Моє літо – твоя зима.

Твоє щастя – моя неволя.

Моя радість – твоя журба.

Моя вірність – не твоя доля.

Твої очі – моя печаль.

Моя посмішка – твоє минуле.

Твої сни – мого серця вуаль,

Та для тебе його я замкнула.

В твоїй пам’яті слід моїх мрій.

Голос мій – то твоЯ заборона.

Погляд твій – мій прихований біль

На останній сторінці  альбому.

У Натхнення мОго сині очі,

Неба літнього безхмарного синіші.

Наче відблиск зоряної ночі,

У житті вони для мене наймиліші.

Це любові й пристрасті озерця,

Від перлин і діамантів красивІші.

У мого Натхнення щире серце,

Що від полум’я буває гарячішим.

Його руки – це кохання мого крила,

Так приємно в їх турботу загортатись,

І, немов на ніжності вітрилах,

Їз  Натхненням поруч вранці прокидатись.

Знову осінь за моЇм вікном

Золотисте листя розкидає.

Хризантемами уквітчана любов

В вальсі вересневому кружляє.

Десь далеко в синій далині

Чути ніжну пісню колискову.

Осінь золота наспівує мені

Кольоровий свій мотив любові.

Я в тій музиці небесній розчинЮсь,

До краЇв наповню нею своє серце.

В дощову симфонію ввіллЮсь,

Хай в тобі вона коханням відгукнеться.

Цю мелодію осінніх мрій

Я подарувати тобі хочу.

У душі закоханій твоїй

Цей мотив нехай відлунює щоночі.

Так затишно, відверто і спокійно - Чудовий ранок... усмішка... "Привіт!" - Прокинутись лише в твоїх обіймах, Від поцілунку на вустах легенький слід... А за вікном глибоке синє небо - Спокусливо-мрійлива височінь... Мала хвилинка, більшого не треба - Лишається від сну приємна тінь... Духмяний аромат міцної кави, Два бісики смішні в твоїх очах... І зашарілося мовчання між словами... І стільки пристрасті в розкиданих речах... Запам'яталося... хотілося навмисно - В житті нестримнім виру не спинить, Рахую дні, вплітаючи в намисто Приємних спогадів ... як неповторну мить...

Я не люблю жлобов,

Которым жалко копейку.

Я не люблю дураков,

Клянущих судьбу-злодейку.

Кто о себе что-то мнит,

Грудь выгибая кругом.

Тех, кому долг не велит,

А подлость является другом.

Я не люблю трепачей,

Тех, кто с бесстыдством ладен.

Им бы на роль палачей,

Да вот нет мест уж для гадин.

Я не люблю тех мужчин,

Что лишь усами отличны.

Те, что забыли про «чин»,

Помнят лишь мат неприличный.

Щедра осінь барви із світанку
По орнаменту прошиє чарівні,
Щоб вквітчати блиском вишиванку,
Що матуся вишила мені.

Буде гріти знову вона серце,
бо не просто в вишивці нитки –
в ній тепла батьківського озерце,
і молитви мамині, й думки.

Береже та вишиванка вічну
Мамину любов таку святу.
Одягну її, в волосся стрічку
І калини китяги вплету.

Босоніж пройдуся по стежині,
Що колись ховалась між пшениць
І сплету вінок з волошок синіх –
Найніжніших поля чарівниць.

Як же добре серцем відчувати
Обереги рідної землі!
Не дарма навчились вишивати
Вишиванки наші матері…