет также нанимал работников и назначал комитеты по определении ловли рыбы, защите рыболовства и планированию по охвату новых рек. Но администрация и члены комитета не рыбачили.
Строились и большие дорогие центры по подготовке, главной целью которых было научить рыбаков рыбачить. На протяжении нескольких лет преподавались курсы о нуждах рыбы, ее строении, местах обитания и психологии. Преподаватели имели докторские степени по рыбологии. Но преподаватели не рыбачили. Они только учили рыбной ловле. По окончании учебы студенты получали лицензии рыболова, их посылали в далекие места, чтобы ловить рыбу.
Другие тратили много времени на изучение и путешествия по местам, где их предки могли поймать много рыбы, дабы узнать историю рыбной ловли.
Далее рыбаки строили большие типографии, чтобы печатать руководство по рыбной ловле. День и ночь работали печатные станки, чтобы поизводить материалы по методам рыбной ловли, оборудованию и программам, как организовать встречи, посвященные беседам о рыбной ловле.
Многие откликнулись на призыв ловить рыбу. Их посвятили и отправили на рыбалку. Но, как и их предшественники они никогда не рыбачили. Как их земляки рыбаки, они занимались чем угодно. Они строили насосные станции, чтобы качать воду для рыбы и каналы для ее обитания. Некоторые сказали, что они хотели бы пойти порыбачить, но они чувствовали призвание делать снасти для рыбной ловли. Другие думали, что их задача - по-хорошему общаться с рыбой, чтобы та могла знать разницу между плохими и хорошими рыбаками. Были и те, кто считал, что главное- преподать рыбе уроки плавания и дать ей достаточно пищи для роста. Другие говорили о методах очистки воды и перемещения рыбы в другие воды для избавления от врагов.
После одной пробуждающей встречи о необходимости рыбной ловли один молодой человек ушел порыбачить. На следующий день он сообщил, что поймал две большие рыбины. Он был награжден за отличный улов, и призван посетить все возможные большие встречи, чтобы поделиться, как он это сделал. поэтому он перестал рыбачить, чтобы иметь время рассказать о своем опыте другим рыбакам. Его также поместили в Совет, как человека с огромным опытом.
Почти никто из присутствовавших на еженедельных собраниях не рыбачил. Поэтому те, кто кого посылали на рыбалку не рыбачили, как и те кто их посылал. Они сформировывали группы, чтобы определять рыбную ловлю, защищать ее и заявлять как она важна...Они молились, чтобы много рыбы было поймано. Одного только не было- они не рыбачили.
Однако, они все еще назывались рыбаками, о чем заявляли повсюду. А рыбы было в изобилии. Просачивалась маленькая критика, что рыба-то не ловится. Но, так как те, кто критиковал и сами ничего не ловили, их критицизм всерьез не воспринимался.
Правда конечно, что многие рыбаки чем-то пожертвовали и встречались с многими трудностями. Некоторые жили прямо у воды и вдыхали запах мертвой рыбы каждый день. Над ними смеялись, рассуждая об их клубах. Им было непонятно, почему некоторые не посещают собрания, чтобы беседовать о рыбной ловле.

В конце концов, разве они не следовали совету Учителя: “Идите за Мною, и я сделаю вас ловцами человеков”?
Представьте как обижены были некоторые, когда один человек как-то сказал, что те кто ничего не ловили небыли рыбаками , независимо от их заявлений.
Все же это звучит правильно, является ли человек рыбаком, если год за годом он не ловит ни одной рыбы?
Слышите ли вы, те, кто не рыбачит???

Один торговец отправил своего сына узнать Секрет Счастья у самого мудрого из всех людей. Юноша сорок дней шёл через пустыню и, наконец, подошёл к прекрасному замку, стоявшему на вершине горы. Там и жил мудрец, которого он искал. Однако вместо ожидаемой встречи с мудрым человеком наш герой попал в залу, где всё бурлило: торговцы входили и выходили, в углу разговаривали люди, небольшой оркестр играл сладкие мелодии и стоял стол, уставленный самыми изысканными кушаньями этой местности. Мудрец беседовал с разными людьми, и юноше пришлось около двух часов дожидаться своей очереди.
Мудрец внимательно выслушал объяснения юноши о цели его визита, но сказал в ответ, что у него нет времени, чтобы раскрыть ему Секрет Счастья. И предложил ему прогуляться по дворцу и прийти снова через два часа.
- Однако я хочу попросить об одном одолжении, - добавил мудрец, протягивая юноше маленькую ложечку, в которую он капнул две капли масла.
- Всё время прогулки держи эту ложечку в руке так, чтобы масло не вылилось. Юноша начал подниматься и спускаться по дворцовым лестницам, не спуская глаз с ложечки. Через два часа он вернулся к мудрецу.
- Ну как, - спросил тот, - ты видел персидские ковры, которые находятся в моей столовой? Ты видел парк, который главный садовник создавал в течение десяти лет? Ты заметил прекрасные пергаменты в моей библиотеке?
Юноша в смущении должен был сознаться, что он ничего не видел.Его единственной заботой было не пролить капли масла, которые доверил ему мудрец.
- Ну что ж, возвращайся и ознакомься с чудесами моей Вселенной, - сказал ему мудрец. - Нельзя доверять человеку, если ты не знаком с домом, в котором он живёт.
Успокоенный, юноша взял ложечку и снова пошёл на прогулку по дворцу; на этот раз, обращая внимание на все произведения искусства, развешанные на стенах и потолках дворца. Он увидел сады, окруженные горами, нежнейшие цветы, утончённость, с которой каждое из произведений искусства было помещено именно там, где нужно. Вернувшись к мудрецу, он подробно описал всё, что видел.
- А где те две капли масла, которые я тебе доверил? - спросил Мудрец. И юноша, взглянув на ложечку, обнаружил, что всё масло вылилось. - Вот это и есть тот единственный совет, который я могу дать:
Секрет Счастья в том, чтобы смотреть на все чудеса света, при этом никогда не забывая о двух каплях масла в своей ложечке.