Женился ноутбук на аккумуляторной батарее. Выбирал самую-самую: высоко­качественную, высокопродуктивную, высоко­эффективную, с большим внутренним объёмом и потенциалом. И всё для того, чтобы питала она его как можно лучше и как можно дольше. Без подзарядки. Не любил ноутбук отвлекаться на всякие там подзарядки, считая их батарейкиным вздором.

Так они и жили: ноутбук питался всем на зависть, а батарейку свою не подзаряжал. «И так хорошо работает», — думал он, занимаясь своими ноутбуковскими делами. А батарейка попискивала иногда, подмигивала, надеясь вразумить своего супруга и направить его на путь истинный. Мол, и я нуждаюсь в питании, несмотря на то, что я — батарейка. Но писк её поглощали равнодушные предметы, разбросанные по дому, и пустота.

Батарейка работала долго, качественно, старательно. Она служила своему ноутбуку из всех своих батарейкиных сил, и, наконец, совсем разрядилась. Ноутбук хочет работать, а батарейка не питает его.

Разозлился ноутбук на батарейку, пригрозил, что разобьёт её вдребезги, раз она такая бессильная и бесполезная. Батарейка заплакала, но не имела сил сказать даже слово в своё оправдание.

Они и расстались. Ноутбук приобрёл себе новую аккумуляторную батарею, а с прежней развёлся.

Новую супругу ноутбук чтил не больше прежней. «Зачем её подзаряжать, если я могу решить все проблемы, просто заменив иссякшую батарейку на новую?» — думал ноутбук.

И батарейки его иссякали, причём так быстро, что вскоре он и сам потерял им счёт.

Бедные-бедные батарейки! Остерегайтесь выходить замуж за такие ноутбуки! Подзарядка своей батарейки — важнейшая потребность достойного ноутбука.

Светлана Коппел-Ковтун

Смятение и мир души

Отчего душа, в грехе сущая; не постоит, а все мятется? Оттого, что теряет точку опоры. Точка опоры дается ей страхом Божиим и спокойною совестию. Когда совесть покойна и отношение к Богу мирно, тогда душа пребывает в себе и держит себя степенно. Когда же совесть встревожена и Бог оскорблен, тогда душе тяжело быть в себе, как в угарной, чадной комнате, – и она бежит вон, и вне себя ищет, чем бы утолить внутреннее томление, перебегая от предмета к предмету без промежутков, чтоб и на минуту не оставаться с самой собою. Только тогда, когда, как ангел, нисходит в нее помышление о примирении с Богом и совестию, возвращается она к себе, как беглый раб с повинной головою, и с того времени опять остепеняется.  

 Слезы

      Есть слезы от слабости сердца, от большой мягкоты характера, от боли; иные насильно раздражают себя на плач; но есть слезы от благодати. 
      Цена слез определяется не влагою, текущею из глаз, а тем, что бывает на душе при них и после них. Думать надобно, что благодатные слезы состоят в связи со многими изменениями в сердце. Главное – сердце должно тогда гореть в огне суда Божия, но без боли и жжения, а с умилением, приносимым надеждою на милосердного Бога, судящего грех и милующего грешника. Думается также, что эти слезы должны приходить уже под конец трудов, не внешних, а трудов над очищением сердца, как последнее смытие или сполосканье души. Эти слезы бывают не час, не день и не два дня, а целые годы. Говорят, что есть еще какой-то плач сердца без слез, но столь же ценный и сильный, как и слезы. Последний лучше и удобнее для живущих в мире, потому что слезы могут быть видимы другими. Все же строит всех спасающий Господь... 

Распятие духовное

«В грехе, – говорит святой авва Дорофей, – есть две стороны: одну составляют греховные дела, а другую – греховная страсть. Страсть служит источником и причиною греховных дел, а дела суть произведение и выражение страсти». 
Когда кто оставляет дела греховные и страстные, тогда распинается ему грех, или мир, а когда кто погашает и искореняет в себе самую страсть греховную, тогда и он распинается греху, или миру. Так, например, когда кто оставляет балы, гулянья, театры, так что никто никогда не видит его ни в каких непотребных делах и в местах, когда все находят его всегда исправным в нравственном отношении и степенным, тогда грех, или мир, этою частию своей умер для него, или распялся ему. Но при этом еще нельзя наверное сказать, чтоб и сам он распялся миру, или греху, потому что хоть и нет его в тех местах и делах телом, так он может быть там умом и сердцем. Нет его, например, в театре телом, но он может думать о нем и с услаждением говорить: «Как хорошо побывать бы там!» Нет его на гуляньях, но он может услаждаться тем и желать того. Во всех этих и подобных тому случаях хоть грех и мир распялся ему, но он еще не распялся греху и миру, еще любит, еще желает его и услаждается им. Если же воздерживается от греховных дел, то или потому, что денег нет, или потому, что боится кого-нибудь, а не потому, чтобы не любил греха и мира. А это то же, что миролюбец и грехолюбец, потому что Бог смотрит не на одни дела, но и на сердце. Значит, мы должны отстать не только от дел страстных и греховных, но и преодолеть и погасить самые страсти так, чтобы не думать и не услаждаться никакими страстными предметами и делами. Вот когда кто достигнет такого состояния, тогда он может сказать о себе, что и он распялся миру. Таким образом, когда вы оставите все страстные дела, тогда это будет значить, что мир вам распялся, а когда погасите и страсти самые, тогда, значит, и вы распялись миру. Вот потому-то и различают два обращения к Богу: одно, когда кто оставляет страстные, греховные и мирские дела и начинает трудиться над приобретением навыка к добрым делам, а второе, когда кто от видимых дел обращается к движениям сердца и от себя к Богу, когда, водворив в себе страх Божий, он строго внимает себе и без жалости посекает всякое неправое помышление и чувство, сопутствующее ли делам, или предшествующее, или последующее им, и, таким образом, каждое дело очищает и представляет его Богу как жертву непорочную и всесожжение тучное.

Язык страстей

Всякая страсть, как и грех вообще, имеет свой язык. Язык этот – не пустые слова, а выражение понятий и начал, которыми страсть обстаивает свои права на существование среди других явлений жизни, свою законность. Грехолюбивое сердце всегда с убеждением принимает эти резоны страстей, несмотря на то, что они все до очевидности несостоятельны. В этом и корень ослепления грешника. Тут предубеждение в пользу греха, тут и предрассудки сердца, от которых не освобождает никакое внешнее образование, как бы оно блестяще ни было. Когда манит страсть, искушая свободного от нее, и когда восстает в плененном ею, она всегда является в сопровождении свиты лживых понятий, прикрывающих ее не добротность. Кто не поостережется, того эти призрачности охватывают и облегают как бы некоей мглою и туманом. И он идет вслед страсти на свою пагубу не только спокойно, но даже с некоторым воодушевлением, как на дело правое, уготовляющее ему славу. Туман этот рассеивается, но уже после дела. Кто на первый раз не поддается страсти, пред лицом того устанавливается свита страсти и начинает ее апологию. Она выставляет свои права на внимание, а тот оспаривает их, – и если он хорошо знает адвокатское по этой части искусство, то оспаривает удобно, и посрамленная страсть удаляется. Весы правды, впрочем, здесь склоняются не всегда по законам правды: привходит лукавство сердца и возмущает правый ход дела. При этом, даже не дождавшись конца спора, председательствующий нередко склоняется в пользу этой прелестницы. Как же тут быть? Надобно предварительно разобрать все резоны страстей и разведать их слабые стороны; затем образовать, наперекор убеждениям страсти, противоубеждения и сложить их в сердце как запас победительных орудий. Когда начнется спор со страстью, стоит только вызвать эти противоубеждения, и страсть убежит, как нечистая сила от Креста.

Созерцание и Размышление (Записи и мгновенные откровения святого затворника Феофана)

Равнодушие – это безразличное отношение к проблемам, неприятностям и горестям другого человека.

Валентина сидела, уставившись в окно, и безучастно разглядывала снующих туда-сюда прохожих. В каждом из них она различала предпраздничное волнение и воодушевление.

«Скоро Новый год..., — думала она. — И зима настоящая, снежная — всё готово к празднику. Кроме меня... Настроения — нет. Осточертела рутина! Изо дня в день одно и то же: нескончаемые потоки грязной посуды, грязного белья, грязных полов, ковров, полотенец...»

Радости не было, праздник казался чьей-то жестокой выдумкой, единственное предназначение которой — мучить.

Бедные женщины: вся грязь мира проходит через их руки, желая очиститься. Грязные мысли и грязные чувства тоже предъявляют претензии к женщине: попробуй-ка остановить нас! Если не сможешь, то ты — не прекрасная дама!

«Подумаешь, — некрасивая и толстая! Но я — женщина, я ещё помню об этом, несмотря на то, что все забыли. Я — есть! Надо порадовать себя — во имя праздника...»

Валентина решительно встала и пошла одеваться. Ей было сорок пять, когда «баба — ягодка опять», да никто не хотел насладиться сладостью этой ягодки. Личная жизнь — не удалась. Нет, Валентина была замужней женщиной, у неё было всё, что надо: дом, семья, муж, дети. Но муж флиртовал то с одной, то с другой, то с третьей — даже не прятался. Она давно вынесла его за скобки своей личной жизни — чтобы не травить душу.

Да что о нём думать...

Валентина надела свою любимую шубу, в которой чувствовала себя настоящей дамой, и вышла.

Она скромно стояла у витрины, стараясь не привлекать к себе внимания. Ей хотелось просто вдоволь насмотреться, а потом спокойно уйти в свой серый, с ободранными обоями, дом. «Какие же счастливые женщины, которым мужья дарят всю эту красоту!»

Нищенка улыбнулась своему отражению в витрине магазина, отведя на время взгляд от множества бус, колье, браслетов, кулонов... Ей хотелось надеть их на себя, дотронуться пальцами, прикоснуться. Зачем? Она хорошо понимала: к её ветхому одеянию они не пойдут. Красивые бусы на её высохшей от бедности и не ухоженности шее только подчеркнут её убожество. И всё равно душа жаждала красоты, жаждала примерить на себя красоту — ведь красота должна быть всем к лицу, особенно в праздники...

Она тоже была когда-то красивой и любимой. Даже сейчас можно разглядеть отсвет прошлого счастья — было бы кому всмотреться.

Нищенка озадачилась: насколько она стала бы краше, будь на ней вон те голубые бусы, с колокольчиками? Она даже почувствовала как эти бусы небом падают на её сухую грудь, и грудь наполняется свежестью, влагой жизни. Да, её выцветшие глаза когда-то были такого же цвета...

Из магазина, хлопнув дверью, вывалилась толстая дама в норковой шубе. В руках у неё были множественные пакеты, так что дама едва протолкнула себя в дверь.

— Валя, подожди! — окликнула её продавщица, догоняя и протягивая оставленную, видно, сумочку.

Поблагодарив, дама в шубе поспешила к ожидавшему её такси. Она едва удерживала пакеты в своих пухлых ручках, всё время поправляя их и подталкивая коленкой. Неудивительно, что она не заметила, как потеряла маленький пакетик, который упал прямо к ногам бедной женщины.

— Чего стоишь тут, как макака? — крикнула дама в шубе, почему-то негодуя на нищенку. — Денег у меня всё равно нету. Видишь — потратилась!

Та невольно остолбенела: стояла молча, словно неживая. Она научилась, когда надо, становиться невидимой, как бы сливаться с ландшафтом.

Вот и такси отъехало, а нищенка продолжала стоять, не двигаясь. Мимо шли люди. Несколько раз кто-то входил и выходил из магазина, и никто не заметил маленький пакетик голубоватого цвета.

Прошло немало времени, пока нищенка осмелилась украдкой взглянуть на него. Потом робко подняла и незаметно, не привлекая к себе внимания, положила его в карман.

Стоять дальше было незачем. Правда, она не успела выпросить грошики на хлеб и молоко, хоть именно за этим пришла сюда. Но ей сегодня выпало счастье получить большее. Не хлебом единым жив человек, тем более женщина — даже обнищавшая, никем нелюбимая, всеми забытая.

Нищенка быстро шла домой, почти летела на крыльях. Слава Богу, у неё был свой дом, своя комнатушка, которую ей удалось сохранить неимоверными усилиями. И как же хорошо, что ей было куда принести свой голубоватый пакетик, пока его никто не отнял. Ведь она не украла его, он упал к её ногам, словно с неба. Конечно, надо было окликнуть ту даму в шубе, но к такому решительному шагу надо было подготовиться, собраться с мыслями, настроиться...

Придя домой, она села за ветхий стол и достала пакетик. Внутри него оказался браслет — небесного цвета, с колокольчиками.

«И правда, браслет лучше — он менее заметен», — сказала себе женщина, улыбаясь. Она надела его на свою худую руку и молча любовалась ею, словно окутанной небом.

Сегодня она ещё не ела. Впрочем, как и вчера, — только чай пила. Зато с сахаром и вареньем. Запасы последнего у неё были с прошлого года. Голова слегка кружилась. Но чувства голода не было.

Лежа на старом диванчике, она всё смотрела на дивные голубые камушки и цветочки, словно не веря, что это сокровище действительно принадлежит ей.

На душе было весело: Бог утешил её подарком. Это хотелось отметить по-настоящему. Она достала деньги, оставленные на самый-самый трудный день — пересчитала. Хватит и на картофель, и на хамсу, и на хлеб...

На улице было хорошо: небольшой морозец и солнце. Вдруг её кто-то толкнул, она даже не увидела кто. Упала плохо, ударилась головой. Чьи-то крепкие пальцы выхватили из рук кошелёк. Она заплакала. Кричать не было сил. И прохожих, как назло, не было...

Она закрыла глаза, словно лёжа на своём диванчике. Так и уснула. Навсегда. Наверное, сон её был слишком красивым, и она решила не возвращаться. На руке её сияло голубизной «небо».

Валентина пришла домой в дурном расположении духа. Примеряя обновки, она расстроилась ещё больше. Вещи сами по себе казались красивее. Когда же она их надевала на себя, они теряли свою привлекательность. Да ещё браслет, который очень нравился и подходил к новому платью, она не нашла. Бусы к нему: голубые, с колокольчиками, — были, а браслета — не было. Она вначале думала позвонить подруге, спросить о браслете: может в магазине забыла, да расплакалась...

— Ну разве можно всем этим барахлом заменить любовь? — сказала она сама себе и зарыдала навзрыд, благо — никто не слышал.

И тут в памяти всплыл образ старухи, которую она ни за что обругала.

«Она, видно, голодная была. Надо бы ей денег дать, может и мне станет легче».

Валентина вновь решительно встала, умылась, слегка припудрилась и устремилась утешить того, кому, должно быть, хуже, чем ей.

Не доезжая до места, Валентина попросила таксиста остановиться. Она увидала человека на снегу, оказалось старушку. Возле неё возились девочка лет десяти и старик.

— Что с ней? — спросила Валентина и тут же узнала бедную нищенку. Лицо её красноречиво свидетельствовало о долгосрочном недоедании: худое, изможденное, с синими мешками под глазами. Валентине стало жаль старушку, но тут она заметила на её руке свой браслет, и с ожесточением стала стягивать его с уже окоченевшей руки.

— Вот мерзавка! Она украла его у меня! Пару часов назад, стояла как ни в чем не бывало возле магазина...

Валентина никак не могла расстегнуть застежку браслета, когда же ей это удалось, и она с радостью встала, держа в руках свою находку, то встретилась глазами с девочкой, с ужасом следившей за всеми её манипуляциями.

— Это мой браслет! — воскликнула она. — Он к моему новому платью нужен...

Подъехала скорая. Валентина безучастно наблюдала за происходящим, как бы пытаясь всё осмыслить. Старик суетился, что-то объяснял приехавшей бригаде, а девочка по-прежнему рассматривала Валентину. В её глазах застыл ужас.

«Боже, я опять делаю что-то не так», — подумала Валентина и направилась было к ожидавшему её такси. Но вернулась. Подошла к девочке и протянула ей красивый голубой браслет, с колокольчиками.

— Возьми!

Девочка покачала головой и отступила назад. Скорая тем временем уехала, увозя ту, кому Валентина хотела помочь.

«И тут опоздала», — подытожила Валентина и вновь обратилась к девочке:

— Возьми! Он мне не нужен...

— Что вы, заберите, — подоспел на помощь девочке старик. — Нам чужого не надо.

И увел её.

Валентина отпустила такси, решив пройтись. Домой не хотелось. С тех пор, как дети вылетели из гнезда, она словно очумела. Денег хватало, муж зарабатывал хорошо, только душа её не находила места — будто земли не было под ногами.

Валентина остановилась. «И зачем только я её обругала? Если бы знала, что она вот так скоро умрёт...» На морозе плакать нельзя, но слезы текли из глаз горячими ручейками.

— Тетенька, тётенька, подожди!

Она оглянулась. Раскрасневшаяся девочка — та самая — бежала к ней, а следом, как мог быстро, по-пингвиньи, двигался знакомый старик.

— Не плачь, тётенька! Давай твой браслет — я возьму его. Только не плачь!

Валентина села прямо в сугроб, расстегнула шубу и никак не могла вздохнуть. Грудь, казалось, разрывалась от страдания. Но ещё больше её потрясло сострадание, чуткость. Девочка взяла браслет из безвольно повисшей валентининой руки и тут же одела его на свою ручку.

— Смотри, смотри как красиво! Не плачь, тётенька!

Голубые, полные слёз и благодушия глаза девочки были восхитительно красивы.

— Да, словно кусочек неба спустился на твою ручку. Носи его, милая, чтобы я не плакала.

Светлана Коппел-Ковтун

Клуб православных литераторов «ОМИЛИЯ»

Скарбничка душі

 

Є в кожного в душі скарбничка

І в кожного – вона своя,

Лежать в тій скриньці таємничій

Якесь число, чиєсь ім’я,

 

Напівзабуті сни і мрії,

Колючі реп’яшки образ,

Далекі вогники надії,

Уривки голосів і фраз,

 

Близьких людей ясні усмішки,

Розчарувань найперших біль,

Красива пісня, гарна книжка,

Улюблений з дитинства фільм...

 

І скільки б ми скарбів не мали –

Коштовних, срібних, золотих –

Та скринька, що в душі сховалась,

Є найціннішою із них.

                                                    Інклюд  Валентина

Що значить бути людиною

Що значить "бути людиною"?

Це іншим в біді помагати,

Завжди берегти Батьківщину

І матір свою шанувати;

 Це лиш правду мати за кредо,

Серце щире і совість мати,

Прожити життя не ледарем -

Для правди й добра працювати;

Буть другом у щастя годину

І в горі людей не забути.

Щоб справжньою бути людиною,

Треба просто людяним бути. 

                                                           Інклюд  Валентина

Як не ти, то хто?

Дуже часто за буднями власної реальності

Не бачим трагедій земного суспільства,

Де з почестями ховають залишки моральності

І проводять коронацію насильства,

Де міста вже давно нагадують сміттєзвалище, 

Екосистема старанно ламається – 

Ми стоїм за крок від безодні, та чомусь досі ше

Мріємо: „Все саме якось владнається”

 

Приспів:

На мить зупинись, схаменись, озирнись:

Що навколо тебе відбувається?

Активний процес – не прогрес, а регрес

В спільноті людській спостерігається:

Продажність,підлість, втрачається гідність,

Втрачається щирість людських взаємин.

Зупини цей потоп! Як не ти, то хто

Кине краплю світла в суцільну темінь?

 

Не обмежуйся лише констатацією факту,

Що, мовляв,ти один нічого не зміниш:

Такою позицією не де-юре – де-факто

Ти теж губиш цей світ і сам в ньому гинеш;

Помилково вважати, що життя посеред зграї –

Це присуд довічно по-вовчому вити.

Коли шкіряться інші, хай в тебе посмішка сяє:

Настане день – й посміхнуться у відповідь.

Приспів. 

                                                                Інклюд  Валентина

Шануймо

 Шануймо,  поважаймо рідну  мову,

І мами  ніжну пісню  колискову.

Дзвінкі  шануймо співи  солов’їні,

Вклоняймося  тополі і  калині.

Шануймо  землю цю,  її  природу,

Шануймо   звичаї свого  народу,

Шануймо,  поки  є що  шанувати.

Культуру  дуже легко  занедбати.

Та  важко її  буде  відродити,

Ще  важче, друзі,  новую  створити.

                                                                Інклюд  Валентина

Розмова з осінню

Ну, привіт, моя давня подруго:

Рік минув – ми знову зустрілися.

Прожити цей рік було подвигом...

Я змогла. Але я стомилася

 

І прийшла до тебе здорожена,

Щоб надихатись твого спокою,

Щоб наслухатись заворожено

Пісні мудрої і глибокої;

 

Сестро-Осене, я прошу одне:

У своєму багрянці-золоті

Розчини мене, обігрій мене,

Перед тим, як віддати холоду.

                                                            Інклюд  Валентина

Вирішила написати цю замітку, спровокувати вас на роздуми. Адже інколи так важко зрозуміти здавалось би прості речі, які водночас і дуже складні. Адже коли рушійною силою до пошуків пари стає не потреба у вирішенні якихось проблем , не вигода, не прагнення покращити щось в своєму житті за рахунок партнера, не забаганка мати в своєму житті ніби фетиш картинку з журналу де зображена усміхнена пара з дітьми, або красиві заручини. То якось так зупиняєшся, дивишся на все те без захвату, і думаєш: а навіщо?

Тим більш, в жодній з відвертих розмов з друзями і подругами так і не знайшла впевненої відповіді навіщо саме воно було потрібно. Чоловіки здебільшого починають жалітися, що їх мало не силоміць затовкали у те заміжжя, чи то серйозні стосунки. Жінки здебільшого відверто зізнаються, що думали про забезпечення майбутніх дітей, і про народження тих самих дітей, як запрограмовані. А потім майже не бачаться зі своїми обранцями, які зраджують десь у відрядженнях, або з секретарками. Або ж навіть не наважуються на такі радощі і обов'язково тікають від своїх обраниць в компанії де обов'язково жаліються на жінок, плачуться і нарікають. Або ж і просто втомлено зітхаючи говорять "ні-ні, все дуже добре, я щасливий, але щось таки змінилося". Зазвичай останні просто надто виховані, аби сваритися на ту, яку самі обрали.

То навіщо воно потрібно тоді? Якщо дівчина/жінка завжди хороша тільки тоді, коли тримається десь подалі, і з'являється тільки тоді коли потрібна.

В мене питання до тих пар, що впевнено кажуть "Ми разом бо кохаємо одне одного". Що для вас кохання?
І питання до всіх інших: "Що для вас щастя?".

Виявилося, що в реальному житті неможливо бути ідеальною жінкою. Бо таки завжди знайдеться те, до чого обов'язково, вибачте, доє*уться.
Якщо бути порядною - надто порядна, хочуть більже вогню, більше жару, нудна.
Якщо бути гарячою - надто розпусна, бля*ь, хвойда і т.д.
Якщо хочеш зробити когось радіснішим і щасливішим - ти тряпка.
Не хочеш - стерва.
Правильна - ботан.
Не правильна - розбишака.
Якщо хочеш дітей - ти стрьомна.
Якщо не хочеш дітей - ти стерво і феміністка.
Якщо ти любиш готувати - дістала вже своїми кастрюлями
Якщо припиняєш готувати - ти ледащо і не турботлива.
Коли думаєш і намагаєшся підтримати цікаві розмови - надто розумна і стрьомна.
Коли не думаєш і намагаєшся триматися на другому плані - ти тупоголова блонді.

А ще чомусь старомодно пропонувати бути дівчиною, але дуже не старомодно ображатися, коли окрім тебе є ще й інші. А чого ти чекав? Ми ж нічого не обіцяли одне одному... Чи як? Дуже весело іноді дізнатися, що в тебе є виявляється громадянський чоловік, про якого ти і не підозрювала, але він так вирішив, а ти тепер зрадлива хвойда, бо шукала далі.
Чоловіки! Ви завжди думаєте що все стається саме по собі мовчки? Чи я чогось не розумію?
А женитеся тільки тоді, коли свати швабрами й віниками в спину женуть до раксу? Або коли вона залетіла?
Коротше, я щось торможу, чи як? Все справді так смішно?
Нічого не домовлено, не розібрано на словах, а потім сидите з чарочкою і нарікаєте, що всі такі-сякі. А ви щось пояснюєте? Про щось домовляєтеся, коли в вас стосунки?

Тоді з якого моменту вважати що ти чиясь дівчина? Коли вдруге сходили на побачення? Чи з того моменту як поцілувалися? Чи з якого моменту?

Що для вас кохання-любов?
Коли будь-яка більш-менш симпатична жінка десь там вдома є?
Чи це щось таке, що відбувається якийсь короткий час на перших порах побачень з новою дівчиною?
Чи це платонічна дружба (завжди прийти на допомогу, підставити плече, врятувати, тощо)?

Адже зараз мені здається, що усі стосунки приречені перетворитися на безглузде протистояння, і ненависть з охолодженням одне до одного.
А ще мені починає здаватися, що чоловіки принципово не можуть любити і поважати людину, яка побувала нижче поясу: "Одні жінки ніколи не піднімуться вище поясу, а другі - ніколи не опустяться нижче серця". То що, ідеальний варіант - фригідність? Чи як? Чи де інде, тільки не зі своїм?

І ще. Чому ви, чоловіки, так любите повторювати, що вам ніхто не потрібен? Це справді так? Чому? Чому від сучасного чоловіка все частіше чуєш, що він хоче дітей але тільки не жінку поруч. ? Це якась принципова неприязнь до протилежної статі? Чи незмога знайти спільну мову і порозумітися?

Прошу до роздумів, критики, вираження власної думки!

Духовні цінності

Любомир Гузар «Дзеркало тижня. Україна» №29, 22 серпня 2012,

Минає двадцять перший рік існування самостійної, незалежної Української держави. Ранні дев’яності роки минулого століття позначались вибухом надії, неймовірної ейфорії. Після десятиліть, а властиво — століть дуже складних обставин життя, здавалося, що для нашого народу починається новий порядок, настає золота доба. Але так не сталося.
Настрої в народі визначають зневіра та відчай. Чомусь у нас сьогодні не все грає. На якій підставі? Правдоподібно, найглибшою причиною такого стану є матеріалізм, не як теоретичне філософське вчення, а радше як неймовірна практична зажерливість. На це звернули увагу предстоятелі трьох українських традиційних Церков (УПЦ, УПЦ КП, УГКЦ) у своєму Зверненні 1 грудня 2011 року. Справді, куди не глянемо, всюди одна й та сама музика.
Останніми роками значно зросла кількість українських мільйонерів. Може, само собою це було б не найбільшим лихом, бо для народу добре мати багатих людей, але й тут якось не все ладиться. Адже дуже велика частина населення впродовж тих самих років убожіє, відчуває брак засобів для нормального, спокійного, вповні захищеного щоденного життя, як це личило б громадянам багатої країни, про що дедалі більше й гучніше говориться. Мабуть, кожному зрозуміло, що зацікавлення засобами щоденного життя дуже відрізняється від жадоби матеріальних благ та тих привілеїв чи проклять, які приносить із собою непомірне багатство.
На багатьох ділянках суспільного життя за найвище добро поставлено матеріальні блага. Влада, чинна чи бажана, зосереджена на збагаченні, радше власному, ніж народу. В політичному житті за місце у списку кандидатів треба чимало заплатити, а мажоритарним кандидатам не можна вірити, бо себе продадуть. Фальсифікація «волевиявлення», як і збирання підписів чи проведення зібрань, уже відкрито і безсоромно оплачується ще далеко до самої дати голосування. Уми високих посадовців зациклені на фінансах: кредити, інвестиції, сплата податків, пенсії, соціальні виплати тощо. Тим часом слухачі їхніх заяв відчувають щораз більшу прірву між словами та дійсністю. Велика індустрія старається задавати тон державній політиці виключно задля збагачення кількох родин. Щасливий той, кому вдасться відбитися від рейдерського нападу. Середні і малі підприємства борються за своє існування. На всіх рівнях фінансових відомств усі справи можна легко залагодити за кілька годин, поклавши наповнений умовними одиницями конверт на стіл відповідного чиновника. Земельну ділянку, навіть якщо на ній містилася історична будівля або вона законом відведена під культову споруду, можна віддати під комерційне використання. Свободою слова володіють власники ЗМІ. Відсоток державного бюджету на науку та культуру мізерний. Натомість від перших класів початкової школи до закінчення вищих студій треба платити: за вступ, за переведення з курсу на курс і випуск, а академічним ступенем можна прикраситися навіть без зайвого навчального зусилля.
Що вже казати про судову гілку влади: народ не має довір’я ні до правозахисних, ні до судових установ. Багатій людині не потрібно турбуватися про свої манери керування автомобілем. Навіть якщо їй і трапиться когось поважно «потурбувати», вона тим не переймається. Одне слово, все вище сказане — це дуже прикрий образ нашої дійсності: за гроші і задля грошей можна все. Як твердять старші і молодші громадяни — в Україні купується і продається все. Тому цілком закономірно, що найбільшою цінністю вважається гріш.
Двадцять років життя, навіть у власній незалежній державі, не дали бажаних плодів. Матеріалістична філософія життя себе не виправдала. Незважаючи на багато милозвучних заяв, котимося до гіршого. Настав найвищий час шукати інших підходів до здорового суспільного життя, інших цінностей, за якими буде можливо розвивати справді здорове суспільне буття.
То що ж нам робити? Потрібно звернутися до інших цінностей, перевірити їх, щоб переконатися, чи можуть вони гарантувати позитивний розвиток, солідну основу для тривалого розвитку. Визначення таких цінностей — це не пошуки в темряві, це радше ствердження досвіду суспільств і народів, які на таких цінностях успішно будували своє суспільне життя. Це завдання провідної верстви суспільства, так званої інтелігенції, — належно представити такі цінності. Популярно називаємо їх духовними, але не в слові таємниця їхньої вартості, а в змісті. Нижче подаємо конкретні приклади, що ці так звані духовні цінності собою являють. Відразу видно, що вони нас уводять в інший світ. Ось вони:
Погляньмо на самих себе. Хто ми? Звідки взялися? Чи наше існування має якесь значення? Чи маємо якусь питому гідність? Чи можемо щось пізнати і зрозуміти? Чи можемо щось бажати та щось постановити? Чи можемо свобідно вибрати напрям нашого життя? Чи маємо якісь здібності? Чи маємо якісь таланти? Чи маємо змогу щось осягнути? Чи можемо щось доброго вчинити? А куди прямуємо? Який зміст і яка ціль нашого життя?
Спробуйте відповісти на всі ці питання, і напевно здивуєтесь, наскільки великою є ваша гідність. А тепер зробіть наступний крок.
Якщо ви належно зрозуміли свою власну гідність, то чи гідність вашого сусіда менша за вашу? Якщо вас варто вшанувати, то чи менше треба шанувати вашого сусіда? А якщо вам вільно щось зробити, то чи вашому сусідові менш вільно? Якщо ви людина віруюча, то вище наведені питання постануть перед вами ще яскравіше. Але навіть якщо ви не вірите у Творця, то вам відкривається розуміння дійсності, а перш за все — розуміння самого себе, про яке людина, хоча б власник цілої гори золота, навіть не мріятиме. Отже, маємо приклад однієї духовної цінності — природа людини. Коли її приймаємо, світ починає видаватися цілком інакшим.
Трапляються ситуації, і то, на жаль, не аж так рідко, коли громадянин щось стверджує, а чиновник це спростовує. Який наш висновок? Хто з цих двох не каже правди? Якби вони обидва говорили правду, наскільки б змінилася якість суспільного життя! Ось вам і друга духовна цінність — говорити правду. Як прекрасно, коли перестають торгувати правдою!
Живемо в такий історичний період, коли поінформованість є дуже важливою частиною суспільного життя. Йдеться про якість уявлень, достовірність, об’єктивність, здоровий глузд, позитивний підхід до життєвих проблем. Чи не такими повинні бути засоби масової інформації?
Уявімо собі ситуацію, де ви чиновник, ваші повноваження чітко визначені, як і ваші обов’язки-завдання. До вас приходить громадянин, котрий викладає свою потребу, яку ви без зайвих ускладнень, без жодних вимог особистого характеру ретельно та без зволікання залагоджуєте. Чи щось таке можливе? Спробуйте — і здивуєтесь, що цей громадянин відійде щиро задоволений, з погідною усмішкою на обличчі, а ви відчуєте справжнє внутрішнє задоволення.
Уявімо собі іншу конкретну ситуацію, де ви викладач. За декілька років ваші студенти нестимуть відповідальне служіння на різних ділянках життя. Є два шляхи, якими можна досягти бажаного результату: студент регулярно платить і безперебійно переходить з курсу на курс, не завдаючи собі ані найменшого клопоту, щоб чогось навчитися. Інший студент завзято працює, не зіпсутий поганим прикладом своїх багатих батьків, але зі щирим бажанням колись належно та відповідально послужити потребуючим. Кому з цих двох ви б хотіли допомогти, і в який спосіб — руйнуючи чи будуючи його характер?
Існує ціла низка соціальних зобов’язань, які уможливлюють і в свій спосіб задовольняють життєві потреби громадян, — це двосторонні відносини громадянина та держави. Громадянин виділяє свою фінансову пайку для загального блага: утримання шкіл, забезпечення охорони здоров’я, культурних установ, благодійних установ тощо. А держава, зі свого боку, захищає права своїх громадян, перш за все щодо належного забезпечення та інших умов для нормального особистого, сімейного та громадського розвитку. Є стан, який треба назвати суспільною справедливістю, де вона забезпечена на ділі, а не тільки на словах: там панує мир.
Ми дещо сказали про духовні цінності. Те, що сказане, дуже відрізняється від переконань, які тепер панують в Україні. Якщо щиро бажаємо докорінно змінити напрям розвитку нашого суспільства, мусимо змінити систему цінностей. Мусимо це робити всі разом. Велике питання, яке перед нами стоїть: чи всі ми насправді цього бажаємо? На жаль, складається враження, що ні.
Але я як християнин, а не як пустослівний політик, щиро надіюся — проти надії таки сподіваюся, — що рано чи пізно всі ми без винятку таки зберемось, сядемо разом і розпочнемо справді творчу, підкреслюю — творчу, розмову.
zn.ua
http://dt.ua/POLITICS/duhovni_tsinnosti-107478.html